- Сьогодні ми можемо говорити про попередні ознаки економічної стабілізації, з 2012 року українська економіка перебувала в кризі. В 2012 році валовий внутрішній продукт практично не зростав, лише 0,2%, після чого економіка практично покотилася під укіс.

Зараз на макроекономічному рівні ми бачимо перш за все гальмування кризових явищ. Економічні агенти якось адаптувались до нових умов. Економічна криза так чи інакше впливає на всіх, але економіка - це така матерія, яку вбити дуже складно. Вона завжди буде розвиватися. Інше питання - як, якими темпами, хто буде отримувати від цього відповідні здобутки.

В цілому, я думаю, що ми «вийдемо» в цьому році на зростання ВВП на рівні 1-1,5 відсотка. Тут можна провести певну медичну аналогію: стан хворого стабілізується, треба переходити до більш інтенсивного лікування.

Але якщо говорити про наші економічні перспективи, то нам треба мати досить високі темпи економічного зростання - не менше 5-7 відсотків протягом наступних десь приблизно 5-7 років. Тоді ми вийдемо на якісь відчутні масштабні економічні зміни.

ЕКОНОМІКА - ЦЕ РЕСУРСИ, НАСТРОЇ ТА ІНФОРМАЦІЯ

- Скажіть, якщо є зміни економічної ситуації і ніби покращення, то що з цього є результатом дії влади, а що є здатністю економіки самовідтворюватися?

Владі вдалося реструктуризувати зовнішній борг. Боргова ж криза фактично готувалася попередніми поколіннями влади

- Дуже важко розділити ці два фактори. Є у нас широко розповсюджений міф: у нас все дуже добре, бо очільники все щось правильно робили, але коли у нас погано, ми говоримо про те, що влада щось там не врахувала, неправильно визначила і просто не зробила.

Проте для адекватого розуміння ситуації слід врахувати три моменти. Ми увійшли в кризу з традиційно нереформованою економікою. Водночас уроки попередніх світових фінансових криз у світі однозначно свідчили, що ті економіки, які входили в кризу нереформованими, як правило, переживали їх більш гостро, ніж економіки, які були реформовані.

Другий аспект проблеми - нинішня українська криза збігається з фундаментальними змінами в світовому господарстві. І найвища мудрість економічної політики полягає в тому, щоб адекватно зрозуміти ці тенденції та відповідним чином будувати свою економічну політику в рамках глобальних тенденцій.

Сьогодні багато хто говорить - давайте щось спочатку розвинемо, а потім на світовому ринку будемо продавати. Це абсолютно контрпродуктивно! Бо виграє той, хто не боїться глобалізації та конкуренції, хто дуже активно намагається включитися в ті чи інші виробничі ланцюги, процеси руху капіталів на різних рівнях.

І, нарешті, є третій момент, пов'язаний з економічною політикою. Позитивним сьогодні є те, що все ж таки Україна намагається жити по можливостях. Ми не можемо витрачати більше, ніж заробляємо, тобто скільки збираємо податків. Тому ми просто змушені переглядати напрямки фінансування тих чи иінших потреб.

Повторюсь, що сама ідея - це абсолютно правильний крок, але ми повинні розуміти, що електронний «механізм» державних закупівель ефективно запрацює тоді, коли він стане елементом більш загальної системи державного управління. Ми можемо мати абсолютно класний мобільний телефон, де буде 154 тисячі всіляких різних функцій, але якщо не буде зв'язку з Інтернетом, то багатьма функціями ми просто не зможемо скористатись. Те саме стосується і системи ProZorro - без змін у суміжних сферах сама по собі система електронних торгів не виправдає всіх наших сподівань.

Тому ми маємо йти далі, враховуючи уроки функціонування системи ProZorro. Один із перших уроків - кодифікація (опис) товарів. З метою отримання прибутку окремі постачальники називають мітли і віники «інструментами для вологого чи напіввологого прибирання». І це дає можливість одразу маніпулювати механізмом закупівель.

Другий важливий момент - умови закупівель, які визначаються замовниками товарів та послуг.

Третій момент - саму систему слід удосконалювати та рухатись далі. Так, система потребує ефективної ідентифікації контрагентів. Ми маємо бути впевненими в тому, що компанія-постачальник є реальною, не має якихось темних плям і потім не зникне. Сюди я б відніс і питання відповідальності постачальників за якість товарів та послуг.

Тема окремої бесіди - закупівлі для потреб Збройних Сил України.

Ну й останнє, що я хотів би сказати. Нам потрібно активно інформувати про історії успіху системи ProZorro, адже, дійсно, закупівля товарів та послуг через цю систему веде до реальної економії грошей. Така інформація також потрібна для того, щоб подолати недовіру українського малого і середнього бізнесу до системи ProZorro.

МОЖЛИВО, МВФ НАС НЕ РОЗУМІВ, АЛЕ МИ БАНАЛЬНО НЕ ВИКОНУВАЛИ СВОЇХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ

- Ми вже рік не співпрацюємо з МВФ. А перший досвід співпраці й реструктуризацію 2015-го окремі експерти називали колоніальною рентою. Як би ви схарактеризували історію наших відносин із Фондом за останні два роки?

- У нас стосунки з Міжнародним валютним фондом ніколи не були простими. Незалежно від того, чи була у нас політична криза, чи була на сході агресія російська, чи не була. Якщо говорити коротко, то ми не маємо жодної повноцінно реалізованої програми співпраці з МВФ. Ми підписували меморандуми, ми починали співпрацю, ми щось робили, ми один одного в чомусь переконували. В даному випадку ми - це Україна і Міжнародний валютний фонд. І потім на якомусь етапі все помирало. Співпраця гальмувалася, призупинялася, переформатовувалася, тобто починалися проблеми. Можливо, в чомусь і МВФ нас не розумів, але головна проблема полягала в тому, що ми банально не виконували своїх зобов'язань.

Модель нашої поведінки була дуже проста. Спочатку ми підписували документи, обіцяли, навіть починали працювати, а потім на другому, третьому транші ми починали розповідати, які ми - а) унікальні, б) що для нас це все не підходить, і закінчували тим, що ви нам давайте гроші, а там далі подивимося.

Але МВФ - не ті кошти, які можна просто так взяти та витратити на свої потреби. Це гроші, які даються під конкретні зміни економічної політики. Врешті-решт, це ті самі реформи, про які ми говоримо, і тому я в принципі був і залишаюся прихильником співпраці між Україною та Міжнародним валютним фондом. Є банальні та небанальні аргументи, для чого це потрібно робити. Але, якщо ми самі не можемо забезпечити внутрішню економічну дисципліну, ну тоді давайте користуватися зовнішніми обмеженнями, які визначаються нашими домовленостями з Міжнародним валютним фондом. Зрештою, нас ніхто не примушує з ним співпрацювати. Це наш вибір.

Співпраця починається з того, що ми в МВФ надсилаємо листа, в якому пишемо «шановні колеги, ми хочемо з вами поспівпрацювати, просимо розглянути можливість фінансуванням, шліть місію». І з цього починається діалог щодо програми співпраці. Якщо подивитися документ, який ми підписували з Міжнародним валютним фондом, то там було написано так: ми, Україна, розуміючи і т.д., ми будемо те й те, і підписує купа народу. Підписує і уряд, і Національний банк, Президент підписує. То це дуже така глобальна штука. Це такий момент технічний.

Друге - що стосується, безпосередньо, співпраці з Міжнародним валютним фондом і дефолтом...

- Ну але, може, краще було оголосити дефолт тоді, в 2015-му, коли сума виплат була рекордною?

-  Є багато країн, які неодноразово переживали дефолт. Суто в економічному плані дефолт - це засіб економічної політики, і тому його застосування завжди треба розглядати в термінах «за» і «проти» в кожній конкретній ситуації.

Ззовні дефолт виглядає, як заява: «вибачте, платити не будемо, грошей нема». Але це не означає, що нам кажуть «добре, хлопці» і списують всі борги. Після оголошення дефолту починається непростий і тривалий переговорний процес, який має свої чітко визначені правила та процедури.

- Питання соціального захисту завжди були і будуть непростими. Ми створили надзвичайно складну систему соціального захисту, Сьогодні в Україні нараховується кілька десятків категорій населення, які мають право на ті чи інші види соціальної допомоги. Така система є складною для управління, витратною та неефективною.

Найсвіжіщий приклад. Ми сьогодні воюємо з Росією. Ясно, що ми повинні соціально забезпечити наших військових, так? Є відповідні рішення. Але, на жаль, є проблеми з виплатами. Хоча б, здавалося, що тут немає якоїсь проблеми - конкретна категорія реципієнтів, всі в суспільстві згодні, що цим людям треба допомагати, виділено бюджетні кошти, але гроші не доходить до свого споживача. Очевидно, що в цьому та інших аналогічних випадках система ефективно не спрацьовує. Якщо ми маємо окрему «бухгалтерію» по різних категоріях населення, то така система завжди даватиме технічні збої. Це перший момент.

Другий момент має політичний характер. Будь-які соціальні реформи, особливо в умовах кризи, в умовах війни, тією чи іншою мірою пов'язані з секвестром, скороченням виплат, або зміною правил надання цих виплат. Рівень соціальної напруги в період криз у суспільстві завжди високий. Давайте чесно говорити, що люди в масі своїй все міряють через свій гаманець. І це нормально. Але за таких умов критично важливого значення набуває наведення порядку з виплатами.

Так лише нещодавно ми взагалі створили повноцінний реєстр тих, хто має право на допомогу. Зазвичай, у нас була система, де ми не знали, кому ми платили гроші, у нас не було точного списку людей, де можна було б у режимі реального часу подивитися, хто що отримує. А звідси виникла проблема нецільових платежів та просто зловживань.

Я впевнений, що справжнім реформатором в Україні буде не тільки той, хто подолає корупцію, а той, хто реформує нашу соціальну сферу.

Але крім соціальних виплат є багато об'єктивних обставин, які економічно зрозумілі, але соціально дуже чутливі. Наприклад, наша комунальна нфраструктура - труби, дроти тощо - є зношеною. І хто повинен платити за те, щоб вона була відновлена? Очевидно, що саме ми, споживачі, так чи інакше маємо покрити відповідні видатки - або через податки, або через комунальні тарифи. Це економіка. А в соціальному плані хтось хоче підвищення тарифів?

Є ще одна сторона цієї проблеми - якщо ціни не будуть порівняно високими, ніхто не буде економити воду, ніхто не буде економити електрику, ніхто не буде шукати альтернативні джерела енергії (ставити сонячні батареї) і т.д. Таким чином, реформа системи соціальної допомоги є «технологічно» складною, а з іншого боку - політично небезпечною для реформаторів. До того ж, рівень популізму також є дуже високим.

КОЖЕН ОЛІГАРХ ДУМАЄ, ЩО ДЕОЛІГАРХІЗУЮТЬ НЕ ЙОГО, А СУСІДА

- Я сама була в шоці, коли Яресько прибрала якісь там сніданки в школах чи обіди, дешеві (це ж корупційна діра), нікому вони не потрібні з тих сімей, де діти нормально харчуються – було обурення у Фейсбуці. Я тоді написала статус: чи ви дійсно народжуєте дітей, розраховуючи на шкільні сніданки для них?

- Я думаю, що дітей треба годувати, але організація такого харчування - це вже справа, безпосередньо, самої школи та батьків. І як це буде організовано, залежить від конкретних умов на місцях. Я, особисто, не вірю в спроможність держави створити єдину централізовану систему ефективного забезпечення всіх дітей безплатним харчуванням у школі.

- Ця пільга має діяти тільки для багатодітних родин, три дитини мають право…

- Це абсолютно правильно, треба думати, як допомагати багатодітним родинам, соціально незахищеним верствам населення. Тут два варіанти - давати централізовано молоко в школі чи надавати цільову фінансову допомогу.

Візьмемо, наприклад, американську систему. Для допомоги окремим категоріям населення видаються продовольчі талони. З цими талонами сім'я, наприклад, на суму в 500 доларів в супермаркеті купує те, що потрібно, розраховується цими талонами, а власник крамниці потім отримує від держави відповідну суму грошей. Але використання талонів має обмеження - не можна купувати, наприклад, горілку або мобільний телефон. А за зловживання цими талонами передбачено конкретне покарання. І це називається цільова допомога.

- Рік тому Президент оголосив курс на деолігархізацію. Сьогодні, через рік, чи не головний антикорупціонер країни Сергій Лещенко сказав, що програму провалено. Як по-вашому, що вдалося, що не вдалося?

Деолігархізація є багато в чому суто політичним гаслом, практична реалізація якого не є очевидною

- Сама ідея деолігархізації країни є політично дуже привабливою. Вона відповідає очікуванням суспільства, в тому числі й олігархів. Останні думають, що сусіднього олігарха «деолігархізують», а я залишусь. Мені здається, що деолігархізація є багато в чому суто політичним гаслом, але його практична реалізація не є очевидною. Як би ми особисто не ставилися до олігархів, але, якщо по суду не доведено, що їхні статки були результатом якихось оборудок, хоча може ми й відчуваємо якісь негаразди та навіть володіємо інформацією про зловживання, але приватна власність священна, що ми там не говорили б. До всіх громадян слід ставитись однаково.

Другий момент полягає в тому, що мова йде про великі підприємства, на які припадає приблизно 50% нашого промислового випуску. З одного боку, це олігархи, яких ми не любимо, з іншого боку, це виробничі комерційні структури, які багато в чому визначають розвиток української економіки. Можна подискутувати, якою має бути структура української економіки, але факт залишається фактом - у ній сьогодні домінують великі підприємства.