Нещодавно театральна спільнота за круглим столом в Укрінформі обговорила феномен сучасних постановок за «Енеїдою» в українському театрі часів війни. Із 2014 року режисери дедалі частіше звертаються до цього багатошарового алегоричного тексту, і зовсім скоро на нас чекає ще одна вистава за цим легендарним твором Івана Котляревського від відомого українського оперного режисера та менеджера опери Євгена Лавренчука.
Його попередня робота – «Реквієм» Вольфґанґа Амадея Моцарта – спільний проєкт Національного будинку музики та Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка – здобула перемогу в номінації «Найкраща драматична вистава» ІІ Київського рейтингу «Театральний інфобум – 2025».
Режисер часто звертається до музичної класики та канонічних текстів української і світової літератури («La Traviata», «Ромео і Джульєтта», «Перед волею»), але для нього вони аж ніяк не «музейні експонати» для буквального відтворення чи сценічного «оживлення», а справді живий матеріал для сучасної інтерпретації, яка може відкрити нові сенси та розкодовувати приховані символи.
І поки в найбільшому театрі на заході України, Закарпатському музично-драматичному театрі імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв, відбувається завершальний підготовчий етап масштабної премʼєри «Енеїди», Євген Лавренчук знайшов час у своєму щільному графіку, щоб не лише взяти участь у круглому столі, а й ексклюзивно поспілкуватися з нами в Києві.
РОБОТА РЕЖИСЕРА ЗАКІНЧУЄТЬСЯ НАВІТЬ НЕ НА ВИСТАВІ, ВОНА ЗАКІНЧУЄТЬСЯ НА РЕПЕТИЦІЇ
– Пане Євгене, виставу «Реквієм» назвали однією з найрезонансніших мистецьких подій 2025 року. Чи може «Енеїда» повторити цей успіх у 2026‑му?
– Насправді, не існує жодної відповідальності режисера за те, як його роботу інтерпретують інші. Якщо «Реквієм» обговорювали та назвали найрезонанснішою виставою минулого року – прекрасно. Я не сперечався і не сперечатимуся, але, звісно, я не тим надихався. Дуже часто в театральних вишах говорять: «глядач має зрозуміти…», а я слово «глядач» взагалі викреслюю зі свого словника! І навіть студентам забороняю його казати. Це не наша сфера відповідальності. Наша справа – створювати власну форму, а не думати, як її сприймуть, і чи взагалі її сприймуть. Для цього є піарники, розповсюджувачі квитків, адміністратори і глядачі, які приходять на вистави та щось про них думають. Робота режисера закінчується навіть не на виставі, вона закінчується на репетиції.
– Заждіть, як так? Хіба ж театр працює не для глядачів?
– Ні. Глядач – це побічна складова творчого процесу створення вистави. Він може бути, або його може не бути. Колись я був свідком, як священник служив службу сам. Парафіяни не прийшли, а служба відбулася.
Коли ми говоримо «театр», то маємо на увазі багато театрів, серед яких є розважальний, є комерційний. Те, що роблю я, абсолютно не комерційне. А у зв’язку з цим воно не має комусь подобатися, і не повинно кимось бути сприйнятим навіть на рівні інтеріоризації. Воно може бути сприйняте, а може – не бути. Може сподобатись, а може не сподобатись. Я створюю форму, працюю з театральною матерією: з артистами, з матеріалом, з Моцартом. А як Моцарта сприймуть – мене не обходить.
ТЕАТР МОЖЕ РОЗВАЖАТИ, А МОЖЕ НЕ РОЗВАЖАТИ. НІХТО НІЧОГО НІКОМУ НЕ ВИНЕН
– Зараз взагалі точиться широка дискусія, яким має бути театр під час війни. Хтось пристає до думки, що розважальний театр не на часі, хтось – навпаки, що люди мають на виставах відпочивати. На якому боці ви?
– А я би взагалі вийшов з обумовленості війни, тому що хиба мислення як під час війни, так і під час мирного часу, є хибою, а саме: що театр «має», чи мистецтво «має», чи література «має»... Не «має» – «може». Театр може розважати, а може не розважати. Ніхто нічого нікому не винен. Уся краса мистецтва в тому, що це є особистий екзистенційний вибір як тих, хто це створив – креаторів, митців, так і тих, хто це сприймає. Можете радіти, можете не радіти. Можете розважатись, міркувати, думати, а можете купувати комерційний мас-маркет. Любов можлива тільки в умовах свободи. А свобода не знає слова «маєш», «повинен», «мусиш». Вона знає тільки – «можеш».
– Мені видається, більшість митців таки прагнуть любові публіки й хочуть своїми роботами сподобатися глядачеві. Так як ви, мислять, певно, одиниці.
– А не має бути чорної ікри стільки, щоб їсти її ложками.
– Тут згодна.
– Якщо ви згодні, і я згоден, а ми зараз із вами вдвох говоримо, це вже 100‑відсоткова статистика. Це немало.
МЕНІ НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ СЛОВО КУЛЬТУРА, БО МИСТЕЦТВО ЗАВЖДИ КОНТРКУЛЬТУРНЕ – ЦЕ ВІЛЬНЕ ДИХАННЯ ВІЛЬНИХ ЛЮДЕЙ
– Пане Євгене, ви є експертом «Тисячовесни», масштабної державної ініціативи, спрямованої на підтримку та створення якісного українського культурного продукту. Чи бачите ви за поданими заявками реальний потенціал та обґрунтованість виділення коштів на них?
– У мене однозначне враження, що кошти підуть, туди, куди треба, і я не розділяю скептичних інтелігентських сумнівів, мовляв, «їх розділять серед своїх, бо там уже все вирішено». Я бачив, як формувалася експертна рада, бачу наміри організаторів, бачу інтенції і стиль комунікації Міністерства культури та Офісу Президента. Це щось абсолютно інакше, ніж те, з чим я не стикався досі – дуже людяно-орієнтована і внутрішньо-корпоративна культура, і зовнішнє позиціонування.
Колись я спілкувався з директоркою Польського інституту кіномистецтва Аґнешкою Одорович. Ця інституція створена у Польщі 2005 року для підтримки розвитку кінематографії. У них величезний бюджет, який просто не порівняти з бюджетом нашого Держкіно. Зрозуміло, що вони підтримують сотні проєктів, і мені стало цікаво, скільки з них, за її очікуваннями, стануть справді мистецькою подією? Вона відповіла: «один». А потім додала: «на 3–4 роки». Тобто, з тих сотень, в історичній перспективі подією стануть один, два, три проєкти! Але це не має жодного значення, оскільки, крім того, що кількість не переходить в якість, нею ми забезпечуємо умови для створення якісного мистецького продукту. Я підкреслюю – «мистецького». Мені не подобається слово «культура», не подобаються вирази «культурний продукт» і «на підтримку культури». Бо мистецтво завжди контркультурне – це є вільне дихання вільних людей.
– Ви сказали про сотні мистецьких проєктів, і це справді загальна тенденція останніх років, зокрема, й в українському театрі – премʼєра за премʼєрою, не встигаєш всі відстежувати. І це ж не змагання режисерів за кількість, а якась внутрішня потреба активно і продуктивно творити тут і зараз?
– Ну, режисер ще й трошки людина. А людина – носій того чи іншого психотипу. Тому тут немає рецепта. Ян Вермер намалював за життя дуже мало картин і лише кілька з них продав. Чи стає від цього Вермер кращим, ніж ті, хто «наштампували» сотні полотен? Ні, він залишається самим собою. Хтось написав пʼятдесят опер, а хтось – одну, що зовсім не означає, що ця одна в пʼятдесят разів краща чи гірша. Життя підкидає безліч варіацій і комбінацій.
Безумовно, особисто я зараз став активніше працювати. Тому що це психоз наших умов та обставин – ми не знаємо, чи ми будемо жити в наступному році, тому хочемо запхати все в один вареник. А тим паче, як співається в українському стародавньому партесі: «времʼя сокращається» (відомий хоровий спів українського бароко, композитор Микола Дилецький написав його в XVII столітті). Ми відчуваємо спресованість часу й хочемо бути результативнішими, плодовитішими. Не тільки з цивілізаційного погляду – тішити власне еґо, тим, що ми продуктивні й результативні, а й через те, що просто боїмося не встигнути.
– Крім екзистенційного відчуття, що «времʼя сокращається», чи є ще щось що на вас впливає?
– Знаєте, а мене нещодавно про це теж запитали, і я замислився... Точніше, я моментально дав відповідь, але не озвучив, не наважився, бо це надто нагло, хоча дуже чесно. І вам зараз озвучу. Відповідь така: ніщо й ніхто на мене не впливає. Я сам на все впливаю. Ось так. Людина сама на все впливає і сама формує те, що називається реальністю навколо неї.
НАСПРАВДІ КОТЛЯРЕВСЬКИЙ ОБМАНУВ УСІХ, І В ТОМУ ЙОГО ВЕЛИЧ, І В ТОМУ СИЛА ЙОГО ДРАМАТУРГІЇ
– Ваша наступна вистава – «Енеїда». Позачасовий легендарний твір Івана Котляревського, який зараз, під час війни, набув актуальності. Коли чекати на премʼєру?
– Я вельми вдячний, що на мою ідею відгукнувся Рудольф Дзуринець – директор – художній керівник Закарпатського обласного українського музично-драматичного театру імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв. Ми випускаємо виставу в жовтні 2026‑го. Вона дуже масштабна – там цілий аеропорт будується – сценографія фурами їде партіями вже декілька місяців. Декорація буде збірно-розбірна. Це все фантазія сценографа Єфима Руаха, з яким я вже дуже довго працюю, навіть не одне десятиліття. Він був моїм педагогом, а тепер є співавтором усіх моїх вистав. Буде задіяна майже вся трупа театру. Музика на сцені – Man Sound та академічний хор «Cantus». Вистава надзвичайно складна з технічного боку, тому ми майже пів року відтерміновуємо премʼєру.
– Чим вас як режисера зацікавив цей текст саме зараз?
– Насправді Котляревський усіх обманув, і в тому його велич, і в тому сила його драматургії. І герой тільки тоді герой, коли він одночасно є антигероєм.
Котляревський створив дуже неоднозначного героя, вибачте мені, якщо когось ображу, але Еней – це теж «обманка». З перших слів «Еней був парубок моторний / І хлопець хоч куди козак» ми йому вибачили все наперед, бо він – наш! А сліпа любов, як і сліпа ненависть, небезпечна. Ми закохуємося, бо він наш, але, якщо проаналізувати, що він робить: іде, руйнує, їсть, пʼє, кохає або ґвалтує. Що він зробив Дідоною? Зруйнував їй життя. Прекрасний шляхетний Латин позбавляється щастя, планів на майбутнє, бо прийшов чувак і все зруйнував. Чи Еней не є окупантом? Так, на благо своєму народу. Однак, заждіть, як у мене – в українця, зараз може це в голові вкладатися? Як я можу бути щирим і чесним щодо цього героя?
«Енеїда» – це всесвіт, який віддзеркалює свідомість однієї людини. Котляревський дуже любив Україну і свій народ та побудував український всесвіт і космос, де ми, кожен із нас, всередині себе є Енеєм. В цьому творі є і героїзм, і антигероїзм, і провина, і руйнування, і низ, і верх.
Я ПЕРЕКОНАНИЙ, ЩО ПОНЯТЯ «ЖАНР», ЯК І «АМПЛУА» СЬОГОДНІ НЕ ПРОСТО НЕ ІСНУЄ. ЦЕ МОВЕТОН
– То чому персонаж Енея так усіх приваблює?
– Думаю, своїм парадоксом. Війна – це чинник загострювання сенсів і парадоксів. А парадокс – це брат і водночас друга сторона шизофреногену, який в свою чергу, є чинником війни. Це коли в одній банці запаяні два взаємовиключні начала, і вони утворюють ту вибухову суміш. От ми зараз живемо, говоримо з вами, і водночас десь над нами летить бляха над головою, щоби вбити дитину, чоловіка, жінку, нас… Або ми все життя любили Чайковського, а зараз не можемо його любити й не хочемо! Любили російську літературу, яка не є поганою сама собою, але зараз не можемо її любити. Бо тут і зараз це неможливо. А як це – неможливо любити? І ми маємо це вирішити, а вирішити це неможливо…
Котляревський обманув, і до того ж, не тільки зовнішніх ворогів - царську цензуру, а й українське еґо, і сліпу любов, бо знаючи ідеально латинську мову, володіючи складними розмірами, він пише дуже примітивний текст, який, вибачте, просто не можна любити! І його героя не можна любити, якщо казати серйозно. Тому хтось травестує, хтось бурлескує, хтось з’їжджає з теми, хтось ще якось працює з ним. Це свідомо й несвідомо приваблює митців, як парадоксальна вибухова суміш.
– Пане Євгене, я знаю ваше ставлення до жанрів, однак, запитаю: в якому жанрі буде ваша «Енеїда»?
– Напевно, для музикознавців, мистецтвознавців, журналістів – інформація про жанр корисна. Або для екскурсоводів, от підводять вони до картини й кажуть: «Це написано в жанрі такому...», всі кивнули головами й пішли далі. Що сказали їм про той жанр, що не сказали – нічого не змінилося. Тому я переконаний, що поняття «жанр» сьогодні не існує. Так само як і «амплуа». Це моветон. Зараз немає чистого жанру, є мерехтіння жанрів. Давайте, я так і назву свою виставу: мерехтіння жанрів від Євгена Лавренчука.
Любов Базів. Київ
Фото Юлія Овсяннікова