Про любов, гуцулів і кіно Параджанова

За цей час фільм відзначили у 21 країні світу: він здобув 39 міжнародних нагород та 28 кінофестивальних призів, із яких 24 – це гран-прі.

У травні цього року в кінотеатрах країни запустили оновлену версію кінострічки режисера Сергія Параджанова. Її повністю реставрували за підтримки міжнародного фонду Мартіна Скорсезе The Film Foundation до 100-річчя Параджанова. Гроші на весь цей процес надав Фонд Джорджа Лукаса George Lucas Educational Foundation (GLEF) зі США. Копію для сканування – британський колекціонер Деніел Берд. А для правильної передачі кольорів оригінального фільму використали вінтажну копію з Гарвардського кіноархіву.

Нині в кіностудії імені Довженка наголошують, що цей фільм повністю змінив розвиток української культури. Оновлену стрічку радять дивитися не на телефоні чи комп’ютері, а тільки на широких екранах, де «кожен звук, кожен колір і кожен рух стає чистим мистецтвом».

На Верховинщині, де знімали фільм «Тіні забутих предків», на жаль, уже немає кінотеатрів.

То чи бачили тут оновлену версію фільму Параджанова, хто знімався у цій стрічці та які символи в ній читають – у репортажі Укрінформу.

ПАРАДЖАНОВ І ҐАЗДИ ЖИЛИ ПІД ОДНИМ ДАХОМ

Верховина. Ранок. У хаті-музеї кінофільму «Тіні забутих предків» щойно закінчилася перша екскурсія. Її провела Галина Мокан. Тепер вона допомагає жінкам одягнути гуцульський стрій до фотографії – це одна з атракцій майже у всіх верховинських музеях.

Поряд люди заводять «Гіркая-гіркая вода». До фотографії готується пара, яка нині відзначає рік подружнього життя. Вони роблять світлину біля хати, де понад пів століття тому Сергій Параджанов обмірковував, як показати історію кохання Івана та Марічки, що пізніше зачарує увесь світ.

- Хата ця автентична, вона зовсім не змінена. Просто тут були розібрані хліви. Хата з 1903 року. Тут було три кімнати. По ґаночку якщо пройтися, можна бачити ще гостьову, але вона не належить до нашого музею. У нас є лише дві ці кімнатки. У цій, – показує, – жив Параджанов, коли знімав фільм, і ось та кімнатка, де жили ґазди. Вони жили під одним дахом, через двері. То Параджанов говорив, що він спав тут на ліжниках, їв банош та бринзу і знайомився з гуцулами, – розповідає Галина Мокан.

Пізніше Параджанов зізнається, що сам захотів жити у цій хаті, щоб краще відчути колорит Гуцульщини та дізнатися про місцеві традиції. Господарі Петро та Євдокія Сорюки прийняли режисера з радістю. Вони теж брали участь у масових зйомках фільму, а в їхній хаті ще гостювали оператор Юрій Іллєнко, художник Георгій Якутович, актори Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова та інші. Тепер про них нагадують зібрані у хаті-музеї світлини, автографи, книги та одяг.

- Які з цих експонатів знімали у фільмі? Оце біле вбрання, що на дверях, – гугля (український традиційний верхній одяг з каптуром, який виготовлявся з білого або сірого сукна, – ред.). То були зйомки у церкві. Оці вишита сорочка і хустка – Євдокії, нашої господині. В експозиції ще є автограф Іллєнка і роботи Кадочникової – ангелики та графіка, які вони подарували. А окраса музею – фотовиставка Юрія Гармаша, яку ми придбали до 50-річчя фільму. Нам вдалося її перекласти на українську. То всі цитати режисера та про режисера у нас тільки рідною мовою, – запевняє Галина Мокан.

Запитую, чи біля хати-музею є локації, де знімали фільм.

- Ось тут над хатою знімали Палагну, коли вона висипає чари. Вдовицю грає Тетяна Бестаєва. На горбику знімали ще сцену Іванка та Марічки, коли вона йому дає ягідки. Збоку від східців є рівненька площа. Там була гуцульська стайня ґаздів, і там знімали сцену з конем. Пам’ятаєте, Палагна ще тримає парасольку червону? То оці три сюжети знімали тут, – говорить директорка хати-музею.

Уже далі, каже, є капличка, від неї – схід до Жаб’євського потоку і гора Пушкар. Там знімали наймасовішу сцену фільму – похорон старого Палійчука. Ця локація близько біля хати-музею. Нині він є приватною власністю онука Петра та Євдокії Сорюків, Василя Васильовича. Галина Мокан – теж із цієї родини, а тому завжди долучалася до облаштування музею і вже понад 10 років ретельно готує кожну екскурсію, приправляючи її гуцульською говіркою та розповідями про місцеві традиції.

- Ми тішимось, що хата ще є як музей. Вона збережена і наповнена експонатами. Ми влітку тут мали перегляд фільму «Тіні забутих предків» просто неба і мініфестиваль, де зібрались люди. І з діточками приходили, і були очевидці зйомок фільму. Для них завжди приємно згадувати ті сцени. Цей фільм ми всі любимо і знаємо, але він тепер став ніби свіжим, ніби відновлюється все в ньому, – говорить Галина Мокан і поспішає на наступну екскурсію.

Попереду їх ще чотири. Каже, люди сюди приїжджають постійно – і групами, і родинами, щоб подивитись, де жив Сергій Параджанов, коли знімав легендарний фільм.

«ХУДОБА ДИХАЛА, І В ТАКИЙ СПОСІБ ОБІГРІВАЛАСЬ ХАТА»

У Верховині немає окремого туру місцями зйомок фільму «Тіні забутих предків». Очевидно, тому, що сліди цієї історії тут є всюди. Втім, якщо спитати місцевих, де ще можна дізнатися про стрічку Параджанова, то всі вкажуть на Криворівню, де стоїть «Хата-ґражда», нині – етнографічний музей.

- Це – найбільша локація фільму. Звичайно, хата, яка є архітектурною пам’яткою 1790-го, відбудована, бо вона вже на час зйомок виглядала старенькою та понищеною. У фільмі це була хата Івана – від маленького хлопчика і до весілля. Друга хата, яку знімали після весілля Івана, стояла поряд. Її не вдалося зберегти, – розповідає працівниця «Хати-ґражди» Василина Зеленчук.

За її словами, такі споруди гуцули зводили у XVII-XVIII століттях. Їх називали ґраждами, бо вони слугували їм фортецями.

- У той час гуцули переважно займалися вівчарством. А там, де були вівці, були і вовки. То оцими ґраждами від них захищалися, – пояснює Василина Зеленчук.

Зводили ґражди без жодного цвяха, на дерев’яних кілках. Їхня особливість – брама, якою огороджували усю хату. Житло починалось із хліва, який прилягав до решти кімнат господарів. Комплекс був цілісним, тому в негоду гуцулам навіть не потрібно було виходити на подвір’я, щоб погодувати худобу.

- Худоба там жила й дихала, і в такий спосіб обігрівалася хата, – додає Василина Зеленчук.

Ґражда, у якій, за фільмом, народився Іван, насправді належала Парасці Харук. У цих стінах жінка прожила 103 роки. У неї було 13 дітей, щоправда, вижили з них лише семеро.

Василина Зеленчук – дружина одного із правнуків Параски. Її розповіді – наче славень фільму та гуцулам. Розповідає, що цю хату свого часу відвідав Іван Франко. Зі спогадів, які залишилися, письменник любив сісти на лаву біля хати, притулитися до одвірка і слухати розповіді Параски Харук.

Вже пізніше цю хату полюбить Іван Миколайчук, який зіграв у фільмі «Тіні забутих предків» Івана. Кажуть, він щоразу повертав сюди, коли вже їздив зніматись у стрічці «Анничка».

- Він – гуцул із буковинської сторони, теж із родини, в якій було 13 дітей. То він вважав цю ґражду своєю. Лягав на постіль і казав, що тут дуже сильна аура і він тут набирається сил. Казав: «Це – моя хата, і я звідси вийшов у широкий світ», – цитує актора Василина Зеленчук.

«МАМА НА РАДОЩАХ РОЗДАРУВАЛА ВСІ СВОЇ ПРИКРАСИ»

Сергій Параджанов працював у хаті Параски Харук з 1963 року, і тутешнім гуцулам це дуже подобалося.

- Отут у Параски завше висіли коралі, які їй син подарував. Ніхто не знав, що то були венеціанські, називали їх «гуцульськими пацьорками». То донька Параски казала, що мама на радощах, що нас покажуть у світ, роздарувала усі свої прикраси. Пізніше ці коралі побачили на Ларисі Кадочниковій, яка зіграла у фільмі Марічку, – говорить Василина Зеленчук.

Запитую, чи легко було Параджанову домовитись з Параскою Харук про зйомки в її хаті.

- Думаю, у нього не було з цим проблем. Адже жінка вже до цього часу спілкувалася з Іваном Франком та Михайлом Коцюбинським, якого до Криворівні запросив етнограф Володимир Гнатюк. Він жив тут за рікою, у місцевого дяка, де була колись наша церква. Вбивство на храмове святе, про яке розповідає Коцюбинський у «Тінях забутих предків», відбулося на цьому присілку, де стояла церква понад 300 років. Її перенесли у 1719-му. Правда, ніде в історії не написано, що через вбивство. Причиною стали повені. Бабця пригадує, що повінь тоді забрала вісім будівель, були жертви. Тому люди, аби не втратити святиню, перенесли церкву, – уточнює Василина Зеленчук.

За її словами, Параска Харук так і не побачила фільм «Тіні забутих предків». Вона померла у 1965 році, коли стрічку презентували в Аргентині.

- Може, й добре, що бабця не побачила цей фільм. Знаєте чому? Параджанов якось писав у своїх спогадах про зйомки, що там була столітня бабуся, яка постійно вмішувалась у фільм, аби все було по-гуцульськи. Параджанов запевняв, що все так і буде. А звідки ж тоді ярмо, яке він поклав на шию молодим? Де це було у гуцулів? А очі закрити молодій парі переміткою? За традиціями, він мав би нею обвити молоду, щоб показати, що вона вже жінка, – пояснює Василина Зеленчук.

Каже, спершу місцеві на це обурилися, але з часом збагнули, що в цих кадрах є дуже важливі українські символи. Їх Параджанов зумів приховати від тодішньої влади, аби фільм змогли побачити за кордоном.

- У 1960-ті роки радянська влада нищила нашу духовність, культуру. Тут всі церкви закривали – у Верховині спалили, у Бережниці замалювали у чорний колір, а Криворівня не далась… У фільмі Параджанов показує Марічку, яка зірвалась зі скелі, а не дівчину, яка переходить через річку. А пригадайте, що вона робила на скелі? Рятувала ягня – символ Ісуса, агнця Божого. Тобто Марічка врятувала Ісуса, Христову віру. А якби на той час це зрозуміла влада? Чи відправили б фільм за кордон? Однозначно ні. Його б так само спалили… Пам’ятаю, ми були ще дітьми, коли арештували Параджанова. Тоді у школі всі кричали: «Параджанова засудили за наш фільм!», – бо розуміли, що ця стрічка є поетичною, а не політичною, – пригадує Василина Зеленчук і запрошує нас у «Хату-ґражду», щоб ще більше розповісти про символи у кіно Параджанова.

ВЛАДА НЕ ДОЗВОЛИЛА ПОКАЗАТИ У ФІЛЬМІ ЦЕРКВУ З КРИВОРІВНІ

Насправді «Хату-ґражду» відбудували через 30 років після знімання фільму «Тіні забутих предків» за державні кошти. Автентичними у будівлі залишили сволоки – балки під стелею. Гуцули вірили, що саме сволоки тримають їхню хату у всесвіті, а тому наносили на них захисні символи.

- Перший символ захисту – це хрест. Параджанов писав: «Я не бачив гуцула без хреста». Хрест є при вході, на основі хати, на шиї і в серці також. Другий символ – квітка життя, символ сонця. Ще наші предки поклонялись цим божествам. Також залишилася від старої хати лавиця. Її називали схованка, бо прадід ховав тут свою австрійську мисливську кремнієву рушницю. На лавах спали старшенькі діти, п’ятеро – на печі, найменшеньке – у колисочці, підвішаній на сволоці… Спали на сіні та соломі. До 1950-х років тут ніхто не знав про спідню білизну, простирадла чи підковдри. Вкривались ліжником, а кожушок, що був до церкви, вночі був за подушечку, бо за птицю були великі податки, – пояснює пані Василина.

Є у «Хаті-ґражді» й автентична скриня, на яку Параджанов у фільмі посадив молодих після шлюбу. Скриня у кіно символізує багатство.

- У скрині складалося «віно», придане по-гуцульськи, а це були одяг та ліжники. Цей кадр знімали вже в другій хаті. А ось це – ярмо, яке Параджанов висаджує на молодих. Воно з цієї хати, бо прадід тут мав воли. Щоправда, у 1953 році його власний бик забив до смерті, а через 10 років це ярмо використав у фільмі Параджанов. Тоді гуцули з Криворівні запротестували, бо таких традицій в нас не було, – говорить пані Василина.

Каже, влада не дозволила показати у фільмі церкву у Криворівні. Тому режисер монтував її у столичному павільйоні з тутешніх образів та рушників. На всі закиди про ярмо відповідав, що на Гуцульщині є давнє прислів’я: «Будуть жити в цій сім’ї, що були у ярмі». Ще одна версія цього кадру – Параджанов тоді показав, що Україна в ярмі.

- Крім того, що режисер поклав їм ярмо, він ще закрив очі молодим. Що хотів цим сказати? Подивіться, Іван натягує шию, ніби хоче щось побачити, а не може. Параджанов говорить цим кадром, що пара не бачить і не має майбутнього. І в другій частині фільму нам показують, що вона – багачка, є корови, вівці й навіть коні, але в сім’ї не ладиться. Чи лише через те, що немає кохання і любові? Приходять коляднички з вертепом. Це досі в нас є. Тоді Іван піднімає мале телятко, колише його на руках і звертається до дружини: «Де мої діти?», – пригадує пані Василина.

Попри це Параджанов у фільмі показує Палагну щасливою, бо їй 24 роки і вона нарешті виходить заміж. На Гуцульщині дівчат віддавали заміж з 14 років, і ніхто їх про це не питав. Її міг взяти собі за дружину навіть 50-річний удівець, бо в нього були воли, а в неї – поле.

Запитую, чи не взяли собі гуцули після фільму традицію з ярмом на весілля.

- Так мене питали, чи не можемо ми тут повернути «грушку» – ігрище перед похороном, яке теж показане у фільмі. Згадайте, Іван лежить мертвий на лаві, а поряд в хоромах молодь ігри провадить, танці та сміх. Колись тут казали: «А чого плакати? Ось тут на землі наші біди, нещастя, переживання, а там – рай. Ми радіємо, що його відправляємо туди. А якщо ви впевнені, що він заслужив на пекло, то плачте». Це була філософія язичництва. А ми – християни. Ось чому це не можна повернути, – пояснює жінка.

«ЯК МИ БУЛИ НА ВУЛИЦІ, ТАК НАС І ПОКЛАЛИ У ВІКНО»

Ще одним символом фільму вважають кадр з дітьми у віконці, який у стрічці повторюють кілька разів. Кажуть, так режисер показав, що вірить у майбутнє України.

Дітлахів зіграли місцеві. Один із малих акторів – Іван Юрійович Мізинюк, якому тоді було трохи більше ніж 10 років. Нині йому 76. Ми зустрічаємося з ним на колишньому знімальному майданчику, де він пригадує свою дитячу пригоду.

- От як ми були на вулиці, так нас і поклали у це вікно, – показує. – А поряд була апаратура, великий прожектор. Параджанов за всім спостерігав. Його син (Сурен, – ред.), такий чорнявий, теж знімався в цьому віконечку. Нас було багато. Тоді у хаті їсти варили, а ми дивилися збоку. Чи заплатили? Не пам’ятаю, – усміхається Іван Юрійович.

Запитую, чи не було бажання стати актором після знімання у фільмі.

- Та де там, – сміється пан Іван. – Після школи я працював у лісокомбінаті. Потім пішов на навчання у Коломию, вчився на водія. Тепер у мене діти великі, онуки є – Василько, Валік, Валентин та Вікторія. Знаєте, у селі дуже багато знімались людей у фільмі. З-поміж живих вже майже нікого немає.

Він намагається пригадати імена усіх малих акторів, яких знімали у віконці, і додає, що поряд живе ще Марія, яка теж є у легендарній стрічці.

Розповідають, дівчина кілька разів вилазила на огорожу і кричала «Ідуть!». Тоді Параджанов попросив Марію читати свій сценарій не літературною українською, а так, як би вона кричала по-гуцульськи, коли до неї йдуть гості. І тоді Марія крикнула «Еду-у-т!» – і кадр був знятий. На майданчику всі видихнули, а мала акторка отримала три рублі за старання. Щоправда, вона вже не пам’ятає, чи то були добрі гроші.

- То ми йшли зі школи. Зазвичай машини тоді тут не їхали, поле було кукурудзяне. А тут бачимо – і людей багато, і машин. То ми, як дітваки всі, пішли подивитись ближче, що там. Мене закликали. Запитали, чи я б не хотіла перебратись і допомогти… Тоді у фільмі ніби їхали за Палагною, виглядали, як старости йшли. Тут я лізла на ці ворота разів шість чи сім лише для одного спалаху. У фільмі то ледь мож зловити. Блискавочка! – констатує Марія Дмитрівна Потяк.

Нині жінці понад 70. Про акторську кар’єру після фільму вона теж не мріяла. Вивчилася на вчительку і 28 років викладала у місцевій школі математику. Крім того, Марія Дмитрівна виховала п’ятеро дітей.

- Бог поміг, помаленькі. Діти всі здобули вищу освіту, хоч і чоловік помер рано... Маю вже правнуків. Тепер ще корівку дою. Чи діти пишаються, що я є у фільмі? Та чим? То було радісно. Ми ж тоді не розуміли все. Тепер ви мене надихнули, то буду шукати і дивитись ще раз той фільм, – обіцяє Марія Дмитрівна.

- Параджанов дуже любив гуцулів і задіяв у своєму фільмі понад сотню місцевих людей, – підхоплює Василина Зеленчук.

Каже, якби Параджанов тоді жив у готелі, а не з гуцулами, то такого фільму не міг би зняти.

У той час у селі ходили різні історії про Параджанова та місцевих акторів. Коли княгиню-молоду теж зіграла місцева жінка, то Параджанов їй обіцяв  додому сватів прислати ввечері.

- А Ганнуся тоді так переживала. Каже: «Та мене дєдьо уб’є». Параджанов жартував, а по світу пішло, що він хотів тут одружитись, – усміхається пані Василина.

Запевняє, це її улюблений фільм, бо в ньому є велика сила і глибина.

- Головне – там все наше! Якось сюди приїхали люди з Чикаго, то сказали, що в них актором не можна стати, якщо не знають «Тіні забутих предків» до найменших нюансів. А я собі думаю, чи ми всі знаємо цей фільм? Чи всі читали, дивились? – міркує Василина Зеленчук.

Зізнається, вона дуже засмучується, коли чує, що фільм не розуміють або що він надто філософський чи нудний. Тоді вона починає знову шукати у ньому важливі сенси, щоб розповісти про них туристам. Каже, нехай би всі приїжджали на Гуцульщину, бо лише тут можна знайти те, що надихнуло Параджанова знімати це кіно і до останнього любити цю землю і людей.

Довідково. Сергій Йосипович Параджанов – український та вірменський кінорежисер, сценарист, композитор. Один із представників хвилі українського поетичного кіно. Народний артист УРСР (1990, посмертно), лауреат державної премії України ім. Т. Шевченка (1991, посмертно), Національна легенда України (2024, посмертно). Політв'язень (1973–1977).

У 1965–1968 роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі.

17 березня 1973 року був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення. У грудні 2023 року Національна комісія з реабілітації за поданням Українського інституту національної пам'яті повністю реабілітувала Параджанова у сфабрикованих звинуваченнях в «українському націоналізмі та гомосексуалізмі».

Ірина Дружук, Верховина – Криворівня – Івано-Франківськ
Фото авторки