Де брати робочі руки для повоєнного відновлення
За оцінками Міністерства економіки, упродовж наступного десятиліття на український ринок праці потрібно додатково залучити 4,5 мільйона людей. Без цього неможливо успішно відбудувати країну та забезпечити зростання національної економіки бодай у межах мінімально необхідних 7% на рік. Війна в рази посилила проблеми, пов’язані з нестачею кваліфікованих кадрів, а також із певними галузевими й регіональними дисбалансами. Головний виклик — виїзд мільйонів українців за кордон, на доважок до мобілізації та традиційної трудової міграції. При цьому останні опитування свідчать, що ледь не половина біженців після перемоги повертатися додому не збирається. І чим довше триває війна, тим стрімкіше росте відсоток тих, хто планує назавжди осісти на новому місці — переважно, у Європі. Думати, як стимулювати їхнє повернення, потрібно вже зараз. Лише вмовляння і заклики до (економічного) патріотизму не допоможуть. То який же вихід?
Втрати трудового ресурсу: поточні та потенційні
За різними оцінками, зараз за межами України перебувають від майже 4 мільйонів до 7 мільйонів наших співвітчизників (без врахування трудових мігрантів). За даними ООН, загалом із початку повномасштабного російського вторгнення біженцями у світі зареєструвалися приблизно 8 мільйонів українців. Скільки із них залишається за кордоном зараз? Сказати складно. Адже частина людей, котрі реєструвалися в перші місяці війни, повернулася в Україну, частина переїхала до інших країн, хтось по завершенні дії трудових контрактів змінив свій статус із трудового мігранта на шукача притулку, постійно відбувається нова міграція і так далі.
Як би там не було, та навіть, якщо чверть чи третина з (мінімальних) 4 мільйонів біженців — люди працездатного віку, маємо усвідомлювати, що 1-1,5 мільйона осіб — неабияка втрата для українського ринку праці. Не кажучи вже про велику кількість дітей, котрі з батьками або з одним із батьків залишили нашу країну. Якщо не повернути їх на батьківщину, то за 5-15 років Україна додатково не дорахується ще з 1,5 мільйона робочих рук.
Ба, більше: проблема може посилитися уже одразу по війні. Якщо дорослі вирішать залишитися на новому місці, а возз’єднання родин після відновлення дозволу на перетин кордону чоловіками, відбудеться не в Україні, чого маємо прагнути, а десь за кордоном. Тобто потенційно, вже в мирний час, країна може втратити ще й 1-2 мільйони чоловіків.
Таким чином, без ефективної державної політики у сфері повернення мігрантів Україна за найближчі десять років може втратити до $113 мільярдів ВВП (у цінах 2021 року). Лише в податках це - $45 мільярд. Такий висновок зробили за результатами нещодавнього дослідження аналітики ГО EasyBusines та Центр економічного відновлення.
Дослідники оцінюють кількість вимушених мігрантів у 3,8 - 4,7 мільйона (без врахування тих, хто перебуває на території країн-агресорів, а їх, за різними оцінками, ще 1,5-2 мільйони). І, за розрахунками, точно повернеться в Україну лише приблизно третина вимушених мігрантів. Погодьтеся, цифра дуже низька і аж ніяк не відповідає потребам вітчизняної економіки. Плюс проти України грає фактор часу.
“З часом рівень бажання вимушених мігрантів повертатися знижується через їхню поступову інтеграцію у країнах-реципієнтах. Все більше українців працевлаштовуються за кордоном, віддають дітей до місцевих шкіл та садочків, проходять професійне навчання, аби знайти там роботу”, - йдеться в дослідженні.
Таку ситуацію пояснюють зокрема тим, що для вимушених мігрантів головною проблемою є питання безпеки, натомість люди, котрі вже повернулися до своїх регіонів, скаржаться на складні умови у місцях повернення. Тому втікачі із зони бойових дій готові повертатися з-за кордону у безпечніші регіони, за умови надання допомоги із житлом, працевлаштування та фінансової підтримки.
Про таку ж тенденцію свідчать і результати другого опитування українських біженців, проведеного Федеральним інститутом народонаселення Німеччини та його партнерами. Приблизно половина українських біженців (44%) планують залишитись у Німеччині принаймні ще на кілька років або навіть назавжди. Це на 5% більше, ніж було під час першого такого дослідження наприкінці літа 2022 року.
При цьому лише 38% опитаних готові повернутися в Україну одразу ж після війни. Ще приблизно 33% відкладуть переїзд до “кращих часів”. А 29%, схоже, не планують повертатися до рідних місць взагалі. В Інституті народонаселення кажуть, що передовсім це стосується біженців, котрі шукають можливість здобути освіту, добре знають німецьку мову та відчувають себе бажаними в суспільстві.
“Виокремлюємо дві групи ризику “неповернення”. З одного боку, це ті, хто може розраховувати на посилений соціальний захист в Європі — багатодітні сім'ї, матері з малолітніми дітьми, люди з особливими потребами. Розвинені країни надаватимуть їм значно ширшу і щедрішу допомогу, ніж Україна. З іншого боку — це найбільш кваліфіковані та освічені люди, які мають затребувану на європейському ринку професію. Вони дуже швидко адаптуються, знайдуть достойну роботу, і їхнє повернення буде під великим питанням”, - вважає директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені Михайла Птухи НАН України Елла Лібанова.
І справді, маємо розуміти: неабияка проблема ще й у тому, що після війни Україні доведеться конкурувати за кваліфікованих працівників з країнами-партнерами, яким ми зараз так вдячні за прийом наших біженців. Адже люди, котрі втекли від війни за кордон, мають доволі високий рівень кваліфікації, вони освічені. Середній вік українських мігрантів доволі низький, з огляду на вищий пенсійний вік у більшості країн Європи, їм ще працювати і працювати, розвиваючи тамтешні економіки. Ставлення в ЄС до них краще, ніж до багатьох біженців, приміром, з азійських чи африканських країн. Тому аналітики припускають, що деякі держави Євросоюзу, які також потерпають від демографічних проблем і певних дисбалансів на ринку праці, будуть зацікавлені в інтеграції українських мігрантів після закінчення дії режиму їх тимчасового захисту. Влада України, на думку дослідників, має відкрито говорити про це із партнерами вже зараз. Так, як демократичне суспільство ми не можемо наполягати на примусовому поверненні людей додому після війни, але повинні переконати дружні країни утриматися від додаткових преференцій для інтеграції нинішніх біженців.
Окремо може йтися і про переговори з Єврокомісією про надання коштом партнерів “підйомних” тим українцям, котрі повертатимуться додому. Такий досвід врегулювання проблеми біженців деякі країни Європи вже мають. Звісно ж, на тлі багатомільярдної допомоги, яку нам надав та пообіцяв надати для відбудови Євросоюз, просити ще щось, може, й нахабство. Але іншого виходу частина експертів не бачить. Україна, на жаль, навряд чи знайде власний ресурс, щоб надати бодай по тисячі євро родинам біженців за переїзд. Та це не заважає стимулювати повернення в інший спосіб.
Чому на тлі демографічної кризи та дисбалансів на ринку праці повернення біженців — не панацея
Перше - і не фахівцеві зрозуміле - завдання: інтенсивне відновлення зруйнованого війною житла, адже без цього родини, які його втратили, на Батьківщині, на жаль, майже ніщо не триматиме. І, звісно ж, має йтися не лише про забезпечення людей квартирами та будинками, а й про формування сприятливого для життя, роботи та відпочинку середовища. Не в останню чергу йдеться про забезпечення українців удома роботою з високим рівнем заробітної плати. Звісно ж, ніхто не каже, що зарплатня в Україні одномоментно має стати як у Польщі. Як вважають експерти, коли у своєму рідному населеному пункті чи деінде в Україні людина матиме житло, гарантовану роботу, достатній рівень державних послуг, сенсу в “заморському” заробітчанстві не буде навіть, якщо рівень оплати праці не перевищуватиме 60-70% суми, яку пропонують роботодавці у європейських країнах. Забезпечивши у себе такий рівень платні, вполюємо одразу двох зайців — і стимулюємо возз’єднання родин саме в Україні, і змусимо повернутися додому принаймні частину довоєнних трудових мігрантів. А кожен із цих “зайців” означає залучення (повернення) у вітчизняну економіку кількох мільйонів робочих рук. Важливо також підтримати підприємницьку ініціативу українців, котрі переймають успішний досвід розвитку малого та мікробізнесу у тій же Європі.
Отже, за висновками багатьох економістів, за нинішніх умов для нас навіть важливіше не отримати податки чи інвестиції, а надати українцям високооплачувану роботу. Інакше рівень зайнятості в країні падатиме, що змушуватиме співвітчизників і в мирний час шукати роботу в інших країнах. У той же час перегини на ринку праці, коли в окремих галузях на тлі загального безробіття бракуватиме кадрів, посилюватимуться.
“Як наслідок, ми втратимо людський капітал, який у невизначеному майбутньому, можливо, й повернеться, та найімовірніше, ні. У цьому контексті і маємо визначати пріоритети. Лише тоді зможемо втілити все, що зараз задумується”, - переконаний керівник аналітичного напряму мережі захисту національних інтересів “АНТС” Ілля Несходовський.
Але й це, виявляється, не допоможе досягти ідеалу. Річ у тім, що з огляду на перманентну демографічну кризу, посилену війною, і колосальні потреби економіки, помножені війною в рази, цього ресурсу може не вистачити. І такі додаткові потреби Мінекономіки оцінює у 4,5 мільйона додаткових працівників, яких треба залучити упродовж першого повоєнного десятиліття. Тільки це допоможе досягти довоєнних темпів зростання економіки, не кажучи вже про нагальну потребу у більш стрімкому зростанні, аби не відстати від європейських сусідів у розвитку назавжди.
“Для успішної відбудови та економічного відновлення ВВП України має зростати темпами 7% на рік до 2032 року. Для того, щоб цього досягнути, навіть якщо частина вимушених мігрантів повернеться в країну, потрібно буде додатково залучити від 3,1 до 4,5 мільйонів працездатних осіб. За нашими оцінками, робоча сила у 2032 році - за відсутності системної державної політики повернення вимушених мігрантів та залучення діаспори - становитиме 14,4 мільйонів. Для відбудови ж та зростання необхідно виходити на рівень приблизно 17,5 — 18,9 мільйонів осіб (саме робочої сили)”, - пояснює директор Центру економічного відновлення, радник прем'єр-міністра Кирило Криволап.
Не варто забувати і про проблему аномальної (через війну) внутрішньої міграції. За даними Конфедерації роботодавців України, маємо до 7 мільйонів внутрішньо переміщених осіб, приблизно 4 мільйони із них — люди працездатного віку. Вже очевидно, що принаймні найближчими роками більшість із них не зможуть повернутися до свого житла, адже їхні будинки істотно пошкоджені чи зруйновані.
Таким чином, за оцінками Інституту демографії та соціальних досліджень імені Птухи, з 11,9 мільйона працездатних людей в Україні на місцях постійного проживання перебувають 7,9-8,8 мільйонів – лише 45-50% довоєнної чисельності працездатного населення. Це люди, які зможуть працювати над відновленням підприємств у своїх регіонах без суттєвих вкладень у створення умов проживання. Решта ж переселенців сконцентровані, здебільшого, у західних регіонах країни, що тисне на тамтешній ринок праці.
“З одного боку, це для них (західних областей, - ред) шанс стати центром індустріального розвитку. Але з іншого — велике навантаження. Поясню, чому. Заробітчанство на заході країни було неспроста, воно виникло через нестачу робочих місць. Тепер туди приїхала велика кількість людей, але додаткові робочі місця не з’явилися. На ситуацію може вплинути релокація бізнесу, але поки що вона не така масштабна, це довготривалий процес”, - наголошує Елла Лібанова.
Приблизно так оцінює ситуацію і голова ГО "Центр прикладних досліджень” Андрій Каракуц. За його словами, наслідки війни (руйнування, закриття та релокація підприємств), виїзд біженців за кордон та збільшення кількості внутрішньо переміщених осіб, поміж іншого, створюють ситуацію невідповідності географічного розташування робочих місць та робочої сили.
Повоєнне відновлення: готуй кадри зараз
Ще одна проблема – невідповідність поточного стану та якості підготовки робочої сили потребам економіки. Плани системи освіти щодо підготовки робочої сили, розроблені ще до війни, не змінювалися, що ускладнює пристосування до сучасних вимог ринку, - констатує Андрій Каракуц.
Він наводить дані Держслужби зайнятості, згідно з якими однією з ключових проблем на ринку праці є професійно-кваліфікаційний дисбаланс та певні диспропорції між попитом і пропозицією робочої сили. “Нині роботодавці мають найбільший попит на кваліфікованих робітників фізичної праці. Проте поміж зареєстрованих безробітних 43% мають вищу освіту, а в деяких великих містах ця кількість сягає 60% і вище. Причому число безробітних серед колишніх керівників, професіоналів і спеціалістів втричі перевищує кількість відповідних вакансій”, - зазначає експерт.
Ще більш істотним цей дисбаланс, вочевидь, буде після війни, коли активізуються роботи з відновлення. З одного боку, через потреби стрімкої повоєнної відбудови країни число вакансій різко зросте. Але маємо розуміти: знайти себе у цьому процесі зможуть далеко не всі, перелік затребуваних професій обмежений. Зокрема, на гарантовану зайнятість та на суттєве зростання зарплат можуть розраховувати ті, хто працюватиме на відновлення: будівельники, енергетики, співробітники оборонних підприємств, частково - медики, аграрії й переробники.
Також до завершення війни і, певно, у перші роки після перемоги зберігатимуться регіональні дисбаланси. Не всі релоковані в західні області країни підприємства повернуться до місць колишнього розташування. Декому просто нікуди повертатися через руйнування ворогом виробничої бази, дехто ж знайшов для себе нову нішу і вважає більш перспективною діяльність на новому місці.
Андрій Каракуц каже: “Для стабілізації чисельності та продуктивності робочої сили необхідно визначити пріоритетність підготовки спеціалістів - насамперед в економічних секторах, які потребують відновлення”. Загалом, на думку експерта, держава має зосередитися на розвитку робочої сили, що здатна забезпечити стійке і стале зростання.
Владислав Обух, Київ
