Алюмінієві огірки російського соління. СБУ vs Дерипаска
«Три чукотских мудреца твердят, твердят мне без конца:
"Металл не принесет плода, игра не стоит свеч, а результат - труда",
Но я сажаю алюминиевые огурцы на брезентовом поле...»
Віктор Цой
Коли ця пісня про алюмінієві огірки Віктора Цоя переможно гриміла всім пострадянським простором, молодий бізнесмен (якого, подейкують, вигнали з ракетних військ) Олег Дерипаска, стоячи однією ногою на плечі кримінального світу, другою – на плечі російських спецслужб (на той час – середньої ланки) доводив протилежне. Він торгував залізом, купував у Росії дешево, продавав за кордон дорого. Нічого поганого. Але за ці роки майбутній інвестор блискучо вивчив лише цей менеджмент: кримінальний та КГБ-шний. І з особливостями цього інвестування та управління Україна познайомилася дуже швидко та дуже близько.
29 серпня 2017 року Служба безпеки України заявила, що оголосила підозру другу Путіна, «алюмінієвому королю» Росії Олегу Дерипасці та ряду осіб.
Екс-президента корпорації «Російський алюміній», екс-голову компанії «Сибірський алюміній», особистого друга Путіна, чия американська віза була заблокована (за даними The Wall Street Journal, через його зв'язки із кримінальним світом), якому Іспанія інкримінувала відмивання коштів та зв'язки з російською мафією, в Україні підозрюють у тому, що він умисно знищував вітчизняне підприємство в інтересах конкурентів. Семирічна боротьба української спецслужби з одним із найбільш хижих ділків алюмінієвого бізнесу вступає у найцікавішу фазу.
Укрінформ вирішив поцікавитися подробицями.
Насправді, те, що російське «інвестування» перетворилося на грабіж єдиного заводу, що виробляв первинний алюміній, СБУ повідомила Кабінет міністрів офіційним листом ще 2010 року. У листі N673, адресованому в кабінет міністрів, детально йшлося про невиконання інвестиційних зобов'язань російським інвестором та висловлювалася пропозиція повернути підприємство державі.
Може справа у тому, що була криза, не сприяла кон'юктура? Зовсім ні. У 2010 році прибуток «Русского алюминия» зріс у три з половиною разу, попри це придбаний ними український «брат» продовжував падати в прірву, не отримуючи навіть копійки обіцяних інвестицій. Український «брат», що його прикупили росіяни, виконав покладену на нього новим інвестором місію – він пішов з ринку. Просто саме так "по-братськи" російський господар розподіляв замовлення та скерував "розвиток".
Навіть можновладці доби Януковича, вивчивши документи, того ж 2010 року зобов'язали Генпрокуратуру, Фонд держмайна та СБУ в судовому порядку повернути підприємство.
Майже з перших рук, які провадили розслідування, знаємо, що уряд Азарова хоч і не горів справою повернення заводу, але, скажімо так, не заважав. Розслідування – це ж не лише оперативна, а й довга постійна бюрократична робота. Крім того, за словами співробітників СБУ, які почали та курували розслідування, дуже перешкоджало вкрай лояльне щодо прав інвесторів приватизаційне законодавство.
Дмитро Лобіков, директор заводу з 2015 року, в інтерв'ю Укрінформу так ілюструє цю історію: «Я став директором заводу після його повернення державі, раніше тут не працював. А на цьому заводі працювала вся моя рідня по лінії дружини. Тесть працював там 40 років, зять, невістка – всі потомственні «алюмінщики». Вони так згадують перші робочі дні після приходу та купівлі комбінату росіянами. О восьмій ранку працівники прийшли на роботу – цех було зачинено. О восьмій нуль п'ять до них вийшов представник інвестора (інвестора, який попереднього 2008 року був визнаний найбагатшим росіянином та посів дев'яте місце у рейтингу Форбс – авт.), роздав чисті листки та сказав: «Пишіть заяву на отримання п'яти-шести окладів та – до побачення». Їм навіть не дозволили зайти в цех – хіба потім пускали, щоб забрати речі.
Ось так, починаючи з 2009-го, по 2014 рік вони планомірно вбивали підприємство. Коли підприємство працювало на повну, там було не менше десяти тисяч людей персоналу, а 2015 року, коли я став директором, залишилося 62 людей. З 2009 року зупинили першу чергу, цех електролізу, в 2011 ще один цех, в 2014-му році зупинили цех, який робив дріт. Наш завод був «державою в державі» – нічого не купував, там навіть існував цех нестандартних металоконструкцій, де ми відливали для себе всі конструкції, форми, підшипники. Якщо брати кількість персоналу та їхні родини, то він годував не менш як тридцять тисяч людей. ЗАлК був головним споживачем електроенергії. Мене на конкурс на посаду директора готував колишній директор Ільєнков, який сорок років керував підприємством. На заводі трималася частина міста, ми опалювали сусіднє шосте селище – просто віддавали йому залишки пари. Керівництво ховало надлишки, вдаючись до хитрощів, і змогло збудувати шість будинків та розселило персонал».
* * *
Перше судове рішення про повернення Запорізького алюмінієвого комбінату було прийнято 2011 року. Але чотири роки поспіль росіяни його блокували. В цей час Російський алюміній на території Росії приростав потужностями, збільшував свій прибуток, 72 тисячі його співробітників вчасно отримували зарплатню. Але ці інвестиційні щедроти для російського виробництва та кошти на розвиток ніяк не торкалися запорізького підприємства. Весь фінансовий ресурс російський «інвестор» витрачав на блокування судового рішення щодо повернення ЗАлКу державі.
ЯК ДРУГ ПУТІНА ДЕРИПАСКА ДЕМОНТУВАВ ТА РІЗАВ НА ЛОМ ПОТУЖНОСТІ КОМБІНАТУ
Завершуючи розгляд анатомії знищення заводу, нагадаємо перелік зупиненого: спочатку зупинили основне ливарне виробництво (або «Електролізне виробництво» – тут власне готували алюміній). Потім – другий цех (також ливарна ділянка), там було виробництво дроту. (Тут на заводі було своє ноу-хау. Зазвичай алюмінієву чушку (плитку), щоб зробити з неї дріт, треба розплавити, прогріти, вилити на стан, протягнути – витягнути у дріт. А в Запоріжжі рідкий алюміній, пропускаючи три етапи, вантажівкою перевозили у сусідній цех, де вироблявся дріт. Економія була неймовірна). Потім зупинили два електротермічних цехи – виробництво кремнія. Велике кремнієве виробництво – це шість печей, які росіяни розвалили. Був ще «малий кремінь» (мале кремнієве виробництво). Цей цех ще працює.
«Вони з нашого підприємства виокремили ліквідний актив – Глухівський кар'єр кварцитів, передавши його кіпрському нерезиденту, – розповідає директор, – Але кар'єр повернули. Первинний алюміній робиться з дуже простих речей: боксити та глинозем спікаються в окатиші, після чого шляхом електролізу утворюється первинний алюміній. Зупиняючи первинне виробництво, росіяни паралельно «гробили» глиноземне. Вони, коли йшли з України, зробили дірки на дахах цехів. Опади за два роки просто добили потужності. Вони вирізали необхідну складову виробництва. Алюмінієва шина, струмопідводний елемент, без якого ніщо не працює. Коли я став директором, я побачив у кабінеті прямий телефон до Дерипаски. І моя думка була: цей зв'язок логічний, коли інвестор працює з підприємством, розвиває його, але цим зв'язком користувалися, певно, щоб звітувати про черговий етап його згортання».
ПІСЛЯ РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ: НЕСИМЕТРИЧНА ВІДПОВІДЬ СБУ НА «ЛЮБОВЬ ПО-РУССКИ»
Безкінечний юридичний пінг-понг із Русалом (Русский алюминий), який зумів придбати «фанів» у місцевих судах і в місцевому територіальному управлінні Нацкомісії по цінних паперах та фондовому ринку, чимдалі шкодив державі, справа затягувалася. В грудні 2015 року Головне управління контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері економічної безпеки СБУ (ГУ КЗЕ СБУ) вдалося до несиметричної, але єдино можливої відповіді. На спільній нараді із Фондом Держмайна, Національним депозитарієм та Нацкомісією з цінних паперів та фондового ринку було прийнято рішення без додаткових судових рішень та погодження із Русалом пакет акцій 68,01% передати на рахунок ФДМ у цінних паперах.
Це було хитре процедурне рішення, яке дозволяло Україні зберегти хоча б рештки підприємства, повернути у власність Глухівський кар'єр.
Коли росіянам не вдалося зберегти право власності, вони прийняли рішення про демонтаж та реалізацію за суттєво зниженою ціною обладнання електролізного цеху ЗАлКу. Тобто, зрозумівши, що вони втрачають підприємство, московський «інвестор» вирішив (подібно до останнього злодія та алкоголіка) не просто попсувати, а все винести та продати з дисконтом.
Укрінформу вдалося побачити протокол засідання колишньої наглядової ради ПАТ «ЗАлК» від другого квітня 2015 року. На ній члени наглядової ради ЗАлК (росіяни) прийняли рішення укласти угоду на демонтаж та продаж обладнання підприємства на суму трохи більшу за 50 мільйонів.
Інколи думаєш, що зворотній бік розпіареної російської величі – це велич російської дріб'язковості та шахрайства. Запоріжжя – проросійський край, який би з вилами пішов захищати чесного інвестора – шість років з 2008 по 2014 роки бачило зовсім іншу історію. Як потужності колись першого у Радянському Союзі підприємства різали та радісно вивозили за ворота комбінату, продаючи за ціною брухту. Інвестор виявився ощадливим. Кошти за все продане обладнання – понад 50 мільйонів гривень були виведені на рахунки іноземних кампаній, контрольованих Русалом.
Цікаво, що інформаційним супроводом операції «Ліквідація українського алюмінія» стало твердження проросійських ЗМІ, що, мовляв, інвестору стало не вигідно працювати в Україні, мовляв, ось через відсутність реформ ще одна, «міжнародна компанія Русал змушена була відмовитися від відродження ЗАлКу».
ЯК СТВОРЮВАЛИСЯ БОРГИ: УКРАЇНА ДЕРИПАСЦІ ЩЕ Й «ЗАБОРГУВАЛА»
Приватизація та відносини інвестор–підприємство самі по собі можуть бути яскравою ілюстрацією фінансових схем різного масштабу. Спочатку зупинити підприємство, потім зробити демонтаж та продати за безцінь, а потім під'їхати з позовом, створивши фіктивну заборгованість. Фіктивна заборгованість – окрема історія. Взагалі існують чотири договори позик, за якими нібито Запорізький комбінат «напозичав» близько 174 мільйонів доларів. «Позичання», за словами Дмитра Лобікова, відбувалося так.
«Дає Русал через кіпрських партнерів «інвестиції, позику» під нібито поставки бокситу, глини. Виробництво стоїть, а вони нібито сировину «закуповують». Таким чином заводили та виводили гроші під неіснуючі інвестиції», – каже директор.
Один із чотирьох договорів вельми показовий. Наш співрозмовник, який проводив розслідування, стверджує, що 30 мільйонів доларів, які надавалися в 2011 році з метою модернізації обладнання ЗАлКу, були виведені на рахунки афільованих з Русалом компаній Миколаївський глиноземний завод та Сервісний центр «Металург». А в 2015 році підприємство Русал та його кіпрський партнер «Джадсон Трейдінг Лімітед» (кіпрська компанія-нерезидент, у великих угодах зазвичай завжди присутні з різною метою офшорні компанії) звернулися до запорізького комбінату з метою повернення коштів у сумі понад 39 мільйонів».
ПІСЛЯМОВА
Якщо йдеться про долю Запорізького алюмінієвого комбінату, то там проведено аудит. Руїни, які залишив Русал, розсортували. Там стоїть готова ділянка з виробництва вапна, цех металоконструкцій готовий до запуску. Сьогодні на заводі працює близько шестисот людей.
«Робота із вторинним алюмінієм (вторинний алюміній – той, що роблять з переробленого брухту – авт.) була, є і буде, все, що можна зберегти та розвинути, ми розвиваємо, – стверджує директор, – але, якщо говорити про первинний алюміній (той, що роблять у формі «чурок» власне з самої руди – авт.), то відновити це неможливо. Його треба створювати заново. Дерипаска скуповував алюмінієві заводи від Уралу і закінчуючи Болгарією та Хорватією, а потім закривав їх. Уряди цих країн повертали підприємства десь так само як ми, але вже без первинного алюмінію».
Історія з ЗАлКом продовжиться ще якимись позовами, юридичною боротьбою, але вона вже може вважатися завершеною. І ця історія повинна стати цінним уроком. Уроком для всіх.
По-перше. Урок для тих, хто вірить у нерозривність та економічну залежність від Росії. Всі апологети тісних зв'язків повинні зрозуміти: їх нема і не повинно бути. Ніяких. Цинізм ситуації поглиблюється тим, що саме в той час, коли один друг Путіна послідовно та свідомо знищував підприємство, інший друг Путіна (Сурков-Шувалов) на російських каналах пропагував двосторонню вічну любов та дружбу. Цей завод – не єдиний, це просто показовий приклад ставлення росіян до «братнього народу». Якщо на Донбасі підприємства тупо демонтують та вивозять, то тут оформлюють у позови, створюють додаткові шуми.
Можна лише здогадуватися – якими сумами оперували російські власники, затягуючи рішення в судах про повернення ЗАлКу, але весь організаційний та фінансовий ресурс росіян було спрямовано на знищення, а не на розбудову.
По-друге. Будь-який бізнес у Росії – це, окрім іншого, історія про політику. Деякі ЗМІ писали про причетність Дерипаски до спроби перевороту в Чорногорії. Тобто допуск росіян в ділову сферу несе ризики не лише втрати підприємства, а й супровідних проблем у вигляді збільшення числа «ображених російськомовних».
Третє. Слідчі та куратори справи переконані, що цей приклад гостро ставить питання до приватизаційних конкурсів та контролю за інвестиційними зобов'язаннями.
Звичайно, і стратегічні, й унікальні підприємства можна і варто віддавати в приватні руки. Інвестиції само по собі – благо. Але вибір інвестора повинен стати справою державної ваги, а виконання інвестиційних зобов'язань повинно, образно кажучи, пройти через серце будь-якого чиновника та правоохоронця. І якщо кожна недоплачена інвестором українському підприємству гривня буде сприйматися як щось особисте, то тоді вона і відбудеться – українська промисловість.
Лана Самохвалова, Київ
