Черговий ефір програми «Самохвалов запитує» був присвячений українській музиці та музикантам. Чи може бути творчість поза політикою в лихі часи? Чи потрібна музикантам бронь? Як зробити, щоб авторство годувало, а заняття музикою перетворилося з хобі на бізнес? Як ставитися до тих, хто ще недавно заробляв у Росії на концертах чи нині живе поза інтересами суспільства? Про це ведучий Василь Самохвалов говорив із Сашею Кольцовою, лідеркою гурту «Крихітка» і громадською активісткою.

СТАРІ ПІСНІ НА НОВИЙ, ВОЄННИЙ, ЛАД

- Новий альбом послухав кілька разів. Про що він?

- Я давно збиралася випустити повноформатну платівку, ми хотіли зробити це до повномасштабного вторгнення – не встигли, група роз’їхалася по всій Україні, кілька місяців не мали репетицій, і студія виїхала з Києва в Івано-Франківськ, потім повернулася. Тобто майже рік був вимушеної паузи, поки всі прийшли до тями, зрозуміли, що життя продовжується, і хотілося результату, хотілося підсумувати щось.

Для нас «Крихітка» завжди була хобі на вихідних, все це не було схоже на шоу-бізнес, але в цьому є перевага: вже українці менше слухають російської музики, і ці десятиліття, які у нас було вкрадено увагою до російської музики, тепер ніби повертаються, і мені здається, що вчасно.

- Повертаючись до альбому – чому тут такі пісні?

- Там немає випадкових, «прохідних» пісень. Деяким пісням 7 років, наприклад. У мене є характерний авторський почерк, я розповідаю персональні історії, мої історії. Там є персональні історії, є пісні, в яких я переписувала другий куплет, коли почалося повномасштабне вторгнення, тому що розуміла, що вони вже не контактують зі слухачем, який так багато пережив за цей час. Наприклад, пісня «Падай, вставай» була переписана, пісня «Безжальні і крихкі» була переписана, «Зграя» – переписана, «Сильно довго, добре» – переписана.

Я сказала просто в один момент: хлопці, все, я більше не виходжу на сцену зі старими піснями, мені це нічого не дає, тільки відбирає. І публіці це вже нічого не дає, це якесь перемелювання старих непрацюючих сенсів, ми вже всі інші. І це прозвучить, можливо, штучно, але тепер потрібно займатися культурою. Росіяни так сильно хочуть знищити свідчення того, що українці існують, а свідчення того, що українці існують, – це культура.

 - Взагалі стосовно української музики – що у нас тепер відбувається? «Мертвий Півень» у нас відродився, вибач за каламбур, є дуже специфічний, з погляду музики, але цікавий, з точки зору успішності проєкт «Клавдія Петрівна». З чим все це пов’язано?

 - Пішли росіяни з ринку, а запит на емоції залишився. Наприклад, пішли, умовно кажучи, групи напряму «Ленинград», то туди встали «Жадан і Собаки». Пішли, наприклад, різні поппродукти, і зайшов Пивоваров зі своєю такою умовною, рівною музикою, із зрозумілими бітами, із зрозумілим «продакшеном». Нікому особливо не потрібна ніяка Земфіра, тому що є реальний десяток українських виконавиць. Величезна ніша, дівчата її чудово заповнюють. 10 років було «відкушено» у цих людей, які випускали альбоми 10 років тому, і вони тільки тепер мають шанс перезапуститися. І тому що, наприклад, Жадан став великою зіркою не лише тому, що він пропрацював всі 20 років не зупиняючись, як станок, – у людей звільнилося місце. Я отримую купу листів, купу меседжів у приват про те, як людям зайшов «Під весняним дощем», і я розумію, що запит на сенси тепер величезний.

- Як воно тепер працює з точки зору бізнесу? От раніше було зрозуміло: випускають люди альбом, потім людей заводять за ручку на музичні канали, на радіо, всі слухають з кожної праски якусь пісню і потім катають гастролі, по корпоративах, і музиканти таким чином заробляли, повертали вкладені інвестиції…

- У мене була коробочка металева вдома, я продала машину і поклала туди гроші. Металева, тому що брала з собою в укриття, то щоб не згоріли. І вона порожня зараз, тому що записала альбом, зняла два кліпи. Я на неї дивлюся і думаю: коли ж ти наповнишся? Мені абсолютно незрозуміло це як продюсеру й інвестору. Я зрозуміла, що люди бояться тепер ходити на концерти через мобілізацію, через, інколи, недоречність. З одного боку, є величезний запит, з іншого – треба знову стати на рейки, підключити нові медіа. Мені абсолютно незрозуміло тепер, що робити з концертним ринком, коли ти тільки вийшов, а мобілізація і музиканти не всі захищені, і абсолютно непрозорі правила, хто отримає бронь, хто не отримає. Ми донатимо, збираємо, ми постійно активні в полі збору на щось, на дрони, на медицину. А «виїжджають» тільки всі інші люди, які взагалі не були помічені в донорстві, і незрозумілість робить мені боляче як інвестору, як продюсеру проєкту, тому що я розумію, що мені потрібно писати своїм музикантам – будь ласка, будьте обережні. І це – несправедлива ситуація, тому що якісь мої колеги пішли в ЗСУ, якісь музиканти не служать, якісь музиканти просто виступають, не донатять, живуть життя, якісь музиканти виїхали і донатять.

Немає прозорих правил. Може, має бути якась формула. Забронювали ж артистів цирку в якийсь спосіб – то ми теж будемо показувати: ось кількість контактів, ось наша міжнародна аудиторія, ось що можемо зробити стосовно культурної дипломатії. Нерівномірна, несправедлива для всіх ситуація.

- А музикант під час війни що має робити?

- Свою роботу.

- Багато хто каже – я музикант, я не призначений для війни.

- Ніхто не призначений для війни.

Абсолютно ніхто не хоче йти і займатися там брудною роботою, але так сталося, що ми зараз в цих обставинах. Мені здається, що якщо би нам запропонували піврічні контракти з ротацією, дуже багато би пішли. Я би пішла, я закінчила курси тактичної медицини. Треба пів року послужити і гарантовано повернутися на моє робоче місце – я готова. І мені здається, що дуже багато моїх колег теж. Це було би набагато справедливіше, ніж зараз.

- Що відбувається взагалі в музичній тусовці? Що говорять? Є якась тотальна ідея, єдиний якийсь знаменник? Ви ж спілкуєтеся між собою?

- Абсолютно всі згодні з тим, що ми маємо право далі займатися музикою, тільки якщо ми донатимо або займаємося культурною дипломатією. Якщо ти просто сидиш вдома і заробляєш на стримінгах свою тисячу доларів на місяць, ти молодець, але як ти допомагаєш нам перемогти?

Чи ми можемо довести свою ефективність? Ми хотіли би, напевно, це має бути якийсь контракт з державою, що ми донатимо і ми граємо. Ось така кількість концертів, ось така кількість контактів, ми перекладаємо щось на німецьку, на французьку, ми зустрічаємося з організаціями, щось робимо в соцмережах , щоби про злочини Росії дізналися. Тобто ти або культурний дипломат, або ти вже не можеш робити музику для задоволення, реалізуючи своє покликання, у тебе вже з’являється соціальне навантаження, тому що ми винні цьому суспільству, яке підтримує нас своїми лайками, яке підтримує нас своїми прослухуваннями, яке готове платити за наші квитки. Ми винні суспільству, а суспільство зараз, як і ми, страждає під ракетами. Наші родичі, друзі гинуть на війні, ми не можемо просто піднятися над життям, ми маємо бути активною його частиною, якщо ми хочемо продовжувати бути українськими музикантами.

Я абсолютно погоджуюся з думкою, яку я прочитала у когось із колег: якщо ти вибираєш шлях особистого виживання, свої інтереси, то суспільство програє, якщо так зроблять усі. Ми не можемо кожен бути тільки за себе.

МУЗИКА – ТЕЖ ЖИТТЄВА СТРАТЕГІЯ

- Наскільки має бути музикант або творець залежний від суспільства?

- Напряму. Ми існуємо тому, що існує наша публіка. Якщо тебе ніхто не слухає, тебе не існує, напевно, а якщо твоя гординя не дозволяє тобі йти на контакт з аудиторією, від якої ти можеш отримати фідбек… але музиканти тому й існують – бо грають для когось, для контакту з аудиторією. Можна вдавати, що ти нікому нічого не винен, але якщо ти існуєш за гроші платників податків, то вибач. Я би залюбки займалася тільки музикою, приїжджала би на гарному автомобілі на хороший майданчик, не думала би ні про що і просто співала би у гарному одязі. Але це неможливо в Україні тепер, неможливо було для мене, для мого жанру 10 років тому.

- Як ви ставитеся до колег, що до 24 лютого їздили в Росію на гастролі, а тепер раптово прозріли і стали іншими?

- Мені головне, щоб вони не вчили мене патріотизму і як мені робити бізнес. Я хотіла б уникнути ситуацій, в яких музичні журналісти, музиканти, функціонери музичні, ті, хто підтримував російську музику, тут вводив її сюди, промотував, рекламував, вчили мене патріотизму. Мені, наприклад, приємно бачити україномовні пісні Монатіка. Окей. Мені приємно бачити, що колеги усвідомлюють. Публічний перехід на світлий бік – це класно. І якщо ми бачимо приклад, що бізнес перестав працювати з Росією, або артист відмовився від 70% своїх прибутків, нам потрібні ці публічні історії, що люди змінюються. Тому що, коли люди змінюються, це диво, особливо, коли це щиро.

Це вибір. Якщо я вибираю гроші, це чесно треба сказати: я вибираю власне виживання, свій рівень життя, рівень життя своєї сім’ї. Таких людей безліч, не тільки музиканти. Вони були в 2014 році, вони були в 2005-му – люди, які вибирають себе. Це дві різні стратегії життєві. Ті, хто перепливають Тису і виїжджають, одружуючись із бабусями, і ті, в кого троє дітей, але йдуть служити.

- Ми на людей завжди довішуємо їхній багаж минулих неправильних кроків або помилок. Мовляв, ти в Росію їздив вісім років, тепер не маєш морального права щось робити. Що робити з собою і що робити з такими ситуаціями?

- Пробачати і йти далі. До 2014 року, здається, «Бумбокс» виступав в Росії, – ми що, перестали любити «Бумбокс»? Що ми тепер бачимо? Людина поставила своє життя нарівні з життями інших військовослужбовців і виконує свій патріотичний обов’язок.

- У «Крихітки» як з Росією складалося?

- У 2005 році виступали в Москві у клубі. Це були дві чи три поїздки, але мені ніколи не було там цікаво. Для мене це було дуже травматичним, якщо чесно. Мені сильно не подобалась Москва і я не відчувала там сенсу того, що відбувається. Тобто було зрозуміло, що там гроші, і мене якраз колеги дуже сильно пресували: о, ти зі своєю позицією, це дурня, ми вже купили собі будинки, подивись. Ви ідіоти, робіть пісні російською. В мене було дві російськомовні пісні в проєкті ЮНЕСКО, з Валентином Панютою був проєкт такий.

- Що має змінитися, щоб музика була не хобі, а професією для україномовних виконавців?

- Найперше потрібно провести реформу авторських відрахувань, музиканти мають жити на роялті. Якщо немає концертів, телебачення має сплачувати роялті – у нас телебачення не сплачує авторську винагороду.

Якщо, наприклад, ви на своєму ютуб-каналі ставите якусь музику, у вашому кафе, ви маєте підписатися з авторською організацією, подати плейліст з того, що у вас крутиться... Автори – ті, хто ноти і слова написали, суміжні – ті, хто виконали, записали музику – у них є свій пул прав. І я отримала тепер менеджерську освіту, зокрема, через те, що одного дня, можливо, я буду займатися роботою в цій галузі. Мені здається, там потрібно навести лад і потрібні фахові кадри.

ПРО ЦІНУ КОМФОРТУ ДЛЯ ЦИВІЛЬНИХ І ЗАХИСТ ВІД РОСІЙСЬКОГО ПІСЛЯ ВІЙНИ

- Про Сашу Кольцову як громадянку хотілося ще поговорити. Третій рік пішов повномасштабки, напруження у нас в суспільстві зростає, куди це все рухається?

- Куди рухається напруження? Ми всі стаємо складнішими, і простішими, і складнішими.

Мені здається, що рівень втоми від того, що ти перебуваєш на межі виживання і постійно турбуєшся за своїх близьких, пробуджує в людях головне про них. Мені приємно, що в моїй бульбашці більше людей, які себе асоціюють з Україною, і людей, які вибрали індивідуальний шлях виживання, в ній менше. Я винна державі, бо тут моя освіта, тут моя робота, тут мої рідні, тут моя публіка, я відчуваю цей зв’язок з нею українського суспільства. Мені було б важко сказати – я така талановита, гарна, я не створена для війни, буду сидіти в Португалії, пити вино. Я не можу собі дозволити такого ставлення до суспільства, з яким так тісно пов’язана.

Я не знаю, як у вас – втома, апатія. Постійно щось відбувається, майже кожного дня, щось нове летить, ми по-новому відстрілюємося, треба донатити на щось нове. Тобто кожен день – нові купи проблем, з якими ти маєш справлятися.

Я навіть важче переживаю дні без обстрілів, без тривог. Тому що проходить 2–3 дні без тривог, і ти такий – вау, яким було класне життя, мозок починає розслаблятися, переключатися. Акація, каштани, і ти такий – боже, яке прекрасне життя. А, ще ж росіяни.... І чистої радості немає, ти не можеш розслабитися до кінця. Ти знаєш, що дуже багато смертей сталося, ти знаєш, що там... Я гуляла нещодавно Пейзажкою (Пейзажна алея, зона відпочинку в Києві, – ред.), і було якесь свято, я вже не пам’ятаю, і люди гуляють з дітьми щасливі, кущі ці, красиво, і хтось сидить і ридає, і ридає в куточку. І ти розумієш, що щастя більше не для всіх, тому що дуже багато втрат, і в нас у кожного є ці втрати, і це не оминуло нікого абсолютно, і суспільство інакше.

Я ніколи не передивляюся відео з тим, як вбивають росіян, нічого не відчуваю. Мені нічого це не дає. Але я абсолютно не можу дивитися на наших солдат, які в якихось складних ситуаціях знімають тіктоки, мені оце болить, наприклад. Я теж намагаюсь себе не тригерити настільки, щоб потім завмирати і розуміти, що я не функціональна, коли я себе перевантажую цими емоціями. Ми цивільні, у нас є ця розкіш вийти в кафе, випити кави, бути собі трішечки хазяїном. Я оце вже сприймаю, як величезний привілей завдяки тому, що хтось служить за мене, і мені створюють цю можливість. Тому я кожного разу прокидаюсь і думаю: так, у мене є сьогодні день. А він є в мене завдяки тому, що хтось зараз за мене служить, я маю просто взяти і зробити свою роботу. Донатити, робити тексти, писати музику. Мене це мобілізує.

- Як ми змінимося як народ, як суспільство, як країна?

- Я постійно жартую, що ми будемо покоління поплавлених дідів. Ми будемо плавитися не в кращий бік, я боюсь. Я, напевно, буду до кінця життя мати якийсь запас продуктів дома, я буду слідкувати, щоб була вода, баклажечка зайва – раптом що. Я не можу спати в одязі в якомусь – яскравенько вдягаюсь, піжаму, я вже не можу так розслабитися.

- Щоб якщо знайдуть, мати пристойний вигляд.

- Щоб їм було зручно нести хоча б. Біля скла я вже спати не ляжу, наприклад, якщо на ньому броньована плівочка не поклеєна. Я більш обережна, ніж більшість моїх друзів, і купила вогнегасник, який сам спрацьовує. Це автоматична річ, коли вона нагрівається, то вибухає і гасить.

- Ми травмовані.

- Ми травмовані. Але водночас я, наприклад, дуже заточена на те, щоб отримувати радість від життя, від простих речей. Сходив потренувався – молодець. Почитав книжку – клас, вивчив щось нове – супер. В мені є стійкість, і в мені є віра в інших, і в мене багато друзів. Мені здається, я собі так організувала все, щоб не впадати у відчай.

- Як нам потім повернути, все це склеїти докупи? Воював-не воював, виїхав-не виїхав… І чи потрібно буде склеювати?

- Ти сидів у Мар’їнці, ти сидів під Херсоном… Приїжджаєш і починаєш спілкуватися з людиною, яка жила життя для себе і берегла себе. Ну, буде когнітивний дисонанс з одного й з іншого боку. Мені здається, якщо ти цивільний, здоровий чоловік – роби щось для хлопців, які сидять за тебе в окопах. Роби щось, щоб бути чесним перед собою, перед своєю сім’єю. Тому що оцей вибір на користь власного виживання ціною життя інших… ти маєш розуміти, що хтось заплатив за тебе цю ціну. І вдавати, що це не так – це несправедливо.

- Тоді наостанок ще й про Росію. Сусід залишиться, і культурний простір все одно буде фонити. Чи нам потрібні оці-от «хороші рускіє», потрібна якась там «руська культура», як далі?

- Потрібно тримати в голові портрет людини, яка буде сплачувати репарацію. Ми ж впевнено уявляємо собі німців, які сплачували репарації після Другої світової. Нам потрібен конкретний портрет росіянина, який буде почуватися винним, який буде відчувати всі негативні наслідки своїх політичних рішень.

Я би дуже була зацікавлена в тому, щоби через 20 років покоління росіян боялися взагалі вголос сказати «Україна». Тобто вони мають нас боятися, у нас мають бути така зброя і такий захист. Здорові кордони – це як в сімейному житті. Якщо в тебе є аб’юзер під боком і ти хочеш далі з ним співіснувати, ти маєш вибудувати здорові кордони за допомогою поліції, судів, друзів з кулаками, грошей, бути автономною. Щоби просто тримати це під п’ятою, тому що щойно ти відпустиш, воно нападе на наших дітей, на наших онуків. Ми тепер розуміємо, що вони постійно будуть хотіти наші землі, вони постійно будуть хотіти нашим дітям просувати культуру, – це те, що постійно рухається на нас. Потрібно зробити кілька таких зусиль, щоб вибудувати культурологічну межу і вплинути на їх історичну пам’ять, вплинути на свою історичну пам’ять, щоб ідентичність українців нових була настільки міцною, щоб із садочка було зрозуміло, що це – ворог. За цим всім є реальна амбіція знищити Україну й українців. І це все – туман рожевий.

Василь Самохвалов

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі «Ukrinform TV»

Фото: Павло Багмут