Ніна Набока – яскрава, емоційна, з характером – українським характером! – акторка, народна артистка України. Незрівнянна Параска Гришиха з улюбленого багатьма серіалу «Спіймати Кайдаша», колоритна баба Зіна у фільмі «Припутні» (має за неї кінопремію «Золота дзиґа»), рішуча і справедлива Валя з їдальні у «Будинок «Слово». Нескінчений роман» (нещодавно вийшов у прокат англійською) Якщо пані Ніна вже береться за роль, хоч би й епізодичну – вона в ній незабутня.

Як співрозмовниця – теж. Нещодавно соцмережі активно поширювали відео уривки її розмови з відомою інтерв’юеркою Аліною Доротюк. І особливо впадає в око той, в якому акторка пригадує дитинство і Донбас – тоді ще український та вже «окупований» переселенцями-росіянами. Крихти архівних документів, що вдалося отримати раніше нашим вченим, свідчили, що політика заселення кількох регіонів України росіянами була цілеспрямованою. З 1939 року радянська влада робила все, щоб стерти генетичний код національної пам’яті на Донбасі, розповідала раніше медіа етнологиня, а зараз виконувачка обов'язків гендиректорки Національного музею Голодомору-геноциду Леся Гасиджак. Задокументовано, що десятки сіл на Донбасі навмисно виморили голодом, а потім заселяли вихідцями з Росії. Особливо активно – наприкінці 30-х і після Другої світової під гаслом відбудови промисловості Донбасу. Щороку лише у Донецьку область прибувало від 400–700 тисяч переселенців, розповідала Гасиджак.

Як це виглядало в реальному житті, добре знає Ніна Набока, яка народилася і виросла у селищі поблизу Курахового, нині зруйнованого окупантами. «Це мій Донбас, я там народилась, а не ви. Який же він ваш? Була в собаки хата, так у вас Донбас», – щиро обурювалась вона, розповідаючи, як вороги розбомбили рідне селище, навіть кладовище, і що вже немає лавки під абрикосою у батьківському дворі, на якій акторка так мріяла ще хоч раз посидіти. «Я знаю, що таке Донбас. У мене спитайте», – хвилюючись говорила вона. І ми вирішили розпитати: яким він був, коли ще росла та абрикоса у дворі Набок, а русифікація набирала обертів.

ПРИНЕСЛИ НА ДОНБАС МАТЮКИ І СМІТТЯ

- Пані Ніно, ви днями повернулися з Чернівців. У родичів були?

- Так, сестра моя з Донбасу там, у сина. В Селидовому розбомбили її будинок.

- Ви ж на Великдень туди їздили, так? Чи є на Буковині якісь традиції, звичаї, яких не було у вашому рідному краї?

- На Великдень і на поминальний день. Ні, на Донбасі – інакше. Я ще застала там красиві поминальні дні, коли приходили до могилок, застеляли клейонками землю, сідали всім селом і поминали. Але потім прийшла «мода» – кожен біля своїх п’ють, їдять, а готуються – наче на весілля. А в Чернівцях такого не роблять – люди приходять, ставлять поману. Це спеціально хлібина печеться, кладуть цукерки і якийсь подарунок – щось з посуду, наприклад, каструля чи склянки. Таких поман готують кілька, спершу ставлять на могилки, намічають, кому потім дати і далі те все дарується. Отакий хороший звичай бачила.

- Я ж хотіла вас саме про Донеччину часів вашого дитинства і юності розпитати. Дуже зачепив той уривочок вашого інтерв’ю, де ви так щиро говорили про український Донбас.

- Бо це мій Донбас.  Це отут (торкається серця) болить.

- Яким він тоді був? Нехай вже, може, й напівукраїнський…

- Я застала український Донбас. Батьки тих, з ким я вчилася, приїхали в моє село (Іллінка – ред.) у 30-тих роках. Хутори поблизу заселялися чисто кац*пами, звільненими зеками. Не можу їх росіянами навіть називати – тільки кац*пами. Та й з дитинства ми їх так називали: де біля пивнички стоїть купа мужиків, п’ють, гуляють і тут же випорожняються – ото вони і є.

- Як робоча сила вони потрібні були?

- Мені розповідав батько – директор шахти (у нас шахта була в селі, колгосп) –  привіз тих російських зеків, думав, що їх пошлють у забій працювати. Еге, ні – вони в тюрмі не звикли так працювати. Це мій батько з 15-ти років у забої, а приходив додому – ще й матері допомагав. Біля пивнички не стояв. І от вони не захотіли працювати, а коріння пустили.

І тому Донбас такий різношерстий. Та наскільки я його знаю з усіма його «за» і «проти», настільки й люблю. Це моя батьківщина… У нас село на пагорбі, а внизу велика річка – Вовча. Колись, за легендою, вовк розкопав її, і у Кураховому поставили пам’ятник – залізного красивого вовка. Розбомбили все – і Курахове, і наше село, і хату батьківську. Люди, які там залишилися, всі загинули… Але для мене це прекрасний Донбас, мій любимий Донбас…  О цій порі там всі пагорби цвітуть дрібними тюльпанами. Тюльпанові пагорби біля річки – як це не пам’ятати?

Що я згадую з дитинства? Прекрасний клас, і вчилися українською. Українська була школа-восьмирічка у селі, а в Кураховому ми ходили у 9-10-й класи – теж в українську школу, і ще три російські там були. І ми з однокласниками до війни зустрічалися завжди на Різдво і на День шахтаря – такі дружні були.

- А як ті переселенці змінили уклад життя? Що нового принесли?

- Принесли зі свого роду, що мали. А були вони засранці.

Принесли в Україну, в наше село п’янство, бійки, матюки. Одиниці з їхніх нащадків вирвалися з того замкненого кола, бо то дуже важко. У них не було хат хороших, як українці будували. Спочатку в бараках жили, а потім – таке, на курячих лапах хатки.

Та хоч би взяти мою матір – вона росіянка, їй було 15 років, коли на шахти в Україну приїхали. Дід – донський козак, майстром був, цеберки робив людям. Рибу ловив, продавав. Це вже коли я в школу ходила, до Воронезької області повернувся. Мати самолюбива і завзята була. Казала – доця, ми не могли зрозуміти, як українська жінка може і свою корову тримати, і побігти здоїти корів у колгосп, і п’ятеро дітей – всі охайні. Двір чистий, город – хоч кашу розкидай. Ми, розповідала, не вміли це робити, дивилися, як на казку. А тоді мати почала підтягуватися, і вже казали – так, як Марія, ніхто білизну не випере, город не виполе. І дуже грамотна була мати, 10 класів закінчила, любила літературу і нам прищепила. Я більше знала російську літературу, ніж українську.

Що мені образливо – викладачі російської були кращі, ніж української. Зараз згадую – Таїсія Степанівна з російської вміла розказати, зацікавити. А Григорій Філіпович з української  – читайте! А щоб нам розповісти, пояснити – нічого не давали. Чи лінувалися, чи такі бездарні були.

- Вже звертали в соцмережах увагу на це, обговорювали. Схоже, теж була така політика: російську літературу читали вчителі-інтелігенти, на яких би хотілося рівнятися, а українську – так, щоб вона виглядала селянською і другосортною.

- А щось і просто забороняли. Скажімо, «Хіба ревуть воли, як ясла повні» ти можеш зрозуміти у 8-му чи 9-му класі, якщо тобі вчителька не пояснить, не розкриє як слід тему? А їй забороняли розкривати. Така політика виховання меншовартості, а ми цього не знали. Це тепер я знаю, що Ліна Костенко – цілий всесвіт. У неї все – і кохання, і любов до Батьківщини, до села, природи – на розрив душі. І зараз мені боляче, що ми так мало знали свого. Малишко, Сосюра, Наталя Забіла – по одному віршу вчили та й усе.

Чи ми чули про Василя Стуса? Вже живучи в Києві, дізналася про його долю і творчість. Навіть їздили вітати сина Дмитра з Різдвом якось. Але то все було в інші часи. Стус – це болюче питання, страшне. І я завжди кажу: все життя вони нас ненавиділи.

- А за що, як ви думаєте?

- За те, що ми вміли жити. Ми гарували, як раби, а вони ні. Я багато де бувала у Росії, бачила. Якось поїхала до материних родичів за Вороніж, послали мене в погріб – така дірка видовбана в землі з драбиною дерев’яною – квасу, кажуть, набери. А в ньому мух – отакий шар... Гидко, а їм – нормально. Ми коли приїжджали в гості до бабусі, мати їм двері чистила, білила, прибирала, городи полола. Вони не вміють це робити. Якось зйомки були в якомусь селі кац*пському, нас розселяли по хатах до місцевих. Кажуть, он там хазяїн молодий, до нього підеш жити. Приходжу – хати не видно, все в бур’янах. Виходить той молодий – ніби дід років 90-та, хоч йому насправді 45. Чого ти, питаємо, козу не заведеш, бур’янів он скільки? «А, козу зямой кормить надо». Чом грибів не насушиш, в місто одвіз би, продав? «Ай, с ними возни столько, ну их». А то чия така хатка біленька, садочок? Голова колгоспу, мабуть? «Какой председатель, то жлоб хохол поселился».

Ми жлоби, бо вміємо працювати. А там – сидить, нічого не робить і заздрить, що у сусідки цибуля гарна, бо «земля лучше». Та не «лучше», просто вона обробляє ту цибулю, поле, поливає, а ти сидиш на лавці. Хоча які там у них лавки – колодки спиляні.

Ось у Селидово – українці ж жили, доки не заселили тих. Цілий район побудували їм спеціально, завезли кац*пів з Уралу. Так люди обминали той район, такий там смітник був. 100 метрів у бік – квіточки ростуть, перекопано, лавки, бо там українці. А той район відгородили і боялися заходити.

- А що було українського в тодішньому побуті? Покуття, наприклад, з іконами, рушники…

- Був час, коли заборонили ікони в хаті, рушники. Мати заховала це все на горище, згодом дістала, знову повісила. Все було як в українців. Традиції. Ми колядували, щедрували. Вечерю хрещеним носили. Ми чекали цих свят. Я так Різдво любила, бо дід йшов до церкви (ми дітьми не ходили, забороняли ж), а тоді приходить рано і починає співати молитов. Рано-рано з морозу заходить, а ми лежимо, слухаємо діда, як відспіває – сідаємо святкувати. І на Пасху так же – рано приходить з церкви і сідаємо розговлятися. І ми це любили. Яйця фарбували, билися цими яйцями, руки – сині, зелені, рожеві… У мене дуже було щасливе дитинство.

- Але ж у школах слідкували за цим? Перевіряли після свят руки учням, чи крашанки не брали.

- У нас була українська школа, українські вчителі були більш поблажливі, на таке не звертали уваги – що діти колядують, щедрують.

Якось дивилася хроніку за 1954 рік – Горлівка, 1 травня, йдуть хлопці у вишиванках, дівчата в віночках... Ми теж їх мали обов’язково, у мене завжди була вишита сорочка. У всіх дітей так – на концерти вдягали виступати, на Новий рік. 9 травня йшли до могили невідомого солдата – дехто й у вишиванках, добре пам’ятаю.

Ми тоді не звертали на цю політику (русифікації – ред.) увагу. Пізніше вже зрозуміли – коли мою школу в селі зробили російською. Все життя була українською – у нас українське село, всі українською говорили. Я знала російську краще завдяки матері, а дівчата не могли говорити – це було смішно, коли пробували. Бо не знали російської, вони з кореню українки.

- А ваше прізвище – теж звідти, дівоче?

- Батькове. Та у нас пів села Набок. Набока, Сорока, Притула, Чумак, Холод, Мороз – це наші люди, що з прапрадідів там жили. Коли кажуть вони – це наш Донбас… Та який же він ваш? То ви просто народ такий: де нога ступила – мойо!

ЯК ПОКІНЧИТИ З «ДРУГОСОРТНІСТЮ»

- Ця політика присутності російського в нашій культурі, в нашому житті підтримувалась досить довго. От коли вже почали знімати в нульових серіали, фільми – у кожному ж обов’язково були російські актори. Чому? Такий попит був на них серед українців чи самі сунулися до нас усіма силами?

- Це у нас такий страх був перед Росією, бажання догодити будь-яким шляхом. І оце догоджання  у мистецтві дуже проглядалося. Брали на головні ролі москвичів, нас на другорядні – щоб довести, що тільки вони можуть виконати. Платили їм більше, ніж нам. Самі ж росіяни давали на те гроші, щоб проштовхнути своїх, мовляв, вони талановиті, то й головні. Хоча які там москвичі – скільки серед тих акторів не просто людей з українськими прізвищами, а з українських сіл…

І їм платять одні гроші, а нам – інші. От «Жіночий лікар-3» знімався (спочатку – «Женский доктор») – Москва давала гроші. І у мене, припустимо, 10 тисяч грн за день зйомки, а в російського актора – 3000 доларів (близько 75 000 грн у 2017 році – ред.) Розумієш різницю?

- І це всі наші актори, митці розуміли і як ставилися до цієї інтервенції культурної? 

- Всі ми знали і погано ставилися. Але – це колектив, не станеш же на конфронтацію йти, скандалити. Та й що вдієш, коли така глобальна політика.

Ось за СРСР скільки людей в табори посадили, письменників, поетів талановитих. Хтось не витримував, а хтось співпрацював. Я нікого не звинувачую – кажу, є люди сміливі, а є боягузи і нічого зі страху не можуть вдіяти. Микола Хвильовий не був боягузом, застрелився… А скільки було тих, кого тихо в тюрмах знищили? Ми навіть не можемо відкрити архіви, бо вони всі в Москві були і просто спалювалися. Тарас, коли працював над фільмом «Будинок «Слово» (режисер Тарас Томенко – ред.) – стільки всього перелопатив, свідків шукав, 12 років загалом знімали. Я коли на показах тепер виступаю, кажу – люди, ви повинні подивитися, що з нами робили, мусите розуміти, з якими варварами ми воюємо.

- А коли ж ситуація в кіно змінилася? І чи стійкі ці зміни? Або ж, як тільки перемир’я, так і посунуться російські зірки до нас?

- Як війна почалася. Щоправда, й грошей тепер на кіно нема, цього року я навіть не знаю, хто буде знімати.

Ви думаєте, повернуться? Для мене це страшне. На жаль, може бути і таке – не в таких масштабах, але намагатимуться прослизати. У нас же чимало зрадників залишилося і в мистецтві їх повно – російського походження або які мріють про Росію. Туди їх не взяли – тут лишилися, але чекають і моляться, хліб печуть, щоб зустріти.

- А наскільки акторське середовище, мистецьке…

- Буває підлим, одразу кажу.

- Я хотіла сказати – свідоме, патріотичне, залучене до процесів у суспільстві.

- Усякі є. З одним колегою ось зустрілася – нічого йому не сказала, просто не привіталася, він мене обіймати, а я – відійди. Бачила відео з ним – з компанією гуляє, басейн, діти, російська мова лунає, ще й з масковскім акцентом, шампанське рікою тече, російський шансон… Я як почула – мало не вмерла. Нехай вже так весело тобі – не показуй, бо інші хлопці зараз по коліна в багнюці, гинуть. Не взяли вас в армію – то хоч не демонструйте, чим займаєтесь. Як на це реагувати, кому вірити? Кац*пи – вони і є кац*пи, але свої чому часом поводяться, як нелюди?

- Але водночас є такі, як актор Юрій Феліпенко, з яким ви перетиналися на зйомках фільму «Як довго я на тебе чекала». Мобілізувався і воює в полку БПЛА «Ахіллес». Є Олексій Гнатковський, який після «Довбуша», здається, тільки те й робить, що збори відкриває, благодійні заходи проводить.

- Знаєш, на початку всі долучалися, а зараз вже звикли і, можна сказати, закинули це діло. Ми також збирали на машину, з виставою їздили, я в кінці виходила, промову робила і коробки ставили для грошей. Купили, самі її відвезли. У ТЦК ходила, просилася на війну – думала, прати буду, їсти варити, бо мені треба щось робити. Ну, посміялися з мене трохи.

Я оптимістка, хочу, щоб було більше добрих, нормальних людей, які б розуміли, що кожен з нас повинен щось обов’язково робити для армії. Не сподіватися на державу, а згуртуватися. А тим більше – люди мистецтва. Тож у мене є претензії до наших. Бо є українці за народженням, а за духом – кац*пи.

- А як нам порвати з цим зв’язком?

- Я хоч і добра людина, але хорошим руським – хороші домовини, поганим – погані, нема іншого виходу. А все, що вони насильно в нас вбивали, доведеться силою і вибивати. Мову, культуру – щоб і близько не було.

- Ви, мабуть, теж бачили нещодавню серію скандалів з російськомовними підлітками. Як нам відвоювати цих дітей, перебороти русифікацію?

- Потрібен державний підхід до цього. Я б організувала безплатні лікнепи української мови, щоб вони вбили російську. А потім – як у країнах Балтії: складаєш іспит з української мови – ти українець, ні – давай в Росію або куди хочеш, ти не громадянин. Нам вже не можна тягти гуму – дійде воно само до людей чи не дійде. 

- А як же культурна дипломатія? От ви казали – знаєте і любите молодь. Як до неї достукатися, як зробити українське модним, трендовим?

- Через кіно, естраду, літературу. У мене подруга була, ВГІК закінчила, зараз їй 70, а в Україні з 22 років працювала. Зовсім не знає української мови. І ось кинулась шукати роботу – а всі фільми українські, переклади українські... А я їй казала: вчи українську мову.

- От бачите, без усякого насильства – сам час підштовхнув.

- Правильно, і треба було українські фільми знімати, українські пісні співати, а не російськими забивати. Якби була державна програма така, все б стало на місце. Не можна по-іншому, без твердої руки з таким народом, якому вбили з кров’ю русифікацію.

- Так, але одна справа змусити, а інша – дати можливість полюбити.

- Полюблять. Батька бояться, тому що люблять, а люблять, тому що бояться. Мої донька, онука знають такі українські пісні, яких я не знала, бо до інших звикла. А зараз сама привчаюся до української музики. Так це – я зі своєю свідомістю українською, а взагалі – я за радикальні заходи. Тримісячні, п’ятимісячні мовні курси влаштувати. Є такі люди, які б пішли безплатно викладати. Але ж хтось повинен з державних діячів дати цьому хід, задати рівень українізації, бо ми тут будемо битися довго і нічого не зробимо.

КІНО, ЯКОГО НАМ НЕ ВИСТАЧАЛО

- От якби ви були режисеркою і мали б бюджети, що б ви знімали? Що треба знімати, щоб наступні покоління українців росли українцями?

- Я б красиву класику знімала. «Довбуша» п’ять років знімали, а могли б ще краще зняти, якби гроші були, все затримувалося через гроші. Я б «Лісову пісню» так зняла – всі б дивилися. Блокбастер би був! Але наші багатії бояться давати гроші на кіно (як московські на просування свого колись давали). Немає тепер Терещенків (рід відомих українських меценатів – ред.)

- Я б і продовження «Спіймати Кайдаша» з задоволенням подивилася.

- Продовження там можна безкінечно знімати. Ось зараз вийде за мотивами фільму «Уроки толерантності» Аркадія Непиталюка серіал. Зняли 8 серій, має вийти у вересні, ми тільки закінчили знімати. Це ті ж «Кайдаші», здається, навіть ще краще, сильніше. Мені було смішно. Хоча буває так, що актори сміються, а глядач – ні.

Це про наші воєнні часи, людський побут. Сім’я втікала до Польщі, я там граю свекруху – така сволота, це просто жах, я б її прибила. Не встигла родина виїхати – шукає сину нову дружину, приводить… А в травні почнуться зйомки історичного фільму. 50-ті роки, УПА, гратиму повитуху, дуже добру жінку, що бійців від радянської влади ховає, їсти їм носить у ліс.

- Там знову українці хороші, але нещасні, чи це історія надихаюча?

- Це історія, яку повинні знати, щоб не казали на біле чорне. У нас на Донбасі з молоком матері всотувалося «бандера» як лайка. Ми не знали, хто він, що він, але приїхала зі Львова вчителька українську мову та літературу викладати, а ми – «бендерка, бендерка». Ми діти, не розуміємо, що це, але знаємо, що це погано. Батько образив мене, кажу на нього – «бендеровець!». Бо всім вселяли думку, що це щось страшне. Любити свою Батьківщину, свою землю – це, виявляється, погано, треба кац*па любити! От чому нас вчили, бо для них перше діло – оббрехати. І тому я з великим задоволенням гратиму цю роль. Буду патріотку України грати з усіх сил, які у мене є. Покажу, як вона бореться за свою землю, допомагає її захисникам, бо прийшли чужі й чоботом топчуть Карпати, людей скільки до Сибіру вислали… і брешуть, брешуть. Цей народ весь час живе на брехні. З дитинства пам’ятаю вислів – «брехливий кац*п», тепер розумію, звідки він.

Так і пиши: кац*пи, не пиши рускіє. Ненавиджу їх, хоч до останнього намагаюся в людях добро знайти. Допекли вже. Донька моя в Ірпіні страшне пережила. Вони досиділися до останнього, не виїхали. Ховалися в підвалі з дівчатами і сусідом. У нього зброя була, і коли побачили, що танки повертають на Ірпінь, до будинку, домовилися, що він їх застрелить, а потім себе. І дівчата погодилися, бо – познущаються ж і вб’ють…  Не могли втекти, бо машина не заводилась. І він востаннє спробував – завелась! Вивіз. Висадив її вже десь на Фастівщині. Ніч, поле, ні душі, гуркотить навколо, а вона в темряві з котом на руках…  Аж поки родич зміг забрати. 

- Пані Ніно, ви багато бачили, багато пережили і втрачали, і досягали. Що вас може зараз здивувати, порадувати щиро, розчулити?

- Тільки перемога.

- Не перемир’я?

- З ким миритися? Це не перемир’я, це сором. Мені хочеться перемоги. І відразу щоб була прекрасна роль, за якістю – як у «Тривалій втечі» (італійсько-український фільм режисера Андреа Маньяні, Ніна Набока виконала одну з головних ролей – ред.). Я зіграла там дуже хорошу роль, вона у мене вдалася (фільм не дуже вдався, кажуть, а моя роль вдалася). Хочеться ще працювати і працювати. І викладати в лікнепі культуру мови! Я безкоштовно на такі курси піду, буду викладати, вірші, монологи давати читати, сценки робити – в такому ключі. Я ж не філолог. Та й запам’ятовується краще, коли навчання – через творчість. Я піду, організую, щоб якусь користь принести знанням української мови і української культури. І сподіваюся, побачать, що Ніна Набока зробила, і знайдуться послідовники. Бо це дуже потрібно.

Тетяна Негода, Київ

Фото Геннадія Мінченка