Агробізнес на Прикарпатті : П'ять історій з економічного фронту
Прикарпаття - це не лише мальовничі краєвиди, популярні гірськолижні курорти, унікальні храми та гуцульська кераміка. Івано-Франківська область має кілька рівнинних районів, де успішно розвивається сільськогосподарське виробництво. Один із них – Рогатинщина, де фермери і аграрії попри усі труднощі нині тримають економічний фронт.
Нещодавно саме сюди познайомитися з успішними практиками в агробізнесі приїхали господарники з 9 областей України. У кожного з них – своя справа та історія війни. У фермерів з Чернігівщини - розбиті корівники, знищена худоба та заміновані поля, у господарників з Харківщини - потреба залучення нових технологій для вирощування овочів, у сироварів з Краматорська – релокація підприємства та пошук сировини на новому місці. Проблеми у всіх різні, але бажання одне – не зупинятись і розвивати свій бізнес навіть під час війни, а для цього знаходити нові ринки збуту, ідеї та вибудовувати нову логістику.
Укрінформ пропонує історії п’яти кращих агропідприємств Прикарпаття, які сьогодні готові ділитися досвідом та підтримувати тих, чиї мрії та успіхи розбивають російські ракети.
ХУДОБУ З ДОНЕЧЧИНИ ВИВОЗИЛИ ПІВТОРА МІСЯЦІ
Створив підприємство не завдяки чомусь, а попри все - так про своє господарство «Персей – Агро» розповідає Володимир Слободян. Пригадує, вперше сів за трактор в 11 років. Коли стало питання "ким бути?", то інших варіантів, крім як продовжити шлях батька і працювати на землі, не розглядав.
Першим його наділом стали 150 га на рідній Рогатинщині. І це у час, коли половину земель тут зовсім не обробляли.
«Я почав із зернових культур – традиційні ріпак та пшениця, і щороку примножував площі: зі 150 га переходив на 300, потім на 450... І так дійшов до 2007 року, коли на Прикарпаття зайшли агрохолдинги. Ось вони швидко позабирали вільні землі, і мій розвиток зупинився», - розповідає Слободян.
Аби продовжити аграрний бізнес, потрібно було викупити корпоративні права на чинні агропідприємства. Слободян ризикнув, і в його власності з’явилися ще 1 тис. га землі та перші сто корів. Відтоді звичне життя із відпочинком на морських та гірськолижних курортах закінчилось.
«Відколи у мене з’явилось тваринництво, в усі дні - морозяні, літні, вихідні, шквальні - я перебував на фермі. Тому що тоді не було кому качати гній, а це була найнеобхідіша робота, і так я розвивався», - пригадує Володимир Слободян.
Вже за кілька років на його фермі стояли 800 корів, кожна з яких давала в середньому по 25 л молока на день. Доярок не вистачало, бо жінки з села виїжджали на заробітки за кордон. Молокопереробний завод все частіше знижував закупівельні ціни. Тоді, надивившись по закордонах на передові технології і практики, фермер звів власний молокозавод. З часом підприємство стало переробляти 5 т молока на добу і випускати 18 видів продукції.
Але промислове виробництво вимагало нових підходів, і Володимир Слободян затіяв будівництво комплексу на 2 тис. корів. Нові ідеї виявились неабияким випробуванням. Довелося пережити відмову у кредитуванні, суди та блокування рахунків, вдатись до позичок та дотацій. Жодних бізнес-нянь, про яких чув із телевізора, фермер не дочекався.
А щойно оговтався від важкого періоду - прийшла повномасштабна війна. У перші її дні ферма Слободяна взяла під опіку 70 переселенців. Згодом довелось рятувати худобу зі сходу.
«Через Асоціацію виробників молока до мене подзвонили, що у Волноваському районі Донецької області підприємство, яке має племінний статус, готове переїхати. Йшлося про те, щоб їх прийняти. А коли переїжджали, проблемою стало забрати звідти поголів’я, бо жоден водій не хотів їхати в зону бойових дій. Доходило до того, що вартість перевезення машиною зростала у 3-4 рази від реальної», - каже Слободян.
Худобу зі сходу вивозили півтора місяці. Щоб забрати 680 голів, задіяли 18 скотовозів. Усі доїхали щасливо.
Шлях до покупця фермер зі своєю натуральною продукцією проклав, відкривши невеличкі магазини, які і стали його локомотивом. У великі супермаркети, каже, самотужки пробитись неможливо.
«Хто мене підтримує? Люди, які попри все купують нашу продукцію. Моя місія – робити натуральний і екологічно чистий продукт. В рослинництві все простіше, а в тваринництві за це треба боротись», - запевняє Слободян.
СИРОВАРИ З СЕЛА ЧЕСНИКИ
Зовсім поряд від ферми Володимира Слободяна знаходиться невеличкий сільськогосподарський обслуговуючий кооператив «Еком». У 2012 році його заснували Олег Журавінський з дружиною Ольгою. Тут із коров’ячого молока виробляють тверді сири, серед яких є і «Чесниківський», що славить рідне село Чесники. Його рецептуру створили завдяки експерту зі Швейцарії.
«На початку в нас було п’ятеро людей - наші сусіди, які тримали корів і не знали, що робити з молоком. Здавали його нам, в день до 50 л. З часом ми розширили свою сироварню і вже переробляємо близько 500 л молока на добу. Робимо твердий сир, сметану і кисломолочний сир», - розповідає Олег Журавінський.
Зізнається, свого часу руки до молока зовсім "не лежали", бо працював агрономом. Втім, створення кооперативу вимагало роботи сироварні. Обладнання зібрали не відразу. Щось купили в кредит, а щось привезли в рамках проєкту з розвитку молочного бізнесу, який реалізували в Україні за підтримки уряду Канади. Саме ця програма спонукала сім’ю взятися до сироваріння.
Тепер родина Олега приймає молоко від 45 селян, що живуть поряд.
«Це переважно старші люди, які здають молоко, щоб отримати якусь копійку. Нині ми купуємо в них молоко по 12 гривень за літр. На зборах вирішили контролювати жирність молока, але платити усім однаково, аби лише люди тримали корів», - зазначає власник кооперативу.
Фермерка Ірина, яка приїхала сюди за досвідом з Чорноморська Одеської області, розповідає: її найбільше зацікавило те, що сировар зі Швейцарії допомагає кооперативу.
"У мене сьогодні дояться 70 кіз, а ще 130 чекають потомства, стадо зростає. Тому мені цікаво говорити з тими, хто професійно займається сироварінням", - каже жінка.
Вона вважає, що такий проєкт допоміг би її сімейній фермі не лише в переробці козячого молока, але й у реалізації соціальної програми для людей віку «50+». Цим людям фермерка готова безкоштовно віддавати маленьких кіз, аби ті утримували їх, а в майбутньому залишки молока віддавали б їй на переробку. Це і людям копійка, і фермі додаткова сировина.
Завдяки сімейній сироварні в Чесниках у селян з'явилася гарантована можливість продати молоко. Тож люди об’єдналися і тепер випасають худобу на спільному пасовищі, яке розчистили та обладнали електропастухом. А дві родини вже вирішили тримати більше 10 корів, які стали для них справжніми годувальницями. Дохід стабільний, робота вдома, по закордонах їздити більше не треба.
РОБОТА - МАЛИНА
За кордоном свого часу працював і Володимир Князевич з братом. Ідея зайнятись ягідництвом виникла у них кілька років тому. Тоді біля Івано-Франківська засадили 8 га - і... усі ягоди пропали. Брати зрозуміли, що знань не вистачає, але вирішили не здаватись і рук не опускати.
Нині фермерське господарство «Бест Беррі» вирощує п’ять сортів малини, лохину та альпійську суницю. Також фермери мають завод для заморозки ягід, що дозволяє їм працювати на експорт. Сезонна потужність заводу – 16 тонн. Своєї продукції не вистачає, доводиться завозити сировину з інших областей. Тому господарство зацікавлене в тому, щоб люди на власних ділянках теж вирощували ягоди.
«Тим, хто хоче займатися невеликим бізнесом, ми допомагаємо саджанцями та технікою, за потреби. Далі вони можуть віддавати нам ягоди, якщо влаштовує ціна», - розповідає фермер.
За його словами, цей соціальний проєкт вже працює на Рогатинщині упродовж трьох років. Утім, не всі можуть втілити свої мрії навіть за такої підтримки. Вирощування ягід, кажуть фермери, вимагає чималих зусиль та терпіння. До того ж на початку цей бізнес потребує суттєвих капіталовкладень. Прибутки можна отримати лише через 3-4 роки. Якщо рослина хворіє - додаткові затрати.
Більшість людей вільних коштів не мають, а тому воліють працювати на зборі ягідного врожаю. На підприємстві в сезон можна заробити близько 1 тис. грн за день. У «Бест Беррі» надають перевагу ручній роботі.
«Якщо ручний збір ягід, то якість їх набагато краща. Жінки в нас можуть зібрати в день до 100 кг», - констатує Князевич.
Робота біля ягід стартує у квітні. У черві починає плодоносити малина. На Рогатинщині її вирощують на площі 40 га.
«Якби не війна, то ми б уже починали будувати фабрику з переробки ягід більшу, ніж працює у Городенці. Тепер мусимо трохи зачекати», - каже господар.
Цього року господарство «Бест Беррі» вперше збиратиме врожай лохини. Очікують 10-15 т врожаю з поля у 13,5 га.
«Це поле в нас є одним із самих коштовних проєктів. Тут ми реалізували новітні технології: увесь полив проходить автоматично, під землею, і сягає кожного кущика. Фахівці регулюють необхідність добрив», - показує фермер.
Сьогодні господарство отримує пропозиції співпраці від багатьох громад, але зайти може не в кожну. На такий бізнес селяни реагують позитивно, адже для них це - сезонна робота і непоганий заробіток біля дому.
ЗАМІНИЛИ ГАЗ ДРОВАМИ І ПЕЛЕТАМИ
Фермерське господарство родини Тиблевичів розпочиналося з вирощування овочів на 10 га землі. Нині це 2 тис. га, на яких вирощують переважно зернові.
«Вже й соняшник та кукурудза стали нашою культурою. Клімат змінюється настільки швидко, що тепер маємо не гірші врожаї цих культур, ніж на півдні», - запевняє керівник господарства Остап Тиблевич.
Цього року його господарство, як і більшість таких в Україні, через військову агресію має величезну проблему зі збутом зернових. Тиблевич певен, що єдиний вихід – це збільшення експорту.
«Я вже жартую, що у нас на складах - як у супермаркеті. Є все, що вирощуємо: і соняшник, і ріпак, і пшениця, і кукурудза. Якщо досі ми експортували лише сою, то цього року маємо намір експортувати все. Різниця між внутрішньою ціною і європейською настільки суттєва, що є сенс це робити. Навіть попри те, що автомобілі стоять у кілометрових чергах по 10-12 годин на кордоні, а власники автотранспорту підняли вартість своїх послуг майже удвічі», - говорить фермер.
Земля, яку обробляє його підприємство, – це орендовані паї та комунальні наділи.
«Перед війною, 18 лютого, ми купили першу земельну ділянку. Тобто наш основний заробіток – це робота на землі, а не землеволодіння», - хвалиться фермер.
Торік його господарство звело власний елеватор потужністю 6 тис. т. Газ тут не використовують, навіть попри те, що в селі він є і підведений до сушарок. У господарстві надають перевагу дровам, деревній щепі та пелетам. Остап Тиблевич запевняє, що в такий спосіб підприємство значно економить власні ресурси, і радить усім господарникам якомога швидше відмовитись від газу та знайти йому вигідну альтернативу.
«СЕЛА МРІЇ» З ДАНСЬКИМ ІНВЕСТОРОМ
«У 2004 році данська компанія шукала регіон для інвестицій. Вагалась між Прикарпаттям і Черкаською областю. Нам вдалося інвестора переконати, і він зайшов на Прикарпаття. Тепер наше підприємство посідає друге місце в Україні з виробництва свинини», - розповідає депутатка Івано-Франківської обласної ради Марія Савка про компанію «Гудвеллі Україна».
Підприємство починалося з однієї свиноферми у селі Копанки; пізніше там звели біогазовий завод. Нині «Гудвеллі Україна» - це 20 га землі, 9 свиноферм у селах Рогатинського і Калуського районів, дві молочні ферми, ще один біогазовий завод, який готується до запуску, та понад 700 робочих місць.
Особливість роботи компанії – соціально-економічне партнерство з громадами.
«Сьогодні ми працюємо у 72-х селах. Щорічно в нас відбувається конкурс грантів «Село мрії». Кожна сільрада, де ми працюємо - маємо ферму або обробляємо землю, - пише грант, в якому обґрунтовує необхідність коштів на розвиток. Ми обираємо, куди їх скерувати. Цього року скерували на села 2 млн 100 тис. грн», - говорить менеджер з комунікації та соціальних проєктів компанії Назар Антоник.
Депутатка Савка додає, що компанія фінансує і підтримує лише ті проєкти, які пройшли обговорення в громадах. Нещодавно відмовились від будівництва м’ясопереробного комбінату, оскільки сусідня громада висловила протест. Бізнес втратив вигідний проєкт, область – суттєві інвестиції та 700 нових робочих місць, та проти волі людей компанія не пішла.
Із початком повномасштабної війни «Гудвеллі» перейнялась трагедією українців і взялась активно допомагати.
«Засновник нашої компанії Том Аксельґаард ініціював збір коштів і заснував проєкт із метою допомогти внутрішньо переміщеним особам. За ці кошти ми здійснювали закупівлю медикаментів, продуктів харчування. У перші дні війни, коли був ажіотаж і магазини спустошувались, ми прийняли спершу 5 т, а загалом - 65 т гуманітарної допомоги від колег із Польщі», - розповідає Оксана Яцків, менеджерка з регіонального розвитку «Гудвеллі Україна».
За її словами, допомогу не лише роздавали переселенцям на Прикарпатті, але й відправляли людям, які проживають у регіонах активних бойових дій, - до Чернігівської, Миколаївської, Харківської, Запорізької та Київської областей. Нині «Гудвеллі Україна» на Прикарпатті допомагає дітям переселенців та активно підтримує соціальні їдальні, в яких ВПО харчуються безкоштовно. Для цього данська компанія вже передала 11 т продуктів, і зупиняти допомогу не планує.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото автора
