Кіборг Микола Воронін голодує в Бориспільському аеропорту, вимагаючи вибачень у Зеленського, та сподівається проголосувати у другому турі.

В аеропорту “Бориспіль” народу небагато. І Миколу Вороніна – 39-річного ветерана АТО, який захищав Донецький аеропорт, – видно одразу. Він ліворуч біля входу у центральному терміналі. За ним, у куточку, монітор телевізора, який він вивіз з Донецького аеропорту і подарував у 2015 році Бориспільському. Там же фотографії кіборгів.

Воронін – це той самий чоловік, який вимагає від кандидата у президенти Володимира Зеленського вибачитися за образи героїв Євромайдану, Небесної Сотні, перед вірянами ПЦУ за жарти про Томос і оголосив голодування. Тож ми з фотокором Оленою Худяковою прямуємо прямо до нього – молодий, усміхнений, спортивний, і зовсім не сам, біля нього кілька людей, що прийшли його підтримати. Що приємно.

- Миколо, ми прочитали про вас, поширили цю інформацію і захотіли вас побачити. Перше запитання, чому саме в такий спосіб ви вирішили протестувати? Адже багато людей обурені поведінкою Зеленського, але ризикувати своїм здоров’ям через це не збираються?

- Я людина активної дії. Активний учасник цієї війни. Я був добровольцем у батальйоні “Донбас”, потім служив десантником у 79-й аеромобільній бригаді, потім в 73-му центрі Сил спеціальних операцій. Я бачу ситуацію в країні, бачу рейтинги, і мене турбує те, що Володимир Олександрович Зеленський може стати нашим президентом. За цим я бачу серйозні пертурбації і нестабільність для нашої держави. І я впевнений, що дуже серйозні, складні перетворення, які їй потрібні, не вдадуться. Нас чекають дуже лихі часи. От і подумав, що я можу з цього приводу зробити. Вирішив, що заради України можу поголодувати.

- Як довго ви вже голодуєте, коли розпочали?

- Ще 11 квітня об 11.00 ранку. Вже четвертий день пішов. Ось п’ю водичку. 

- Вам хтось носить воду?

- Я приніс води з собою. Потім люди прочитали мої пости у Facebook і стали підходити, приносять воду. Он спальник принесли, бо я вчора вночі змерз. Трошки став підкашлювати. Думаю, що цієї ночі я не так замерзну.

- Ще якась допомога вам потрібна, скажіть?

- Хіба що інформаційна. Треба поширювати цю інформацію. Це основне, заради чого це робиться. А взагалі те, чого я потребую, то - не зараз. Мені потрібна допомога, бо у мене є цілий центр, це Громадська організація “Центр інтеграції ветеранів”. Я його організував, і я його очолюю. Він у Києві.

- Як давно ви займаєтеся цією справою?

- Центр створений нещодавно. Я навчався у школі стратегічного архітектора при Києво-Могилянській бізнес-школі і розробив концепцію, яка має допомогти ветеранам. У мене є план – я хочу забезпечувати їх сонячними електростанціями, бо багато хто не має навіть за що жити, повернувшись із війни, – і таким чином допомагати їм, і не тільки їм.

Власне, маю чимало планів. Це ціла концепція, яка називається “Дбаємо разом”. Я спланував,  щоби всі разом, спільно діяли в допомозі ветеранам. Маю надію, що виживу в цій акції і втілю цей мій найбільший і найважливіший план у життя. І якщо хтось хоче мені допомагати в цьому, буду радий будь-якій допомозі!   

- Ну, так чи інакше, але ця ваша акція має бути припинена, принаймні, від дня оголошення імені переможця у другому турі виборів. Це було би логічно, чи не так?

-  Ну, як мінімум. Якщо я доживу до того, то смислу не буде голодувати вже навіть під час виборів. Бо я сам планую голосувати. Я планую голосувати за Порошенка! І цілком можливо, що і мій один голос щось означатиме. Не знаю, чи вистачить сил  до того часу, бо насправді це нелегко.

- Де ж ви будете голосувати, на якій дільниці?

- Я не киянин, живу в гуртожитку Києво-Могилянської академії. І заздалегідь зареєструвався на дільниці біля нього.

- Круто. А з чого ви живете, адже ж не з центру?

- Отримую стипендію, чотири тисячі гривень. Навчаюся в Києво-Могилянській академії в аспірантурі. Диплом матиму через два роки. Тема моєї дисертації “Особливості мотивації ветеранів у період постекстремальної адаптації”. Я хочу допомогти ветеранам, бо їм реально потрібна допомога. Є дуже багато методик лікування, але проблема в тому, що ветерани не звертаються по психологічну допомогу. І от це якраз є темою мого наукового дослідження. В ньому я хочу з’ясувати, чому вони не звертаються і як зробити так, щоб вони були в цьому більш активні, соціалізувалися, вливалися  в суспільство.

- Хто вас підтримує в цій справі? Там є колектив, у вашому центрі?

- Ця організація на даному етапі складається з двох людей. Це я і мій товариш, який мені допомагав весь час під час цієї війни, де я був з  весни 2014 року і років п’ять воював.

- А от зараз тут, в аеропорту, ви сидите на лавці. До вас люди підходять чи не підходять, цікавляться?

- Ні, оце тільки зараз почали потрошку підходити. До цього я тут сидів в основному сам.

- Про що думаєте, коли зовсім один?

- Багато про що. Про плани, наукову статтю, яку мені треба писати. Мені було би простіше, якби тут була якась розетка, бо маю ноутбук і міг би працювати. Я навчаюсь програмування на Prometheus, виконував би якісь завдання.  Але поки що не виходить, бо тут немає жодної розетки. Адміністрація аеропорту якось не дуже активна.

- До речі, адміністрація аеропорту вами цікавилася? Ніхто не пропонував якусь допомогу? Чи була якась медслужба?

-  Ні, ніхто не підходив. От преса приїжджала: “5 канал”, “Прямий”, нещодавно поїхали.

***

Але тут нашу розмову несподівано урвали, бо до Вороніна підійшли дві молоді жінки у білих халатах із медичною валізкою: “Ми – медична служба аеропорту. Дізналися, що тут є такий чоловік, вирішили підійти, розпитати про  стан його здоров’я”.

Тож в очікуванні на Вороніна розмову продовжую із симпатичною молодою жінкою, що сидить поруч. Як з’ясувалося, вона приїхала з чоловіком, тільки-но дізналася про його акцію з Facebook.  “Я сама лікар, Тетяна Попова, – розповідає. –- А Воронін – просто мій фейсбук-друг. Побачила його звернення, потім оцінила ситуацію. На жаль, не в перший день голодування, але тільки-но прочитала, ми – тут. Недалеко живемо, сіли в авто і приїхали підтримати пана Миколу, подивитися, як він себе почуває. На щастя, бачу людину в гарному  гуморі, ще й у нормальному самопочутті. Привезла тонометр, хотіла, принаймні, тиск поміряти. Ну, бачите, не встигла...”

Медпрацівники збираються йти, і ми питаємо: “Який стан?” – “Стабільний. Задовільний”. Тож  повертаюся до Миколи.

- Що сказали медики? Поміряли вам тиск?

- Поміряли тиск. Спитали, чи я скаржуся на щось. Сказав, що тримаюся, не жаліюся, крім печії, мене нічого особливо не мучить. Вони запевнили, що я можу їх викликати в будь-який час. Так що, якщо мені буде потрібна медична допомога, вони готові її надавати. Але маю надію, що не буде потрібно. Я старий розвідник. Якось протримаюсь.

- Миколо, ви думаєте, що інформація про вас дійшла до Зеленського? Сподіваєтеся, він в якийсь спосіб зреагує на ваш протест?

- Маю надію,  що до нього доходять новини, бо вже ж показують. І мені не треба, щоб він сюди приїхав. Я би хотів, щоб він публічно вибачився. Хай запише відео –- у нього ж є рекламісти, – щоб показали людям. У мене є тут Інтернет, я побачу. Я готовий припинити цю акцію тоді, коли мої вимоги виконаються.

Хай попросить вибачення перед народом України. Там чотири вибачення. І вимога зробити аналіз. Хай би він сказав одним абзацом: “Країно, я вибачаюся...”

- Серед ваших вимог – попросити вибачення у луганського поета Василя Голобородька, ім’я якого носить герой, зіграний Зеленським у серіалі “Слуга народу”. Ви дивилися серіал?

- Починав дивитися перший сезон, мені не сподобалося, і я його вимкнув. Таке важке для сприйняття, бо одразу видно, що це зроблено для зомбування народу. І це зомбування на кожному кроці! Ми бачимо зараз, що воно ефективне – бо він має цілих 30% голосів!

- Можна сподіватися лише, що ваш вчинок якось вплине на людей, і вони поміняють свою думку, коли йтимуть на вибори.

- Я теж на це надіюсь. Хоч є такі, скажемо так, боти Зеленського, як їх називає молодь, і їх не переконаєш. Від них навіть лунають погрози у Facebook. Кажуть: “Ты пойди убейся”, “Голодай до смерти”. Пишуть, що прийдуть, розірвуть тут мене. Але я тут – на своїй території. Я розвідник, вмію добре займати позицію, вона – ідеальна для цієї акції.

- А поліція на вас звертала увагу, підходила?

- Ні. Я тільки бачив їх, як ходили поруч. Але до мене ніхто з поліції не підходив і не спілкувався.

- А от цей монітор, це той самий, про який писали, що ви його з Донецького аеропорту привезли?

- Так, це я його виніс. Він став символом незламності. Я передав його керівництву цього аеропорту, вони розробили цей стенд – як платформу історичної пам’яті. Люди можуть підійти і подивитися.

Взагалі, скажу вам  відверто, мені не подобається, що він у кутку стоїть, а не там десь у центрі. Не подобається, що він не підключений. Він може транслювати відео, це працюючий монітор. Я виніс його працюючим і мав надію, що він тут згодиться. Але бачимо, що не працює, це сумно мені. Тобто таке саме ставлення, як і до ветеранів. Коли вони треба, їх висувають на перший план, з ними розмовляють, а коли не треба, і не згадують...

- А ці фотографії бійців?..

- Ні, це не мої фотографії. У мене не було якісних фото з Донецького аеропорту. Це фото Сергія Лойка, там написано. А з хлопців на фото одного я знаю особисто...

Цей куточок, я вже казав, адміністрація розробила, оформила ще три роки тому. Тут була презентація, були медіа, оркестр, коли я монітор вручав. А зараз він, бачите...

- Все буде гаразд. Хто б не був президент. Ви закінчите Києво-Могилянку і будете там працювати.

- Я так далеко не планую. Я маю надію, що розроблю серйозну методику, яку можна буде впроваджувати. Що організація моя розростеться настільки, що зможе зробити реальний внесок у допомогу ветеранам.

І, так, я маю надію, що ми переможемо. Нам потрібна перемога. Українська перемога. Українська мова. Українська культура. А не “русский мир”.

- Заради таких направду благородних цілей маєте себе берегти. Ми ж читаємо статистику, як багато людей, приходячи з війни, не можуть знайти себе в цьому житті, в цій реальності, де люди іноді навіть не згадують про війну. Їм, як і вам, важко з цим змиритися. Ви реально можете допомоги цим людям, то ж чи варто ризикувати своїм здоров’ям і життям?

- А чому ні? Я ризикував і сильніше, скажу відверто. У боях ризикував.

- А батьки не переживають за вас, вам їх не шкода? Розкажіть про вашу родину, будь ласка. Ваші мама-тато стурбовані всім цим? Що вони кажуть?

- У мене є батько, мама, сестра, брат. І вони мене підтримують. Вони вірять, що все мені вдасться. Мама зараз в Італії. А з татом проблеми, на жаль. Він позавчора потрапив в аварію і зараз лежить в лікарні. В Херсонській області. Я йому дзвонив, він сказав, що не варто мені кидати. З ним зараз сестра.

- Дай Бог йому здоров’я, вашому батькові. І вам хай Господь помагає!

- Хай нам усім помагає. Всій Україні. А ви мене підтримуйте. Інформаційно.

Ми прощаємося з Миколою Вороніним. І з блогером Мирославом Олешком, який приїхав підтримати кіборга і дізнатися про нього більше. Він обурений тим, що так мало журналістів доїхали до терміналу «Д». «Зате, – кажу йому, – кілька авторитетних журналістів каналу «1+1» відкрито виступили проти цензури, яка на ньому існує». – «От заради цього і варто було мені починати цю акцію», – реагує на цю новину Воронін.

А лікарка Тетяна Попова щойно поговорила по телефону. Із донькою. “Донька каже, що тато вже вдома. Малює плакат, який Микола попросив. Він хоче, щоб люди, які в терміналі знаходяться, бачили, що тут відбувається. Бо вони поруч стоять і не розуміють, що тут і чому. Але зараз він намалює і привезе. Там буде написано: “Голодую за Україну і вимагаю публічних вибачень та здачі аналізів від Зеленського”, – каже Тетяна на прощання.

Валентина Пащенко, Київ

Фото Олени Худякової