Кліматична угода: наввипередки з природою

Кліматична угода: наввипередки з природою

2993
Ukrinform
Можливі наслідки потепління – десь далеко, за горами, і колись аж потім, але не сьогодні, не за нашого життя. 

Це ж зовсім не повені в населених пунктах, де їх ніхто не чекав, жодних землетрусів у найспокійніших досі місцях, ніяких вимирань рослин, тварин, епідемій, посух чи затоплень (ані занепаду сільського господарства і тваринництва) – хіба ж ми можемо уявити собі суховії в пустелях України?... На жаль,  суспільна свідомість сприймає проблему глобального потепління як щось дуже далеке, абстрактне, - льодовики, мовляв, від нас далеко, хай собі потихеньку тануть... Минулорічна Паризька конференція мала б відіграти роль громового голосу в пустелі, прозріння і точки неповернення в рішучих діях – але пройшло півроку з історичного дня її проведення, і лише сьогодні збираються представники країн учасниць для підписання Угоди. Чи встигне людство щось змінити? Що настане швидше:  спасенна переорієнтація технологій на невуглецеву енергетику, чи хаос екологічних, техногенних і отже соціальних катастроф та війн за ковток води, шмат їжі? Ці питання без відповіді. А от що ми чітко знаємо і розуміємо – цей той мінімум необхідних і невідкладних заходів на загальносуспільному рівні, що передбачає собою зазначена Угода, а отже Україна, як її учасниця.

22 квітня 2016 року, якраз у всесвітній День Землі, в штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку відбулося урочисте підписання Паризької угоди про боротьбу із зміною клімату. Відповідно до Розпорядження Президента України, від імені нашої держави угоду підписав Постійний представник України при ООН Володимир Єльченко.

У церемонії підписання безпрецедентного за своїми масштабами документа, який замінить Кіотський протокол та діятиме з 2020 р., взяли участь представники 171 держави. Угода має за мету утримати підвищення середньої температури в світі в межах не більше 2 °С і спробувати скоротити його до 1,5 °С. Основним шляхом до цієї мети визнано скорочення вуглецевої енергетики: „Колесо із збереження клімату повертається повільно, та у Парижі воно повернулося і відправило індустрію викопного палива на задвірки історії” - сказав керівник всесвітньо відомої організації ГРІНПІС Кумі Найду. Для реалізації цього завдання більшість країн світу, включаючи Україну, мають досягти в секторі електроенергетики максимальної частки, тобто 100%, відновлювальних джерел енергії (ВДЕ) вже у 2050 році та створити передумови для повної декарбонізації економіки у другій половині сторіччя. Проте амбітні цілі затьмарюються деякими „але” – країни, що розвиваються (і ще не мають потужної промисловості та енергетики, але потребують їх розвитку для задоволення соціальних потреб їхнього незаможного населення), оспорюють у дискусії з індустріальними країнами (потужна промисловість яких забезпечує високий рівень життя власного населення і 80% забруднень світової атмосфери, що об’єктивно „належить” усім і не піддається поділу за ознаками кордонів), - справедливу міру участі кожного у скороченні використання викопного палива. В результаті дискусії, або „торгів”, хто і скільки має урізати від власного сьогочасного благополуччя задля спасіння спільного надбання Землі – її біосфери – сукупні пропозиції щодо Очікуваних національно-визначених внесків (ОНВВ) всіх учасників Самміту щодо скорочення власних викидів в атмосферу, подані на сьогодні до Ради ООН, недостатні для задекларованого неперевищення 2°С  світового потепління, а дозволяють очікувати, за умови їх виконання, досягнення показника  потепління лише на рівні, що не перевищує 3 °С. Тому текст Угоди передбачає, що вже до 2020 року усі країни мають подати посилені ОНВВ з цілями на 2030 рік. Далі, з 2020 року кожні 5 років країни повинні будуть переглядати свої національні внески з метою необхідного коригування і забезпечення їх відповідності швидкозмінним умовам та вимогам часу.

Представлений на Самміт Україною Очікуваний національно-визначений внесок теж, на думку фахівців, занижений, оскільки передбачає на 2030 рік скоротити викиди парникових газів (ПГ) на 40% від рівня 1990 року, в той час, коли станом на сьогодні вже  викиди парникових газів наразі в Україні становлять 347 млн тонн СО2, або – 59% від 1990 року, викиди в секторі енергетики складають 270 млн. тонн, або 61% від 1990 року. Таким чином, по суті, визначене Україною зобов’язання ОНВВ не зобов’язує нас запроваджувати жодних заходів і може скластися хибне уявлення, що наступні 10-15 років проблема скорочення викидів парникових газів перед Україною не стоїть. Глибоко хибне уявлення. Для досягнення мінімальних передбачених Угодою 2°С вже у 2020 році всім, у тому числі і Україні доведеться коригувати показники ОНВВ. Плануючи довгострокові сценарії скорочення викидів, сьогодні слід розуміти, що відкладення на завтра початку кліматоохоронних заходів призводить до того, що в майбутньому потрібно буде докладати вдвічі більше зусиль, щоб досягати більш високих темпів скорочень викидів, а це буде і технічно складніше, і дорожче. Тому з економічної точки зору необхідно починати скорочувати викиди вже сьогодні.

Наприклад, Національний екологічний центр України наголошує: для досягнення повного заміщення вуглецевих джерел енергії альтернативними до 2050 року (як це передбачено Угодою для індустріальних країн, до яких відноситься Україна), в секторі електроенергетики вже у 2035 році частка ВДЕ має бути збільшена принаймні до 60%. Ні Стратегія енергетичного розвитку, ні Урядові програмні документи не передбачають таких індикативних показників. Благодушна розслабленість може бути згубно небезпечною. Якщо не спрацює якийсь невідомий науці інстинкт самозбереження суспільства і негайно не задіє захисні механізми (як правило таке «лікування» гіркіше і болючіше, аніж доступна ще поки що нам профілактика) силового скорочення викидів у атмосферу – наслідки можуть перевершити скромні прогнози і науковців, і фантастів-футурологів. Людський організм, в якого температура підвищиться на 1°С – вже хворий, а якщо на 2-3°С, то – тяжко хворий, а організм нашої планети, чи ж не потерпає так само, як людське тіло при температурі 38?

Результати наукових досліджень беззаперечно засвідчують, що зміна клімату вже відбувається, а її наслідки мають різко негативний характер і будуть посилюватись у майбутньому.

Від зміни клімату потерпатимуть, перш за все, країни, що вже страждають від браку прісної води. У другій половині ХХІ сторіччя, якщо не зменшувати викиди ПГ, третина населення планети, або більш ніж 3 мільярди осіб, страждатимуть від нестачі питної води, зокрема, у «широкій» смузі від Іспанії і Марокко до західних кордонів Китаю. Наслідком збільшення антропогенних викидів ПГ є не лише власне глобальне потепління, а й «розбалансування» кліматичної системи, що призводить до підвищення частоти й інтенсивності кліматичних аномалій і екстремальних гідрометеорологічних явищ. Останніми роками Європа переживала небувалі повені і періоди спеки. Потужні повені та сильна спека, що призводить до виникнення значних пожеж, все частіше спостерігаються у Китаї, Австралії, США, інших частинах Земної кулі. Наростання ризиків відбувається і в Україні:

Підвищення частоти й інтенсивності кліматичних аномалій і екстремальних явищ погоди.

Посухи, що генетично властиві клімату України, стають усе частішими та більш інтенсивними:  

Внаслідок пом’якшення зим наростатимуть явища, пов’язані з льодовою кіркою; (поєднання несприятливих умов осені (перезволоження ґрунту), зими (глибока відлига із подальшим утворенням льодової кірки) та сильної ранньовесняної посухи призвели до загибелі урожаю озимини на 70 % площ та катастрофічно низького урожаю ранніх зернових (яра пшениця, ярий ячмінь, овес, зернобобові).

Подальше розповсюдження нових видів хвороб сільськогосподарських рослин, шкідників. Можливе падіння рівня родючості ґрунтів

Загострення проблем з водозабезпеченням південних та південно-східних регіонів України,

Підвищення рівня захворюваності і смертності населення внаслідок зміни температурного режиму, появи нових видів захворювань. Найбільший вплив теплового стресу спостерігатиметься у містах, де потерпатимуть найбільш уразливі верстви населення (літні люди, діти, люди, які страждають кардіологічними хворобами та ін.).

Підвищення рівня Чорного і Азовського морів,

Зменшення продуктивності лісів.

Незворотні зміни у екосистемах,

Поява «кліматичних біженців.

Негативний вплив на стан продовольчої безпеки.

Довгострокова мета, на яку Україна має орієнтуватися, щоб іти в ногу з дедлайном (опорними точками) Паризької Угоди, вважають спеціалісти Національного екологічного центру України, має все ж складати 80-90% скорочення викидів від рівня 1990 року. Якщо до 2020 року Україна зможе досягти стабілізації викидів (відсутність зростання), то загальною метою на 2035 рік має бути скорочення викидів до рівня 250-300 млн тон СО2, що означає скорочення на 68-74% від рівня 1990 року. Для цього щорічний приріст потужностей  ВДЕ має бути близько 20% і у 2035 році досягати 65% ринку (наразі темпи досягнуті сектором за останні 5 років в рази менші і у 2014-2015рр. ще суттєво уповільнилися з причин, як незалежних, так і залежних від урядової політики стосовно ВДЕ).

Паризька угода дала сильний сигнал світу, що проблема зміни клімату сприймається серйозно і що ера викопного палива завершується. Поза міжнародними переговорами вже декілька років тому почалися серйозні процеси дивестицій – коли інвестиційні фонди приймають рішення забирати інвестиції з проектів викопного палива і переінвестовувати в проекти відновлюваних джерел енергії. Це означає, що вже в найближчому майбутньому, знайти інвестора на будівництво вугільних станцій буде неможливо. На жаль, розуміючи невідворотність скорочення ТЕС та ТЕЦ, також слід чітко усвідомлювати і ряд негативних факторів, що унеможливлюють робити ставку на „процвітаючу” ніби на сьогодні підгалузь атомної енергетики.

Вирішення накопичених екологічних проблем, які десятиліттями створювала “традиційна” атомна енергетика, є ускладненим уже сьогодні. Наприклад, терміново потрібно віднаходити шляхи подолання сніжного кому проблем, пов’язаних із радіоактивними відходами, відпрацьованим ядерним паливом, підготовкою до зняття з експлуатації атомних енергоблоків. У 2013 році сплив термін дії угоди із Російською Федерацією щодо прийому, зберігання та переробки у Росії відпрацьованого палива з чотирьох українських АЕС. З 2018 року радіоактивні відходи, утворені в результаті переробки відпрацьованго палива, Росія почне повертати в Україну, в той час як будівництво сховища для їх зберігання ще навіть не розпочато, і не накопичено коштів для його фінансування. Не вирішена (і не ставилась ще навіть) проблема вибору місця та  технології довгострокового захоронення цих відходів, а також забезпечення фінансового резерву на зняття з експлуатації енергоблоків після їх зупинки. Продовження активної експлуатації атомно-енергетичного господарства України невідворотно порушуватиме задекларовані національним законодавством про електроенергетику принципів надійності, безпечності, екологічної прийнятності та забезпечення енергетичної безпеки.

1) Усі 15 діючих енергоблоків українських АЕС є радянського типу ВВЕР-440 чи ВВЕР-1000. Дванадцять з них спроектовані та збудовані у 70-80ті рр. минулого сторіччя, і до 2020 вичерпають свій проектний термін експлуатації. Рішення про можливість понад проектної роботи приймається окремо по кожному з енергоблоків на основі результатів перевірки їх технічного стану, проведення необхідних модернізацій, вартість і обсяг яких постійно зростає. Зважаючи на технічні складності у виконанні робіт з модернізації, регулярні збої та позаштатні ситуації, що виникають на українських АЕС (та старих енергоблоках у інших країнах) покладатися на ці станції як на технічно надійні та безпечні не є обгрунтованим;

2) розвиток урановидобувної галузі задля 100% забезпечення українських АЕС ураном власного виробництва” не вирішує питання виробництва Україною власного ядерного палива через політичну неможливість створення в країн власних потужностей зі збагачення урану. Крім того, уранодобувна галузь є вкрай екологічно небезпечною;

3) На усіх працюючих енергоблоках АЕС використовується паливо російського виробництва. Можливості диверсифікації поставок є обмежені, адже для реакторів російського типу тільки дві компанії можуть виробляти паливні збірки - російський ТВЕЛ та Вестінхгаус. Тобто максимально досяжний рівень диверсифікації ядерного палива може скласти 50% від одного постачальника, що й відображено у попередній версії Концепції. Це означає, що українська атомна генерація й надалі критично залежатиме від поставок свіжого палива з Росії і відповідно не є елементом забезпечення енергетичної незалежності та безпеки країни.

4) Вартість виробництва електроенергії на українських АЕС є штучно заниженою, і не включає у повному обсязі затрат на утилізацію відпрацьованого палива, виведення з експлуатації та демонтаж станцій після завершення їх роботи. Такі витрати за останніми оцінками можуть сягати від 500 мільйонів до мільярда доларів США на реактор. Чим довше працює кожен реактор тим більше накопичується відпрацьованого палива, тим вищими будуть витрати на поводження з ними та тим більше за обсягом сховище потрібно будувати. Вартість атомного кіловата потрібно буде суттєво підвищити, щоб закласти достатньо коштів на відрахування у Фонд виведення з експлуатації та фонд поводження з радіоактивними відходами;

5) Світові тенденції свідчать, що будівництво нових енергоблоків АЕС стає дедалі дорожчим (за останнє десятиліття вартість за встановлений кіловат зросла з 1000 до 8000 доларів США) та відбувається із значними затримками, зростанням кошторисів, судовими позовами та скаргами від потенційно зачеплених країн, тощо. Проект “добудови” двох енергоблоків на Хмельницькій АЕС має зіштовхнувся з усіма цими проблемами, плюс розірвання контракту із компанією, що вела будівництво - російським Росатомом. Плани щодо залучення до цього проекту компанії Škoda JS не знімає питання залежності від Росії - формально чеська Škoda JS підконтрольна російському OMZ- Об’єднані машинобудівні заводи).

І, мабуть, усім зрозуміло, що позиція України в Паризькій угоді про скорочення викидів на 40% від 1990 року – це тимчасове і політично вмотивоване рішення, яке із розвитком ситуації та з коригуванням орієнтацій влади може і мусить також змінитися, тому його не можна розглядати як остаточне і орієнтуватися на нього при плануванні довгострокового бачення розвитку сектору енергетики. Чим раніше почати скорочувати викиди, активно стимулювати розвиток ВДЕ, тим впевненіше можна сподіватися виконання майбутніх зобов’язань. Поступова реструктуризація енергетичної галузі є як економічно, так і технологічно доцільнішою, ніж продовження сценарію „взяти милості від природи силою”. Такі підходи більше не працюють. 

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-