Закриття вугільних шахт: катастрофа чи нові можливості?
Відмова від видобутку й спалювання вугілля та закриття шахт – це об’єктивна реальність для всього світу та України зокрема. Однак як зробити це з мінімальними втратами для вугільних регіонів, дати мешканцям цих міст шанс на нове життя і, найголовніше, – де знайти на це кошти?
КОМУ ЗАВАЖАЄ ВУГІЛЛЯ?
Відмовлятись від використання енергетики за рахунок спалювання вугілля у Європі почали ще з середини минулого століття. У Німеччині цей процес розпочався у 1960-х роках, у Великій Британії – у 1970-х. Причини тоді були суто економічними – видобувати вугілля, утримувати інфраструктуру шахт ставало дорого, шахти приносили збитки, і вигіднішими для генерації електроенергії ставали інші носії – газ, водень, вітер, сонце, вода. Економічно-фінансовий фактор вагомий і досі. Значна частка шахт і зараз є збитковими, аварійними й утримуються за рахунок мільярдних дотацій.
В 2019 році в Німеччині закрили останню шахту кам’яного вугілля і готують до закриття останні шахти бурого вугілля. Німеччина для себе встановила остаточну дату відмови від бурого вугілля не пізніше 2038 року.
Згодом на перший план вийшли екологічні причини. Адже спалювання вугілля забруднює атмосферу і, серед усього іншого, спричиняє глобальне потепління й зміну клімату. 76% викидів у атмосферу в ЄС є результатом саме спалювання вугілля.
Третя причина – соціальний фактор, зокрема підвищена захворюваність від викидів у шахтарських містах, небезпечність праці й робочий травматизм, психологічний вплив такої роботи на людину тощо.
Однак досвід Великої Британії, яка просто закрила вугільні шахти рішучим політичним рішенням – без програми соціальної підтримки населення цих міст, без пропонованих альтернатив – мав негативні наслідки. Закриття шахт було болючим для цих міст, супроводжувалось протестами і соціальною кризою. З огляду на це, стало зрозуміло, що варто врахувати соціальний фактор і передбачити програму відновлення як регіону, так і підтримки мешканців шахтарських міст, економіка яких повністю зав’язана на видобутку вугілля. Тому коли зараз ведеться мова про закриття шахт, то – лише за умови комплексної всеохопної трансформації, яка на противагу закриттю шахт запропонує альтернативу як місту, регіону, так і його мешканцям. Цей підхід називають справедливою трансформацією.
ЧИ УКРАЇНА ГОТОВА ДО ЗМІН?
Український уряд декларував готовність до повної відмови від спалювання вугілля до 2050 року, що було викладено у презентованій у січні 2020 року концепції зеленого переходу до 2050 року. У ній акцентувалось на єдиному векторі руху разом з Європейським Союзом, який офіційно проголосив дотримання Європейського Зеленого курсу задля подолання глобальної кліматичної кризи. Європейський зелений курс має амбітну ціль стати першим вуглецево нейтральним континентом до 2050 року, що передбачає повну відмову від використання вугілля.
Громадськість вважала, що ця ціль з боку українського уряду недостатньо амбітна. Власне, як і перший національно визначений внесок (НВВ) щодо зменшення обсягів викидів задля стримання глобального потепління, відповідно до зобов’язань Паризької угоди, яку Україна ратифікувала у 2016 році. Перший НВВ фактично навіть декларував збільшення обсягів викидів порівняно з 1990 роком.
Так от, якщо презентація другого НВВ планується наприкінці листопада, і є надії на його амбітність, то з вугіллям – не все так оптимістично.
«Після презентації концепції зеленого переходу – за два місяці змінився уряд, міністерство було розділене на два, і тема втілення цієї концепції завмерла. Міненерго робить вигляд, що її не існує. При цьому, в нас поки ще діє Енергетична стратегія до 2035 року, яка передбачає закриття неприбуткових шахт вже за 5 років. Але плану нема, навіть немає публічного відкритого списку шахт, які будуть закривати», – каже Костянтин Криницький, керівник енергетичного відділу ГО «Екодія».
При цьому з 33 державних шахт 29 є неприбутковими. До початку українсько-російської війни з державного бюджету на дотування шахт витрачали близько 15 мільярдів гривень щороку. У 2016-2020 роках на дотації витрачали 1-3 мільярди щороку, адже частина шахт – тепер на тимчасово непідконтрольних територіях. А в плані бюджету на 2021 рік закладено майже 4 мільярди гривень на підтримку цієї галузі.
«При цьому ці гроші не використовуються за цільовим призначенням, про що свідчать окремі рішення Рахункової палати, які дають зрозуміти, що частина коштів витрачалась незаконно. Фактично українська вугільна галузь не розвивається, її стан погіршується. З 1990 року видобуток вугілля впав у 5 разів, з майже мільйона шахтарів, які працювали на вугільних шахтах в 1990 році, залишилось менше 40 тисяч. З 2004 року було закрито 68 вугільних підприємств, причому без програм соцпідтримки населення. При цьому є шахта, яка вже 30 років будується – Нововолинська №10. Якщо підсумувати стан української вугільної галузі, то вона сама по собі згортається, але цей процес – неконтрольований і некерований, і наша мета – планувати це і робити справедливо по відношенню до шахтарських міст та регіонів», – каже Костянтин Криницький.
ЩО ТАКЕ СПРАВЕДЛИВА ТРАНСФОРМАЦІЯ?
Зазвичай економіка шахтарських міст, або ж цілих регіонів, повністю залежить від діяльності шахт. Деякі міста взагалі виростали довкола відкритої шахти. Фактично основу бюджету міста становлять податки від діяльності шахт, профільні й вищі навчальні заклади орієнтовані на шахтарську галузь, і закриття шахт стає психологічною, економічною і соціальною катастрофою.
Виникає запитання: як жити далі?
За словами Костянтина Криницького, яскравим прикладом для нього стали шахтарські містечка довкола Лисичанська. В одному з них у 2005 році налічувалося 3 тисячі чоловік і була повна інфраструктура. Після примусового закриття шахт – тут залишилось близько 300 чоловік, діють лише магазин та бібліотека. Поштамт, лікарні, садочок і школа закрились. Мешканці переїхали у інші міста та регіони.
Однак за умови справедливої трансформації регіону це могло виглядати інакше. В центрі цього механізму – турбота про людину. Тож на основі індивідуальних особливостей міста має формуватись програма змін. Вона буде іншою для кожного населеного пункту. Одні міста мають навчальні заклади, які можна буде перепрофілювати на інші спеціальності та напрямки і проводити тут перекваліфікацію колишніх шахтарів. В інших регіонах є сенс мотивувати розвиток малого і середнього бізнесу (наприклад, при наявних покладах глини можна розвивати гончарство), а також запускати діяльність інших підприємств, наприклад, легкої, хімічної, харчової промисловості. Паралельно з цим можна ініціювати точкові пілотні проєкти, які замінять енергію з вугілля і дадуть нові робочі місця. Ними можуть стати сонячні панелі на муніципальних дахах, або ж використання теплових насосів на основі шахтної води (що водночас вирішуватиме й проблему відкачування підземних вод із шахт, і проблему теплопостачання).
"Припинити субсидувати, кредитувати й інвестувати в індустрію викопного палива – таким має бути перший крок до реальної "зеленої" соціальної трансформації. За оцінками Міжнародної організації праці, майже 6 млн робочих місць у процесі переходу до "зеленої" економіки будуть ліквідовані й заново створені, уже в інших, "зелених", галузях. До 2030 року в усьому світі з'явиться 24 мільйони нових робочих місць, якщо діятиме політика сприяння "зеленій" економіці. Робочі місця будуть. Їх може не бути лиш за умов, якщо кліматична криза стане некерованою. Поки що ми ще можемо її зупинити. В цілому 1,2 мільярда робочих місць у світі залежать від стабільного та здорового довкілля. Шкода, завдана навколишньому середовищу, негативно вплине на робочі місця та умови праці, оскільки робота залежить від природних ресурсів, екосистемних послуг, захисту від стихійних лих", – каже керуюча директорка міжнародної кліматичної організації 350.org у регіоні Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії Світлана Романко.
Досвід Європи показує, що колишні шахтарські міста можуть ставати успішними у новій ролі. Німецький Дортмунд став осередком освіти, колишня шахта Цольферайн, на базі якої створили музей, – принадою внутрішнього туризму. Інші міста залишаються промисловими, але з іншим ухилом, деякі стають технопарками чи ІТ-кластерами. Рішення є, але вони не універсальні, треба шукати те, яке буде найбільш актуальним для втілення в конкретному регіоні.
Європейський “зелений” курс передбачає створення Платформи справедливої трансформації, умовного хабу знань, що дає змогу причетним з усієї Європи обмінюватись досвідом і шукати спільно рішення, які працюють, презентувати власні проєкти й шукати партнерів. І це справді працює, оскільки дає змогу відчути, що проблема шахтарського містечка не локальна та унікальна, а типова і загальноєвропейська, і можна знайти рішення для неї.
«У травні 2020 року був створений Координаційний центр з трансформації вугільних регіонів, який об’єднав представників різних галузей. Його завдання – ухвалення двох програм: програми реформування вугільної галузі, яку розробляє Міненерго, та Національної програми трансформації вугільних регіонів до 2030 року від Міністерства розвитку громад та територій. От у другій дуже важливо не забути включити принцип справедливої трансформації. Але часто програми, «спущені згори» для виконання, не працюють у регіонах, адже не враховують реалій та інтересів місцевих мешканців. Тому ми не чекали владних рішень згори і почали шукати рішення на місцях. 7 міст Донеччини об’єднались над темою трансформації свого регіону, вони запозичують міжнародних досвід, формують стратегію дій і готують пілотні проєкти для своїх міст», – каже Костянтин Криницький.
Крім того, експерт вбачає доцільним об’єднати зацікавлені сторони в комісію, яка надаватиме рекомендації національному уряду, а також встановити конкретну дату відмови від використання вугілля в енергетиці. Друге є особливо важливим з точки зору турботи про населення та місцеву владу, яким визначення такої дати допоможе планувати діяльність, програми розвитку, загалом своє майбутнє.
ДЕ БРАТИ ГРОШІ НА ЗМІНИ?
«Подбати, щоб ніхто не залишився позаду» – так звучить девіз механізму справедливої трансформації в Європейському “зеленому” курсі. І на його втілення передбачено три цілком конкретних організаційно-фінансових механізми.
Перший – Фонд справедливої трансформації, який налічуватиме 40 млрд євро і буде як наповнюватись із бюджету ЄС, так і співфінансуватись окремими країнами. Другий – система прямих позик для окремих регіонів і країн, які планується подавати через Європейський інвестиційний банк. Це також прямі вливання грошей від міжнародних організацій. Третя колона цього механізму – це стимулювання вливання грошей від місцевого бізнесу, щоб не тільки держава, а й бізнес був зацікавлений вкладати гроші в ці регіони – але для того з боку держави треба створити сприятливі умови для інвестицій. Через ці три механізми ЄС планує залучити до 2027 року приблизно 150 мільярдів євро.
Щодо власне українських перспектив фінансування справедливої трансформації, то є три джерела, звідки можна отримати кошти. Це переспрямування коштів дотацій, передбачених на шахти, на заходи з енергоефективності та розвитку відновлюваної енергетики (нові місця, перспективи, перекваліфікація, джерело енергії – от і справедлива трансформація), залучення коштів міжнародних партнерів, які мають наразі в цьому великий інтерес, а також співфінансування змін як з бюджету громад після децентралізації, так і місцевого бізнесу.
"Найбільший виклик при відмові країни від вугілля – це мати твердий намір. І гроші. Поява яких, власне, і залежить від цього наміру. Інвестиції люблять планування, стабільність та гарний імідж. Українські вугільні міста, які повинні будуть пережити трансформацію економіки у більш "зелену", мають продемонструвати своє стабільне бажання змінюватися, зробити собі гарний імідж як партнерів. Крім того, мати команду фахівців енергоменеджерів, економістів, фінансистів, проєктних менеджерів зі знанням хоча б англійської мови – це "must have", обов'язковий набір для роботи з іноземними грошима, та й з внутрішніми теж. Мати якісні стратегічні плани та плани дій у різних економічних сферах життя міста. Всі ці умови будуть працювати на зниження коефіцієнту ризику, зростання довіри та поступово запустять трансформацію українських міст”, – каже Юлія Мельник-Пашковська, кампейнерка міжнародної кліматичної організації 350.org у регіоні Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії.
Світлана Чернецька
