Нещодавно у Києві відбувся спецпоказ документальної стрічки "Хоробра сімнадцятка. Історія Української капели бандуристів" американського кінорежисера українського походження Ореста Сушка. Картина розповідає про витоки української бандури, непросту історію Української капели бандуристів імені Т.Г. Шевченка та зворушливі спогади її учасників. Фільм справив на глядачів неабияке враження і змусив їх по-новому подивитися на зародження української традиційної музики, зокрема в діаспорі.

Укрінформу пощастило не лише побувати на цьому показі, а й поспілкуватися з одним із учасників капели бандуристів, композитором і співаком Юліаном Китастим. В ексклюзивному інтерв'ю агентству він розповів про місце бандури в його житті, сприйняття української музики за кордоном та поділився враженнями про фільм.

З БАНДУРОЮ ЖИВУ І РОЗМОВЛЯЮ

- Пане Юліане, розкажіть, будь ласка, трішки про себе.

- Народився в Детройті (штат Мічиган, США) у родині бандуристів. Тут же юнаком навчався в ансамблі гри на бандурі. На той час ним керував мій батько, Петро Китастий. Музичну освіту здобув у Монреалі за напрямом композиція і вокал. Починаючи з кінця 70-х років та впродовж 20 років був членом капели бандуристів імені Шевченка. Досить довго вчителював у 90-х роках у Західній Канаді, викладав музику. Останні 35 років проживаю і працюю в Нью-Йорку.

- Коли ви почали грати на бандурі, що для вас значить цей інструмент?

- Я з цим виростав. Пригадую, як був ще малим, і батько та дід давали концерти в капелі, а вдома виконували неформатні композиції. Звісно, спочатку не цікавився і навіть дуже противився грі на бандурі. Однак вже у 12 років став серйозно займатися, і з часом все-таки зрозумів, що це – моє. І зараз бандура – це інструмент, з яким я живу і "розмовляю". Не просто виконую музичні твори, а намагаюся відчути, що бандура може ще "сказати".

До речі, останні роки я багато працюю саме над створенням нової музики, нового напряму з так званою харківською бандурою, або як її ще називають "полтавкою". Цей музичний інструмент походить від проектів засновника кобзарського мистецтва Гната Хоткевича початку 20-30 років ХХ століття, на ньому зручно грати обома руками, як зрештою було на кобзарських бандурах. Зараз дуже мало нотної літератури до "полтавки", є тільки те, що залишилося від Хоткевича. Саме тому наразі працюю над створенням імпровізаційної музики. Власне, так працював і бандурист середини ХХ століття Зіновій Штокалко. Він у своїх неопублікованих записах, граючи нетрадиційні кобзарські думи, використовував імпровізаційні можливості інструмента, як це робили колись і самі кобзарі.

Написані мною маленькі композиції в цьому стилі потім використовую в сольних концертах та експериментальних театральних виставах Yara Arts Group (Нью-Йорк, режисер Вірляна Ткач). Це також чудовий спосіб виявити різноманітні можливості інструмента.

- В Україні з концертами виступаєте? Можливо, співпрацюєте з якимись українськими виконавцями?

- Або випадає нагода, або сам їх створюю (посміхається). В Україні буваю двічі на рік, переважно з театром. Днями якраз мав власні виступи у Запоріжжі та Маріуполі.

Маю різні музичні проекти. Зовсім недавно у Львові грав із контрабасистом Марком Токарем, який також захоплюється імпровізаційною музикою. Без жодних домовленостей наперед ми відіграли цей концерт з великим успіхом.

Також у середині жовтня вийшов новий диск, записаний у співпраці з композитором електронної музики Аллою Загайкевич. До нього увійшла музика в поєднанні бандури з електронікою. Процес дуже цікавий і досить вражаючий: звук із бандури через мікрофон потрапляє в комп'ютер, де проходить різноманітні фільтри, а потім виходить через колонки з іншим звучанням. Мені дуже подобаються такі речі. Завдяки такого роду імпровізації можна побачити нові грані звучання інструмента – для мене це нова сторінка.

Не лише в Україні, але й за кордоном співпрацюю із земляками. Наприклад, нещодавно в Нью-Йорку виступав разом із відомою українською співачкою Мар'яною Садовською. Зараз вона живе в німецькому Кельні та працює в різних куточках Європи і США.

ДІАСПОРІ ПОТРІБНА ТРАДИЦІЙНА МУЗИКА ДЛЯ ІДЕНТИЧНОСТІ

- В США та Канаді є заклади, де можна навчитися грі на бандурі?

- Є гуртки та школи, наприклад, у Торонто, Чикаго, Клівленді, Детройті. Раніше цих закладів було багато, майже в кожному великому місті, а тепер вони справжня рідкість, і все – через втрату популярності та неналежне фінансування для їх утримання. Натомість у США є літні табори для дітей. Це такі інтенсивні курси на тиждень-два, які існують з 1979 року.

Окрім етнічних українців, грі на бандурі навчаються й американці. Навіть знаю тих, які досить непогано оволоділи цим музичним інструментом і використовують свої вміння на концертах.

- Як носій української традиційної музики за кордоном, розкажіть, які її роль і місце за океаном? Як її там сприймають?

- На моє переконання, є дві ролі. Перша – це показник ідентичності. Щоб відчувати себе за кордоном певною мірою українцем, батьки дбають, аби їхні діти долучалися до культурного життя країни-походження – це може бути ансамбль українського танцю, ансамбль бандуристів, хоровий спів тощо.

Друга важлива роль – це донесення української музики (в моєму випадку – бандури як інструмента і пов'язану з нею музику) до кожного слухача США, Канади, Німеччини тощо.

Саме тому перед українським музикантом за кордоном стоїть надзавдання – доступність у подачі свого матеріалу та відчуття тієї грані, яка привабить світового слухача. На мій погляд, це вдалося зробити київському ансамблю "ДахаБраха", виконавцю етнічної музики різних народів.

Я свої концерти в Нью-Йорку готую так, аби вони були доступними не лише для української діаспори, а й для американської публіки, навіть якщо виконання пісень українською.

- Чи відчувають діаспоряни підтримку від держави в культурному житті?

- Думаю, Українська держава могла б більше робити в цьому плані. Але при цьому розумію і те, що зараз Україна відбиває агресію з боку північного сусіда, і на це йдуть величезні ресурси.

Хотілося б, наприклад, створити в Америці щось своє на зразок Польського культурного інституту, який працює в Нью-Йорку на дуже високому рівні. Завдяки цій організації виконавці з Польщі часто приїжджають і виступають у престижних залах. Створення такого українського інституту в США потребує великої роботи. Але, надіюся, вона принаймні розпочнеться або вже почалася.

"ХОРОБРА СІМНАДЦЯТКА" ДЕМОНСТРУЄ, ЩО БАНДУРИСТИ – ЦЕ НЕ ШАРОВАРЩИНА

- Пане Юліане, давайте поговоримо про сам фільм "Хоробра сімнадцятка". Які враження від стрічки, що вона значить для вас особисто?

- На перший погляд, глядачу може здатися, що це якась вузька історія, однак це далеко не так, і фільм має широке спрямування. У ньому двоє чоловіків похилого віку, тоді будучи учасниками Української капели бандуристів, розповідають про свій нелегкий шлях у ролі кобзарів. Десятирічна кіноробота режисера Ореста Сушка ознайомлює нас із масою цікавої візуальної інформації: це еволюція звучання української бандури, починаючи з 20-х років і до наших днів, це світлини 30-40-х років. Показано, як і на яких інструментах грали бандуристи, як вони думали про своє мистецтво та інструмент. Зараз ми звикли вважати, що капела бандуристів – це величезна група людей у шароварах і жупанах з усією цією атрибутикою. Багато-хто називає це шароварщиною. Однак, у фільмі всі ці "ярлики" спростовуються.

"Хоробра сімнадцятка" – це історія сімнадцяти учасників із початкового складу капели, які були вивезені до німецьких таборів примусової праці у 1942 році. Пройшовши через усе пекло Другої світової війни, змогли врятуватися і зрештою в 1949 році перетнули океан.

До речі, ця капела, але в іншому складі, й досі існує. Наступного року вона відзначає свій сторічний ювілей від першого концерту. Тож маю надію, що цей мистецький колектив завітає до України зі своїм виступом.

Цей фільм – історія не тільки моєї родини, а й людей, з якими я виступав у Детройті, будучи учасником цієї капели. Мій дід і батько були членами цієї "Хороброї сімнадцятки", а брат діда, Григорій Китастий, якраз тоді був керівником та диригентом цієї капели. Вони багато зробили для того, аби бандура вкорінилася на американській землі.

- Де вже були перегляди цього фільму?

- Прем'єра англомовного варіанту була ще в 2014 році у Торонто. Також цю стрічку вже показували в містах США та Канади. Українська прем'єра відбулася в Києві. Крім столиці, фільм вже презентували у Львові, Харкові та Миколаєві.

- Стрічка буде доступна для широкого загалу?

- Наразі це питання вирішує Орест Сушко, який приїхав до України презентувати свою кінокартину. Зараз тривають переговори про прокат і телевізійні покази. Поки ми не можемо його розповсюджувати, але режисер "Хороброї сімнадцятки" запевняв мене, що за місяць-два буде доступ для глядача у якійсь формі.

- Хто спонсорував цю стрічку?

- Оскільки робота над фільмом тривала впродовж 10 років, зрозуміло, що багато людей долучалися до його створення, і так само допомагали у фінансуванні. Наприкінці документальної картини виділено п'ять хвилин саме на подяку.

І наостанок, я хотів би додати, що зараз є актуальним збирання до купи всіх цих умовно кажучи розтрощених черепків нашого національного горщика, щоб можна було, якщо не цілісно відтворити, то принаймні мати якусь уяву. І це стосується всього: історичної тяглості, відновлення цих перерваних мистецьких традицій, пізнання діаспорою України і навпаки. Адже в цілісності та єдності українців – їх історія, сила, перемога.

Ірина Івер, Київ.

Фото: Родіон Туча, Вадим Грига, Укрінформ