Ім’я Віктора Вінтоняка – директора Агенції регіонального розвитку Івано-Франківської області, добре знають у регіоні, за його межами та навіть за межами України – успішний фінансист, уже понад десять років поспіль займається благодійництвом і головний акцент робить на розвитку культури та мистецтва.
Меценат переконаний, що благодійність має бути спокійною, бо це – не піар. «Я займаюся нею такий тривалий час, що вже точно не змінюсь», – посміхається він.
Сьогодні Вінтоняк іде на вибори до Верховної Ради України по 83-му виборчому округу з центром в Івано-Франківську як самовисуванець.
Серед головних критеріїв своєї майбутньої роботи у парламенті називає – родину, місто і Україну. «Я готовий. У мене є енергія і бажання, я знаю, що робити», – впевнений кандидат у депутати.
ВСІ РЕФОРМИ – ЦЕ ЛЮДИ. ДО НИХ ТРЕБА ПОВЕРНУТИСЯ, ПОЧУТИ І ДОПОМОГТИ
- Пане Вікторе, вас добре знають у Івано-Франківську та по всій Україні як мецената: всі ваші проекти – довготривалі ц успішні. При тому, вони напрочуд різнопланові, скажімо, розвиток дитячого спорту, відродження ковальського мистецтва, книговидавництво. Як вас на все вистачає?
- Так, нам є чим пишатися – з 2005 року я підтримую міський веслувальний клуб «Альбатрос» і ми можемо похвалитися, що старший тренер збірної команди України – наш вихованець, також маємо призерів Чемпіонату світу, Європи, України.
Бувають цікаві ситуації, коли одночасно в елінгу перевдягаються 4 майстри спорту міжнародного класу і малеча. Діти на них дивляться і не можуть повірити, що ці спортсмени тут, зараз, біля них.
Дітки в клубі займаються безкоштовно, і я сподіваюся, що колись вони згадають про це і теж будуть допомагати юним спортсменам.
Інколи нас фінансують спонсори, ми вдячні за будь-яку суму, навіть якщо нам дають 30 тисяч гривень на рік, це – одна поїздка команди до Дніпра на змагання, але я радію будь-якій увазі.
Насправді, мене інколи дивують чиновники. За 15 років хоч би хтось прийшов просто поцікавитися, як у нас справи. Не маєте грошей, я розумію, просто прийдіть, скажіть: «Добрий день! Ой, молодці!». Подивіться на тих діток.
- Чим ваш Івано-Франківськ унікальний, що саме там так активно розвивається веслування?
- Це просто правильний системний підхід. Наприклад, ми знаємо, що найкращі біатлоністи в Тернопільській області, а у нас – веслувальники. Це треба просто побачити, зловити і підтримати. Дати дітям можливість і шанс, приділити їм увагу. А держава повинна гарантувати їхню безпеку – психологи і ювенальна поліція мають працювати і упереджувати.
А чи можна робити зауваження людині, яка йде по пляжу і кидає сміття, якщо немає смітника?
Я, наприклад, біля нашої веслувальної бази обладнав місця для паркування велосипедів, щоб діти їх не прив’язували будь-де. Це копійчана справа! Запаркуй велік і все – порядок.
Або, ну не може 500 людей приходити в парк на 3 лавочки. Зробіть хоч мінімум і люди будуть знати, де відпочити і куди викидати сміття. Це просто.
Всі реформи – це люди. До них треба повернутися, почути, що їм потрібно – і зробити це.
ЗВІДКИ ВІЗЬМУТЬСЯ ЧЕМПІОНИ І ПАТРІОТИ, ЯКЩО МИ ЇХ НЕ ВИХОВУЄМО?
- А звідкіля у вас така зацікавленість розвитком саме цього виду спорту?
- Я колись займався і зараз інколи сам приходжу погребти, мені цікаво.
Коли в 2000-х роках я зустрів свого тренера і йому треба було 200 гривень, щоб повезти діток на обласні змагання, а це – ціна кави з друзями, мені стало просто не по собі, чому держава не думає про дітей?
Звідки візьмуться чемпіони? Звідки візьмуться патріоти, якщо ми їх не виховуємо, звідки?
Діти – це основа. Якщо ми не будемо приділяти їм уваги, отакі вони і виростуть. Треба просто не лінуватися проводити з ними час. Є хороші батьки, які показують щось своїм прикладом. А є такі, що планшет дитині в руки дали, тільки відчепись! Вони думають, школа має зробити щось. Може! Але не все.
- Втілення реформи шкільної освіти в Україні здатне поліпшити ситуацію, на вашу думку?
- Звичайно. Реформа, яка зараз відбувається, це дуже добре! Потрібні нові методи роботи, потрібно обмінюватися позитивним досвідом, позитивними історіями успіху. Мають відродитися центри, де розвивається дитяча творчість. Я вам хочу сказати таку річ – за всі роки незалежності в Івано-Франківську не побудовано жодного закладу культури!
Кінотеатр у нас радянський, театр – радянський, немає сучасних стадіонів і басейнів. Зате у нас багато капличок.
У нас немає конгрес-холу. Наш шалений ІТ-кластер раз на рік проводить заходи, де збираються тисячі людей, а перекладачів для синхронного перекладу ми привозимо зі Львова! Соромно.
У нас немає футбольного стадіону, ми його ніяк не можемо добудувати. Ми – одні з найбільших за темпам будівництва житла в Україні. Є інвестиційна складова, то куди вона дівається?
- Ви бачите якісь конкретні шляхи виходу з ситуації?
- Тільки говорити про це вголос. Днями були дебати на Суспільному, там були два депутати нашої міської ради, вони кричать про цю проблему, а їх не чують! Тому що в нас у місті утворилася монополія партії «Свобода», яка вже має піти. Я вважаю, що вони загралися з правом експлуатації патріотичних тем. Це перебор. Зараз ця партія висуває свого кандидата – секретаря міської ради.
Я багато років говорю про те, що чиновник не має права переводити свої обов’язки в ранг заслуг. Обов’язки – не заслуги, а бруківка – це не твоє досягнення! Якщо б він зробив ту бруківку за свої кошти, то його любили б і на руках носили, а так – це його обов’язок.
ЖІНКИ-КОВАЛІ ДУЖЕ ЕФЕКТНІ!
- Ви є засновником фестивалю «Свято ковалів». Це вже скільки років вашому дітищу?
- Наше «Свято ковалів» – це найбільший фестиваль ковальського мистецтва Європи від 2002 року. Він став уже візитівкою міста і навіть всієї України. Ніхто не може повторити його.
- Це ж ремесло, яке поступово зникає? Тобто, філософія полягає в тому, що ви намагаєтеся зберегти його через фестиваль?
- Так, машини наступають (сміється). Але ми намагаємося зберігати і відроджувати ковальство.
Все почалося ще у 2002 році, коли наші місцеві ковалі вирішили створити велику спільну композицію. Тоді вони запросили на наступний фестиваль своїх колег з інших регіонів – так почався довгий фестивальний шлях.
Спершу ми оголошуємо тему, ковалі з різних країн відгукуються, приїжджають і впродовж кількох днів кують елементи певної спільної скульптури. Потім івано-франківські ковалі ту скульптуру доробляють і дарують на наступному фестивалі якомусь місту.
- Скільки учасників і з яких країн зазвичай приїжджають?
- До 300 ковалів з усього світу. Найбільше представництво – 26 країн – у нас було в 2013 році. Широченна географія: Америка, Канада, практично всі країни Європи, Австралія, Ізраїль. У цьому році були учасники з 16 країн. Жінки-ковалі приїжджають.
- Жінки-ковалі? Це ж наче не жіноча забава, через те, що вимагає потужної фізичної сили. А які вони?
- Вони різні, але всі дуже ефектні!
- В яких ще країнах подібні фестивалі ковальського мистецтва проходять?
- В Італії, в Австрії. Австрія це взагалі окрема історія – місто Ібзіц, з населенням близько 4 тисяч людей, відоме на всю Європу своїм ковальським фестивалем, а мер, фактично, міністр ковальства цього міста.
Завдяки фестивалю від 2011 року Івано-Франківськ став членом Асоціації ковальських міст Європи, куди входять 26 містечок і міст. У вересні ми будемо приймати у себе Асамблею, прибудуть мери цих містечок і представники ковальської спільноти.
- У «Святі ковалів» беруть участь лише дорослі чи й дітей залучаєте?
- Кожного року зголошуються майстри, які проводять з дітьми майстер-класи. Більше того, останні 3 роки ми досить ефективно проводимо конкурси студентських робіт.
А у професійно-технічному училищі №21, я вважаю, взагалі завдяки нашому фестивалю, відкрили другу спеціальність, пов’язану з ковальством.
Можна розглядати «Свято ковалів», як один з прикладів креативної економіки. Дивіться, за 10 років існування через нас пройшло вже друге покоління волонтерів-перекладачів, бо до кожного іноземця, який приїжджає, ми приставляємо випускників або учнів старших класів, щоб вони разом гуляли, розказували про місто і вдосконалювали свою мову.
Далі – для учасників і гостей працюють заклади харчування, готелі, а це – розвиток суміжних галузей і всієї структури міста. Не говорячи про те, що головна наша мета, це зберегти ремесло, показати людям, як це відбувається.
Уявіть, вони можуть побачити елементи ковки, а потім йти у Парижі й бачити вже готову скульптуру: «О, я це бачив!». Мені здається, що це має велику просвітницьку місію.
НА БУДЬ-ЯКІ УСПІШНІ РЕЧІ ХТОСЬ ХОЧЕ «СІСТИ» І ПОПІАРИТИСЯ
- Ви сказали, що залучаєте волонтерів. Наскільки в наш час люди готові робити щось на альтруїстичних засадах?
- Дуже готові! Тому що вони реально бачать, що популяризують своє місто і розвивають його.
Я розкажу історію: два роки тому ми вирішили запропонувати всім колегам, які у нас побували, коротко написати у вигляді есе чи зняти на відео: чому ви їдете до нас?
Ми отримали такі відгуки, що навіть видали їх. Фантастика! Там можна було плакати! Хто їде – за атмосферою, хто – тому що наші дівчата подобаються, хтось – тому що знає, що зустріне друзів.
Ми видали двомовну книгу. Більше того, я дав замовлення художнику- портретисту, який, не бачачи цих людей, лише за їх відгуками, зробив їхні психологічні портрети. Вони також плакали, коли це бачили. Вийшло дуже душевно (посміхається).
- І все це відбувається з вашої особистої ініціативи, держава до фестивалю не має жодного відношення?
- Як завжди, на будь-які успішні речі хтось хоче «сісти» і попіаритися. Це класика для України, бо ніхто не вірить, що можна просто ось так щось зробити, і взагалі-то, будь-яка благодійність викликає підозру – а для чого він то робить? А що він буде з того мати?
- Ухвалення Закону України «Про меценатство», який визначає загальні засади меценатства, зняв би ці «підозри»?
- Я згоден, що є багато спритників, які під виглядом меценатства будуть займатися не тими справами. Закон необхідно приймати, робити все прозоро і говорити про людей, які намагатимуться діяти нечесно. Тоді це зникне швидко.
У нас, на жаль, ще є така благодійність – від свята до свята. От я опікуюся сиротинцем. Дітям щодня треба харчування, засоби гігієни, одяг. Ми завозимо їм це не лише на Різдво чи на Миколая, а раз на місяць. Благодійність має бути спокійною, це не піар. У мене вона триває десятками років, я вже не змінюсь, бо маю власні принципи.
Але прийняття закону дуже актуально. Він потрібен, бо тієї норми, яка є в Податковому кодексі, згідно з якою можна зменшити оподаткований дохід за рахунок благодійних речей, не достатньо.
Меценатство має стимулюватися. Більше того, треба звернути увагу на Державні лотереї – люди грають в лотерею, і частина коштів має бути скерована на розвиток культури. Це – один із цивілізованих шляхів. І це те, що працює в світі, в більшості країн. Це азарт,! Будь ласка, ти зіграв, а частина грошей пішла на правильні речі.
- А ви по життю азартна людина я бачу.
- Чому азартна? Я просто емоційна людина (сміється). І мені відчувається, що я можу передбачити якісь процеси або якісь події.
От, фестиваль, книговидавництво, дитячий спорт, це приклад того, що треба не чекати, а треба стати і зробити.
ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ – ЦЕ ОДНА З НАЙУСПІШНІШИХ РЕФОРМ, ЯКІ ЗАРАЗ ВІДБУВАЮТЬСЯ
- Пане Вікторе, ви очолюєте Агенцію регіонального розвитку Івано-Франківської області. Можете окреслити коло ваших завдань, чим конкретно ви займаєтесь?
Передача на місця повноважень і певних фінансів – це одна з найуспішніших реформ
- У 2016 році я почав замислюватися над можливостями, які відкриває децентралізація і аналізувати Закон України «Про засади державної регіональної політики», де з’явилося поняття «Агенція регіонального розвитку» як суб’єкта реалізації державної регіональної політики.
Децентралізація, тобто передача на місця повноважень і певних фінансів – це одна з найуспішніших реформ, які зараз відбуваються. Це правда. Я як фінансист розумію можливості й розумію проблеми, які у зв’язку з цим виникають.
Одна з найбільших проблем – відсутність або дуже мала кількість фахових фінансових менеджерів в ОТГ (Об'єднана територіальна громада – ред.), які створюються.
Та зрештою, я повірив в цю реформу і щиро хотів, щоб ми не зупинилися, тому ініціював створення Агенції регіонального розвитку Івано-Франківської області. Засновники – обласна адміністрація та обласна рада, вони обрали мене директором.
На мене тоді всі дивилися з подивом, мовляв, для чого воно тобі потрібно? А я кажу: «Я знаю, що можу бути корисним».
Поки що вирішив бути в стані конструктивної критики, тобто я присутній на зустрічах та дискутую з різними українськими та іноземними експертами, групою радників з європейських країн, які допомагають нам зробити цю реформу. Ми обговорюємо, добиваємося, рухаємо, розштовхуємо і хочемо показати своє місце.
Основна функція Агенції – це розробка, аналіз і моніторинг виконання стратегії регіонального розвитку.
- Минулого року в межах Агенції регіонального розвитку було створено Кінокомісію – організацію, яка популяризує привабливі для кінозйомок місця. Мені відомо, що в деяких регіонах через певну правову неврегульованість є труднощі зі створенням Кінокомісій. Яка у вас ситуація?
- Як ви собі уявляєте кіновиробництво? Це червона доріжка, глядачі прийшли подивилися кіно, оплески. О, браво! Але це – ціла індустрія.
Це безліч складників: знімальна група приїжджає на локації, ми оглядаємо місця, підказуємо організаторам, а потім приїжджає раптом 50 людей, яких треба поселити, харчувати і возити певний період.
А це ж стимулює розвиток місцевої індустрії! У людей з’являється робота. Та виникає туризм по місцях, де проводилися зйомки.
- Як ви широко мислите!
- Я то мислю широко, але всюди в Європі такі кінокомісії фінансуються урядами або місцевими, або державними!
Поки що ми намагаємося показати, що це необхідно, важливо, корисно і правильно.
В рамках Агенції регіонального розвитку ми є членами громадської туристичної ради нашої області. І Агенція в січні цього року представила потенціал Прикарпаття на найбільшому світовому туристичному форумі – на виставці The New York Times Travel show у Нью-Йорку.
Я оплатив участь у стенді і презентаційні матеріали. При тому, я ж не є власником туристичної агенції, і жоден туроператор не поїхав туди. Але ми зробили презентацію регіону і маємо ефективний зворотній зв’язок! До нас звертаються кінопродюсери, які цікавляться зйомками на території України або області в форматі Бі-Бі-Сі чи Діскавері. І дуже дивує, як вони мало про нас знають.
- Коли ви покажете, що робота Кінокомісії є успішною, на яку реакцію держави очікуєте?
- Наразі вже створена Асоціація кінокомісій України і Мар'яна Заклінська, котра очолює нашу кінокомісію увійшла до її ради.
Будемо рухатися далі. Думаю, нова влада зверне увагу на розвиток українського кіно, хоча ми все-таки ще не розуміємо їхнього ставлення до культури.
Закон про кіновиробництво і підтримку кіновиробництва в Україні вже є. Також є активні депутати, які розуміють прогалини у статусі комісій, і необхідності переведення їх до іншого статусу. Щоб держава, принаймні, місцеві органи почали їх фінансувати.
На це ж не потрібно великі гроші! Ці підрозділи не мають на меті заробити, вони є координаторами.
ПАПЕРОВА КНИГА НЕ МОЖЕ ЗНИКНУТИ, БО ЦЕ – ІНША ЕНЕРГЕТИКА
- Ви є власником видавництва. Чи розділяєте побоювання, що з розвитком технологій друковані книги зникнуть, як зникають зараз друковані ЗМІ – всі переходять на електронну версію?
- Книжки я люблю з дитинства. І скрізь, де можу, я популяризую читання паперових книг.
Не хвилюйтеся, вони не зникнуть. Паперова книга не може зникнути, бо це інша енергетика. Головне, не зупинятися, популяризувати її, бо книга – це магія букв, які складають у слова, і коли береш книгу до рук – це неповторно.
Видавництво «Мантикора» для мене це видавничий проект, на меті якого не стоїть прибуток.
Крім того Івано-Франківськ – унікальне літературне місто, бо ми маємо так званий “станіславський” письменницький феномен. Це енергетика місця, що народила в одному періоді таких письменників, як: Андрухович, Іздрик, Єшкілєв, Прохасько.
У 2013 році ми проводили Міжнародний фестиваль метареалістичної літератури «Карпатська Мантикора». Темою фестивалю стала дитяча та підліткова фантастична література, проблеми її видання, оформлення та створення брендів у цій галузі. Гасло фестивалю тоді було: «Час діяти». На той час український книжковий простір на 90% був заповнений російськомовним або англомовним фентезі. Українського сегменту просто не було!
Ми запросили письменників, перекладачів і зробили фестиваль, отримали близько 100 робіт молодих письменників, відібрали з них найкращі і випустили альманах. Через рік повторили фестиваль і вручили призи, все було дуже цікаво. І після того, я зрозумів, що мені треба заснувати видавництво.
- Ви планували випустити «Атлас України і суміжних країв» 37-го року і розповсюдити по бібліотеках. Скоро чекати?
- Це справді дивовижна історія! Колись я знайшов книгу «Атлас України і сумежних країв» під редакцією Володимира Кубійовича, виданий Науковим товариством імені Шевченка. Це була заборонена книга, видана у 1937 році на території, коли Західна Україна ще була в складі Польщі.
Мене вразила енциклопедичність видання, кількість статистичної інформації і 64 (!) карти. Я її оцифрував і видав фоліантне видання в шкірі. 100 примірників. Ці примірники нині в бібліотеках Конгресу Сполучених Штатів, парламенту Великої Британії, в Посольстві України у Вашингтоні.
Я особисто їздив до музею Шевченка в Торонто. Кажу: “Хочу поповнити ваш фонд”. Вони там ледь свідомість не втратили. Всі президенти України, крім втікача, мають їх. Книга фантастична.
Нещодавно ми зробили її лайт-версію, щоб максимально роздарувати у бібліотеки України, вже скоро вона буде готова.
- Ще один ваш видавничий проект – книга «Велика війна в маленькому місті» перетворився на кінопроект.
- Книга була випущена до 100-річчя завершення Першої Світової війни. «Велика війна в маленькому місті» – це подарунковий альбом, зібраний краєзнавцями з листівок, поштівок та фотографій, які презентують, що у нас в місті відбувалося за часів Першої Світової війни, які тоді були люди, що було зруйновано…
Альбом вийшов успішним і мав цікаве продовження. У нас є група ентузіастів-краєзнавців, які знайшли в хроніках німецького архіву 1917 року найстаріший кадр про наше місто. При чому фільм був про Чернівці, але чомусь там був фрагмент Франківська.
На екрані – трагічні кадри розстрілу людей НКВ-есниками, грає музика 17 століття, і тут же діджей додає текстом своїх сенсів
Виникла ідея оцифрувати ці кадри. Взагалі я відряджав журналістів оцифровувати будь-які згадки про наше місто. І ми зробили фільм «Моє місто 100 років на екрані» – зібрали згадки від найдавніших часів і до сучасних буремних подій. Наш краєзнавець Іван Бондарев написав сценарій. Документальний фільм триває 46 хвилин.
Ми звернулися до струнного ансамблю «Quattro corde» при Івано-Франківській обласній філармонії. Його учасники на мій превеликий подив з радістю погодилися взяти участь в експерименті і озвучили документальний фільм. За місяць ми мали прем’єру з живим звуком. Потім записали в студії.
Зараз хочемо ще раз зробити показ з живим звуком на території Палацу Потоцьких. Це така еклектика. Наприклад, на екрані трагічні кадри розстрілу людей НКВС-никами, грає музика 17 століття, і тут же ді-джей додає нових сенсів. Люди не хотіли розходитися, був аншлаг.
Ми маємо витягувати все і розказувати людям нашу історію, бо це є наша ідентичність.
МИ ГОТУЄМО ПРИВІТ ПУТІНУ – ЄДИНИЙ ГАЗОВИЙ І НАФТОВИЙ АКТИВ РОСІЇ – СИБІР БУВ ОСВОЄНИЙ УКРАЇНЦЯМИ
- П’ять років ми йшли до того, щоб відірватися від Росії: декомунізація, люстрація. Останній місяць відбулася низка подій, яка нівелює всі ці кроки. Це можна розцінювати, як відкат назад?
- Про це треба кричати. Ми не маємо права відступити від того, до чого ми так важко йшли. Це буде зрада Революції Гідності.
Ми не маємо права торгувати мовою, і навіть реванш проросійських сил, які намагаються зайти в Раду, – це ризик зміни законодавства.
Ми зараз готуємо своєрідний привіт Путіну. У 2017 році до нас приїжджав професор історії культури Кембриджського університету Олександр Еткінд. Це людина, яка досліджує імперії.
Він збирав у Франківську матеріали для своєї книги, у якій досліджує, чому освоєнням Сибіру в 70-х роках зайнялися люди із заходу України, чому саме ми? Наших зараз там багато, цілі міста і мери є українці.
Виходить, що єдиний газовий і нафтовий актив Путіна – це західний Сибір, освоєний українцями. Чому не спрацював ні Сахалін, ні Ямал, і лише ця територія приносить дохід всій державі?
Тож, ми передаємо привіт Путіну із заходу України.
- Сибір. Для вас ця тема особливо болюча?
- У мене мама була вивезена з сім’єю у ніч на Різдво. Їй було 4 роки, а її брату, моєму дядькові, – лише чотири місяці... Вони жили там чотири роки і повернулися.
Мама потім у 90-х роках добилася реабілітації, знайшла всі документи, що у них позабирали.
МИ МАЄМО ВТРИМАТИ ТЕ, ЩО ДОСЯГЛИ, І ЩЕ РАЗ КРИКНУТИ: «РОСІЯ, ВІДЧЕПИСЬ ВІД НАС! ЙДИ ГЕТЬ! ТИ НАМ НЕ ПОТРІБНА!»
- Слухаю вас і думаю: це ж треба! Всі більш-менш успішні люди намагаються з маленьких міст виїхати в столицю, а ви, навпаки розвиваєте регіон!
- Знаєте, Агенція регіонального розвитку підтримує формацію Nova Opera, а це вже музиканти світового рівня. І от, коли вони на страсну п’ятницю з аншлагом показували оперу “Йов” на сцені Національної опери у Києві, я пожартував: «Це – привіт з провінції» (сміється). Бо Київ – провінція. Все найцікавіше відбувається у нас.
Для прикладу, мій друг, народний депутат Анатолій Сергійович Матвієнко, організував і провів фантастичну штуку – 1-й Форум української родини у знаменитому селі Тишківці на Городенківщині, де народився Роман Шухевич. Ми відкрили там музей-садибу, відновили інтер’єр. З’їхалися представники понад 20 видатних українських родин з 5-ти країн світу!
Родини Шухевичів, Бандер, Грушевських, Трильовських, Івасюків, Стефаників, Романюків, Скориків, Цісиків, Бачинських, Гуриків, Сухомлинських, Книшуків, Окуневських.
Це таке піднесення – побачити родини, які з покоління в покоління створюють речі, пов’язані з патріотизмом, з родом, з Україною.
І коли зараз звучить фраза оцих незрозумілих кандидатів Зе-команди: «давайте зробимо їх ще раз»… Спробуйте такі родини «зробити»! Це родини, які визначали і визначають інтелектуальну і патріотичну складову України.
Кожна людина має ту одну річ, яку ніколи не змінить, це наша історія
Зараз існують певні ризики, які ідуть з реваншем, але Західна частина України не похитнеться і не допустить цього! Ми маємо втримати те, що досягли, і ще раз крикнути: «Росія, відчепись від нас! Йди геть! Ти нам не потрібна!».
Є дуже проста філософія: кожна людина – ви, я – ми маємо ту одну річ, яку ніколи не змінимо, це – наша історія.
Треба на кожного кандидата подивитися. Що ж він зробив, чим він живе, які його правила, яка його позиція? А в цій ситуації, яка зараз існує, всі ховаються за ширмами: «я йду від такої партії, я від такої». Особистість і її відповідальність зникають.
ВІРЮ, ЩО ІВАНО-ФРАНКІВСЬК МОЖЕ СТАТИ СТОЛИЦЕЮ ЦИФРОВОЇ ЕКОНОМІКИ І КРЕАТИВНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ
- Ви – самовисуванець, жодну партію зараз не представляєте, але ж Верховна Рада – це колективний орган, там самому неможливо, все одно треба буде ситуативно об’єднуватися. За якими критеріями це буде відбуватися?
- Для мене головні критерії – це родина, місто і Україна. Я думаю, що знайду однодумців і спільно заради краю, заради країни ми не допустимо багатьох речей. Я готовий. У мене є енергія і бажання, я знаю, що робити. Я не маю ще 5 чи 10 років, щоб просто сидіти і чекати.
Ті «нові обличчя», які зараз прийдуть, будуть брати Конституцію, розгорнуть її, почитають і з подивом довідаються: «Ого, а у нас такі норми є!». Вони ще рік будуть розганятися, щоб зрозуміти, як це все дихає і працює… Або нахрапом помчаться, завалюючи все на своєму шляху. Це – неправильно.
Я їм не довіряю і не знаю, куди вони заведуть країну.
- У багатьох партіях на чільних місцях в списках є люди, абсолютно далекі від політики. Співали, танцювали, варили борщі. Як ви себе почуваєте в такому товаристві?
Ми маємо втримати Україну в межах, які нам дісталися. Не територію, а саме Україну
- Насправді я не всі списки переглянув, але в деяких є фахові люди, є мої колеги – люди, які займаються інвестиціями, керівники. Я не знаю їхніх мотивів, але вони вміють працювати і знають, що таке економіка.
А ви пригадайте 2014-й рік. З усією повагою, але коли я тоді здавав документи до ЦВК, там ходили цілі батальйони, стільки військових було! І тоді зайшли відсотків 20-30 людей, навіть без освіти, але вони були в тренді, вони були необхідні в той момент. І вже за 5 років більшість забула, що триває війна.
Коли почалися військові дії 2014 року, я подумав, що мені для відновлення форми знадобилось би декілька годин. Я ж служив у піхоті, і міг би швидко все згадати.
Але зараз інша війна – в головах, і ми маємо знайти спосіб згуртувати націю, щоб втримати Україну в межах, які нам дісталися. Не територію, а саме Україну.
Щоб ми стали українцями, а не мешканцями цієї території – це є важливим і принциповим.
Це треба виховувати, а поки що боронити від ворога, не пускати його на поріг.
- Чи не є ці всі випадкові кандидати ширмою для того, щоб провести когось іншого у Верховну Раду?
- Якщо говорити абсолютно критично, то це ті люди, які будуть робити те, що їм скажуть. Будуть виконувати чиюсь волю, або говорити, як це зараз модно: «так вирішила фракція».
Мені пропонували списки різні партії. Я можу собі дозволити обирати – з ким мені сидіти на одній лавці. Звичайно, я буду домовлятися, буду лобіювати, але за певними чіткими критеріями – тільки якщо це потрібно для краю і для людей.
Це не «договорняк», це домовленості. Коли громада потребує чогось, мені це треба вирішити, домовитися – але абсолютно прозоро, щоб людина бачила, куди витрачаються гроші. Цифрова економіка і відкриті дані дозволяють бачити, що відбувається.
- Здається, що деякі політичні сили буквально сприйняли заклик до обрання «нових облич» і у кандидатах опинилися люди абсолютно «чисті» в сенсі досвіду. Але ж, певною мірою, ви теж – нове обличчя в політиці?
Вірю, що Івано-Франківськ стане столицею цифрової і креативної економіки України
- Я своє обличчя. Мені не треба розганятися, мені треба швидко почати діяти, і я знаю як.
Зараз мене найбільше цікавить місцеве самоврядування. Я бачу можливості розвитку регіону і докладу всіх зусиль, щоб показати – Івано-Франківська область і наші сусіди навколо Карпат – найкращі!
Вірю, що Івано-Франківськ може стати столицею цифрової економіки і креативної економіки України.
- Чи можна розробити одну схему, за якою успішно розвиватимуться всі регіони України?
- Схема дуже проста – зробити ревізію своєї території, вибрати переваги, які ви маєте, а недоліки перетворити на переваги. Подивитися на чому ви стоїте, а на чому можете розвиватись.
Івано-Франківська область ніколи не матиме металургійного заводу чи морського порту, чи шахт. А Запорізька область ніколи не стане центром туризму, таким як Карпати. В кожного свої переваги, але економіка має ґрунтуватися на традиціях і можливостях території спільно з сусідами.
ЛЮДИ ШУКАЮТЬ МІСЦЯ СИЛИ В КАРПАТАХ І МИ ПОВИННІ ТВОРИТИ ДЛЯ НИХ НОВІ МІФИ
- Що наразі ви вже можете порадити зробити ОТГ для того, щоб ситуація в регіонах покращувалася?
- До мене звернулася за порадою – як привернути туристів – ОТГ, яка розташована прямо біля гір.
Я кажу: «Творіть міфи! Через ваше село іде дорога до місця, де молилися ще в язичницькі часи. Створіть легенду – і до вас будуть приходити. Вони будуть їсти, ночувати, іти на ваш Писаний камінь. Люди хочуть казки, вони шукають капища, шукають місця сили в Карпатах. Це і є те, що тягне сюди.
- Громади реагують на вашу пропозицію? Тим більше, зараз зелений туризм набуває великої популярності.
- Ми з друзями випустили років 5 тому книгу «Метафізика Карпат», де описали наші місця сили.
Ви не повірите! Люди копіюють маршрут із книжки, їдуть машинами, йдуть пішки – хочуть подивитися на той Писаний камінь, або місце молитви, або якесь озеро. Зараз ми готуємо друге видання цієї книги, де будуть уже місця сили Івано-Франківська.
- Люди їдуть в гори і в ліси за легендами, а тим часом над лісами нависає невесела реальність – проблема незаконної вирубки Карпат…
- Це величезна проблема, я не фахівець, щоб давати поради, але з того, що бачу – це корупційна складова і саботаж з боку лісгоспів, які не зовсім прозоро і чесно ведуть вирубки.
Так, є санітарні і промислові рубки лісу, але треба ж і відновлювати, насаджувати, знаходити на це кошти! Бо це – наша екологія, наші чисті ріки, відсутність повеней, і, взагалі, принада нашої місцевості.
Я не маю готових рецептів, але буду про це кричати, бо якщо ми цього не будемо робити – втратимо Карпати.
- Що для вас є бренд «Україна»?
- Про бренд «Україна» можна говорити в різних аспектах, але ми маємо показати всьому світу через мистецтво і культуру, що ми віримо в кохання, вміємо дружити, цінуємо відносини, дружбу, і так само, як усі в світі, хочемо спокою і миру.
Бренд – це міф, а міфи треба творити. От, ірландці створили міф, що вони найкрутіші, а шотландці – що у них найкращий віскі, Росія має бренд «агресор», Німеччина – «пунктуальність», Франція – «мода». Але будь-який міф має ґрунтуватися на чомусь.
Тому бренд «Україна» ми ще маємо сформувати, в мистецтві він – один, в кіно – інший, в політиці – третій, в гастрономії – четвертий.
Україна для мене – це красиві люди з щирою душею, гарні краєвиди, наша історія, наш дух, розум, працездатність, чутливість, надійність. Нам потрібно говорити про наші успіхи, шукати позитивні речі й розказувати про них світові.
Любов Богданова. Київ
Фото: Олена Худякова, Укрінформ