Здавалося б, що 2023 рік нічого не обіцяв нам у плані кіно, бо велика війна триває, а фінансування кіногалузі стиснулося до мінімуму. Проте кілька нових фільмів все ж було знято та завершено. Укрінформ підбив підсумки українського кінороку з головою Державної агенції з питань кіно Мариною Кудерчук.
- Пані Марино, скільки цього року було знято фільмів за підтримки Держкіно? Бо на великі екрани таки виходили вітчизняні стрічки, але це – відкладені прем’єри, зняті ще до повномасштабного вторгнення.
- Дійсно, ми від 2023 року особливо нічого не чекали, бо триває повномасштабна війна. Але наші кінематографісти вже навіть наприкінці 2022-го почали відновлювати роботу над ігровими фільмами: стартувало щось нове, завершувалося те, що починали до великої війни або «заморозили» перед нею. Звісно, робилося дуже багато документальних стрічок. Примітно, що в цьому році майже кожного місяця була українська прем’єра.
Це ще не зовсім підсумок, тому що до кінця року, я сподіваюся, буде завершено ще 3 фільми, але на сьогодні з початку 2023 року за підтримки Держкіно завершено виробництво 17 фільмів, з них 11 – ігрових повнометражних, 1 – короткометражний, 2 – документальні повнометражні, 1 – повнометражний анімаційний, 2 – короткометражні анімаційні. У 2022 році за нашої підтримки було завершено 16 фільмів.
Ці цифри майже такі, як і в перший воєнний рік… Сподіваюся, наступний рік буде вдалішим для українського кінематографа.
- На 28 грудня запланована прем’єра фільму «Мій карпатський дідусь» режисера Зази Буадзе. Він теж був знятий ще до повномасштабної війни?
- Так, але постпродакшн робився під час війни, це копродукція. І «Дон Жуан із Жашкова» (режисер Віктор Буток), прем’єра якого буде на початку січня, – теж довоєнний. І «Генделик» (режисер Тарас Дударь), який стартував у прокаті наприкінці листопада, і короткий метр «ГКЧП» (режисер Аркадій Непиталюк) – всі вони зняті до війни.
А от на лютий планується широкий прокат фільму «Уроки толерантності» Аркадія Непиталюка, який вони зняли в жовтні 2022 року – ми пам’ятаємо, який то місяць був у Києві, якраз під час обстрілів команда знімала кіно, на ентузіазмі. Там є частка держбюджету, але вони все в борг знімали, зменшили частку і держбюджету, і свою – зробили фільм більш локальним, що змогли – здешевили. Досить гарна стрічка, її і за кордоном сприйняли добре – світова прем’єра відбулася на Талліннському фестивалі «Темні ночі».
Також у лютому наступного року вийде короткий метр «Виховання висотою» – свій дебютний фільм молоді режисери Антон Чистяков та Роман Краснощок теж знімали 16 жовтня 2022 року під обстрілами. Уявляєте, вони піднялися на 25-ий поверх – і тут саме ракета летить! Вони зафіксували. Це повноцінна історія, дуже мотиваційна.
«Мавку» доробили під час війни, «Довбуш» робився багато років, але завершили постпродакшн вже під час війни. Такі досить дорогі проєкти часто робляться в копродукції (копродукція – процес спільного кіновиробництва щонайменше двох країн, коли вони залучені не лише до виробництва, а й до фінансування фільму, – ред.), але в ситуації затягування робіт – ковід, війна інші ситуації – трапляється, що партнери відмовлялися. І зараз багато копродукційних проєктів поставлено на паузу, тому що європейські партнери хочуть підтвердження нашого фінансування – вони готові вкладатися тоді, коли й ми даємо якісь гроші, а у нас із цим були проблеми.
Наприклад, зараз Одеська кіностудія запускає проєкт «Режисер» про Олександра Довженка. Який кілька років тому став одним із переможців шістнадцятого конкурсного відбору Держкіно (режисер Костянтин Коновалов). Проєкт було підтверджено, але потім його «заморозили». Зараз доведеться змінювати партнерів, тому що ті, які погодились співфінансувати, вже не готові цього робити...
МИ ЗА КРОК ДО РАТИФІКАЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ ПРО СПІЛЬНЕ КІНОВИРОБНИЦТВО – ЧЕКАЄМО НА ГОЛОСУВАННЯ
- І тепер вони мають знайти інших партнерів на цю ж суму, хто готовий підхопити проєкт?
- Так, тому що є зафіксована державна підтримка, і ми не можемо збільшити її частку. Вони тепер шукають інших партнерів, але зараз відкрито більше можливостей: і Єврімаж (фонд підтримки спільного кіновиробництва і прокату аудіовізуальних робіт, створений при Раді Європи), і Європейський фонд солідарності з українськими фільмами, й інші міжнародні інститути та фонди, які можуть дофінансовувати такі проєкти. Тим більше ми зараз за крок до ратифікації Європейської конвенції про спільне кінематографічне виробництво, Президент України вже подав її до Верховної Ради, комітети ми вже пройшли, зараз очікуємо винесення в зал на голосування.
- Які позитивні наслідки матиме ратифікація?
- Буде відсоткове лімітування – внесок країни, яка може вступати в копродукцію стане від 5 відсотків. Зараз це питання недоврегульоване – ліміти більші. Тобто внески можна буде назбирати навіть невеликими вкладами – обирати фонди, які дають невеличкі суми, але вони мають велике значення!
І ми це бачимо на прикладі художнього фільму «Буча» (режисер Станіслав Тіунов), зйомки якого розпочато торік: він знімався без державної фінансової підтримки, але адміністративно – листами і зверненнями до посольств іноземних організацій ми їх підтримували. От вони зібрали всі необхідні кошти потроху – від меценатів і фондів. Фільм вже готовий, я бачила чорнову версію, він дуже потужний, і щоб хто не говорив, дуже потрібний сьогодні, попри те, що українцями він сприймається важко – нам дуже болить, надто свіжі відчуття.
НА 40-Й ХВИЛИНІ Я ПОЧАЛА ЗАДИХАТИСЯ, МЕНЕ ДУШИЛИ СЛЬОЗИ, ТОМУ ЩО ТИ ДИВИШСЯ ПРОСТО В ОЧІ ЦИХ ЛЮДЕЙ…
- А чи не станеться так, як з серіалом «Юрик»? Коли після виходу на широкого глядача всі почали говорити: «Ні, все було не так, ми пам’ятаємо, ви все прикрасили». «Буча» – це ж також ігровий фільм і там все буде показано «трішки художньо».
- Я впевнена, що це інша історія. Прототипи героїв драми «Буча» – це реальні люди, які мешкали у містах Буча, Ворзель та Гостомель (частина з них, на біду, загинули), це волонтери, люди, які брали участь в евакуації. І вони консультували авторів фільму. Ми дивилися чорновий матеріал на закритому показі разом з ними – і вони розповідали, що все це дійсно було.
Зрозуміло, що в кожному ігровому кіно є художня складова. Я дуже хвилювалася, що у фільмі будуть криваві страшні сцени, і мене вразило у «Бучі» те, як вони змогли показати правду без надто жорстких сцен. Вони залишили жахіття за кадром, але по очах людей, по натяках – ти розумієш, що відбулося дуже страшне. Я на 40-й хвилині просто почала задихатися, мене душили сльози, тому що ти дивишся просто в очі цих людей... Дуже професійна гра акторів, вони органічно вжилися в ролі. Причому найгіршого негідника грає Слава Довженко.
- Він же майстер створювати позитивних персонажів, а тут – негідник!
- Негідник з імперськими замашками, який вважає себе висококультурною людиною. Але він якраз і керує жахіттям, яке росіяни творять там з людьми. Слава відіграв просто шикарно! Й виконавець іншої головної ролі – польський актор Цезарій Лукашевич, теж зіграв блискуче – достовірно передав історію чоловіка, який, отримавши притулок в Україні, проживає в Бучі, і завдяки своєму паспорту громадянина Казахстану зміг вивозити людей з того пекла.
Я так розумію, що з «Юриком» конфліктна ситуація вийшла через те, що автори в анонсах писали: фільм засновано на реальних подіях. Цього не можна було робити, там багато вимислу. Це був лише рекламний слоган. А з «Бучею» інакше – це розповідь реальних учасників подій про реальну спецоперацію з вивезення людей, і консультантами фільму були свідки тих подій.
- Орієнтовно фільм «Буча» має вийти в кінотеатрах України наприкінці лютого?
- Так. Він вже готовий і поданий на Берлінський міжнародний кінофестиваль, сподіваюся, що його відберуть.
В АБСОЛЮТНО КОЖНОГО ФІЛЬМУ Є ФАНАТИ І Є ХЕЙТЕРИ
- А може, щоб уникати ситуацій, коли фільм після виходу критикують за «неправильність», варто створити розширену експертну «художню раду», яка б ставила перед виходом свій «знак якості»?
- Я тут з вами не погоджуся. Це буде певною мірою цензура. Ігрове кіно – це насамперед бачення автора, автор щось хоче саме так сказати глядачу. І якщо буде така умовна «художня рада», вона так чи інакше буде упереджена. Ви ж бачите по нашій сфері – отут дружимо і підтримуємо, тут – не дружимо, значить, не треба підтримувати. У абсолютно кожного фільму є фанати і є хейтери, і коли людині кажуть: ні, ти неправильно зробив, перероби – це вже не авторський твір буде.
- Я не мала на увазі цензуру, радше фахову експертизу. Значить, почекаємо, коли потенційні експерти зможуть стати вище своїх особистих уподобань, щоб неупереджено оцінювати своїх колег.
- Насправді ж експертна робота проводиться – Держкіно приймає всі фільми, які створені за державної підтримки. Так само як Мінкульт і УКФ. І, звісно, з нашого боку можуть бути якісь поради.
- Але так, щоб готовий фільм зовсім не прийняти, такого не буває?
- Щоб не прийняти – ні. Це авторська робота, і ми не можемо втручатися.
- Повертаючись до «Бучі». Це ж чудово, що попри відсутність державного фінансування, знайшлися сміливі автори, які вирішили випустити такий суспільно значущий фільм.
- Але ж ви пам’ятаєте, скільки було хейту, зокрема і від кінематографістів, коли вони тільки випустили тизер-трейлер. Першою тоді виступила проти «Українська кіноакадемія», у суспільстві обурювалися: мовляв, такі фільми «не на часі». Автори не відступили від ідеї і таки зняли кіно, але поки хлопці по крупинках збирали гроші на нього, росіяни випустили фільм «Свідок» про Бучу – так, як вони це бачать. На пропаганду там грошей багато витрачають, можуть собі дозволити і швидко зняти, і одразу ж дати в прокат, і у відкритий доступ на Ютуб викласти. Ми, українці, потім дивимося і – новий скандал: чому ми таке не знімаємо? А тому, що хтось вважає, що не на часі про Бучу знімати! А світ уже побачив версію росіян...
У КОНКУРСІ НА ДЕРЖФІНАНСУВАННЯ ПОТРІБНО ЗАДАВАТИ ТЕМАТИКУ КІНОМИТЦЯМ
- То, може, саме на часі відродити державну підтримку патріотичного кіно в ширшому сенсі? Раніше така окрема програма була у Мінкульту, а потім вона була передана в Держкіно. Бо ви правильно говорите: поки ми обговорюємо, на часі чи ні, росіяни знімають свої «патріотичні» серіали, а наша молодь, як це не прикро, їх дивиться.
- У нас йде дискусія з цього приводу і з Радою кінематографістів, і з профільним комітетом Верховної Ради, і з Кабміном, і з Міністерством культури. «Патріотичне кіно» – дуже загальна назва. Згадайте, коли в патріотичному конкурсі Мінкульту люди щось одним рядком прописували, а потім у 2018 році серед переможців конкурсу з’явився проєкт «Кузюка». Це хіба патріотичне кіно? Це звичайний мультфільм для малечі.
Тому зараз ми проговорюємо, що на конкурсних відборах Держкіно потрібно задавати тематику. Ми, як орган, що формує політику, розуміємо, чого нам зараз не вистачає. По-перше, не вистачає підліткового та дитячого кіно та серіалів, які б мотивувати підлітків у виборі професії, виховували той же патріотизм – бажання залишатися в своїй країні, розвиватися, робити щось не тільки для себе, а думати про дружбу, підтримку інших, повагу до батьків. Потрібне кіно, яке б вони дивилися й прагнули бути схожими на його героїв. Такого у нас зараз майже немає.
У нас не вистачає фільмів на історичну тематику, про наші історичні постаті – їх багато, про кожну можна зняти не тільки документальний фільм, а й художній. Я вже сказала, що про Олександра Довженка починають робити фільм. До цього проєкту доєднались хлопці, які робили документальне кіно про нього.
- Це буде художній фільм, байопік?
- Саме так, щоб показати класика українського і світового кіно Олександра Довженка більш широко, не тільки як режисера, а як людину – в дружбі, у відносинах, в життєвих складнощах. Показати, які події у житті підвели його до певних вчинків, як радянська система ламала людей, і попри це вони все одно жили і розвивалися. Сценарій присвячено першому року його роботи – періоду формування його світогляду та формування мистецького почерку.
У нас вже й сучасних імен дуже багато – героїв нашого часу! Це і військові, і медики, і педагоги – люди, які роблять все можливе для перемоги. Про кожну таку людину можна написати сценарій.
Наша історія набагато ширша і багатша на події, ніж у багатьох країн, але вона дуже слабко висвітлена в кінематографі. Сподіваюся, ми зможемо підштовхнути авторів на розробку таких сценаріїв. Будемо стимулювати це.
- Історичні фільми дорогі у виробництві...
- Звісно! Дуже дорогі, але є наші реалії і потрібно відштовхуватися від них. Сподіваюся, такі фільми будуть підтримувати й наші європейські партнери, бо, якщо згадати наших князів, то це вже буде історія, що стосується не тільки України – вони ж поєднувалися через шлюби з іншими країнами! Таке кіно може бути дуже цікаве глядачам.
І, звісно, документалістика зараз вкрай важлива. Документувати потрібно все, що зараз відбувається, – це частина нашої сучасної історії, яка потім буде лягати в основу художніх фільмів.
ПО ДОВЖЕНКО-ЦЕНТРУ МИ ЗАГРУЗЛИ В СУДАХ, ТОМУ ЩО ОЛЕНА ГОНЧАРУК ТАК І НЕ ЗАХОТІЛА ПІДПИСУВАТИ КОНТРАКТ ІЗ ДЕРЖКІНО
- Про Довженка, але з додатком «центр». Чи владналося протистояння між Держкіно та Довженко-центром, який належить до сфери вашого управління?
- Ми зараз загрузли в судах, тому що Олена Гончарук, яка в лютому 2023 виграла конкурс на посаду директора Довженко-центру, так і не захотіла підписувати з нами контракт. Держкіно склало контракт, який запропонували їй до підписання, вона його не підписала і надіслала свою версію, яку ми вивчили і не погодили. Це право органу управління – є типовий контракт плюс особливості кожного підприємства. Це не приватне підприємство, а державне, яке дотується з бюджету.
- Виходить, вона ніби обрана на посаду, але так і не зайняла її? Зараз її функції які?
- Вона – директор Музею кіно Довженко-центру. При цьому вона подала на Держкіно позови до суду щодо призначення її директором Довженко-центру за рішенням конкурсної комісії Мінкульту (ми цього не можемо зробити ніяк, тому що ми – інша організація); про відновлення її в статусі т.в.о. директора; та про призначення її директором за нашим конкурсом, але на її умовах. У нас вже цілий стос судових рішень, в яких їй відмовили. Але ситуація виглядає так, ніби вона і не хоче свого призначення, а хоче привертати до себе увагу.
- Хто зараз фактично керує Довженко-центром, у кого право підпису?
- Фактично – заступник директора. У нього право підпису, він т.в.о., але наші запрошення приїхати до Держкіно на наради чи бесіди вони ігнорують.
- То як зараз відбувається співпраця, адже Довженко-центр належить до сфери вашого управління?
- Співпраці немає. Вони тільки подають нам документи, що стосуються держфінансування – все одно ж бюджет їх фінансує. З іншого боку, в них є надлишкові площі, які простоюють понад 20 років, бо вони їх не в змозі утримувати. Хочуть їх здавати в оренду, але без Фонду держмайна, на що ми не можемо піти, тому що є закони України, які ми не порушуємо.
ТРЕБА ПІДТРИМУВАТИ КІНЕМАТОГРАФІСТІВ, БО КІНО – ЦЕ ЧАСТИНА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ
- Під час минулої нашої розмови ви сказали, що, напевно, до кінця війни конкурсів Держкіно проводитися не буде. Але, я так розумію, що їх таки вирішено поновити? На 2024 рік суму фінансування збільшили майже в п’ять разів і це вже надає оптимізму?
- На 2024 рік затвердили 589,6 млн грн на підтримку кінематографії – це справді більш оптимістично, проти минулорічних 90 мільйонів.
У 2022-му наші мрії були про те, що перемога буде через 3 дні чи через 2 тижні... Але майже 2 роки ми живемо в цій реальності – хтось поїхав з країни, хтось волонтерить, багато кінематографістів на війні, багатьох, на жаль, вже немає. Хтось потроху знімає документальне кіно, хтось намагається – художнє. Треба їх підтримувати, бо кіно – це частина інформаційної політики держави. Через кіно ми можемо розповідати світові про нас, українців, про ситуацію в країні, нагадувати про себе.
Звичайно, попередній мінімальний бюджет дозволяв хіба що дофінансовувати вже готові проєкти.
- Тим не менш, від кіноспільноти періодично лунали критичні заяви на адресу Держкіно з вимогами відновити фінансування виробництва фільмів.
- Можна подумати, ми сиділи на скрині з грошима і не давали нікому! Якщо просто не було можливості проводити конкурси. Ми на 30 мільйонів дофінансували проєкти, які завершились перед початком повномасштабної війни, бо, в першу чергу, треба було віддати борги. Наприкінці 2022 року в Казначействі зависла велика сума, ми зі свого боку подали всі документи, але ці платежі через брак грошей не пройшли і перетягнулися на початок цього року. На наступний рік проголосовано бюджет у 589 мільйонів, то, звісно, ми будемо намагатися провести конкурс, щоб хоч якась частина кіномитців мали змогу це робити.
- І Держкіно вже буде визначати тематику?
- Так. Вірогідно, це буде документальне кіно, в тому числі документування воєнних злочинів, та ігрове – дитячо-підліткове та історичне. Тому що ми без цього далеко не доїдемо – росіяни у нас крадуть історію, присвоюють наші історичні постаті, нашу стародавню Русь, яка до них не має жодного відношення.
- То комедійних проєктів цього року на конкурсі точно не буде?
- Знаєте, у будь-якому фільмі, навіть драматичному чи історичному, завжди є місце гумору. Я вам скажу, що навіть сценарії більш легких фільмів з пітчингів 2021 року багато хто зараз адаптує до сьогодення. Основа залишається, але фільми роблять більш відповідними сьогоднішнім реаліям. Зараз Україна у світі сприймається вже по-іншому.
РОСІЯНИ НАМАГАЮТЬСЯ ПРОСОЧИТИСЯ СКРІЗЬ, АЛЕ БІЛЬШІСТЬ МІЖНАРОДНИХ ФЕСТИВАЛІВ СТАВЛЯТЬСЯ ДО ПОЗИЦІЇ УКРАЇНИ З РОЗУМІННЯМ
- До повномасштабного вторгнення ми в розмові з головою Ради з державної підтримки кінематографії Артемом Колюбаєвим оптимістично планували, що виробництво українського кіно цілком може ввійти в режим, коли раз на два тижні в прокат виходитиме свіжа українська стрічка. Зараз все не так райдужно, хоча майже кожного місяця прем’єра таки є.
- Поки так і розраховуємо, але це переважно відкладені прем’єри. В січні – «Дон Жуан із Жашкова», на початку лютого – «Уроки толерантності», «Буча» – до другої річниці повномасштабної війни. А ще в наступному році в прокат вийде фільм «БожеВільні», який завершений саме під час війни. Музику писали минулого року в павільйоні Національної кінематеки України. Автор музики Госейн Мірзаголі дистанційно по скайпу з Лондона щось підказував, координував роботу оркестру. Цей фільм у Варшаві два призи отримав і зараз ми ним відкриємо Дні українського кіно в Італії.
Україна взагалі бере зараз участь у кожному світовому кінофестивалі. У цьому році є хороші досягнення, наприклад, «Срібний леопард» – приз за кращу режисуру на кінофестивалі в Локарно, який отримала Марина Врода за стрічку «Степне», це досить потужна нагорода. Сприйняття фільму залом було дуже емоційне. На пресконференції ставили багато запитань про життя людей в Сумській області зараз. На той пресзахід навіть пробралися дві росіянки через французький журнал і намагалися провокувати. Але подяка керівнику фестивалю – він їх вивів із залу.
На жаль, росіяни намагаються просочитися скрізь – подаються на деякі фестивалі як нейтральні, через Грузію їх подають або ще під когось маскують. Але ми звертаємося, висловлюємо свою позицію щодо їхньої участі і пропаганди російського кіно. Більшість міжнародних фестивалів ставляться до позиції України з розумінням.
Ось зараз в Італії другі вихідні поспіль ми презентували українську культуру, українське кіно. З 8 по 10 грудня у Римі проходив «Фестиваль Українського духовного кіно», відкрилася українська виставка у Ватикані, а з 15 по 17 грудня – Дні українського кіно за ініціативи Державного агентства України з питань кіно та за сприяння Посольства України в Італійській Республіці.
- На такі кінозаходи приходять здебільшого наші люди, які там тимчасово перебувають, чи є місцеві?
- Якщо говорити про Рим, то більшість приходить саме італійців. І приймають наше кіно дуже добре. Їм наша ментальність близька, вони емоційні, довго потім обговорюють.
А у Стамбулі Дні Українського кіно проходять з 14 по 22 грудня.
- Створюючи фільм, треба відразу думати, як він виглядатиме на світових екранах? Щоб і зрозуміло, і репрезентативно про Україну було?
- Потрібно закладати правильні наративи, щоб ментально нікого не зачепити. Є речі, які сприймаються тут, але не сприймаються десь за кордоном. Наприклад, я минулого року була в Саудівській Аравії і розумію, що більшість наших фільмів ми їм показати не можемо. Прем’єру «Мавки» – зробити можна, а решту – напевно ні. Якщо там кримінальна справа за споживання алкоголю, то відповідно і на екрані його не може бути, як і оголених тіл, тому що це – мусульманська країна з певними правилами. Також вони не толерантні до сексуальних меншин.
- Тобто картину Непиталюка «Уроки толерантності» ми туди не повеземо?
- Ні. В будь-якій країні маємо поважати її правила. Але, щоб і нас розуміли краще, ми повинні показувати українців як людей, які прагнуть краси, розвитку, мистецтва!
Якщо проїхатися нашими селами (я зараз про довоєнну реальність, але після перемоги все знову так і буде), навіть небагатими – ви побачите, які охайні там садиби, садочки, господарі навіть похилого віку завжди якусь квіточку посадять, хатинка побілена, фіраночки біленькі – це те, що в нашому дусі, нам необхідно створювати красу навколо, це наша особливість. Ми не войовнича нація, але за свою свободу і за свою територію ми готові життя класти.
Давайте будемо чесними: ще років 15-20 тому люди в деяких далеких країнах плутали Україну з Росією, хоча ми різні. Тому через кіно потрібно показувати, не які ми бідні та нещасні (цього у нас, на жаль, багато в кінематографі), а жінки – забиті і гноблені. Ні! Ми не бідні і не нещасні, ми волелюбні, сильні, талановиті і створюємо красу – у нас герої для кіно є в усіх професіях, в усіх регіонах України. От оці всі гарні риси українців треба показувати світу через кіно.
Любов Базів. Київ.
Фото Руслана Канюки