Ім’я Віктора Вінтоняка – директора Агенції регіонального розвитку Івано-Франківської області, добре знають у регіоні, за його межами та навіть за межами України – успішний фінансист, уже понад десять років поспіль займається благодійництвом і головний акцент робить на розвитку культури та мистецтва. 

Меценат переконаний, що благодійність має бути спокійною, бо це – не піар. «Я займаюся нею такий тривалий час, що вже точно не змінюсь», – посміхається він.

Сьогодні Вінтоняк іде на вибори до Верховної Ради України по 83-му виборчому округу з центром в Івано-Франківську як самовисуванець.

Серед головних критеріїв своєї майбутньої роботи у парламенті називає – родину, місто і Україну. «Я готовий. У мене є енергія і бажання, я знаю, що робити», – впевнений кандидат у депутати.

ВСІ РЕФОРМИ – ЦЕ ЛЮДИ. ДО НИХ ТРЕБА ПОВЕРНУТИСЯ, ПОЧУТИ І ДОПОМОГТИ

- Пане Вікторе, вас добре знають у Івано-Франківську та по всій Україні як мецената: всі ваші проекти – довготривалі ц успішні. При тому, вони напрочуд різнопланові, скажімо, розвиток дитячого спорту, відродження ковальського мистецтва, книговидавництво. Як вас на все вистачає?

- Так, нам є чим пишатися – з 2005 року я підтримую міський веслувальний клуб «Альбатрос» і ми можемо похвалитися, що старший тренер збірної команди України – наш вихованець, також маємо призерів Чемпіонату світу, Європи, України.

Бувають цікаві ситуації, коли одночасно в елінгу перевдягаються 4 майстри спорту міжнародного класу і малеча. Діти на них дивляться і не можуть повірити, що ці спортсмени тут, зараз, біля них.

Дітки в клубі займаються безкоштовно, і я сподіваюся, що колись вони згадають про це і теж будуть допомагати юним спортсменам.

Інколи нас фінансують спонсори, ми вдячні за будь-яку суму, навіть якщо нам дають 30 тисяч гривень на рік, це – одна поїздка команди до Дніпра на змагання,  але я радію будь-якій увазі.

Насправді, мене інколи дивують чиновники. За 15 років хоч би хтось прийшов просто поцікавитися, як у нас справи. Не маєте грошей, я розумію, просто прийдіть, скажіть: «Добрий день! Ой, молодці!». Подивіться на тих діток.

- Чим ваш Івано-Франківськ унікальний, що саме там так активно розвивається веслування?

- Це просто правильний системний підхід. Наприклад, ми знаємо, що найкращі біатлоністи в Тернопільській області, а у нас – веслувальники. Це треба просто побачити, зловити і підтримати. Дати дітям можливість і шанс, приділити їм увагу. А держава повинна гарантувати їхню безпеку – психологи і ювенальна поліція мають працювати і упереджувати.

А чи можна робити зауваження людині, яка йде по пляжу і кидає сміття, якщо немає смітника?

Я, наприклад, біля нашої веслувальної бази обладнав місця для паркування велосипедів, щоб діти їх не прив’язували будь-де. Це копійчана справа! Запаркуй велік і все – порядок.

Або, ну не може 500 людей приходити в парк на 3 лавочки. Зробіть хоч мінімум і люди будуть знати, де відпочити і куди викидати сміття. Це просто.

Всі реформи – це люди. До них треба повернутися, почути, що їм потрібно – і зробити це.

ЗВІДКИ ВІЗЬМУТЬСЯ ЧЕМПІОНИ І ПАТРІОТИ, ЯКЩО МИ ЇХ НЕ ВИХОВУЄМО?

- А звідкіля у вас така зацікавленість розвитком саме цього виду спорту?

- Я колись займався і зараз інколи сам приходжу погребти, мені цікаво.

Коли в 2000-х роках я зустрів свого тренера і йому треба було 200 гривень, щоб повезти діток на обласні змагання, а це – ціна кави з друзями, мені стало просто не по собі, чому держава не думає про дітей?

Звідки візьмуться чемпіони? Звідки візьмуться патріоти, якщо ми їх не виховуємо, звідки?

Діти – це основа. Якщо ми не будемо приділяти їм уваги, отакі вони і виростуть. Треба просто не лінуватися проводити з ними час. Є хороші батьки, які показують щось своїм прикладом. А є такі, що планшет дитині в руки дали, тільки відчепись! Вони думають, школа має зробити щось. Може! Але не все.

- Втілення реформи шкільної освіти в Україні здатне поліпшити ситуацію, на вашу думку?

- Звичайно. Реформа, яка зараз відбувається, це дуже добре! Потрібні нові методи роботи, потрібно обмінюватися позитивним досвідом, позитивними історіями успіху. Мають відродитися центри, де розвивається дитяча творчість. Я вам хочу сказати таку річ – за всі роки незалежності в Івано-Франківську не побудовано жодного закладу культури!

Кінотеатр у нас радянський, театр – радянський, немає сучасних стадіонів і басейнів. Зате у нас багато капличок.

У нас немає конгрес-холу. Наш шалений ІТ-кластер раз на рік проводить заходи, де збираються тисячі людей, а перекладачів для синхронного перекладу ми привозимо зі Львова! Соромно.

У нас немає футбольного стадіону, ми його ніяк не можемо добудувати. Ми – одні з найбільших за темпам будівництва житла в Україні. Є інвестиційна складова, то куди вона дівається?

- Ви бачите якісь конкретні шляхи виходу з ситуації?

- Тільки говорити про це вголос. Днями були дебати на Суспільному, там були два депутати нашої міської ради, вони кричать про цю проблему, а їх не чують! Тому що в нас у місті утворилася монополія партії «Свобода», яка вже має піти. Я вважаю, що вони загралися з правом експлуатації патріотичних тем. Це перебор. Зараз ця партія висуває свого кандидата – секретаря міської ради.

Я багато років говорю про те, що чиновник не має права переводити свої обов’язки в ранг заслуг. Обов’язки – не заслуги, а бруківка – це не твоє досягнення! Якщо б він зробив ту бруківку за свої кошти, то його любили б і на руках носили, а так – це його обов’язок.

ЖІНКИ-КОВАЛІ ДУЖЕ ЕФЕКТНІ!

- Ви є засновником фестивалю «Свято ковалів». Це вже скільки років вашому дітищу? 

- Наше «Свято ковалів» – це найбільший фестиваль ковальського мистецтва Європи від 2002 року. Він став уже візитівкою  міста і навіть всієї України. Ніхто не може повторити його.

- Це ж ремесло, яке поступово зникає? Тобто, філософія полягає в тому, що ви намагаєтеся зберегти його через фестиваль?

- Так, машини наступають (сміється). Але ми намагаємося зберігати і відроджувати ковальство.

Все почалося ще у 2002 році, коли наші місцеві ковалі вирішили створити велику спільну композицію. Тоді вони запросили на наступний фестиваль своїх колег з інших регіонів – так почався довгий фестивальний шлях.

Спершу ми оголошуємо тему, ковалі з різних країн відгукуються, приїжджають і впродовж кількох днів кують елементи певної спільної скульптури. Потім івано-франківські ковалі ту скульптуру доробляють і дарують на наступному фестивалі якомусь місту.

- Скільки учасників і з яких країн зазвичай приїжджають?

- До 300 ковалів з усього світу. Найбільше представництво – 26 країн – у нас було в 2013 році. Широченна географія: Америка, Канада, практично всі країни Європи, Австралія, Ізраїль. У цьому році були учасники з 16 країн. Жінки-ковалі приїжджають.

- Жінки-ковалі? Це ж наче не жіноча забава, через те, що вимагає потужної фізичної сили. А які вони?

- Вони різні, але всі дуже ефектні!

- В яких ще країнах подібні фестивалі ковальського мистецтва проходять?

- В Італії, в Австрії. Австрія це взагалі окрема історія – місто Ібзіц, з населенням близько 4 тисяч людей, відоме на всю Європу своїм ковальським фестивалем, а мер, фактично, міністр ковальства цього міста.

Завдяки фестивалю  від 2011 року Івано-Франківськ став членом Асоціації ковальських міст Європи, куди входять 26 містечок і міст. У вересні ми будемо приймати у себе Асамблею, прибудуть мери цих містечок і представники ковальської спільноти.

- У «Святі ковалів» беруть участь лише дорослі чи й дітей  залучаєте?

- Кожного року зголошуються майстри, які проводять з дітьми майстер-класи. Більше того, останні 3 роки ми досить ефективно проводимо конкурси студентських робіт.

А у професійно-технічному училищі №21, я вважаю, взагалі завдяки нашому фестивалю, відкрили другу спеціальність, пов’язану з ковальством.

Можна розглядати «Свято ковалів», як один з прикладів креативної економіки. Дивіться, за 10 років існування через нас пройшло вже друге покоління волонтерів-перекладачів, бо до кожного іноземця, який приїжджає, ми приставляємо випускників або учнів старших класів, щоб вони разом гуляли, розказували про місто і вдосконалювали свою мову.

Далі – для учасників і гостей працюють заклади харчування, готелі, а це – розвиток суміжних галузей і всієї структури міста. Не говорячи про те, що головна наша мета, це зберегти ремесло, показати людям, як це відбувається.

Уявіть, вони можуть побачити елементи ковки, а потім йти у Парижі й бачити вже готову скульптуру: «О, я це бачив!». Мені здається, що це має велику просвітницьку місію.

НА БУДЬ-ЯКІ УСПІШНІ РЕЧІ ХТОСЬ ХОЧЕ «СІСТИ» І ПОПІАРИТИСЯ

- Ви сказали, що залучаєте волонтерів. Наскільки в наш час люди готові робити щось на альтруїстичних засадах?

- Дуже готові! Тому що вони реально бачать, що популяризують своє місто і розвивають його.

Я розкажу історію: два роки тому ми вирішили запропонувати  всім колегам, які у нас побували, коротко написати у вигляді есе чи зняти на відео: чому ви їдете до нас?

Ми отримали такі відгуки, що навіть видали їх. Фантастика! Там можна було плакати! Хто їде – за атмосферою, хто – тому що наші дівчата подобаються, хтось – тому що знає, що зустріне друзів.

Ми видали двомовну книгу. Більше того, я дав замовлення художнику- портретисту, який, не бачачи цих людей, лише за їх відгуками, зробив їхні психологічні портрети. Вони також плакали, коли це бачили. Вийшло дуже душевно (посміхається).

- І все це відбувається з вашої особистої ініціативи, держава до фестивалю не має жодного відношення?

- Як завжди, на будь-які успішні речі хтось хоче «сісти» і попіаритися. Це класика для України, бо ніхто не вірить, що можна просто ось так щось зробити, і взагалі-то, будь-яка благодійність викликає підозру – а для чого він то робить? А що він буде з того мати?  

- Ухвалення Закону України «Про меценатство», який визначає загальні засади меценатства, зняв би ці «підозри»?

- Я згоден, що є багато спритників, які під виглядом меценатства  будуть займатися не тими справами. Закон необхідно приймати, робити все прозоро і говорити про людей, які намагатимуться діяти нечесно. Тоді це зникне швидко.

У нас, на жаль, ще є така благодійність – від свята до свята. От я опікуюся сиротинцем. Дітям щодня треба харчування, засоби гігієни, одяг. Ми завозимо їм це не лише на Різдво чи на Миколая, а раз на місяць.  Благодійність має бути спокійною, це не піар. У мене вона триває десятками років, я вже  не змінюсь, бо маю власні принципи.

Але прийняття закону дуже актуально. Він потрібен, бо тієї норми, яка є в Податковому кодексі, згідно з якою можна зменшити оподаткований дохід за рахунок благодійних речей, не достатньо.

Меценатство має стимулюватися. Більше того, треба звернути увагу на Державні лотереї – люди грають в лотерею, і частина коштів має бути скерована на розвиток культури. Це – один із цивілізованих шляхів. І це те, що працює в світі, в більшості країн. Це азарт,! Будь ласка, ти зіграв, а частина грошей пішла на правильні речі.

- А ви по життю азартна людина я бачу.

- Чому азартна? Я просто емоційна людина (сміється). І мені відчувається, що я можу передбачити якісь процеси або якісь події.

От, фестиваль, книговидавництво, дитячий спорт, це приклад того, що треба не чекати, а треба стати і зробити.

 ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ – ЦЕ ОДНА З НАЙУСПІШНІШИХ РЕФОРМ, ЯКІ ЗАРАЗ ВІДБУВАЮТЬСЯ

- Пане Вікторе, ви очолюєте Агенцію регіонального розвитку Івано-Франківської області. Можете окреслити коло ваших завдань, чим конкретно ви займаєтесь?

- У 2016 році я почав замислюватися над можливостями, які відкриває децентралізація і аналізувати Закон України «Про засади державної регіональної політики», де з’явилося поняття «Агенція регіонального розвитку» як суб’єкта реалізації державної регіональної політики.

Децентралізація, тобто передача на місця повноважень і певних фінансів – це одна з найуспішніших реформ, які зараз відбуваються. Це правда. Я як фінансист розумію можливості й розумію проблеми, які у зв’язку з цим виникають.

Одна з найбільших проблем – відсутність або дуже мала кількість фахових  фінансових менеджерів в ОТГ (Об'єднана територіальна громада – ред.), які створюються.

Та зрештою, я повірив в цю реформу і щиро хотів, щоб ми не зупинилися, тому ініціював створення Агенції регіонального розвитку Івано-Франківської області. Засновники – обласна адміністрація та обласна рада, вони обрали мене директором.

На мене тоді всі дивилися з подивом, мовляв, для чого воно тобі потрібно?  А я кажу: «Я знаю, що можу бути корисним».

Поки що вирішив бути в стані конструктивної критики, тобто я присутній на зустрічах та дискутую з різними українськими та іноземними експертами, групою радників з європейських країн, які допомагають нам зробити цю реформу. Ми обговорюємо, добиваємося, рухаємо, розштовхуємо і хочемо показати своє місце.

Основна функція Агенції – це розробка, аналіз і моніторинг виконання стратегії регіонального розвитку.

- Минулого року в межах Агенції регіонального розвитку було створено Кінокомісію – організацію, яка популяризує привабливі для кінозйомок місця. Мені відомо, що в деяких регіонах через певну правову неврегульованість є труднощі зі створенням Кінокомісій. Яка у вас ситуація?

- Як ви собі уявляєте кіновиробництво? Це червона доріжка, глядачі  прийшли подивилися кіно, оплески. О, браво! Але це – ціла індустрія.

Це безліч складників: знімальна група приїжджає на локації, ми оглядаємо місця, підказуємо організаторам, а потім приїжджає раптом 50 людей, яких треба поселити, харчувати і возити певний період.

А це ж стимулює розвиток місцевої індустрії! У людей з’являється робота. Та виникає туризм по місцях, де проводилися зйомки.

- Як ви широко мислите!

- Я то мислю широко, але всюди в Європі такі кінокомісії фінансуються урядами або місцевими, або державними!

Поки що ми намагаємося показати, що це необхідно, важливо, корисно і правильно.

В рамках Агенції регіонального розвитку ми є членами громадської туристичної ради нашої області. І Агенція  в січні цього року представила потенціал Прикарпаття на найбільшому світовому туристичному форумі – на виставці The New York Times Travel show у Нью-Йорку.

Я оплатив участь у стенді і презентаційні матеріали. При тому, я ж не є власником туристичної агенції, і жоден туроператор не поїхав туди. Але ми зробили презентацію регіону і маємо ефективний зворотній зв’язок! До нас звертаються  кінопродюсери, які цікавляться зйомками на території України або області в форматі Бі-Бі-Сі чи Діскавері. І дуже дивує, як вони  мало про нас знають.

- Коли ви покажете, що робота Кінокомісії є успішною, на яку реакцію держави  очікуєте?

- Наразі вже створена Асоціація кінокомісій України і Мар'яна Заклінська, котра очолює нашу кінокомісію увійшла до її ради.

Будемо рухатися далі. Думаю, нова влада зверне увагу на розвиток українського кіно, хоча ми все-таки ще не розуміємо їхнього ставлення до культури.

Закон про кіновиробництво і підтримку кіновиробництва в Україні вже є. Також є активні депутати, які розуміють прогалини у статусі комісій, і необхідності переведення їх до іншого статусу. Щоб держава, принаймні, місцеві органи почали їх фінансувати.

На це ж не потрібно великі гроші! Ці підрозділи не мають на меті заробити, вони є координаторами.

ПАПЕРОВА КНИГА НЕ МОЖЕ ЗНИКНУТИ, БО ЦЕ – ІНША ЕНЕРГЕТИКА

- Ви є власником видавництва. Чи розділяєте  побоювання, що з розвитком технологій друковані книги зникнуть, як зникають зараз друковані ЗМІ – всі переходять на електронну версію?

- Книжки я люблю з дитинства. І скрізь, де можу, я популяризую читання паперових книг.

Не хвилюйтеся, вони не зникнуть. Паперова книга не може зникнути, бо це інша енергетика. Головне, не зупинятися, популяризувати її, бо книга – це магія букв, які складають у слова, і коли береш книгу до рук – це неповторно.

Видавництво «Мантикора» для мене це видавничий проект, на меті якого не стоїть прибуток.

Крім того Івано-Франківськ – унікальне літературне місто, бо ми маємо так званий “станіславський” письменницький феномен. Це енергетика місця, що народила в одному періоді таких письменників, як: Андрухович, Іздрик, Єшкілєв, Прохасько.

У 2013 році ми проводили Міжнародний фестиваль метареалістичної літератури «Карпатська Мантикора». Темою фестивалю стала дитяча та підліткова фантастична література, проблеми її видання, оформлення та створення брендів у цій галузі. Гасло фестивалю тоді було: «Час діяти». На той час український книжковий простір на 90% був заповнений  російськомовним або англомовним фентезі. Українського сегменту просто не було!

Ми запросили письменників, перекладачів і зробили фестиваль, отримали близько 100 робіт молодих письменників, відібрали з них найкращі і випустили альманах. Через рік повторили фестиваль і вручили призи, все було дуже цікаво. І після того, я зрозумів, що мені треба заснувати видавництво.

- Ви планували випустити «Атлас України і суміжних країв» 37-го року і розповсюдити по бібліотеках. Скоро чекати?

- Це справді дивовижна історія! Колись я знайшов книгу «Атлас України і сумежних країв» під редакцією Володимира Кубійовича, виданий Науковим товариством імені Шевченка. Це була заборонена книга, видана у 1937 році на території, коли Західна Україна ще була в складі Польщі.

Мене вразила енциклопедичність видання, кількість статистичної інформації і 64 (!) карти. Я її оцифрував і видав фоліантне видання в шкірі. 100 примірників. Ці примірники нині в бібліотеках Конгресу Сполучених Штатів, парламенту Великої Британії, в Посольстві України у Вашингтоні.

Я особисто їздив до музею Шевченка в Торонто. Кажу: “Хочу поповнити ваш фонд”. Вони там ледь свідомість не втратили. Всі президенти України, крім втікача, мають їх. Книга фантастична.

Нещодавно ми зробили її лайт-версію, щоб максимально роздарувати у бібліотеки України, вже скоро вона буде готова.

- Ще один ваш видавничий проект – книга «Велика війна в маленькому місті» перетворився на кінопроект.

- Книга була випущена до 100-річчя завершення Першої Світової війни. «Велика війна в маленькому місті» – це подарунковий альбом, зібраний краєзнавцями з листівок, поштівок та фотографій, які презентують, що у нас в місті відбувалося за часів Першої Світової війни, які тоді були люди, що було зруйновано…

Альбом вийшов успішним і мав цікаве продовження. У нас є група ентузіастів-краєзнавців, які знайшли в хроніках німецького архіву 1917 року найстаріший кадр про наше місто. При чому фільм був про Чернівці, але чомусь там був фрагмент Франківська.

Виникла ідея оцифрувати ці кадри. Взагалі я відряджав журналістів оцифровувати будь-які згадки про наше місто. І ми зробили фільм «Моє місто 100 років на екрані» – зібрали згадки від найдавніших часів і до сучасних буремних подій. Наш краєзнавець Іван Бондарев написав сценарій. Документальний фільм триває 46 хвилин.

Ми звернулися до струнного ансамблю «Quattro corde» при Івано-Франківській обласній філармонії. Його учасники на мій превеликий подив з радістю погодилися взяти участь в експерименті і озвучили документальний фільм. За місяць ми мали прем’єру з живим звуком. Потім записали в студії.

Зараз хочемо ще раз зробити показ з живим звуком на території Палацу Потоцьких. Це така еклектика. Наприклад, на екрані трагічні кадри розстрілу людей НКВС-никами, грає музика 17 століття, і тут же ді-джей додає нових сенсів. Люди не хотіли розходитися, був аншлаг.

Ми маємо витягувати все і розказувати людям нашу історію, бо це є наша ідентичність.

МИ ГОТУЄМО ПРИВІТ ПУТІНУ – ЄДИНИЙ ГАЗОВИЙ І НАФТОВИЙ АКТИВ РОСІЇ – СИБІР БУВ ОСВОЄНИЙ УКРАЇНЦЯМИ

- П’ять років ми йшли до того, щоб відірватися від Росії: декомунізація, люстрація. Останній місяць відбулася низка подій, яка нівелює всі ці кроки. Це можна розцінювати, як відкат назад?

- Про це треба кричати. Ми не маємо права відступити від того, до чого ми так важко йшли. Це буде зрада Революції Гідності.

Ми не маємо права торгувати мовою, і навіть реванш проросійських сил, які намагаються зайти в Раду, – це ризик зміни законодавства.

Ми зараз готуємо своєрідний привіт Путіну. У 2017 році до нас приїжджав професор історії культури Кембриджського університету Олександр Еткінд. Це людина, яка досліджує імперії.

Він збирав у Франківську матеріали для своєї книги, у якій досліджує, чому освоєнням Сибіру в 70-х роках зайнялися люди із заходу України, чому саме ми? Наших зараз там багато, цілі міста і мери є українці.

Виходить, що єдиний газовий і нафтовий актив Путіна – це західний Сибір, освоєний українцями. Чому не спрацював ні Сахалін, ні Ямал, і лише ця територія приносить дохід всій державі?

Тож, ми передаємо привіт Путіну із заходу України.

- Сибір. Для вас ця тема особливо болюча?

- У мене мама була вивезена з сім’єю у ніч на Різдво. Їй було 4 роки, а її  брату, моєму дядькові, – лише чотири місяці... Вони жили там чотири роки і повернулися.

Мама потім у 90-х роках добилася реабілітації, знайшла всі документи, що у них позабирали.

МИ МАЄМО ВТРИМАТИ ТЕ, ЩО ДОСЯГЛИ, І ЩЕ РАЗ КРИКНУТИ: «РОСІЯ, ВІДЧЕПИСЬ ВІД НАС! ЙДИ ГЕТЬ! ТИ НАМ НЕ ПОТРІБНА!»

- Слухаю вас і думаю: це ж треба! Всі більш-менш успішні люди намагаються з маленьких міст виїхати в столицю, а ви, навпаки розвиваєте регіон!

- Знаєте, Агенція регіонального розвитку підтримує формацію Nova Opera, а це вже музиканти світового рівня. І от, коли вони на страсну п’ятницю з аншлагом показували оперу “Йов” на сцені Національної опери у Києві, я пожартував: «Це – привіт з провінції» (сміється). Бо Київ – провінція. Все найцікавіше відбувається у нас.

Для прикладу, мій друг, народний депутат Анатолій Сергійович Матвієнко, організував і провів фантастичну штуку – 1-й Форум української родини у знаменитому селі Тишківці на Городенківщині, де народився Роман Шухевич. Ми відкрили там музей-садибу, відновили інтер’єр. З’їхалися представники понад 20 видатних українських родин з 5-ти країн світу!

Родини Шухевичів, Бандер, Грушевських, Трильовських, Івасюків, Стефаників, Романюків, Скориків, Цісиків, Бачинських, Гуриків, Сухомлинських, Книшуків, Окуневських.

Це таке піднесення – побачити родини, які з покоління в покоління створюють речі, пов’язані з патріотизмом, з родом, з Україною.

І коли зараз звучить фраза оцих незрозумілих кандидатів Зе-команди: «давайте зробимо їх ще раз»… Спробуйте такі родини «зробити»! Це родини, які визначали і визначають інтелектуальну і патріотичну складову України.

Зараз існують певні ризики, які ідуть з реваншем, але Західна частина України не похитнеться і не допустить цього! Ми маємо втримати те, що досягли, і ще раз крикнути: «Росія, відчепись від нас! Йди геть! Ти нам не потрібна!».

Є дуже проста філософія: кожна людина – ви, я – ми маємо ту одну річ, яку ніколи не змінимо, це – наша історія.

Треба на кожного кандидата подивитися. Що ж він зробив, чим він живе, які його правила, яка його позиція? А в цій ситуації, яка зараз існує, всі ховаються за ширмами: «я йду від такої партії, я від такої». Особистість і її відповідальність зникають.

ВІРЮ, ЩО ІВАНО-ФРАНКІВСЬК МОЖЕ СТАТИ СТОЛИЦЕЮ ЦИФРОВОЇ ЕКОНОМІКИ І КРЕАТИВНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

- Ви – самовисуванець, жодну партію зараз не представляєте, але ж  Верховна Рада – це колективний орган, там самому неможливо, все одно треба буде ситуативно об’єднуватися. За якими критеріями це буде відбуватися?

- Для мене  головні критерії – це родина, місто і Україна. Я думаю, що знайду однодумців і спільно заради краю, заради країни ми не допустимо багатьох речей. Я готовий. У мене є енергія і бажання, я знаю, що робити. Я не маю ще 5 чи 10 років, щоб просто сидіти і чекати.

Ті «нові обличчя», які зараз прийдуть, будуть брати Конституцію, розгорнуть її, почитають і з подивом довідаються: «Ого, а у нас такі норми є!». Вони ще рік будуть розганятися, щоб зрозуміти, як це все дихає і працює… Або нахрапом помчаться, завалюючи все на своєму шляху. Це – неправильно.

Я їм не довіряю і не знаю, куди вони заведуть країну.

- У багатьох партіях на чільних місцях в списках є люди, абсолютно далекі від політики. Співали, танцювали, варили борщі. Як ви себе почуваєте в такому товаристві?

- Насправді я не всі списки переглянув, але в деяких є фахові люди, є мої колеги – люди, які займаються інвестиціями, керівники. Я не знаю їхніх мотивів, але вони вміють працювати і знають, що таке економіка.

А ви пригадайте 2014-й рік. З усією повагою, але коли я тоді здавав документи до ЦВК, там ходили цілі батальйони, стільки військових було! І тоді зайшли відсотків 20-30 людей, навіть без освіти, але вони були в тренді, вони були необхідні в той момент. І вже за 5 років більшість забула, що триває війна.

Коли почалися військові дії 2014 року, я подумав, що мені для відновлення форми знадобилось би декілька годин. Я ж служив у піхоті, і  міг би швидко все згадати.

Але зараз інша війна – в головах, і ми маємо знайти спосіб згуртувати націю, щоб втримати Україну в межах, які нам дісталися. Не територію, а саме Україну.

Щоб ми стали українцями, а не мешканцями цієї території – це є важливим і принциповим.

Це треба виховувати, а поки що боронити від ворога, не пускати його на поріг.

- Чи не є ці всі випадкові кандидати ширмою для того, щоб провести когось іншого у Верховну Раду?

- Якщо говорити абсолютно критично, то це ті люди, які будуть робити те, що їм скажуть. Будуть виконувати чиюсь волю, або говорити, як це зараз модно: «так вирішила фракція». 

Мені пропонували списки різні партії. Я можу собі дозволити обирати –  з ким мені сидіти на одній лавці. Звичайно, я буду домовлятися, буду лобіювати, але за певними чіткими критеріями – тільки якщо це потрібно для краю і для людей.

Це не «договорняк», це домовленості. Коли громада потребує чогось, мені це треба вирішити, домовитися – але абсолютно прозоро, щоб людина бачила, куди витрачаються гроші. Цифрова економіка і відкриті дані дозволяють бачити, що відбувається.

- Здається, що деякі політичні сили буквально сприйняли заклик до обрання «нових облич» і у кандидатах опинилися люди абсолютно «чисті» в сенсі досвіду. Але ж, певною мірою, ви теж – нове обличчя в політиці?

- Я своє обличчя. Мені не треба розганятися, мені треба швидко почати діяти, і я знаю як.

Зараз мене найбільше цікавить місцеве самоврядування. Я бачу можливості розвитку регіону і докладу всіх зусиль, щоб показати – Івано-Франківська область і наші сусіди навколо Карпат – найкращі!

Вірю, що Івано-Франківськ може стати столицею цифрової економіки і креативної економіки України.

- Чи можна розробити одну схему, за якою успішно розвиватимуться всі регіони України?

- Схема дуже проста – зробити ревізію своєї території, вибрати переваги, які ви маєте, а недоліки перетворити на переваги. Подивитися на чому ви стоїте, а на чому можете розвиватись.

Івано-Франківська область ніколи не матиме металургійного заводу чи морського порту, чи шахт. А Запорізька область ніколи не стане центром туризму, таким як Карпати. В кожного свої переваги, але економіка має ґрунтуватися на традиціях і можливостях території спільно з сусідами.

ЛЮДИ ШУКАЮТЬ МІСЦЯ СИЛИ В КАРПАТАХ І МИ ПОВИННІ ТВОРИТИ ДЛЯ НИХ НОВІ МІФИ

- Що наразі ви вже можете порадити зробити ОТГ для того, щоб ситуація в регіонах покращувалася?

- До мене звернулася за порадою – як привернути туристів – ОТГ, яка розташована прямо біля гір.

Я кажу: «Творіть міфи! Через ваше село іде дорога до місця, де молилися ще в язичницькі часи. Створіть легенду – і до вас будуть приходити. Вони будуть їсти, ночувати, іти на ваш Писаний камінь. Люди хочуть казки, вони шукають капища, шукають місця сили в Карпатах. Це і є те, що тягне сюди.

- Громади реагують на вашу пропозицію? Тим більше, зараз зелений туризм набуває великої популярності.

- Ми з друзями випустили років 5 тому книгу «Метафізика Карпат», де  описали наші місця сили.

Ви не повірите! Люди копіюють маршрут із книжки, їдуть машинами, йдуть пішки – хочуть подивитися на той Писаний камінь, або місце молитви, або якесь озеро. Зараз ми готуємо друге видання цієї книги, де будуть уже місця сили Івано-Франківська.

- Люди їдуть в гори і в ліси за легендами, а тим часом над лісами нависає невесела реальність – проблема незаконної вирубки Карпат…

- Це величезна проблема, я не фахівець, щоб давати поради, але з того, що бачу – це корупційна складова і саботаж з боку лісгоспів, які не зовсім прозоро і чесно ведуть вирубки.

Так, є санітарні і промислові рубки лісу, але треба ж і відновлювати,  насаджувати, знаходити на це кошти! Бо це – наша екологія, наші чисті ріки, відсутність повеней, і, взагалі, принада нашої місцевості.

Я не маю готових рецептів, але буду про це кричати, бо якщо ми цього не будемо робити – втратимо Карпати.

- Що для вас є бренд «Україна»?

- Про бренд «Україна» можна говорити в різних аспектах, але ми маємо показати всьому світу через мистецтво і культуру, що ми віримо в кохання, вміємо дружити, цінуємо відносини, дружбу, і так само, як усі в світі, хочемо спокою і миру.

Бренд – це міф, а міфи треба творити. От, ірландці створили міф, що вони найкрутіші, а шотландці – що у них найкращий віскі, Росія має бренд «агресор», Німеччина – «пунктуальність», Франція – «мода». Але будь-який міф має ґрунтуватися на чомусь.

Тому бренд «Україна» ми ще маємо сформувати, в мистецтві він – один, в кіно – інший, в політиці – третій, в гастрономії – четвертий.

Україна для мене – це красиві люди з щирою душею, гарні краєвиди, наша історія, наш дух, розум, працездатність, чутливість, надійність. Нам потрібно говорити про наші успіхи, шукати позитивні речі й розказувати про них світові.

Любов Богданова. Київ

Фото: Олена Худякова, Укрінформ