Оксана Стоміна – авторка й редакторка численних збірок про війну, що були перекладені німецькою, італійською, англійською, іспанською, литовською мовами. Нещодавно вийшла її поетична збірка чеською, яку вона представила на дискусії з українськими поетками в рамках Міжнародного книжкового ярмарку у Празі наприкінці минулого тижня.

На захід пані Оксана прийшла у футболці з написом Free Azovstal defenders, яку носить на публічні заходи не просто як активістка, але і як дружина захисника Азовсталі Дмитра Паскалова. Авторка скористалася можливістю, щоби нагадати, скільки й у яких умовах країна-агресорка утримує українців – військових і цивільних.

Поетка прочитала свій вірш-лист у полон до чоловіка і поділилась із читачами чудовою новиною: Дмитро зможе почути його прямо від дружини – за два дні до цього, 15 травня, у рамках обміну між Україною та Росією захисник повернувся на Батьківщину.

Чому вони не побачилися одразу, що планують робити після возз’єднання, Оксана розповіла Укрінформу. І згадала перші страшні дні повномасштабної війни в рідному Маріуполі.

Я ВИЇХАЛА, КОЛИ ПРИЛЕТІЛО В ТЕАТР, А ЦЕ ЗА 200 МЕТРІВ ВІД МОГО БУДИНКУ

- Оксано, ви поїхали з Маріуполя не відразу, а в середині березня. Напевно, ніколи не зможете забути, що відбувалося тоді…

- Я в Маріуполі лишалася три тижні. Не виїжджала свідомо – не могла просто встати й залишити ворогу свій дім, свою землю. Розуміла, що ми маємо допомагати тим, хто боронить місто. Мені здавалося, що я можу… буквально підносити патрони.

Але насправді все було не так просто. Деякі люди по три-чотири-п’ять тижнів узагалі не виходили з підвалів.

Мені дуже пощастило, що в нас було справжнє бомбосховище. Ми жили в центрі міста, через дорогу від театру. З нашого підвалу також майже ніхто не виходив.

Спочатку нас – тих, хто постійно виходив, було двоє: я і лікар. Потім він залишався в лікарні, тому що бігати було дуже небезпечно. А я виходила щодня: забігала у квартиру на хвилину, намагалася зловити зв'язок і зателефонувати доньці в Київ, потім поспішала у волонтерський центр.

О п'ятій треба було повертатися, тому що починалася комендантська година. Але це все умовно: у нас не було сирен, і комендантська година від не комендантської нічим, власне, не відрізнялася, бо прилітало постійно, безперервно бомбили.

До того ж якби я й захотіла виїхати, то не змогла б це зробити до певного часу.

- Коли такий час настав?

- Виїхала я 16 березня – тоді, коли прилетіло в театр, а це за 200 метрів від мого будинку.

По мене приїхав брат чоловіка і сказав, що вони з дружиною і двома маленькими дітьми ризикнуть виїжджати, бо сил уже не було. І так збіглося, що тоді ж приїхав мій чоловік – його відпустили подивитися, чи я жива після бомбардування театру.

Якби я з Дмитром не побачилася, бо в мене зв'язку з ним не було, то, мабуть, не виїхала б – просто не змогла б поїхати не попрощавшись. А тут чоловік наполіг, щоб я їхала.

Ми зустрілися в підвалі. Я навіть не підіймалася у квартиру по речі – він заборонив, бо було настільки жахливо, що словами цього не передати.

Я хоч і працюю зі словом, але насправді дуже важко пояснити, наскільки страшно, коли дорослі пишуть на тілах своїх маленьких дітей їхні імена – щоб потім можна було впізнати, ідентифікувати. А багатьох загиблих ідентифікувати було неможливо, бо авіабомба миттєво руйнує багатоповерхівку, і залишаються тільки останки тіл. Дуже багато людей зникло безвісти, тому що їх просто неможливо було впізнати. Зникали цілі родини.

В Україні зниклими безвісти тепер вважають приблизно 100 тисяч людей. Я не впевнена, що ця цифра охоплює й маріупольців, бо іноді гинули всі члени родини і просто не було кому шукати одне одного.

- Багато маріупольців, яким вдалося виїхати з міста, розповідали, наскільки це було складно. Як це відбувалось у вас?

- Виїжджати було дуже важко.

Пам’ятаю, як того ранку я на хвилину піднялася до себе додому. Тоді вже говорили про нібито зелений коридор, і люди збиралися біля театру. Туди приходили й ті, хто не мав машин, адже в Маріуполі русня прицільно знищувала автомобілі, щоб не дати людям змоги врятуватися. Це справжній геноцид.

Я бачила, як люди просили тих, хто мав автівку, взяти їх із собою. Ви не уявляєте: вони ставали на коліна, лягали на капот, але фізично місця вже не було. Знаю випадок, коли літнього чоловіка вивозили в багажнику.

До першої локації – за десять кілометрів від міста – ми їхали сім годин, тому що русня постійно зупиняла на блокпостах. Там були величезні черги, а між блокпостами обстрілювали – постійно кудись прилітало. Загиблі були навіть серед моїх друзів у тих колонах. Були поранені діти. Виїзд був дуже страшним, жахливо це згадувати.

Я бачила нелюдську жорстокість, якої навіть осягнути не могла.

Іноді чую, що нашим розповідям про війну у світі не дуже вірять і ставлять під сумнів, що все відбувається саме так. Мені здається, це частково пов'язано з російською пропагандою, а частково з тим, що деяким людям просто важко повірити в існування такого зла. У мене чудові друзі за кордоном, які реально підтримують Україну, але постійно намагаються якимось дивним чином пояснити дії росіян.

МИ ЗОБОВ’ЯЗАНІ ЗАХИЩАТИ ТИХ, ХТО НЕ МОЖЕ ЗАХИСТИТИ СЕБЕ

- Ви прийшли на книжковий ярмарок у футболці із закликом звільнити захисників Азовсталі. Як довго ви її носите й чи плануєте носити далі, коли ваш чоловік уже на волі?

- Я постійно чекала й думала: от мій чоловік вийде, я нарешті піду на захід у сукні, як інші жінки. Але сьогодні відчинила валізу і зрозуміла, що не можу зняти цю футболку, поки не вийдуть усі наші.

Тож я далі її носитиму, бо багато спілкуюся з тими, хто виходить на волю, і знаю, настільки жахливо в полоні. Ми всі зобов'язані захищати тих, хто не може сам себе захистити, а наші військовополонені тепер належать до цієї категорії.

- Ваш чоловік Дмитро провів у полоні майже чотири роки. Він з першого дня був серед захисників міста?

- Він після військової кафедри був офіцером запасу й ще перед початком повномасштабної війни, наприкінці грудня, коли почалися розмови про можливість вторгнення, подав рапорт і з початку року вже був у складі бригади.

А 24 лютого перший дзвінок був від доньки з Києва. Юля зателефонувала о четвертій ранку, і я одразу зрозуміла, про що йдеться. Відразу після цього був другий дзвінок – чоловіка викликали по тривозі. Я тоді подумала: от як це буває – наче у фільмах, як колись читала чи бачила.

Знаєте, я часто говорю про це на заходах – мені хочеться особливо наголошувати на нормальності наших людей порівняно з «тими». Наші люди пішли боронити країну, землю, родини, свої домівки не тому, що хотіли «побігати зі зброєю». Вони вимушено стали до зброї.

Росіяни прагнуть нав’язати міф про нібито страшних «азовців» з Азовсталі, вигадуючи різні страшилки. Я знаю багатьох із цих людей: у них є родини, діти, це дуже сімейні люди з міцними цінностями. Вони самовіддані, інтелектуальні, і ця самовідданість проявляється в усьому.

У нас найкращі пішли першими, щоб захистити країну.

- Коли чоловік був у полоні, ви з ним бодай якось комунікували? Чи отримали хоч одного листа?

- Мені цього року прийшов лист від нього в рамках обміну між омбудсменами. Він був різдвяний, але я отримала його наприкінці лютого. Це був перший лист, він став таким подарунком!

З листа я зрозуміла, що чоловік тримається, бо він навіть намагався звідти піклуватися про мене, про доньку, давати якісь вказівки, як нам виживати.

- Ви знали, де він перебуває?

- Так. Важливо говорити про те, що вони виходили за процедурою «екстракшн», яка передбачена правилами війни. Згідно з Женевськими конвенціями, військовополоненим гарантують збереження життя та надають певні гарантії.

Вони виходили за посередництва третьої сторони – там було міжнародне Товариство Червоного Хреста.

Я хочу, щоб про це писали, тому що це стосується не лише України, – це світова проблема. Це міжнародна організація з чітко визначеними функціями, яку фінансують і на яку покладаються всі країни.

А що сталося в нашому випадку? Вони точно знали, скільки людей і хто саме виходив з Азовсталі. Їм було відомо, що там мій чоловік, адже він вийшов 17 травня, а наприкінці травня мені зателефонували на номер, який він їм залишив, із Женеви, із Товариства Червоного Хреста, і повідомили, що мій чоловік потрапив у полон і його зареєстровано.

Але після цього понад рік його вважали зниклим безвісти – його не підтверджували офіційно. А це дуже небезпечно для людей.

Фактично вони були єдиною структурою, яка могла це зробити, адже Росія нічого не підтверджувала, але вони цього не робили. І, як на мене, це просто злочинно.

Я ВІДЧУВАЛА, ЩО ЧОЛОВІК ПОВЕРНЕТЬСЯ

- Дмитро повернувся 15 травня. Вам хоч за кілька днів натякнули, що чоловік буде доданий до цього обміну? Ви відразу написали в соцмережі Facebook, що нещодавно купили чоловікові капці…

- Я не знала, але відчувала. Можливо, так собі «ворожила». Принаймні для себе, щоб зміцнювати власну віру, потрібно інколи робити таке. Я певний час цього не робила, бо було страшно. А потім купила тенісні ракетки, а вже тепер – капці.

- Як і коли ви дізналися? Чи чоловік вам сам зателефонував?

- Мені зателефонували із СБУ. Я побачила міський номер з кодом 044, підняла слухавку, мені кажуть: «Оксано Олександрівно?». Я відразу: «У вас для мене гарні новини?». На тому кінці дроту виникла пауза, а потім: «Так».

І після цього хвилин за десять уже зателефонував чоловік.

- Ви ж навіть не побачилися – поїхали у творчу поїздку за кордон. Чому не залишилися?

- Я вже була в дорозі. Вирішила їхати, бо я дуже обов'язкова людина. Та й чоловік просто дав можливість мені виступити.

- Тобто він схвалив ваше відрядження?

- Дмитро не те що схвалив – він наполіг. Чоловік завжди дуже серйозно до цього ставився, насправді серйозніше, ніж я. А тепер – ще більше. Він сказав: «Мені показали твій фейсбук, я переглянув стрічку і зрозумів, що треба їхати».

Я ж скасувала всі подальші плани. У мене мала бути резиденція в Хорватії. Тепер у мене невелике коло через Німеччину, і я повертаюся вже не до Києва, а туди, де вони перебувають у шпиталі. Спочатку в них карантин.

Щиро кажучи, донька його вже порушила – через паркан. Я, напевно, теж порушила б, якби була там.

- Ви тут свою місію виконали – не просто читали поезію, а виступили з абсолютно політичним меседжем.

- Це для мене найважливіше. Насправді я не дуже амбіційна поетка.

- До речі, відколи ви пишете?

- Відколи себе пам'ятаю.

- Саме українською?

- Ні, я ж була в російськомовному середовищі. Ще більше, у мене взагалі не було предмета «українська мова».

Якби я займалася чимось іншим, перехід, напевно, був би простішим. Але я дуже відповідально ставлюся до слів і мови. Мені здавалося, що я ніколи не зможу говорити так, як ті, хто виріс у цій мові, хто «всмоктав її з молоком матері».

Я писала про війну з 2014 року, видавала книжки й перекладала, бо мені цього хотілося, – ми ж у Маріуполі жили під звуки канонади. Хоча українською я почала писати вже від початку війни: перший вірш у мене «вилетів», коли відчула, що все почалося, ще до анексії Криму.

Ще до повномасштабної в мене був виступ у Німеччині, за який я дуже хвилювалася, бо в залі сиділи метри української літератури – Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Сергій Жадан. А я, учора ще російськомовна, думала: «Боже, що ж це буде?».

Тоді мене дуже підтримала Забужко, через яку я найбільше хвилювалася, бо вона жінка іронічна, а в чомусь може бути дуже категоричною. Після виступу вона підійшла до мене і сказала: «Я саме під час вашого виступу раптом інакше на це подивилася: те, що для нас є за замовчуванням, для вас – це вибір, і це дорого коштує».

Це справді надихнуло й підбадьорило мене на цьому шляху. Вона для мене «хрещена», хоча сама про це й не знає.

- Вашу збірку видали чеською. Знаю, що ваші тексти переклали німецькою, англійською, іспанською, литовською. Якими ще мовами?

- У 2023 році вийшла італійська білінгва, і вона, до речі, дуже добра. У мене було чотири великі тури – щодня, іноді навіть по два заходи на день. Іноді люди плакали в залі, і я думала, що це наші, а потім виявлялося, що це італійці. Німці теж дуже підтримують.

Книжка румунською вийшла нещодавно. Допомогли дивовижні люди, з якими я познайомилася на фестивалі в Італії.

НЕ МОЖНА ЗАЛИШИТИ СВІТ ПОКИДЬКАМ, МИ МАЄМО ПОВЕРНУТИСЯ

- Ви багато подорожували за ці роки, і не тільки під час громадських акцій, а й на зустрічах із читачами постійно говорили про звільнення захисників Азовсталі, усіх полонених...

- Обов'язково. Для мене це – головне.

- Скільки ще захисників Маріуполя та Азовсталі є в полоні?

- Майже 800. Але останній обмін був підбадьорливим – звільнили багато людей із Маріуполя.

Насправді й тіла загиблих на Азовсталі дуже важко повертають. У нас є точна інформація, що ці тіла були збережені там, але досі не дійшли до України. І дуже багато маріупольців зникли безвісти – і цивільних, і військових.

- Наскільки тісно ви спілкуєтеся з іншими активістками руху «Не мовчи, полон вбиває» – дружинами, матерями, доньками, сестрами військовополонених?

- Дуже тісно. І завжди запрошую українців долучатися до цієї акції – по-перше, для того, щоб привертати увагу, нагадувати, бо людина так влаштована, що коли її не чіпають, вона трохи розслабляється. А цю тему всім треба постійно тримати в фокусі.

По-друге, ми точно знаємо, що увага іноді поліпшує ставлення до наших військовополонених і цивільних. У нас є конкретний приклад – Людмила Гусейнова, цивільна жінка, яка була в полоні кілька років.

Росіяни до неї жорстоко ставилися, але коли вона отримала міжнародну премію, ставлення раптом змінилося – просто відразу покращилися умови. Тому треба педалювати цю тему.

Ще дуже важливо, що наші почали знаходити, хто саме там катує людей. Ця персоналізація теж допомагає.

- Ви спілкуєтеся з кимось, хто в Маріуполі? Імен, звісно, не називатимемо, бо це дуже небезпечно. Росіяни тепер намагаються замінити населення міста – це їхня тактика…

- Ще у 2014 році, коли все почалося, я фотографувала автобуси, які завозили людей. Картинку, що Маріуполь – російське місто, створювали штучно.

У нас ніколи не було якихось масштабних акцій на підтримку Росії. Коли Маріуполь звільнили у 2014-му, у місті залишилося шість бабусь, які виходили на «точку» і там стояли. Але до них ніхто не долучався.

Хоча на картинках, які показували до «Дня Росії», до «Дня Побєди», я бачила десь сотню людей, яких знімали з різних боків. А я ж пам'ятаю, скільки людей зазвичай збиралося на українські свята, і як це виглядало…

У Маріуполі багато моїх друзів, про яких сказати, що вони патріоти, – це нічого не сказати. Вони старенькі, самотні, з різних причин не змогли виїхати. Є, наприклад, друг, який має колекцію і вважає її збереження своєю місією. Такі люди майже не виходять з домівок, сидять у своїх «норах».

Я навіть не кажу про тих, хто входить до групи опору. Але є багато дуже активних людей. Ми всі це розуміємо, і це не новина ні для кого – ані для нас, ані для ворога.

Ці люди телефонують мені раз на кілька днів чи тижнів – коли виходить, бо зв’язок став значно гіршим, і ставлять одне запитання: «Ви повернетеся? Просто скажіть, що ви повернетеся…»

Ми маємо повернутися. Це принципово.

- Ми віримо в Перемогу, хоч, як показують опитування, її сприйняття в українців дещо змінюється.

- Ми нещодавно говорили про це в українському PEN-клубі, і я сказала, що в Перемогу треба вірити так, як у Бога вірять. Це дуже важко. Найскладніше для мене в цій вірі – уявити Перемогу, візуалізувати її. Тобто я не розумію, що саме має статися, не бачу тієї «стрічки», яку потрібно перетнути, щоб сказати: «Ми перемогли».

Але ми маємо просто підтримувати одне одного й робити свою справу. Бо ми виборюємо справедливість. Не можна залишити світ цим покидькам. Ми точно не хочемо жити в Росії.

- Наостанок хочу запитати, чи маєте ви із чоловіком плани – що робитимете після завершення його карантину?

- Думаю, що ми довго не «розлипнемо». Ми постійно на зв'язку. Слава Богу, тепер є відеозв'язок, ми просто одне на одного дивимося.

Звісно, ми будуємо якісь плани, хоча я розумію, що тепер із планами треба бути обережними. Але потрібно себе мотивувати. Якщо ми не бачимо «стрічки», треба її собі уявити.

Переможемо!

Ольга Танасійчук, Прага

Фото: Ольга Танасійчук, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими