Приводом для нашої з паном Мирославом Дочинцем зустрічі став всеукраїнський прокат фільму «Вічник», знятого за мотивами його однойменного роману. Тож передусім говоримо про легендарного Андрія Ворона, який нарешті зійшов зі сторінок книг на великі екрани. Автор пояснює, чому свідомо дистанціювався від знімання фільму, як сприйняв радикальні зміни в сюжеті та чому Закарпаття, на відміну від решти України, досі вчиться читати своє.

Утім, наша з письменником розмова зачіпає не тільки Вічника, а й вічні для українців теми. Зокрема, письменник поділився, чому уникає слова «перемога» та надає перевагу термінові «визволення». І ще – чому, на його думку, навіть через покоління Україна не стане повністю українськомовною нацією.

Водночас Дочинець переконує, що нині Україна є острівцем гідності у світі – місцем, де європейські цінності захищають, а не просто сповідують.

ВІДТЕПЕР Є ДВА «ВІЧНИКИ»: КІНО ТА КНИГА

- Одразу зазначу, що фільм «Вічник» знятий за мотивами мого роману «Вічник. Сповідь на перевалі духу». Книга і фільм – абсолютно різні речі. Я ще 12 років тому, коли продавав авторські права, на цьому наголошував і казав, що не братиму жодної участі в роботі над фільмом, окрім як буду вдячним глядачем. Я кіноман, але не кінотворець. Тобто свій твір я повністю довірив команді, їхньому баченню, метафорам. А от за книгу відповідаю я – це мій твір, моя робота, моя енергія.

- Водночас бачу, що в соцмежерах ви активно коментуєте дописи-враження від «Вічника».

- Очевидно, бо я не осторонь цього процесу. Це звичайна ввічливість – якщо ви бачили, я не вступаю в жодні обговорення. Дякую глядачам за увагу до фільму.

- До речі, ви враженням не поділилися, що вам сподобалось, що ні?

- Розумієте, мої враження – це те, що я не можу нав’язувати. У нас хліба в магазині є по 20 ґатунків – на кожен смак. Ще більше смаків, коли йдеться не про хліб, а про кіно. Знайте, що відтепер є два «Вічники» – книга і кіно. Це різні авторські позиції, трактування, бачення та енергетика.

- На зйомках ви також не були?

- Ні, тому що зйомок не було на Закарпатті. Усі дивуються чому, – бо є Хуст, звідти родом Андрій Ворон. Закарпатці тут себе «проявили» – знаю, що знімальній групі не вдалося домовитися про зйомки в Хусті. Там історично відбувалися події Карпатської України – це було б дуже доречно. Утім, треба було перекривати рух у місті на кілька днів – не знайшли спільної мови з міською владою.

Зате знайшли в Чернівцях. Бачте, таке різне ставленння до кіно – хоча йдеться про імідж. Цікаво, що тепер у Чернівцях роблять великий мурал з Вічником.

ЯК ВІЧНИК ПЕРЕБРАВСЯ ІЗ ХУСТА ДО ЧЕРНІВЦІВ

- Словом, він перебрався із Хуста до Чернівців, еге ж?

- Ну, він по цілому світу мандрує. Доходив і до Греції та майже до Китаю та Японії.

- Усе ж таки цікаво було б почути вашу реакцію на фільм.

- Вона буде, утім, я ще очікую рефлексії на кіно від професіоналів. Наразі діляться враженнями глядачі, інтелігенція – кінокритики поки що мовчать. Настоюють думки. Критика буде, бо нема локальної прив’язаності, одягу, нема хоча б якоїсь легкої лексичної прив'язки до Закарпаття. Але тут водночас така штука, що цим творці фільму наблизили його до українського глядача. Мені телефонують глядачі «Вічника» із Білої Церкви, із Вінниці – там переповнені зали, чого не скажеш про нас, до речі. Тож, може, воно так і треба було – розмиті локальні особливості сприяють тому, що загалом нація концентрується на загальних моментах, які об’єднують усіх.

До того ж цікаво, що у фільмі звучить не народна карпатська музика, а «Мелодія» Скорика. Світова музика, я б сказав. І ще цікаво, що у фільмі вперше в Україні застосовані найновіші звукові технології – так зване глибоке проникнення. Це профінансували фіни – Фінляндія на етапі попереднього перегляду відзнятого матеріалу дала величезну суму на впровадження у фільмі «Вічник» нової звукової технології. Тільки чотири кінотеатри в Києві можуть використати її сповна.

У МУКАЧЕВІ ХОДИЛИ НА ФІЛЬМ РОДИНОЮ

- Ви ходили на фільм удома, у Мукачеві?

- Уперше я його побачив на закритому показі, півроку тому. Він уже пройшовся по країнах, побував на кількох фестивалях, був адаптований англійською мовою, німецькою, польською, його закупило кілька країн. Дуже важливо також, що жодна копійка державних грошей на фільм не використана.

У Мукачеві на «Вічника» ми ходили всією родиною – я, діти, онуки, мама. Мамі 93 роки, а внучці найменшій – десять. Мені було цікаво спостерігати за тим, як вони сприймуть кіно, бачити їхні емоції. Старша внучка, художниця, поділилася, що боялася йти на фільм, боялася, що не сподобається. Укінці вона розплакалася. І почала трактувати по-своєму це все, дуже емоційно. Для мене це цінно.

А мама була вражена й зачарована зйомками природи, музики, Карпат, артистами. Ну це ж її життя, вона виросла на цьому.

- Читала багато відгуків від мукачівців про те, що під час показів люди сиділи в майже пустому залі. Також досить дивно було, що в місті, де живе автор твору, не було якоїсь презентації за вашої участі. Вас це зачіпає?

- Знаєте, Андрій Ворон був стоїк, і я стоїк. Він вчив приймати невідворотне. Жити там, де ти є, у тому часі і просторі, – це і є твоя сутність.

Щодо ставлення до українського кіно в Мукачеві – ну, це ж не лише тут так, будьмо чесні. На Закарпатті загалом дуже розріджене середовище щодо української культури й літератури, дуже! Я добре пам'ятаю, що мої книги більше продавалися у Криму чи на Сході, ніж на Закарпатті. У нас мало читають книжок. «Нечитання книжок знесе вас зі світу», – казав колись Маланюк. Тепер Україна нарешті починає читати – війна прискорила цей процес. А Закарпаття все ще думає, чи нам це потрібно.

- Але в нас – і також з війною – повідкривалися книгарні в містах, тобто читачів більшає!

- Так, думаю, що цьому сприяла релокація крамниць і наявність переселенців, які читають. Три чверті від покупців книг у цих крамницях – переселенці й туристи. Ну й наша маленька локальна аудиторія.

- Усе ж, погодьтеся, дивно, маючи в Мукачеві такий ресурс – автора твору, за яким знято фільм, – не зробити якийсь авторський показ. Привести на це студентів чи учнів зі шкіл...

- Ну, я цьому не дивуюся, навпаки. Хоча мене запрошували на покази у Львів та Вінницю, Чернівці й Київ. Була інша ситуація – спочатку в Мукачеві фільм взяли у прокат лише на один день як неперспективний. Згодом це питання з власниками єдиного кінотеатру в місті врегулювали з міської ради – і показ продовжили на тиждень.

Але що ж ви (запрошує) – пригощайтесь чаєм та штоленом з акацієвим медом. Це, до речі, читачі надіслали. Позавчора один чоловік привіз мені унікальний домашній бренді – добре, знаєте, бути письменником. Це так мама каже.

ПРИЙМИ ДАРИ СВІТУ – І ВЕРНИ ЇХ

- Судячи з усього, вона права – навколо вас сформувалася ціла субкультура. Особливо багато підтримки маєте серед жіноцтва – на фестивалях завжди спостерігаю черги із вдячних читачок. Як вдалося сформувати такий «фанклуб» та як управляти такою структурою – з десятка тисяч людей?

- Ну як – собою треба управляти. Врятуйся сам – і біля тебе врятуються тисячі, сказано у Святому Письмі. Десь це так і є. Зроби себе, знайди себе, створи себе, підтримай себе, прийми себе і відтворюй себе. Це дуже важливо. Це ті самі речі, про які говорив Вічник. Прийми дари світу і верни їх, перетвори через свій мозок, душу, через руки. Тому це не фанклуб, а серйозніші речі. Це така енергетично-інтелектуальна маса, яка живе своїм життям навколо моїх творів.

Ми живемо в непростий час – не всі йдуть в кіно, читають книги, особливо у селах та малих містечках. Але всі чекають якоїсь, знаєте, розради, чогось, на що можна спертися, зерна спокою, тепла, світла. Життя нам підкидає багато негативу, усю чорноту світу. Але це не значить, що ти маєш, як губка, це приймати і самознищувати свою душу. Людей треба десь зорієнтувати, десь підбадьорити, десь підтримати.

- Ви часто це робите за допомогою свого фейсбуку, ваші дописи стосуються й обстрілів або ж новин, які сколихують суспільство…

- Я поінформований реаліст. Знаю, що відбувається, і більш-менш розумію, що далі буде. Наша ситуація – наслідок того, що так зійшлися обставини сліпої історії й агресивні імпульси в голові однієї геніально хворої людини – бо Путін таким і є. З великою ненавистю та з інстинктом самозбереження він це почав. Не тому і не стільки, щоб нас знищити, а щоб себе зберегти. Як владу, як концепцію «Велікой Русі» проти всього світу. Бо світ проти них – вони це розуміють, знають і відчувають. Щоб опиратися цьому світові, їм треба силу. А сила де? Хто створив їм армію, церкву, мову їм дав? Ми. Ця вся енергія тут, у нас. Ми їх створили. І як без нас іти опиратися цивілізаційним процесам? Їх це розмиє, їх роздроблять, вони це знають.

ПОЧЕКАТИ, ДОКИ ВЛЯЖЕТЬСЯ «ТУМАН ВІЙНИ»

- Дуже багато ваших колег практикують поїздки на фронт до військових. Чи їздите ви та як спілкуєтеся з військовими?

 - Я був лише раз. Знаєте, це такі якісь декоративні зустрічі, мені здається, що там не той час, атмосфера та настрій, щоб публічно виступати письменникам. Моїх книг на фронті вистачає – є волонтери, які замовляють і везуть їх хлопцям, а мене там вже не обов’язково. Мені цінніше якесь приватне спілкування з військовими – багато хлопців пишуть, ми спілкуємось. Це нині найцінніша аудиторія.

- Що читають військові з Дочинця?

- «Вічник», «Горянин», книга «Єдин». Наша армія – це армія інженерів, лікарів, вчителів, артистів.... Найкращі люди там. Читають, замовляють, багато фотографій присилають з книгами. Дуже для мене почесно, що мої читачі з бригади «Великий Луг» попросили створити гасло для них. Створив. «Великий Луг – козацький дух» – це ж просто.

- Чи думали над тим, щоб написати книгу про нашу війну?

- Поки що ні. Я переварюю матеріал постійно – кожен день від шостої ранку дивлюся найсвіжіші новини, і так до півночі. Поки що воно ще оформлюється. Дозріває. Як казала моя баба, капуста має викиснути. Ну і є таке поняття, як «туман війни». Насправді найкращі твори про війни написані за кілька років після їх завершення. Коли осяде туман. Бо ми дуже багато не бачимо і не знаємо. Тепер добре пишуться хроніки й рефлексії. Уже створені розкішні речі – щоденники. Це документи. Я пишаюся, що знайомий з авторами, що ми перетинаємося на фестивалях. А великі романи ще мають дозріти.

Ця війна не схожа ні на яку війну. Вона епохальна. Але я дивлюся на неї не тільки як на страждання, а як на випробування. Бог дає всі випробування. Ти мусиш взяти цей досвід – він для того, щоб поміняти як народ, так і кожну людину. Дати людині нове самопізнання, сенс життя. Коли постійно поруч ці смерті, втрати, життя людське набуває надзвичайної цінності. Ти цінуєш те, що до того не цінував. Усі ці нерухомості, валюти можуть зникнути в одну мить. А твою гідність і свободу ніхто не забере.

- На вашу думку, які будуть книжкові герої цієї війни?

- Бачите, мені взагалі слово «герой» не дуже імпонує, якщо розібратися. Чому? Тому що люди не народжуються героями. Ми не народжені для того, щоб робити герочні вчинки. Це вимушений обставинами стан. Героїзм може бути годину, день, два, три, на викиді адреналіну. А найвищий героїзм нині – це, мабуть, лишатися завжди людяним, порядним, чесним. Перед собою, людьми та Богом. Ну, але так, війна створює новий тип героя. Я не люблю цієї фрази «стільки-то військових на війні загинуло». Що значить загинути? Загинути може комаха там чи щур. А це людина віддає душу й тіло. Ще із часів Гомера прийнято вважати, що це найвища жертва, яка може бути: коли ти свідомо віддаєш душу й тіло за благо інших. Це надзвичайно високі речі.

До слова, у фільмі це добре показано. Там є епізод, коли молоді хлопці готуються до битви на Красному полі. Воїн питає молодого семінариста: «Ти боїшся?». Відповідає: «А що, боятися – це хрест наш, ми тут, і це наша, Богом дана, земля». Мусимо розуміти, чому захищаємо її. Це узагалі якась наша феноменальна якість. Весь світ цьому здивувався. Та й ми самі нарешті пізнали свою неймовірну внутрішню силу, яку в собі навіть не підозрювали. Це тепер найвища якась форма нашої цінності у світі. Це і є наша перемога, власне. Ми зупинили цього звіра, перед яким тремтить увесь світ.

ЩО ТАКЕ «ПЕРЕМОГА», А ЩО – «ВИЗВОЛЕННЯ»

- Тобто ви з тих, хто важає, що наша перемога вже відбулася?..

- Ви не побачите в моїх дописах чи книгах жодного разу слово «перемога». Ніде. Тому що не треба сліпо-глупо обнадіювати людей. Це – визволення. Наше визволення від страху перед ними. Від нашої вторинності постійної. Від того, що ми їх копіювали в усіх сферах: і в літературі, і в кіно, всюди! Це рубікон, який ми вже перейшли. Ми перейшли його, ми вільніші, ніж були до війни. Ми бачимо, що народжується інша музика, інша література, інша культура українська. Хоча водночас на побутовому, соціальному рівні багато українців далі відстоюють свої права на «родной рускій язик».

- Уникаєте вживати слово «перемога»?

- Розумієте, чому? Бо перемога – це найвища вершина будь-якої військової сутички. Хтось один програє, хтось один виграє. Не буває перемоги, щоб і той, і той виграв. Як у спорті. Тому тут наша перемога – це може бути тільки їхнє падіння. А все інше – то будуть перемир'я, заморожені конфлікти. Так може тривати десятиліттями. Поки це не згладиться через кілька поколінь.

А воно згладиться, повірте. Людина має здатність забувати. Причому це рятівна здатність – аби врятувати свою душу. Подивіться, після минулої війни в нас найбільші вороги були німці, поляки. Тепер це наші найбільші друзі, наші рятівники. А «братні» росіяни – кати. Тобто в історичному плані це все дуже відносне. Тому я не говорю про перемогу. На якомусь етапі це наше визволення від Росії буде зафіксовано. А далі – то вже будуть деталі.

ЛЮДИ НЕ ЛЮБЛЯТЬ, КОЛИ ЇХ ПОВЧАЮТЬ

- Щодо соціальної шизофренії з мовою: маю на увазі, що попри війну, яка розставила пріоритети, багато людей говорить російською, слухає російську музику тощо. Як вважаєте, свідченням чого це є?..

- От що таке мова? Якщо людина виросла в певному середовищі, ця мова в ній є. У мені живе мова моєї бабусі, мами, я розмовляю з дітьми по-нашому. Русинська мова чи закарпатський діалект, називайте як хочете – це в моєму серці. Чим більше я живу, тим більше до цього приходжу, воно в мені вібрує. І от як ви хочете, щоб у людей, яких вирвали з їхнього середовища, з їхнього тепла, ілюзії, це враз змінилося? Щоб вони сказали: «Не буду більше ніколи говорити російською!» – і одразу перестали? Так не буває. Хоча вони вміють по-українськи. Але не контролюють себе. Язик крутиться і все. Навряд чи більшість російськомовних робить це наперекір – скоріше за звичкою. Нам треба пам'ятати Донцова, який сформував базисні сенси нашої нації і націоналізму. І він казав, що нація – це неоднорідні люди, об’єднані одними цінностями й готові їх захищати. Ну ми такі тепер є. Неоднорідна нація, неоднорідний народ.

- Для мене російська в публічному просторі спрацьовує як тригер. Російськомовні українці – це якийсь нонсенс, як на мене. Вас російська не тригерить?

- Це людська природа. Ми не любимо повчання, не любимо, щоб нас ламали, навіть коли розуміємо, що доводи раціональні. Мова – це мій простір внутрішній. Чому хтось має мене вчити? Порадь мені, підкажи, поділися, що почитати чи подивитися, – це так. Тобто не треба вдаватися в крайнощі й робити із цього проблеми. Тому – ні, мене не тригерить. Але мені дуже сумно. Якби не почалося вторгнення, скажіть, чи Україна була б не їхня? Крим уже давно був їхній, і міністри були їхні, і навіть президент. Ми б упали, як Білорусь, у їхні обійми. Було прийнято говорити на «нормальном язикє» Пушкіна чи Толстого. Усе-таки росіяни мають велику культуру. «Анна Кареніна» екранізована 17 разів – цьому важко опиратися.

- Щодо російської мови – цікава ваша думка, чи доживемо до того часу, коли вся Україна буде говорити українською?

- Ну, я б хотів так довго жити (сміється). Але думаю, що навіть після зміни покоління чи й двох, умовно, за 20–40 років, Україна не буде повністю українськомовною. Мабуть, усе-таки Україна не буде однорідна. Навіть – і надто – коли ми переможемо, уже не буде такого гострого несприйняття, знаєте. Це тепер воно хворобливе, особливо загострене. Як колись з німцями було. Але ж німецьку мову вчили всі в Союзі – тому що мову ворога треба знати. Тому думаю, що в майбутньому також буде поліфонія. Крім того, що до нас хлине маса емігрантів і, крім російської, буде багато англійської та іспанської. Це світ, і не треба цього боятися. Тут головне, щоб були закони в державі і внутрішні цінності у людей. І щоб нарешті право домінувало.

ТРЕБА ДОВЕСТИ, ЩО НАША КУЛЬТУРА КРАЩА ЗА «ДОСТОЄВСЬКОГО»

- Ми згадали тут Толстого, Карєніну й «Лебедине озеро», тобто російську культуру. Ми намагаємося доносити світу: не їжте це, воно зіпсуте – утім, усе ж таки, це популярно у світі.

- Нам не треба світ тригерити, що російське – усе погане. Вони ж не дурні, самі розберуться. Німець читає в п'ять разів більше, як українець у середньому, тому їх треба не повчати, а розмовляти з ними. Доносити своє. Довести, що наша культура є, що вона краща за Достоєвського. Дати найкраще наше – кіно, музику, літературу. Не тільки героїзм – бо це їх просто лякає.

Проблема в тому, що немає інституцій. Ну хто перекладає Ліну Костенко данською, норвезькою, іншими мовами?

Інше питання: якщо перекладуть, там же лишиться 80 відсотків Костенко, голий зміст. Для європейця це буде простий, елементарний, наївний сюжетик. А читає українець – сльози витискаються. От у цьому біда наша – ми талановитий народ, але не вміємо свій талант подати і продати.

- Ми звикли, що в нас багато героїв, а з культурою не складається. От вічно вона «не на часі», «нема грошей», «така наша доля». Чи треба це міняти?

- Доля, мрія, щастя – це все придумані слова. Ну що таке «щастя»? Це стан. Короткотривалий. Людина не може бути щасливою три дні, тиждень підряд. Люди, знаєте, ховаються за такі слова, як мрія. Це вигадане слово (слово видумав Михайло Старицький, від «мріти», що означає «ледь виднітися», – ред.), доля от теж. Ми тягнемо всюди ту долю і недолю – ну бо така наша історія була. Один гетьман воював проти Російської імперії – і ми б були тепер другою Швецією, але його кум, такий самий світлий, багатий, солідний українець Кочубей, зрадив і потягнув до Росії. Першочергові пріоритети – вижити, уберегтися, пристосуватися, наїстися, тепер іще й зігрітися... А тоді побачимо. Француз цього не боявся – у них поняття ренти є вже кілька століть. А в нас приватна власність постійно під загрозою – або заберуть, або вкрадуть, або знищать вороги. Ми отакий прагматичний, раціональний, але войовничий народ.

ЄВРОПЕЙЦІ ГІДНІСТЬ ДЕКЛАРУЮТЬ, А УКРАЇНЦІ – ЗАХИЩАЮТЬ

- Коли їздите з презентаціями у країни Європи, як вдається пояснити читачеві свої твори?

- Приходять місцеві люди, приходять українці, які там тепер живуть. Бувають дуже наївні питання: «Чому ви не здаєтеся?». Пояснюю. Мені ці питання зрозумілі, бо там донедавна ідентифікували нас із росіянами як одне. Пояснюю ці всі речі, дуже тонкі насправді. Європейцям важко зрозуміти суть людської свободи. Вони живуть десятиліттями, століттями у мирі, комфорті, у тепличних умовах. У них розмилися поняття про свободу, гідність. Ми тепер у світі такий останній якийсь острів, цитадель гідності, яка несе в собі це найвище почуття і показує, як його захищати. Тому що російська війна – це не просто знищення людей, це знищення цивілізаційних норм, людини як Богом народженої сутності.

- Як думаєте, яке наше місце в сучасному світі?

- Світ міняється кожного тижня, щодня. Ти зранку можеш проснутися – і все інакше. Мир у світі – а чи був він? На нашому материку – так, але десь були війни, тисячами гинули люди. Просто це було далеко від нас. А тепер є в нас – і ми чекаємо, що світ схаменеться і зверне увагу.

Я відповім словами великого візіонера Йосипа Сліпого. Він казав, що Україна – це буде нова Еллада. Тобто новий світ, який в європейській частині притягуватиме до себе сусідні народи, нації. Своєю силою, мужністю, мудрістю, красою і чесністю перед світом. Європейські народи це декларують, а українці захищають.

Значить, тут у нас більше європейських цінностей, ніж у них. І ми будемо притягувати. І вже притягуємо.

Тетяна Когутич, Мукачево
Фото: Тетяна Когутич, Юлій Зозуля