Фільм «Друге дихання» про українських ветеранів та діючих військових, які фактично подолали межі людських можливостей та попри тяжкі поранення зійшли на вершину Кіліманджаро, вразив цього тижня публіку в Вашингтоні. Головні герої стрічки – чотири воїни із досвідом ампутацій – Роман «Добряк» Колесник, Владислав «Шатя» Шатіло, Михайло «Грізлі» Матвіїв та Олександр «Рагнар» Міхов відправилися на протезах на найвищу вершину в Африці. Разом із ними піднялася бойова посестра Ольга «Висота» Єгорова, яка також зазнала осколкових поранень на фронті.

Від перших до останніх кадрів фільму українські воїни переживають емоції, долають складнощі, часто через нестерпний біль, і насамкінець доводять, що життя продовжує бути наповненим цілями, перемогами, коханням та надією навіть після важких поранень. Про те, як робилася картина, які месиджі вона несе і як її сприймають за межами України, розповіла в ексклюзивному інтерв’ю Укрінформу режисерка фільму Марія Кондакова.

ЖИТТЯ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ ПОПРИ ВСЕ

- Якщо сформулювати кількома тезами, якою є головна ідея вашої картини? Про що саме розповідає ця стрічка?

- Сказати «незламність» – буде правильно. Сказати, що потрібно йти вперед попри все, попри біль, бо треба жити далі, – теж правильно. Знаєте, «Добряк», один із героїв нашого фільму, дав на це відповідь. Він сказав: «Здаватися немає сенсу».

У кожного є своя вершина в житті, і кожен іде до неї своїм шляхом. Я думаю, що наші герої своїм прикладом показали, що життя продовжується навіть після таких важких поранень, і воно може бути сповнене драйвом, коханням та надією.

- Як зародилася ідея зібрати українських ветеранів з досвідом ампутацій та запропонувати їм подолати Кіліманджаро в Африці?

- Автором ідеї є Геннадій Газін. Минулого літа, коли він був у Тель-Авіві, побачив молодого чоловіка на ранковій пробіжці з протезом на нозі. Йому одразу спали на думку наші захисники, які отримали поранення в російській війні, і Гена одразу подзвонив нашій співпродюсерці Анні Возній. Вони почали пошук майбутніх героїв стрічки, які погодилися би та змогли би фізично зійти на Кіліманджаро. Шукали у спецпідрозділі «Омега», в 3-й окремій штурмовій бригаді, в інших військових частинах, центрах реабілітації та протезування.

Ідея полягала, насамперед, у тому, щоби надихнути військових, які повертаються у цивільне життя після важких поранень, зокрема, з ампутацією, знайти в собі друге дихання. Для цього навіть був започаткований ветеранський рух, який так і називався – «Друге дихання». Його метою є реабілітація військових та ветеранів з ампутаціями із залученням їх до такої активності, як походи в гори, скелелазіння, сплави. Усе це – в колективі побратимів, де вони краще розуміють один одного, а також можуть знайти нових друзів. І сходження на вершину в нашому випадку – це, скоріше, не про досягнення певної мети, а про розширення кожним своїх можливостей.

Крім того, що цей фільм надихає ветеранів, він також спрямований на суспільство, де люди не завжди знають, як краще звернутися до тих, хто зазнав таких важких поранень. Дуже часто люди соромляться, дехто боїться, деякі жінки плачуть і в такий спосіб висловлюють співчуття.

Але наші герої показують своїм прикладом, що вони більше за все не хочуть, щоб їх жаліли. Вони – воїни, захисники, і гарно було би просто підійти до них і подякувати за те, що вони зробили.

СВІТОВИЙ РЕКОРД

- Сходження української групи на Кіліманджаро було зафіксоване як світовий рекорд. Чи можете розповісти трохи більше про це?

- Слухайте, ми на початку про це навіть не думали. Ми хотіли, по-перше, просто піднятися на вершину й, по-друге, розповісти цю історію всьому світові. Коли ми вже спустилися, наш співпродюсер, Сашко Педан, дізнався про те, що наша команда все ж установила рекорд, оскільки першою здійснила успішне сходження групою військових і ветеранів з ампутаціями нижніх кінцівок на Кіліманджаро. І це зафіксовано офіційно, за що нам урочисто вручили відзнаки. До речі, я теж випадково стала першою українською жінкою, режисеркою, яка зняла фільм на висоті майже шість тисяч метрів.

До слова, я назвала би це не документальним кіно, а реальною життєвою історією, тому що, як ви бачите, естетика фільму не є суто документальною, вона більше художня. Нам більше хотілося показати Україну в барвах, у яких ми її бачимо – сучасну, класну. Я хотіла показати хлопців та дівчину – героїв стрічки – привабливими, які мають родини й живуть повноцінне життя.

Сьогодні мені один американець сказав, що тут насправді не всі усвідомлюють, чим насправді люди жертвують за незалежність і свободу. Завдяки такому фільму, з персональними, живими історіями, можна достукатися до людей, до соціуму – американського чи будь-якого, щоби вони побачили на власні очі, як насправді виглядає боротьба за свободу.

МЕСИДЖ ДЛЯ АМЕРИКАНЦІВ

- Це надихаюча й мотиваційна стрічка, особливо для українських ветеранів, які проходять реабілітацію. Отже, на початку жовтня відбувся її показ в Україні, і зараз ви привезли її до США. Який месидж ви хочете передати американцям?

- Як режисер я, по-перше, черпаю натхнення від наших героїв та їхнього гасла: «Ніколи не здавайся». Ми хотіли би привернути увагу американської спільноти, конгресменів, тих, хто приймає рішення при владі, що ми вдячні за всю ту підтримку, яку отримували й отримуємо від Сполучених Штатів. Це дуже важливо. Це наші партнери, з якими ми пліч-о-пліч ідемо від початку агресії РФ. Я їздила в АТО, знімала там і знаю, наскільки вагомою є така підтримка. Ми дуже цінуємо це.

По-друге, ми хотіли би донести, що попри все ми йтимемо вперед, ми не здамося, бо це – наша земля, наш дім. Разом зі США ми маємо одні й ті самі базові цінності – це свобода, незалежність, демократія, а також прагнення до високих стандартів життя. За це українці сьогодні віддають власне здоров’я, жертвують життям та попри все продовжують боротися за незалежність.

ПРО ЖІНОК НА ВІЙНІ

- Більшу частину картини ви показали через погляд та емоції Ольги, єдиної жінки в команді ветеранів під час сходження на Кіліманджаро. Чому ви застосували такий режисерський прийом? На чому хотіли акцентувати увагу?

- Мій перший документальний фільм про жінок на війні мав назву Inner Wars («Моя війна» – українською) та об’їхав десяток країн, і права на його показ придбали відомі канали. Я знімала про жінок на війні, дала їм голос у той час, коли вони навіть не мали офіційних бойових посад в армії.

Наразі в ЗСУ служить близько 23% жінок. Це один із найбільших показників, у тому числі, серед країн, які входять до НАТО. Тож я просто не мала права не дати голосу дівчині, яка служить на бойовій посаді.

Так, дійсно, це був режисерський хід, щоби події сприймалися через те, що бачить Оля, яка спостерігає за хлопцями й ділиться своїми страхами на війні. І це правда, що серед військових одним із найбільших страхів вважається досвід ампутації, бо здається, що на цьому життя завершиться. Голосом Олі ми занурюємося у цей фільм як глядачі, щоби дізнатися за лаштунками, що проживають герої, люди з досвідом ампутації, саме для того, аби побудувати місток між ними та соціумом, звичайними людьми в цивільному житті.

Крім того, Оля була єдиною з героїв картини, хто їхав прямо з передової до тренувального табору в Карпатах, а потім уже до Кіліманджаро. І один із дуже важливих моментів, на який вона звернула увагу у фільмі, – це те, що природа може на якусь мить замінити картинки жаху й руйнувань картинками навколишньої краси. Це дає можливість хоча би ненадовго забути про трагедію війни й повернутися психологічно в мирне життя.

До речі, у нашому колективі ми мали ще одного військового. Це оператор Сергій Михальчук, видатна особистість. Він має світове визнання, зняв відомі картини й добровільно приєднався до лав ЗСУ у 2022 році. Сергій, як і Оля, теж прямо з передової поїхав на зйомки, коли командування дало йому відпустку саме у ці дні.

- Де ще ви плануєте показати «Друге дихання»?

- Так сталося, що продюсер нашої стрічки Геннадій Газін обрав нетрадиційний шлях для виходу й подальшого життя фільму. І це не участь у фестивалі, як зазвичай робиться. Він сказав, що потрібно, аби картина вийшла прямо зараз, бо в Україні з фронту повертається багато людей з важкими пораненнями.

Ми провели премʼєрний показ у Києві. Там були присутні дипломати, зокрема, посол Франції в Україні. Йому дуже сподобався цей фільм, він запросив нас до себе і запропонував свою допомогу.

Тут, у Вашингтоні, за підтримки посольства України в США, ми провели показ картини у посольстві Франції, який пройшов на високому дипломатичному рівні. Отже, ми стали частиною культурної дипломатії, і ми намагаємося в такий спосіб донести свій месидж.

Ви бачили, як люди аплодували стоячи нашим героям, і я розумію, чому. Бо ми донесли справжню емоцію, і ця історія торкнулася сердець глядачів. Це найголовніший момент, який допомагає впливати на те, щоби підтримка України продовжувалася. І це нам знадобиться в майбутньому. Бо після війни, в якій ми обов’язково переможемо, потрібно буде ще відбудовувати нашу країну.

Тож у нас плануються покази в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, на Кіпрі, у Швеції, в Ізраїлі та інших країнах. Це тільки те, що вже підтверджено станом на зараз. Але ми маємо багато планів щодо майбутніх показів і вже ведемо переговори щодо міжнародної дистрибуції.

Ярослав Довгопол, Вашингтон

Фото автора та Посольства України в США