В українській культурній пам’яті Тарас Шевченко закарбувався передусім як майстер слова – пророк, поет, моральний авторитет нації. Попри те, що Шевченко був академічно визнаним художником, випускником Імператорської академії мистецтв і майстром офорта, українці його сприймають насамперед як автора «Кобзаря». Чому ж його візуальна спадщина опинилася в тіні поезії? І чи не настав час повернути Шевченка в український культурний простір як видатного і талановитого художника? Ці та інші питання Укрінформ поставив мистецтвознавиці, кураторці виставки «ВІН: Тарас Шевченко. Художник», директорці Zenyk Art Gallery Христині Береговській.

ШЕВЧЕНКО ЯК ХУДОЖНИК ПОТРЕБУЄ ДУЖЕ СЕРЙОЗНОЇ ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ

- Шевченко-художник та Шевченко-поет – чи достатньо уваги сьогодні приділяється цим двом його творчим сторонам в українському культурному просторі?

- Ви знаєте, балансу немає, від слова зовсім. Про Шевченка-художника взагалі мало хто говорить. Жодного аспекту цієї сторони його творчості досконало не проаналізовано. Не захищено жодної докторської дисертації за часів незалежності на тему Шевченка-художника. Це соромно, але факт. З тих, хто ґрунтовно досліджував Шевченка як художника, був львівський мистецтвознавець Володимир Овсійчук. Але його працям не робили промоції. Бо, наприклад, якщо говорити про  Леонардо да Вінчі, то в Італії багато різних інститутів вивчення тільки його спадщини. У нас є Шевченко, який випередив імпресіонізм, експресіонізм, сюрреалізм... Але ми так тихо про це говоримо! Тому Шевченко як художник потребує дуже серйозної популяризації. Спочатку в Україні, а потім і за кордоном. Й одне із завдань нашої виставки – не лише показати його картини, а й закцентувати увагу на науковому дискурсі про Шевченка в царині мистецтвознавства.

- А якою є творча спадщина Шевченка-художника?

- На сьогодні відомо про близько 1200 творів, які він намалював. Деякі з них втрачені, 835 – ідентифіковані, і ми знаємо, де вони є. Решта, майже 300 творів – у приватних колекціях за кордоном або в Україні. Про це, на жаль, дуже мало інформації.

Я нещодавно була в Чикаго і там через базу даних Музею сучасного мистецтва поцікавилась американським ринком і чи є на ньому українські художники. І була здивована, що останніми роками шість разів купували і продавали твори Тараса Шевченка через «Філіпс», «Сотбі», «Крістіс» (аукціонні доми, – ред.)... Серед покупців, на жаль, є й наші вороги.

- А як ви вважаєте, ким сам Шевченко себе ідентифікував – поетом чи художником?

- Він хотів, щоб його запам’ятали насамперед як художника, адже його життєвою місією було стати відомим у світі українським мистцем. Коли Шевченко був у Петербурзі, він усюди декларував свою українську ідентичність, розмовляючи не українською мовою. І ця ідентичність яскраво проявлялась якраз у живописі – у його зображенні мотивів Київської Русі, української міфології, українських дівчат, українських сіл, дерев тощо.

ХОТІВ ПОЇХАТИ В ІТАЛІЮ, АЛЕ НАЙПЕРШЕ – МАНДРУВАТИ УКРАЇНОЮ

- Наскільки високим був фаховий рівень Шевченка як художника в контексті ХІХ століття?

- Для початку треба сказати, що хоча він був бідним, але водночас дуже амбітним. Навчання в Петербурзі давало йому можливість не тільки творити, а й багато експериментувати. Також він багато експериментував на засланні, де офіційно працював на посаді художника і мав за завдання відображувати у графіці чи живописі географічне розташування тих чи інших об’єктів, особливості місцевості тощо. (Насправді на засланні Шевченкові було суворо заборонено писати і малювати. Працювати художником йому дозволяли лише короткий період, коли він брав участь в «описовій експедиції», – ред.) У той час його графіка відшліфувалася технічно.

Ще в юнацькі роки, коли служив в Енгельгарда, підпільно малював, робив копії з оригінальних картин. Без дозволу брав олівець, папір – і творив. Одним із таких його малюнків є портрет видатної французької трагедійної актриси Адрієни Лекуврер, у яку тоді було закохано пів Європи. І 16-літній Шевченко, який побачив її на портреті, не міг її не намалювати.

І тут є ще одна його особливість як художника. Оскільки був  бідним, не мав права на помилку. Шевченко знав, що в нього лише один листок паперу й обмежений час – усе мало вдатися з першого разу.

Ось, до речі, ще один цікавий факт про мистця із часів його навчання в академії. Коли він був ще вільним слухачем, йому дали завдання малювати на античну тематику – смерть Александра Македонського. Шевченко каже: «Добре, я це намалюю, але за умови, що зможу також зобразити сюжет "Смерть князя Олега"». Тобто він, ще тоді фактично кріпак, мав настільки міцний внутрішній стрижень, що міг ставити свої умови і відстоювати свою позицію, а також був досить упевненим у собі як мистець. Він любив історії періоду Київської Русі, а книга «Слово о полку Ігоревім» була для нього настільною.

- Як навчання в Імператорській академії мистецтв вплинуло на подальший творчий шлях Шевченка-художника?

- Так, як і на всіх її учнів, – це була класична дорога. Студенти закінчували академію і мали їхати кудись далі. Хтось до Італії, хтось до Німеччини, а хтось – до Франції. Тобто академія відкривала можливості для подальшої європейської освіти. Шевченко дуже хотів поїхати до Італії. У нього було багато копій з італійських мистців, і він дуже мріяв побачити оригінали. Але також мав більшу мрію: хотів організувати мандрівку Україною. План був простий: проїхати всіма на той час губерніями, зробити «Живописну Україну» як серію, а після того – уже вирушити до Європи.

Але замість Європи сталося заслання. Він хотів поїхати до Європи після заслання, але сталися Ликера Полусмакова (дівчина, з якою мріяв одружитися Шевченко, – ред.) і його кінець.

Тобто він мав намір продовжувати свою мистецьку освіту, шліфувати талант художника за кордоном, популяризувати себе там як українського мистця. Але, на жаль, плани не збулися.

- Які, крім академії, основні віхи творчості Шевченка як художника вдалося продемонструвати на виставці?

- У нас в експозиції також є період його служби у Вільно – це перші спроби Шевченка, виконані олівцем. Потім – академія. Окремо ми виділили офортну серію «Живописна Україна». До речі, нас в академії вчили, що в цій серії є шість гравюр. Але насправді це понад 80 кольорових творів, які Шевченко поділив на рубрики: «Церковна архітектура», «Історичні пейзажі», «Козаки», «Простолюдини» та «Дівчата».

Є також два періоди заслання – Аральська експедиція та Новопетрівське укріплення. Із цього періоду ми показали також твори із серії «Блудний син», «Байгуші» та «Сюїта самотності».

- А в яких техніках працював Шевченко?

- Загалом він використовував 12 різних технік, серед яких олія, офорт, сепія, акватинта, олівець, акварель, бістр, гуаш... Але використовувати кожну техніку він міг не завжди і не всюди. Бо не всюди в нього були для цього підручні засоби. 

- Офорти є вагомою частиною творчого доробку Шевченка. Чому саме офорт?

- Тому що це тоді було модно. Так робив століття назад Рембрандт, яким Шевченко дуже захоплювався. За офорти він отримав звання академіка гравюри. Його «Живописна Україна» – це офорти, які художник зробив за той короткий період, що перебував в Україні. Також у нього була можливість працювати над офортами після заслання. До речі, після заслання взагалі боявся малювати, бо думав, що не впорається.

- А в яких техніках Шевченко був найсильніший?

- Як на мене, то це акватинта, бістр і сепія. Безумовно, він був дуже сильним в офорті. Але в ньому він був таким, як Рембрандт. А в сепії, бістрі й акватинті був Шевченком. Тут він як художник розкривався сповна. Ба більше, він тут багато міксував, в одному творі міг поєднати акварель, туш, акватинту і сепію.

ШЕВЧЕНКО НАМАЛЮВАВ ГОДИННИК БЕЗ СТРІЛОК ЗАДОВГО ДО НАРОДЖЕННЯ САЛЬВАДОРА ДАЛІ

- Ви на початку розмови казали, що Шевченко випереджав деякі напрями і течії в мистецтві. Можна це показати на конкретних прикладах?

- Наприклад, сюрреалізм. Він намалював «Натюрморт», де зображений годинник без стрілок, ще у 1860 році. Відомий на весь світ своїми годинниками Сальвадор Далі народився лише більш ніж через сорок років після цього.

«Розп’яття» Шевченка має претензію на експресіонізм. А його твір «На пасіці» 1843 року виконаний в імпресіоністичній манері, у техніці оптичного змішування кольорів, де увага автора була прикута до дослідження джерела світла, природних процесів руху сонця, а головні герої на першому плані були виведені у тінь.

Шевченко також започаткував ідею «герой як свідок», а не як спостерігач. Він це добре показав у серії «Дерева». Тут відчутна певна антропологізація. Кожне його дерево було як свідок якихось подій чи середовища. До речі, коли ми хронологічно погрупували ті дерева і порівняли інформацію в його щоденнику, то дійшли висновку, що ці дерева – конкретні люди, які мали до Шевченка певний стосунок. Тобто кожне конкретне дерево він присвячував певній особі і проводив між ними паралелі.

- Яку картину Шевченка ви б порадили побачити кожному українцю?

- Я б порадила все-таки серію «Блудний син». Адже тут проявляється і характер Шевченка як особистості, і його талант як художника. Я дуже люблю, коли художники ламають стереотипи і бар’єри. Адже і Дюрер, і Брейгель, і Босх – усі малювали «Блудного сина». І всі вони у своїх картинах робили ставку на батька: «Який він молодець, що прийняв того приблуду». Шевченко же сказав: «Ні, ставка буде на синові, який знайшов у собі сили покаятися і сміливість повернутися до батька». Для Шевченка покаяння важливіше за прощення.

НАМ ТРЕБА ЩЕ ДУЖЕ БАГАТО ПОПРАЦЮВАТИ

- Якщо коротко: ким для вас є Шевченко – поетом, художником чи явищем, яке не можна розділяти?

- Не можна розділяти ці дві характеристики. Він був і художником, і поетом – з акцентом на першому. Але я б обов’язково додала те, що він був дуже сильним громадським діячем. Тобто коли ми говоримо про Шевченка, треба неодмінно озвучити ці три речі. Але для того, щоб впевнено про нього сказати як про художника, нам треба ще дуже багато попрацювати.

- Якою, на вашу думку, має бути стратегія популяризації Шевченка, щоб його знали не тільки як поета, а й талановитого художника?

- Це має бути системна робота, обов’язково під патронатом Міністерства культури, а також чітка регіональна політика. Можна, наприклад, використовуючи інноваційні технології, створити один, але якісний і водночас максимально доступний продукт і розповсюдити його через різні мережі: академічну, загальноосвітніх та мистецьких шкіл, бібліотек, дошкільних навчальних закладів тощо.

Бо я вважаю, що ставку треба робити передусім на молодь. І от якщо дитина хоча б раз у своєму житті протягом півтори години подивиться фільм, чи програму, чи візьме участь в якомусь творчому проєкті, то вона на все життя запам’ятає Шевченка з правильними акцентами.

Але цим треба зайнятися. І робити це повинна держава, вона перша має бути в цьому зацікавлена, до того ж у неї для цього є всі необхідні ресурси.