У музеї Kunstmuseum Basel у швейцарському місті Базель триває виставковий проєкт «Народжені Україною» з експонатами з пошкодженого російськими ракетами Національного музею «Київська картинна галерея». Експозиція представляє картини Дмитра Левицького, Володимира Боровиковського, Іллі Рєпіна, Миколи Ярошенка, Архипа Куїнджі, Давида Бурлюка та інших. Усі ці митці народилися на українській землі.

Директорка Музею української діаспори, мистецтвознавиця, співкураторка проєкту Оксана Підсуха розповіла «Укрінформу» про мету виставки, її сприйняття європейцями, які тривалий час перебували в полоні міфу про «великую русскую культуру», та про те, чому ми маємо відновити історичну справедливість.

- У грудні 2022 року в Художньому музеї в Базелі відкрився виставковий проєкт «Народжені Україною», співкураторкою якого ви є. Нещодавно було ухвалене рішення про його продовження до червня включно. Про що цей проєкт? Як він готувався?

- Це виставка творів із колекції Київської національної картинної галереї. До проєкту були відібрані художники 18-20 століть, які народилися в Україні, більшою чи меншою мірою сформувалися на батьківщині, але в умовах бездержавності та геноциду української культури були втягнуті в імперський культурний контекст, а потім – привласнені росією. Переважно йдеться про митців, які вчилися в петербурзі чи москві, отримали професійне визнання і певний час жили там. Імена авторів, твори яких увійшли до виставки, добре відомі: це, зокрема, Дмитро Левицький і Володимир Боровиковський, Ілля Рєпін і Микола Ярошенко, Архип Куїнджі та Давид Бурлюк.

Відзначу, що вперше ця виставка відбулася в Києві ще у 2015 році. Її створила відома мистецтвознавиця, завідувачка відділу наукової роботи картинної галереї Галина Алавердова. Мене запросили до проєкту у 2022 році, коли постало питання про тимчасове вивезення частини колекції галереї за кордон, аби захистити її від знищення російськими окупантами. Нагадаю, що 10 жовтня минулого року галерея (архітектурна та історична пам’ятка національного значення) отримала значні пошкодження. Навіть під час Другої світової війни колишня садиба Терещенків, де розташована галерея, не постраждала, але від прицільного удару російської ракети музей таки не вберігся. Фонди вціліли, але питання евакуації тоді стало руба. І ми вдячні одному із найвідоміших європейських музеїв – Kunstmuseum Basel, який погодився прихистити наші шедеври і надав свій простір для проєкту.

Для мене ця тема стала професійним викликом. Емоційно теж було важко: не хотілося торкатися нічого, що дотичне до росії. Але я спробувала подивитися на проєкт як на звільнення з-під сторічної окупації культурного спадку наших співвітчизників. Надмету виставки ми сформулювали так: повернути Україні належну нам спадщину, творену в імперії й узурповану росією, і спонукати європейців до спільного переосмислення мистецтва російської імперії як мистецтва колонізованих народів.

- Чи могли б детальніше пояснити, що ви маєте на увазі під «належною нам частиною спадку імперії»?

- Понад три століття більша частина України була окупована різними модифікаціями російської імперії. Це великий проміжок історії, впродовж якого змінилося не одне покоління української культурної еліти, що жило в умовах бездержавності, системного тиску або спроб тотального знищення української ідентичності.

Так, навіть у цих умовах чимало діячів національної культури чинили героїчний спротив, ціною власного життя чи свободи торували шлях національній державі та культурі, й саме завдяки їм ми зберегли Україну та продовжуємо боротися за неї. Були й ті, хто інкорпорувалися в імперію, повністю розчинялися в російській імперській культурі. Але був ще й третій, «гібридний» шлях. Велика частина української культурної еліти намагалася пристосуватися, демонструвала лояльність до імперії, робила вибір на користь кар’єри в імперських столицях, але національну ідентичність і зв’язок із батьківщиною при цьому зберігала. Образно кажучи, митці мурували українську хату, але за імперським «парканом».

Ось про ці «хати» якраз і йдеться. Про культурний спадок, який належить Україні повністю або частково. Тоді як росія привласнила його виключно собі й оголосила на весь світ «русской культурой» – і паркан, і хату, і все, що в ній. Процитую Дмитра Донцова, який казав, що росія спочатку оголосила українське «спільною спадщиною», потім – більше їхньою як нашою, а потім – наше підмальовувалося чи підстригалося і ставало «їхнім».

ВИСТАВКА ВИКЛИКАЛА ВЕЛИКИЙ РЕЗОНАНС

- Як сприйняли цю виставку і її ідею європейці?

- Виставка викликала великий резонанс. Ми показували німецьким, італійським, швейцарським журналістам світлини розбомблених і розграбованих українських музеїв і бачили, як змінювалися їхні обличчя. Десятиліттями, якщо не століттями, європейці перебували в полоні міфу про «великую русскую культуру». І тут вони бачать орди варварів, садистів і грабіжників, які свідомо нищать театри, крадуть картини, руйнують пам’ятки. Те, що в їхньому музеї відбувається не просто виставка, а виставка-евакуація, демонструються твори, вивезені з-під ударів ракет, врятовані від знищення росією, – вражало їх дуже сильно.

Усвідомлення, що росія на очах усього світу руйнує українську культуру, допомагало європейцям зрозуміти й те, що росія завжди ставила одну й ту саму мету: знищити українську ідентичність. І що діяла на окупованих землях вона одними й тими ж методами: вбивала українців, забороняла українську мову й освіту, репресувала національну культуру, зросійщувала, привласнювала чуже.

Ця виставка – одна з перших спроб показати західній Європі так зване «російське мистецтво» через колоніальну оптику, як спадок, що належить представникам різних народів. І відкрити очі на те, що митці, знайомі їм із енциклопедій і представлені в найкращих музеях світу, – українці або з України.

Для багатьох стало одкровенням, що українське мистецтво має таку давню традицію, яка сягає часів Київської Русі. Тамтешні фахівці були вражені високим художнім рівнем представлених творів, високою професійною майстерністю українських митців далекого від нас 18 століття, які нічим не поступаються тогочасним західноєвропейським.

Нещодавно і Національний художній музей України завершив виставку «В епіцентрі бурі: модернізм в Україні, 1900-1930» у Національному музеї Тиссена-Борнеміса в Мадриді. Там було представлене українське мистецтво, яке довгий час маркувалося як «російський авангард». За нами й західні музеї один за одним почали змінювати атрибуцію Рєпіна чи Куїнджі, підкреслюючи факт їхньої приналежності до України. Але, вочевидь, головна заслуга у світовій українізації належить Збройним силам України. Завдяки їхньому героїзму світ нарешті нас побачив і почув.

- А чи потрібні нам українські художники, які служили імперії? Може залишимо їх росії?

- Це питання має вирішуватися на наукових майданчиках. Ідеться про переосмислення долі та творчого спадку багатьох поколінь митців, яких утрамбовували під російсько-імперський каток. Когось удалося повністю асимілювати, і ми мусимо визнати й осмислити ці втрати для національної культури, але важливо пам’ятати – чому так сталося. Проте були й ті, кого ми маємо включити в український контекст як частину нашого культурного надбання, відновити історичну справедливість. Ідеться не про героїзацію цих людей, а про включення до національної пам’яті та використання їхнього культурного внеску на користь України.

Хрестоматійний приклад – творчість Іллі Рєпіна. Хіба можливо уявити український спадок без рєпінських «Запорожців», його темпераментних козаків, у яких ми впізнаємо себе?! Так, українець Ілля Рєпін із Чугуєва вчився і викладав у петербурзі. Але нагадаю, що до 1917 року в колонізованій Україні не існувало національної мистецької академії, тож вибору у нього практично не було.

У творчості Рєпіна неозброєним оком помітні дві паралелі, які не перетинаються. Одна – це тема нужденного життя і кривавої історії росії. Інша – опоетизовані Рєпіним козаки, «правдиві лицарі» «свободи, рівності та братерства», як про них говорив художник. Останньою великою роботою митця, створеною в Фінляндії (де він прожив 30 років, до речі), був «Гопак». Мені вдалося нарахувати близько 200 творів Рєпіна на українську тематику (включно з етюдами). І що важливо: з його майстерні виросла плеяда українських художників, які закладали підвалини українського національного мистецтва ХХ століття. Так, приміром, вихованець і послідовник Рєпіна у творчості Олександр Мурашко став одним із засновників Української академії мистецтва у 1917 році.

МИ МАЄМО ВІДНОВИТИ ІСТОРИЧНУ СПРАВЕДЛИВІСТЬ ТА ОСМИСЛИТИ КОЛОНІАЛЬНИЙ ПЛАСТ НАШОЇ КУЛЬТУРИ

- За якими критеріями ми визначаємо українську ідентичність і повертаємо привласнених росією митців у лоно української культури? Запитати у самих художників, вочевидь, не вдасться.

- Це питання на докторську дисертацію, але спробую висловити своє бачення.

Важливий фактор – це самоідентифікація. Приміром, Давид Бурлюк писав: «Пращури наші були запорізького вільного війська писарями», «Україна в моїй особі має свого найвірнішого сина…», або «мій колорит глибоко національний». Така позиція автора, висловлена публічно, звісно, полегшує науковцям роботу.

У складніших випадках досліджуємо комбінацію різних ознак. Враховуємо етнічне походження, місце народження та особистісного формування. Важливо – чи був залучений митець у національну традицію та виявив її у творчості, чи діяв в інтересах національної культури, з ким спілкувався та інше. Для літератури основним фактором ідентифікації є, звісно, мова творчості. Для визначення приналежності композитора чи художника до тієї чи іншої культури потрібно вивчати візуальну чи музичну мову, адже вона також базується на національних архетипах – явних чи більш прихованих.

До прикладу, історія видатного художника 18-го - першої чверті 19 століть Володимира Боровиковського, який і досі часто ідентифікується як «русский». Нащадок українського козацького роду, син живописця Луки Боровика Володимир народився, отримав базову фахову освіту та прожив майже половину життя у Миргороді. У рідному місті він служив у козацькому полку, писав парадні портрети та ікони. Поїхав до петербурга після остаточного знищення автономії України та розформування козацьких полків. Ось тут просте питання: він ким був, коли поїхав? Звісно ж, українським художником. Але й у петербурзі (увага!) Боровиковський продовжив професійний вишкіл в українця Дмитра Левицького й австрійсько-італійського живописця Йогана Батиста Лампі старшого. Ну, і де тут «русское»?! Нема. Інша річ, що цей парадний і модний український портретист увіковічив чимало імперців.

Але питання ідентичності може бути складнішим, коли йдеться про множинність складових. Скажімо, як у випадку з етнічним греком Архипом Куїнджі чи вірменином Іваном Айвазовським, творчість і життя яких пов’язане з Україною та росією.

Західні мистецтвознавці, усвідомлюючи глибину цієї проблематики, часто уникають згадки про національність художника. Під час роботи над виставкою наші швейцарські колеги дивувалися, чому це питання настільки важливе для нас. Від тамтешніх колег звучало – «ви надто політизуєте мистецтво». Але я особисто не вважаю, що мистецтво існує поза політикою. Вся наша історія це доводить. Укотре повторю, ми маємо відновити історичну справедливість, осмислити колоніальний пласт нашої культури, повернути награбоване та прийняти те, що вважаємо своїм. Адже ми відстоюємо не лише територію, але й культурну ідентичність.

- Талановиті українські митці виїздили не лише на схід, а й на захід. Чи існує там подібна проблема експропріації чужих імен?

- Емігранти, що потрапляли у вільний світ, мали свободу вибору ідентичності. Українська культура на заході не переслідувалася, тож там український митець часто яскравіше та чіткіше реалізовував свою національну приналежність, аніж на поневоленій батьківщині. Втім, коли художник багато років живе в іншій країні, він отримує нове громадянство і природно – всмоктує елементи нової культури. Такий митець зазвичай атрибутується як представник двох чи більше культур. Тим самим підкреслюється його основна ідентичність і друга, набута.

Із заходом існує інша проблема. Там, на жаль, донедавна сприймали Україну як частину росії і ледь не все, що було створене в російській імперії, теж називали «російським». Західні мистецькі інституції й досі просякнуті імперською брехнею і російськими наративами та позбавляються їх дуже повільно. Наведу приклад, який днями мене прикро вразив. На сайті поважної американської інституції Smithsonian archive of American art я зайшла на сторінку, присвячену скульптору Олександру Архипенку – найвідомішому українському митцеві у світі. І що я побачила? У біографічних нотатках позначено, що він народився в «Kiev, Ukraine, Russia». Що це, як не імперський наратив?!

ВИСТАВКУ «НАРОДЖЕНІ УКРАЇНОЮ» ВКЛЮЧИЛИ В ПРОГРАМУ ART BASEL

- Повернімося до виставки. Чи відбуваються якісь цікаві заходи в рамках цього проєкту?

- Виставку «Народжені Україною» включили в програму найпрестижнішого мистецького світового форуму – Art Basel, який відбудеться в середині червня цього року. У цей час до Базеля з’їдеться весь мистецький світ: директори найвідоміших музеїв, успішні галеристи, відомі мистецтвознавці та виставкові куратори, заможні колекціонери, журналісти. Вони матимуть змогу відвідати виставку, послухати кураторську екскурсію, отримати консультацію. Для української команди проєкту це можливість знайти партнерів, аби продовжити проєкт в інших містах. Але найголовніше – це шанс донести до світової культурної спільноти українську точку зору, поглибити уявлення про українське мистецтво, пришвидшити переозначення багатьох явищ культури, не кажучи вже про геополітичні назви. Ніякого Kieva. Назавжди та всюди: Kyiv, Ukraine!

Андрій Петринський