Упродовж двох століть учені задавалися питанням, де саме на території Одеси розташовувалася знаменита османська фортеця Хаджибей, яку під час російсько-турецької війни підірвали російські війська після штурму 1789 року, а згодом розібрали на будматеріали. Гіпотези та дані карт відрізнялися, пошуки тривали і не давали результатів.

Крапку в наукових дискусіях поставив ректор Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського, професор Андрій Красножон, який разом зі співробітниками Інституту археології НАН України просто на Приморському бульварі, біля пам’ятника Дюку, знайшов фронтальну стіну артилерійської берегової батареї, що була добудована до замку.

Сам історик витратив на пошуки фортеці 30 років. Така наукова одержимість навіть породила серед археологів суто одеський мем: «Вогонь горить. Вода тече. Красножон шукає».

На чому трималася його віра, як ішли пошуки і що він шукатиме далі, Андрій Красножон розповів кореспондентам Укрінформу.

ЗНАХІДКИ, ЩО ЗМІНИЛИ ПЕРВИННІ НАУКОВІ ГІПОТЕЗИ

- Розкажіть нам про пошуки фортеці Хаджибей. Наскільки я пам’ятаю, ви з командою розпочали роботи на Приморському бульварі ще у 2020 році.

- Насправді значно раніше – рівно 30 років тому, у 1995-му. Тоді був організований перший курс історико-філологічного факультету при тодішньому державному педагогічному університеті. Під керівництвом професора Андрія Добролюбського, видатного археолога, розпочалися розкопки на Театральній площі біля Оперного театру. Я, як першокурсник, приєднався до цієї експедиції та залишився в науці. Саме завдяки тим розкопкам 30 років тому я став тим, ким є сьогодні, це був початок моєї кар’єри.

Уже наступного року – в 1996-му, експедиція перемістилася на Приморський бульвар. Там були перші серйозні знахідки, суттєво відмінні від тих, що під час розкопок біля Оперного. На Театральній площі знайшли елементи, цікаві для краєзнавства: фундаменти одного з перших будинків Одеси – будинку Волконського. Це – не справжня археологія, і не дало наукового результату.

Натомість розкопки під Воронцовським палацом у 1996 році виявили апойкію – поселення древніх греків, які вперше з’явилися на берегах Одеської затоки у другій половині VI століття до н.е. Раніше вважали, що греки прийшли у V столітті, тобто ми «зістарили» їхній прихід на сто років. Ніхто до того часу не проводив розкопок під Воронцовським палацом, тож для антикознавців і археологів це стало справжнім відкриттям. Це перше поселення грецьких колоністів на берегах одеської затоки.

- За час пошуку замку Хаджибей, що ще нового ви дізналися про поселення давніх греків на території сучасної Одеси?

- Знайдені сліди грецького періоду біля Дюка дали змогу зробити новий висновок – поселення, датоване V-III століттями до н.е., було у межах пам'ятника Дюку до пам'ятника Пушкіну. Раніше ці межі були невідомі. Ми знали про «пляму» грецької забудови біля Воронцовського палацу та «пляму» в районі «Лондонського». Але чи з'єднуються ті два поселення? Чи вони окремі? Відповіді на це питання ніхто не знав, доки ми не прошурфили усю північну частину бульвару та не виявили там напластування античного періоду. Таким чином, ми маємо справу з двома різними поселеннями. Перше – біля Воронцовського палацу, друге – біля готелю «Лондонський».

У цій експедиції Добролюбський уперше задався питанням локалізації Хаджибейського замку, оскільки у верхніх шарах під Воронцовським палацом були виявлені залишки якоїсь будови з ознаками, що вона належить до так званого до-одеського періоду. Тоді професор заявив, що це – одна з башт Хаджибейського замку. Потім стало зрозуміло, що це передчасне висловлення гіпотези. Об’єкт не мав фундаменту, кладка була завтовшки лише 40 см, без розчину, просто на ґрунті – схоже скоріше на сарай чи підвал, ймовірно, турецького періоду, але не замкова башта.

Професор наполягав на своєму, але з часом у мене виникли сумніви, що це був справжній замок.

Тим більше, коли у 2007 році я почав серйозно займатися фортифікацією середньовічного періоду, зокрема Білгород-Дністровською фортецею, стало очевидно, що під час розкопок біля Воронцовського палацу ми знайшли не залишки замку, а щось набагато простіше. У кінці 90-х і на початку нульових біля Воронцовського палацу виявили ще сліди іншої епохи. Це XIV століття, приблизно 1360 рік: так звана червоно-жовта стрічкова кераміка з гребінчастим орнаментом. Вона дуже чітко й виразно датується. Також знайшли кілька уламків середньовічних амфор – ординська кераміка. Грубо кажучи, це період Золотої Орди – з кінця XIII і до кінця XIV століття для нашого регіону.

- Я правильно розумію, що ви отримали переконливі докази існування на території нинішньої Одеси золотоординців?

- Щодо золотоординців, ми не можемо точно визначити етнічне походження населення, яке було в той період. Це як «радянські люди». Золота Орда – багатонаціональна держава XIII-XIV-XV століть. Ми знайшли тут кераміку золотоординського періоду. Наприклад, є монета золотоординського хана Абдулаха, але більша частина кераміки представлена матеріалами імпортного характеру, привезеними зі східного Середземномор’я, або південного Причорномор’я. Це матеріали, які, наприклад, пов’язані з Візантією. Але так, це золотоординський період, коли цю територію контролювали Золота Орда та генуезці.

Кілька артефактів цього періоду ми знайшли біля Воронцовського палацу, у перевідкладеному шарі, перемішаному. Усе це ще 30 років тому задало теми для подальших досліджень, які на бульварі тривали вже без Добролюбського, разом з Інститутом археології, й кардинально змінили суть первинних наукових гіпотез.

ВИНЯТОК, ЯКИЙ СТАВ НОРМОЮ

Наприклад, знахідки XIV століття ще 30 років тому для нас усіх здавалися винятком, якоюсь випадковістю. І от зараз, із плином часу та після проведення лише останніх трьох експедицій на бульварі, вони стали нормою. І це одне з важливих відкриттів. Стало зрозуміло, що ми маємо справу з переконливою присутністю тут населення у XIV столітті – в період між 1310 і 1380 роками. Цей час пов'язаний із цілою низкою історичних подій та документів. Адже саме у 1362–1363 роках (залежно від джерел) відбулася знаменита битва на Синіх Водах – на річці Синюха в Кіровоградській області, за кілька сотень кілометрів звідси. У ній уперше згадується хан Хаджибей, який тоді зазнав поразки від литовського війська і був змушений перекочувати до моря. Фортеця Хаджибей тісно пов’язана з тим ханом.

І тут ми маємо збіг – і за керамікою, і за історією.

- Якщо говорити про ці знахідки XIV століття – ви згадували, що, можливо, йдеться про колонію Джинестра?

- Так, до цього я й веду. Окрім історичних подій, зокрема згаданої битви, яка, ймовірно, змусила хана Хаджибея переселитися в затоку Чорного моря, де нині Одеса, – ми маємо ще й картографічні дані. Є ціла серія карт, починаючи з 1311 року, які доступні, експонуються або опубліковані й досліджені. Це не якісь абстрактні малюнки «на серветці», а цілком робочі карти і лоції, якими в акваторії Чорного моря користувалися мореплавці, зокрема венеційські й генуезькі. Наносити на них неправдиву інформацію було небезпечно – це стосувалося навігації.

Так от, на чітко впізнаваному контурі сучасної одеської затоки, у північно-західній частині Чорного моря між Дністром і, фактично, Південним Бугом, позначено колонію La Gi Nestra. Я особисто, як і деякі дослідники, вважаю, що це – відлуння античної назви гавані Істріан. Gynestra – Istrian – Istr, або щось подібне – всі трансформовані літери добре збігаються.

Отже, тут була генуезька факторія – портова інфраструктура, нехай і невелика, яка слугувала для тимчасової зупинки, ремонту кораблів, перечікування бурі чи негоди. Це було на шляху зі Східного Середземномор’я – з тодішнього Константинополя, де існувала величезна колонія Пера, – до столиці причорноморських колоній Кафу, в сучасному Криму.

Усі зручні гавані нанесені на карти і вони активно використовувалися. І ось у нас тут є кераміка відповідного періоду. Є навіть монети хана Абдулаха, якими розраховувалися деякі купці. Цей хан Абдулах – саме татарський хан.

ЧАСТИНА ПРИМОРСЬКОГО БУЛЬВАРУ РАНІШЕ НЕ ДОСЛІДЖУВАЛАСЯ

- Ви знайшли ці монети під час розкопок?

- Ми вперше виявили такі монети у 2020 році – на Приморському бульварі. Це було під час нашої першої спільної експедиції з Інститутом археології.

Слід зазначити, що керівником цих розкопок з боку Інституту археології була Світлана Володимирівна Іванова. А я виступав у ролі друга, колеги та ініціатора організації робіт від педагогічного університету. Цей тандем, на мою думку, був вдалим як на науковому, так і на організаційному рівні. Нас дуже вразила кераміка XIV століття, яку ми знайшли – її надзвичайно багато. Крім уламків, були й монети. Раніше вважалося, що це окремі знахідки, а тепер виявилося, що це рештки культурного шару, який був на плато Приморського бульвару й пов’язаний із Джинестрою. Ймовірно, частину цього шару пізніше пересунули в інше місце – і ми виявили переміщені артефакти. Почали рухатися далі.

Сама північна частина Приморського бульвару – від Воронцовського палацу до пам’ятника Дюку – раніше ніколи не досліджувалася. Ми були першовідкривачами і до початку робіт не знали, який культурний шар нас очікує. Діагностика цього шару була пріоритетним завданням експедиції 2020 року. Ми виявили вали фортеці Де Волана 1793 року, яка добре «вписується» в місцевість (інженер та фортифікатор нідерландського походження Франц де Воллан опікував спорудження Фанагорійського укріплення, Ахтіярського (Севастопольського) порту, Середньої (Тираспольської) фортеці, зміцнення Кінбурна, причетний до заснування Овідіополя, Вознесенська тощо, – ред.).

Там колись розташовувалася так звана мала АЖТ (адміністративно-житлова територія) у межах території Воронцовського палацу – до Дюка та Воронцовського провулку. Саме цю ділянку займала земляна фортеця. Ми поступово рухалися вперед, проводячи шурфування різних ділянок алей Приморського бульвару й просуваючись у напрямку напівциркульної площі.

ОСОБЛИВОСТІ РОЗКОПОК В ІСТОРИЧНІЙ ЧАСТИНІ МІСТА

- А як саме проводилась розвідка? Спочатку ж була діагностика, потім копали, правильно?

- Перші розкопки зовсім не були схожими на планову експедицію – копали навмання. Версія про Хаджибейську фортецю під Воронцовським палацом відпала через очевидні інтерпретації знахідок 1996 року, які не відповідали характеристикам фортифікаційних споруд. Відтак ми шукали далі – в бік центральної частини бульвару.

У 2017–2018 роках, ознайомившись із архівними планами штурму Хаджибейського замку, взятого загоном адмірала Дерібаса в 1789 році, ми з’ясували, що фортеця, найімовірніше, розташовувалася фасадною частиною у бік сучасної будівлі мерії та займала ділянку десь у центральній частині Приморського бульвару. На одних планах вона ближче до міськради, на інших – до Воронцовського палацу. Проте, історичні плани неточні та абстрактні. Форма замку зображена практично на усіх однаково, як і розворот фасадними баштами у бік мерії, але чіткої прив’язки до метра немає і відрізняється навіть масштаб.

Якби ми були у степу, то могли би прокласти траншею хоч у 100 метрів і легко знайти перетин стін, але в місті кожне розкопування вимагає величезних коштів і зусиль. Це історична частина. Потрібен демонтаж бетону, плитки, отримання дозволів, потім відновлення благоустрою. Тому ми змушені були діяти обережно, виходячи з архівних планів і підказок, що давали георадарні розвідки.

- Наскільки важко було отримати дозвіл на проведення розкопок в історичному центрі Одеси, враховуючи, зокрема те, що це тепер охоронна зона ЮНЕСКО?

- Отримати дозвіл цього року було не складніше, аніж у минулі роки. Зона ЮНЕСКО не загострила ситуацію. Міськрада надає дозвіл на так зване порушення об’єкта благоустрою, тобто дорожнього покриття. Ми маємо відновити його у встановлений строк. Шлях отримання дозволу на проведення розкопок починається з Інституту археології. Потім Інститут направляє відкритий лист у Мінкульт, після цього документ затверджується в Обласному управлінні охорони культурної спадщини, і вже після цього весь пакет документів потрапляє до міськради, яка дає остаточне розпорядження на проведення археологічних робіт. Ми такі процедури проходили і раніше. А суто емоційно з боку міської влади цього року ми отримали велику підтримку та щиру зацікавленість нашою роботою. Бо всім цікаво – що ж під Приморським бульваром!

АНОМАЛІЇ ЯК ДОРОГОВКАЗ

- Перед тим, як копати, ми пройшлися по всій північній частині бульвару від напівциркульної площі та почали йти по «плямах» – це аномалії, які виявив георадар за принципом звукового ефекту. Якщо під землею є якась щільна субстанція, георадар відбиває сигнал. Такий потужний сигнал з’явився навпроти будинку №5. Ми заклали розкоп і… промахнулися. Джерелом аномалії виявилися труби та металеві елементи, скинуті в якусь яму бозна скільки років тому. Ми були як людина в темній кімнаті, яка не знає ані її меж, ані цілісності об’єкта. Уявіть, у темряві стоїть слон. У вас немає ліхтарика, ви схопилися за якусь частину тварини і не розумієте, що це. Ваша уява малює, що ви тримаєтеся за хобот, а насправді це хвіст. Щоб мати уявлення, з якого ми боку, потрібно було хоча би зрозуміти, як далеко відійшов берег моря.

Жоден поважний історик, геолог або краєзнавець до 2025 року не міг чітко сказати, наскільки далеко замок із 1789 року, коли його підірвали, відходив у море, у бік Приморського бульвару і чи зник узагалі. Ми виходили з припущення, що копати треба ближче до сучасного берега, адже якщо фортеця дійсно стояла на кромці плато, буквально в метрах двох від води, то її тильна або фасадна частина має бути знайдена саме там. До останнього не знали, із якого саме боку знаходимося, тому приділили особливу увагу розвідці у 2020–2021 роках.

У першому році заклали вже три розкопи на напівциркульній площі навпроти колишнього рибного ресторану. Там виникла цікава аномалія: квадрат близько 10×10 м, який чітко «фонить». Він створював якусь структуру, без жодних сучасних комунікацій зверху. Ми припустили, що це могла бути башта – знали, що в тиловій частині замку розташовувалася квадратна споруда приблизно такого розміру. Якщо берег змістився – це, можливо, її рештки.

Розкопки показали, що це не башта, а перетин металевих старих комунікацій під прямим кутом – вони дали фоновий контур, але не мали нічого спільного з археологією.

Окрім того, в розкопі ми виявили завали з каменю та цегли-клінкеру від якихось більш ранніх споруд, які були скинуті в сміттєву траншею XIX століття. Зрозуміли, що ми вже десь поруч із замком, бо, по-перше, потрапили у якийсь рів. Його глибина від сучасної поверхні – близько 3,5 метра. У двох шурфах у рову знайшли монети 1772 року. Поруч було ще якесь дивне, ніби природне зниження з різкими схилами, де знайшли монету Єлизавети 1759 року. На жаль, не османську – ми весь час сподівалися, що буде османська, але жодного такого черепка там не виявили.

Зате було багато битого каміння, будівельного сміття, ознак присутності якогось великого об’єкта, який розбирали. А ми знаємо, що Хаджибейський замок спочатку вивели з ладу підривом двох мін під ним, а потім розібрали на будівельні матеріали. Це був наказ Потьомкіна. Й ознаки цього розбору збереглися.

Але ці рови були засипані сміттям першої чверті XIX століття. Приморський бульвар почали облаштовувати у 1820 році, й ці нерівності рельєфу вирівнювали побутовим сміттям. Саме тому так багато чудової кераміки першої чверті XIX століття знайшли в тих шурфах, які, безумовно, датуються ще до-одеським періодом.

Серед іншого – з десяток дуже цікавих кременевих вставок до кременево-ударних замків. Це рушниці, з яких стріляли у XVIII столітті: за допомогою кременевого замка вони давали іскру, від якої запалювали порох. Ми знаємо, що з тилової частини замку йшли загони Дерібаса – під час стрільби вони могли втрачати ці кременеві «замки».

Про присутність турків свідчила велика кількість трубок – ми знайшли понад 60 різних форм. Вони досить дорогі й походять із Константинополя чи інших османських територій, хоча не виключено, що їх імпортували до Одеси в перші роки існування міста, наприклад, із Болгарії. Аналогічна османська продукція продавалася по всій Східній Європі.

Ці знахідки переконливо довели, що замок треба шукати в районі пам’ятника Дюку.

Провівши георадарну розвідку, ми виявили потужні аномалії: одна – близько до фунікулера, квадрат приблизно 10×10 м. Нове обладнання допомогло відрізнити метал від каменю – стало зрозуміло, що там є щось грандіозне. Щоправда, треба було остерігатися старого фунікулера 1902 року та не потрапити в його котлован.

По фотографіях теж намагалися орієнтуватися. Головне, що там була альтанка, але вона трохи ліворуч від сучасного фунікулера, ближче до сходів. Її ми теж побачили на георадарі – у фундаменті. Щоб не ризикувати, перший розкоп вирішили зробити ближче до Дюка, де теж була цікава аномалія.

- Якщо говорити про 2025 рік – ви маєте на увазі саме ці останні дослідження – то між 2021 і 2025 роком був інтервал?

- Георадарні спостереження були зроблені ще в 2021 році. Ми планували розпочати роботи вже сезоном 2022-го, але через війну та територія стала закритою, і тому на 4,5 року про розкопки забули. Бульвар розблокували, і ми вирішили все ж ризикнути, але не лізли одразу під фунікулер, бо, повторюю, не мали уявлення, що де й як розташоване. Боялися випадково натрапити на сучасні комунікації. Георадар знайшов ідеально виміряну аномалію, але вона могла виявитися чимось сучасним.

Вирішили починати роботи від Дюка, бо він ніби парасолькою прикривав собою площу, під ним ніхто точно нічого не будував – ні фунікулерів, ні бесідок чи комунікацій. Вірилося, що там має бути “чистий” шар, не порушений пізніми забудовами чи сміттям.

І ми вгадали: знявши верхній шар бетону і плитку, потрапили у нашарування першої чверті XIX століття, а під ними виявилася масивна кам’яна структура – накидані великі каміння обробленої форми.

Спочатку здавалося, ніби ми «сіли» на кладку тильної башти замку, яка виходила у бік степу від моря. Але не було ознак швів кладки. Відомо, що стіни у Хаджибейському замку мали товщину близько 2,5 м. Тож це швидше щось на кшталт бутової засипки під будівництво площі. Сумнівів додавало те, що зверху – нашарування XIX століття. Тобто цей шар, очевидно, давніший і датується до-одеським періодом.

Усі підозри доводилося фіксувати у щоденникових записах, а вже потім осмислювати й опрацьовувати. Розкопки тримали нас до останнього в напрузі. У результаті ми почали розкривати прошарок – насправді він мав не більше 20 см завтовшки – і зрозуміли, що це шар із нахилом у бік Дюка. А ось під ним виявили навалені купою, тобто навмисно переміщені й складені блоки архітектурних деталей.

Тут ми зрозуміли: фортеця точно десь поруч – такого ми ще не знаходили. Виявили капітелі явного османського походження – двох колон, кожна вагою до 60 кг, а також пілястри, які, ймовірно, формували аркову композицію входу. Такі елементи зазвичай виривали з давніх споруд у першу чергу, бо різьблені деталі цінніші за простий камінь, їх використовували вдруге.

У тій самій купі каміння ми знайшли фрагмент чаші, датованої XIV століттям. Це саме по собі ще нічого не означає – їх могли перемістити разом випадково. Але факт, що хтось склав у одному місці, змушує замислитися.

Шарів, що безпосередньо прилягають до стін самого замку, поки не знайшли, як і самих стін. Виявилося, що сам Дюк стоїть на античному шарі, доволі потужному. Це дало змогу вперше окреслити правильну північну межу античного поселення. Всі ніби знали, що до Дюка воно прослідковувалося, але ми вперше зафіксували його межі. Ми дійшли до неушкодженої людиною геологічної товщі на глибині близько 1,5 м, виявили й зафіксували кілька античних ям.

- Ви казали, що знайшли у цьому розкопі римську кераміку?

- Попередні враження були, що це римська кераміка. Але зараз перевірили – це кераміка I століття до н.е. – пізній еллінізм. Теж непогано, це синхронно із Римом, але прямого зв’язку немає. Проте для Приморського бульвару це був документально новий рівень. Вважалося, що в III столітті тут закінчилася життєдіяльність людей в античності. Але от ми бачимо черепок I століття до н.е. – поки одиничний, але…

- Про що це свідчить?

- Це може свідчити, що Гавань Істріан, як античне поселення, існувала не в V–III століттях до н.е., а у VI–I століттях до н.е. Зараз це не більше ніж натяк, як свого часу натяком був перший черепок XIV століття, а зараз їх багато.

НА КРАЮ БЕРЕГА ДО-ОДЕСЬКОГО ПЕРІОДУ

- Ви розбили другий розкоп біля фунікулера?

- Виявлена там аномалія дуже вабила, ми повинні були перевірити. Я тоді відзначив у щоденнику: «Тут або щось дуже давнє, або дуже сучасне». Георадар показав потужну підземну субструкцію – це мене переконало. Заклали розкоп 3×7 м, розташувавши його перпендикулярно осі бульвару.

Припускали, що матимемо справу з тиловою баштою. Я до останнього був переконаний, що берег обвалився, і від замку, в кращому випадку, залишилася лише його частина, що примикала до степу. Ми, найімовірніше, опинилися б біля тилової башти. Але й це непогано.

Іронія долі: щойно зняли бетон, як з'явилася кладка, зовсім не по лінії аномалії, а перпендикулярно до неї. На глиняному розчині, явно до-одеського періоду, з масивних тесаних блоків, але завширшки лише 90 см. Основні стіни фортеці мали товщину 2,1–2,5 м, а тут – замало для неї.

Кладка йшла не зовсім паралельно до лінії бульвару, з характерним вигином. Це могло бути щось інше – наприклад, російські казарми або циркгауз, які, за планами Де Воллана 1793 року, стояли саме в цьому місці.

Ми розуміли, що найцікавіше буде глибше. Той великий сигнал георадару, швидше за все, був на глибині 2,5 метра. І розкоп, як ми зараз бачимо, був розміщений дуже вдало, бо в його приморській частині ми почали спускатися в якусь фантастичну яму. Стало зрозуміло, що там якийсь схил. Момент істини настав, коли у приморській частині бульвару дійшли до глибини близько 2,5 м. Під ногами почався щільний материк. Але аномалія, яку ми шукали, досі лишалася невиявленою. Згідно з планами, це мала бути центральна точка величезного квадратного сигналу – ми сподівалися зачепити край цієї аномалії.

Чому ж тут порожньо? Все засипано піском, і нічого конкретного не було видно. І для мене це було загадкою – георадар зазвичай не обманює.

Більше того, уздовж борту в одній частині простежувалася чітка лінія первинного берега – чорнозем із характерним нахилом вниз. Це було справді важливо: поверхневі шари чорнозему фіксували сліди процесів ґрунту. І саме тоді стало зрозуміло, що ми на краю берега до-одеського періоду.

ЩО ЗНАЙШЛИ ПІД ЧАС РОЗКОПОК НА ПРИМОРСЬКОМУ БУЛЬВАРІ

Раптом усвідомили: береги не рухалися. Навпаки, люди насипали додатково 5–7 м ґрунту до старої берегової межі. Сучасна лінія бульвару – це насип. Якщо дивитися в районі фунікулера чи сходів, там видно характерне провалене місце – точка, яка, здається, просіла. Швидше за все, це насипний шар, який поступово осідає, але підтримується кам’яною стіною сучасного бульвару.

Отже, ми нарешті зрозуміли: ми не шукаємо "слона в темній кімнаті", а зорієнтувалися, де саме знаходимося – з тилової чи з передової сторони. І поки думали й аналізували, спекотне сонце висушило нам борти і один з них, який ближче до фунікулеру, почав проявляти ознаки зсуву. На розкопі сталася аварійна ситуація. На наших очах борт обвалився і виявилося, що ми були за 10 см від якоїсь стіни, саме її показував георадар. Це – підвал старого фунікулеру 1902 року.

Після цього все остаточно прояснилося – і за сигналами, і за стратиграфією, і ми зосередилися на стіні. Але що ж ми, чорт забирай, тоді знайшли? Що ж це за конструкція така? 90 сантиметрів. Саме ця товщина, яка потрапила в зону георадарних сигналів, і змусила нас прийти сюди.

Це не Хаджибейський замок, бо в нього стіни мали товщину 2,10–2,50 м. Тож, швидше за все, – російська казарма.

Я почав порівнювати плани Де Воллана, Ферстера та інших. Вони дуже точно "сідають" на місцевість завдяки характерному вигину Воронцовського провулка. Трикутний вигин. І таку ж форму має лінія внутрішніх казарм Де Волланівської фортеці. Вони чітко збігаються по куту, якщо прив’язати план до двох балок і до місця Єкатерининської церкви, яка стояла на місці теперішнього будинку №6 на нинішній Європейській площі. Усе збігається буквально до метра.

Ми можемо з упевненістю сказати, що всі російські казарми Де Волланівської фортеці були розташовані глибоко в тилу – вздовж лінії Європейської площі, поруч із двома півциркульними будівлями. І жодна з них не виходила на берег.

Але, можливо, це все ж таки цехгауз (російський артилерійський арсенал, – ред.)? У районі прибережного схилу було два цехгаузи. При поєднанні цих планів усе одно було видно: ці цехгаузи, по‑перше, трохи лівіше від нас – ближче до готелю «Лондонський». По‑друге, вони все одно були ближче до степу, далеко від схилу. Яка нормальна людина збудує цехгауз за два метри від оповзневого схилу, да ще й поставить кладку на глині. Це ключова будівля – в цехгаузі мають бути підлоги, викладені чимось або хоча б утрамбовані глиною, й у найкращому разі – підвали. Усього цього з внутрішнього боку стіни не побачили.

Ми зрозуміли, що отримали внутрішню і зовнішню частини таким чином: із зовнішнього боку стіни в якийсь момент був добудований контрфорс – група каменів, яка підпирала стіну з боку берега, прямо від берегового обриву. При очищенні виявили, що камені – у кладці під кутом приблизно 25–30° у напрямку моря. Тобто у якийсь момент стіна почала повзти, і люди, які зводили цю споруду на схилі, намагалися зміцнити контрфорс.

Але що варто тримати на березі? Почали зачищати послідовність слоїв із внутрішнього боку цієї стінки і побачили, що всі нашарування до неї підходять під кутом. Насправді береговий схил починається значно позаду. Вони свідомо збудували споруду на схилі, вирівнюючи поверхню з внутрішнього боку. Тобто спочатку їм треба було створити штучний майданчик. Для цього засипали бутове сміття, потім додали насип із землі під певним кутом, це чітко читається стратиграфічно. Поверхня ніяк не могла бути рівною – це явно земляний настил із нахилом. Саме тоді я отримав відповідь на питання: «Де слон і хобот?».

До Акерманського замку приблизно в середині XVIII століття була прибудована берегова артилерійська батарея. Замок – давній, архаїчний. Він не був оснащений для артилерії.

ДЕ РОЗТАШОВАНІ ВЕЖІ ЗАМКУ?

- А якої доби сам замок?

- Ніхто точно не знає, але це стародавня споруда. Як мінімум – XVI століття, а як максимум – можна підозрювати більш ранню дату, не пов’язану з османами. Щоби з’ясувати, треба знайти основні частини замку. Ми вже точно знаємо, де вони, бо зрозуміли: перед нами – берегова артилерійська батарея. І все стало на свої місця. Вони висунули батарею, щоб надати хоч якісь переваги цьому замку, тим паче побудованому за кілька десятків метрів від берегового схилу. Їм потрібно було тримати візуальний контроль над гаванню і всіляко контролювати її артилерійською зброєю. Стало зрозуміло, що маємо справу з фронтальною стінкою артилерійської батареї Хаджибейського замку, що означає, що замок зберігся в районі Напівциркульної площі.

Тепер ми розуміємо, що замок уже не «гуляє» від берега до степу, але все ще – від Дюка до Думської площі. Бо довжина передньої стіни артилерійської батареї за різними планами – від 12 м до 21 м. А перпендикулярно до батареї підходили дві фронтальні стіни. Кожна з них вела до капітальної стіни замка чи круглої башти фасаду.

Тож питання: де ми знаходимося – ближче до лівого чи правого кута перетину? І наскільки далеко рухатися? Щоби замок чітко вписався в місцевість, треба було правильно розташувати розкоп.

Це нова загадка для нас: наче морський бій, де треба закреслити хрестиками квадратики на мапі. Ми вирішили рухатися не в бік Потьомкінських сходів, а до Думської площі. Розбили шурф – і промазали. Але там удалося виявити нагромадження бутового каміння – ймовірно, залишки розбору фасадної стіни замку.

Розбили ще один шурф – і «сіли» на верхню частину капітальної стіни завширшки у 90 см, яку виявили у попередньому розкопі. Тобто, знайшли кутовий стик батареї. Тепер маємо чітку прив’язку по куту, тому що ця стіна вела до круглої вежі.

Цей замок «сів» дуже точно між Дюком, фунікулером, початком алеї з південного боку Думської площі та напівциркульним будинком №8, де був ресторан «Одеса». Виходить, що всі його вежі мають бути під сучасним Приморським бульваром.

ОДЕСІ МОЖЕ БУТИ ПОНАД 700 РОКІВ

- Чим важливе це відкриття для Одеси?

- Ми вирішили проблему, яку ніхто не розв’язував з перших років існування Одеси: тепер точно знаємо, де стояв Хаджибейський замок. Можемо нанести його контури крейдою на бульварі, провести екскурсію: де штурмував Дерибас, де був пороховий склад, де ховався турок, стояли головні ворота тощо. Усе це є в старих доповідях й описано настільки докладно, що ми більше не блукаємо в темній кімнаті зі «слоном». Можемо цілеспрямовано знайти капітальні споруди: наприклад, колову башту, в’їзну вежу або пороховий льох.

Для Одеси це відкриття означає, що місто не було засноване на порожньому місці – замок, з яким пов’язують початок історії сучасного міста, дійсно існує у вигляді руїн та субструкцій. Хоч це звучить похмуро, не варто хвилюватися: саме зі штурму цього замку та з іменем Дерібаса й розпочинається історія Одеси.

Є й гарна новина для іншої групи одеситів: виявляється, Одесі – не 600, а 700 років. І навіть більше – якщо копати далі. Ми маємо артефакти XIV століття, пов’язані з італійською «Джинестрою».

- Що для вас особисто значить це відкриття?

- Я отримав справжнє задоволення від результату, який став можливим завдяки взаємодії з колегами, з різноманітними джерелами інформації, зі студентами мого університету. Вони неймовірні – наші історики-студенти безперечно перебувають на передовій історичної науки в регіоні, вони – фронтмени, що стоять біля витоків найбільш актуальних і болючих досліджень.

Що стосується наукового завдання – яскраве, безхмарне невігластво змінилося туманним напівзнанням, і це прекрасно. Потрібно шукати далі – і це приємно!

Це результат наукової діяльності – похідна комплексної, довготривалої, планомірної роботи, а не якоїсь «кавалерійської атаки».

Методично, чітко, послідовно ми шурфували всі невідомі нам ділянки Приморського бульвару. Діяли за класичною схемою: від відомого до невідомого. І навіть коли промахувалися, отримували купу цінної додаткової інформації, яка згодом склалася у цілісну мозаїку. Жодна з цих експедицій, жоден шурф чи розкоп не виявилися зайвими – усі вони дали величезний обсяг даних про існування цілої низки фортифікаційних об’єктів останніх століть.

- Коли я готувалася до інтерв'ю з вами, почула від знайомих археологів про існування майже мему: "Вогонь горить, вода тече, а Красножон шукає замок Хаджибей". Як за стільки років пошуків ви не зневірилися в успіху? Що вас підтримувало?

- Я – вчений, а не вірянин. Це наукова процедура, методична. Кількість переходить у якість. Щоразу, коли проводили дослідження, було цікаво і з’являлося розуміння, що ми наближуємося до цілі. Кожна експедиція давала наукові результати та висновки, спираючись на які, ми «прицілювалися» для наступного розкопу. Наприклад, у 2017-2018 роках із архівів були отримані плани Хаджибейського замку, які раніше не були вивчені. Усе це в сукупності давало нову інформацію, яка не розчаровувала, а навпаки – прискорювала і додавала пристрасті пошукам. Хотілося розкрити істину. Кожен «промах» не примушував опустити руки, а надавав відчуття азарту. Успіх у 2025 році викликаний не якоюсь абстрактною вдачею – це результат методичної наполегливої послідовної праці.

- Над чим плануєте працювати далі?

- Наступне важливе питання – датування цієї споруди. Шари культурних напластувань у первинній частині повинні містити артефакти, які «кажуть», хто збудував цей замок. Це план на наступну експедицію. Ми її вже плануємо, але точну дату ще не визначили.

ІНШІ АРХЕОЛОГІЧНІ ЦІННОСТІ РЕГІОНУ

- У якому стані сьогодні Аккерманська фортеця? Знаю, що ви також займалися її дослідженням. Як її охороняють зараз?

- Аккерманська фортеця наразі в трохи забутому, такому собі «замороженому» стані – з погляду уваги влади та громадськості. Туди нині складніше дістатися, аніж до повномасштабної війни, тому виникають проблеми з фінансуванням.

Фортеця під опікою комунального підприємства, що підпорядковується області й існує здебільшого за власний рахунок. Проте в цілому, завдяки зміцненню північної стіни, вона не має серйозних ризиків руйнації.

Найважливіше, що було зроблено – у 2015 році встановили контрфорси, що допомогли зберегти споруду та вчасно запобігли серйозним руйнуванням.

- Також знаю, що ви проводили розкопки в Орлівці.

- Це експедиція університету під керівництвом нашого співробітника Ігоря Вікторовича Бруяки. Ми вперше за роки війни вирушили туди на археологічну практику з нашими першокурсниками та другокурсниками. В Орлівці унікальний багатошаровий пам’ятник євразійського значення: оборонні споруди періоду межі римської імперії. Орлівка-Ісакча – одна з найвідоміших переправ за останні три тисячоліття. Через неї проходили великі та маленькі народи, царі – Дарій І, полководці Олександра Македонського, готи, які йшли на Рим і Адріанополь, війська імператора Велізарія… Це місце, де переплітається історія Європи, Азії та Кавказу. Розкопки цього об’єкта – велика честь і відповідальність, це дуже престижно. Для науковця, який досліджує його, це справжня історична слава.

- Що саме там удалося знайти цього сезону?

- Нещодавно експедиція працювала на новій ділянці й відкрила нову частину цього римського міста на Кам’яній горі: зруйновані квартали, частину поховань, імовірно, портову інфраструктуру. Це дуже цікаво й дозволяє нам краще реконструювати життя римської колонії в цьому регіоні.

З´ЯВИЛАСЯ ВОЄННО-ПОЛЬОВА АРХЕОЛОГІЯ

- Як ви оцінюєте археологічну школу України, які останні відкриття могли б відзначити?

- По-перше, у кожного своя сфера інтересів. Мене вразила робота команди у Меджибізькому замку на Хмельниччині. З початку повномасштабної війни я кілька разів у них бував, там чудові відкриття, пов’язані з визначенням структури цікавого в архітектурному плані оборонного комплексу в узголів’ї трикутника замку. Те, що фахівці мені показували, викликає велику повагу. Це дедуктивна головоломка, пов’язана зі схованим за стінами арсеналом, – він був засипаний землею і його потрібно було ідентифікувати. Там також величезні підземелля, фантастичні склепіння – це все дуже гарно виглядає після розкопок. Окрім того, в українській археології під час війни з’явився цілий напрямок. Йдеться про воєнно-польову археологію. Такого терміну поки що навіть немає, хоча його треба запровадити. Колеги з Інституту археології працювали у прифронтовій зоні, де будуються масивні фортифікації. Уявіть, ці люди самовіддано їдуть на схід України та працюють під обстрілами. Проводять рятувальні археологічні розкопки у місцях імовірних фортифікацій. Буває, що окоп залізає на територію якогось давнього поселення. На мій погляд, це унікальний досвід, навіть не можу згадати аналогії з європейської історії. Мета цих експедицій – рятувальна. Врятувати об’єкт. Предметом дослідження є археологізований матеріал: погребальний комплекс, давнє поселення – те, що може через війну зникнути без сліду.

- Ви не лише шукаєте, а керуєте великим університетом. Окрім того, у вашому доробку – книги, зокрема, нещодавно вийшла збірка «10 розмов про давню історію України» у співавторстві з Олександром Красовицьким. Як у вас на все вистачає часу?

- Навпаки – не вистачає. Мало книг пишу. Мало дослідницької діяльності. Головне – пристрасть. Якщо дуже хочеться, та при цьому не можна, то значить – можна. Хочеться писати книжки – залишаюся після роботи, пишу. Зрештою, я керую не гаражем, а провідним вишем. Це моя сфера діяльності – науково-педагогічна. Я маю читати студентам лекції не про абстракцію, а розповідати їм про власні дослідження. Тому це органічна частина моєї діяльності.

- І з ким ви себе більше асоціюєте – з керівником, викладачем чи дослідником?

- Це те, що зараз називається «науковий менеджмент». Я все життя займався організацією тих чи інших експедицій, організаційний досвід завжди був присутній. Це особливий вид діяльності, і він волею-неволею є, якщо ти –вчений, бо виїжджаєш в експедиції кудись у поля, а якщо йдеться про місто – то ще більше задач. Таким чином із вченого ніжно перетворюєшся на організатора. Кожна наука – це самоорганізація та організація роботи твоєї команди. Окрім того, цією роботою я займаюся саме в навчальному закладі, це моє. Я маю справу з професурою, з організацією навчального процесу, забезпеченням його комфорту. Свої корективи внесла війна. В мою роботу інтегрувалася ціла серія нових викликів. По-перше – це забезпечення безпеки студентів та викладачів, пожежної безпеки, підтримання в належному стані бомбосховищ та найпростіших укриттів тощо. Все те, що в мирні часи здається рудиментом.

Ганна Бодрова, Одеса

Фото Ніни Ляшонок