Бунт проти імперії: як українські інтелігенти чинили спротив радянщині

Затишне приміщення в стилі лофт з панорамними вікнами, запах кави і свіжовіддрукованих книг, приємне товариство науковців і журналістів – так у київській книгарні відбулася презентація роботи «Шістдесятники. Бунт проти імперії”. Вона – про становлення і діяльність інтелігентів-патріотів на тлі розгортання радянської цензури. Щоб розповісти нам про цих людей, автор звертався до архівів і спілкувався з легендарними постатями української історії. Далі – про них самих і про книгу, перший наклад якої розійшовся буквально за тиждень продажів. 

ВІД ЮНАЦЬКОГО ЗАХОПЛЕННЯ – ДО “ШІСТДЕСЯТНИКІВ” 

У просторому приміщенні закладу повно людей: цікаво ж, як у тоталітарному режимі Радянського Союзу визріла когорта інтелектуалів, які протиставили соцреалізму національну творчість. Про це добре знає автор книг, історик, науковий працівник Інституту східноєвропейських студій на філософському факультеті Карлового університету в Празі Радомир Мокрик. Разом із ним презентує видання культурологиня, професорка та керівниця кафедри україністики Римського університету Ла Сапієнца Оксана Пахльовська. Модерує захід Іван Малкович, засновник видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», в якому й віддрукували книгу.

«Ми на презентації однієї з найважливіших книжок, що видавалися за останній час в Україні. Радомир захищав дисертацію в Празі саме з тематики шістдесятництва, і ця книжка за своєю суттю – його белетризована наукова робота. Тепер цілий наклад його роботи з історії літературознавства розходиться за тиждень – і це диво», – говорить Малкович.

Але до великої наукової роботи мав пройти час. Мокрик розказує, що все починалося з юнацького захоплення віршами Ліни Костенко та Василя Симоненка, які поступово зумовили бажання пізнати глибше цих людей. Потім були дослідження довжиною в десять років і дисертація, і лиш потім дійшло до науково-популярної роботи. Написання праці, звісно, супроводжувалося роботою з архівними документами, та найбільш цінними стали особисті бесіди з шістдесятниками.

«Найперше я познайомився з літературним критиком Євгеном Сверстюком. Він для мене склав перше враження про те покоління прекрасних людей – в інтелектуальному сенсі, в етичному. З дуже сильною громадянською позицією. І я поступово занурювався в це, вивчав історію. А наскільки добре мені вдалося – вам судити», – каже Мокрик.

Книга «Шістдесятники. Бунт проти імперії» зосереджується на когорті літераторів, які, за визначенням Івана Дзюби, послідовно несли етичний протест, що почасти переростав у політичний. Послідовно у більш як 20-х частинах викладено історію становлення критичного мислення у людей, які жили в умовах тоталітарної системи. Мокрик аналізує дитинство шістдесятників, прагне зрозуміти, у яких сім'ях вони зростали, як навчалися в університетах, як проходили уроки критичного мислення. Хтось наслідував сімейні традиції, але частіше змінювала світогляд самоосвіта: люди, навчаючись у радянських університетах, відчували фальш системи і доходили до висновків, що Союз є імперією та формували власні переконання, за якими й намагалися діяти. Тож бунт – це не про фізичну силу, це про етику: коли люди протестують, тому що вважають це правильним.

«На мою думку, сутність шістдесятництва вхопив політик Вацлав Гавел. Він казав, що надія – це не переконання, що щось добре завершиться, але впевненість, що в цьому є сенс – не залежно від того, чим саме завершиться. Тож і шістдесятники діяли, не очікуючи на результат тут і зараз. Вони протестували, тому що це правильно», – підкреслює історик.

Автор наголошує, що ці постаті уособлюють наступність української традиції в культурі, бо прагнули підняти імена письменників 1920-х років, яких поступово забували. Були місточком між Розстріляним Відродженням 1930-х та дисидентами 1980-х.

«Я намагався пояснити, що без шістдесятників, без покоління молодих і зухвалих (у хорошому сенсі) талантів не було б дисидентства на зламі 1980-1990-х років», – упевнений Мокрик.

Всі життєві долі, описані в книзі, розгортаються на історичному тлі: тут і смерть Сталіна, і ХХ з'їзд КПРС у 1956 році з розвінчанням культу особистості «батька народів», і розгортання хрущовської доби з «відлигою», яка поступово змінилася на цензуру, що посилювалася. Основне у книзі – перша половина 60-х (закінчується твір на подіях 1965-го).

«Це час, коли наростала цензура, одночасно з якою формувалися критичні погляди шістдесятників. Ітиметься і про Куренівську трагедію, і про брутальні випади цензури, наприклад, коли «розсипали» (заборонили до друку - ред.) збірку Ліни Костенко «Зоряний інтеграл», коли знищили вітраж Алли Горської, який вона з іншими художниками створила до 150-річчя Тараса Шевченка, пожежа в бібліотеці (Державній публічній бібліотеці АН УРСР, згоріли безцінні українські стародруки, - ред.), вчинена Погружальським (співробітником бібліотеки Віктором Погружальським - ред.), – пояснює історик.

Але 1965 рік – це не кінець історії, а предтеча масштабніших подій: того року відбувся перший арешт поета Івана Світличного, а в 1972 році під репресії потраплять і Світличний, і Сверстюк, і Стус… Тож автор обіцяє продовжити свої дослідження.

ЧИ ТИ ЗНАЄШ СИМОНЕНКА ЯК ЛЮДИНУ?

Внесок шістдесятників в українську культуру, на думку Мокрика та культурологині Пахльовської, наразі є недооціненим в українському суспільстві: на зламі 1980-1990-х років люди, які мали б бути дороговказами, відійшли на маргінес, їх перестали слухати. Мокрик констатує, що 1990-х роках побачила світ низка критичних публікацій на адресу шістдесятників.

Чому перестали сприймати інтелектуалів 1960-х років, однозначної відповіді немає. Можливо, зіграв роль конфлікт поколінь. Водночас однією із причин автор книги називає «забронзовілість» цих осіб: ми сприймаємо їх зі сторінок шкільних підручників як легендарні постаті, яких увінчує титул «Борець за незалежність України», та й по всьому. Мокрик, каже, і сам сприймав так і Ліну Костенко, й Івана Дзюбу, і Євгена Сверстюка до того, як поспілкувався з ними.

«Перша зустріч з Іваном Дзюбою мене дуже схвилювала – це ж той самий Дзюба! А я ще й запізнився на годину через затори. Але коли приїхав, переді мною постав просто Дзюба, який сказав: привіт, Радомире! Стільки толерантності та тепла, як під час цієї зустрічі, я не бачив, – пригадує Мокрик. – Ці люди наділені інтелігентністю аристократичного типу”. І водночас, каже, страшенно самоіронічні та не схильні до самовихваляння.

Якось у бесіді Костенко дала визначення шістдесятникам як когорті людей, яких поєднувала спільна боротьба та які дуже любили одне одного. Бо як інакше пояснити, чому Василь Симоненко, приїжджаючи з Черкас у гості до поета Миколи Вінграновського, привозив йому мішок картоплі, бо Вінграновський недоотримував гонорари? Вони сиділи, смажили картоплю і розмовляли собі про рибалку.

Хоча, по правді, деякі літератори зовсім не звертали уваги на побутові дрібниці. Якось дружині Вінграновського Лідії, розповідає Малкович, сусіди зателефонували на роботу: ви нас затоплюєте! В обідню перерву жінка прибігла додому, відчинила квартиру – звідти хлинув потік. Можна б подумати, що неуважний поет забув закрити воду перед тим, як пішов з дому. Але ні: пані Лідія, увійшовши до квартири, побачила, як чоловік із кимось сидів на кухні та спокійно грав у шахи.

«Земні речі – якийсь там потоп – то не для них», – жартує Малкович.

Мокрик своєю працею прагне зняти поетів та письменників з п'єдесталів. Але наголошує, що доля багатьох із них справді героїчна (взяти хоча б життєвий шлях Василя Стуса) – і цим не варто нехтувати. Ці люди – дійсно борці за незалежність, що в певному сенсі випередили свій час. Варто й нам дізнатися про них хоч трохи більше.

Світлана Ткачук, Київ

Фото: Євген Котенко