У колишній садибі Терещенка на бульварі Шевченка в Києві, в якій уже багато десятиріч працює Музей Кобзаря нині, у дні Великої війни, не порожньо. У вихідні тут одночасно мандрують експозицією десятки відвідувачів, і долучаються до інтерактиву про Шевченкові вірші, мистецькі стилі, знайомляться з персоналіями кількох століть.
Люди з цікавістю розглядають започатковану 1795 року метричну книгу із записом про народження у Моринцях 25 лютого за старим стилем 1814-го майбутнього українського Пророка. Тут же знаменитий автопортрет молодого Шевченка і фото 2022 року - пам“ятник Кобзарю в Бородянці з простріленою окупантами бронзовою головою…
Про усе це і не лише про це ми говоримо з гендректором Національного музею Тараса Шевченка Дмитром Стусом. Розмова відбувалася у день, коли за допомогою підйомного крану ремонтники ліквідували наслідки ураження будівлі ударною хвилею 10 жовтня, коли ворожі ракети падали в кількох десятках метрів від Музею, де зберігаються національні святині України.
Зняти з Шевченка кожуха? Не тільки
- Дмитре Васильовичу, що було зруйновано в Музеї 10 жовтня минулого року, коли «прилетіло» від рф на бульвар і в парк Шевченка? Що ремонтуєте з допомогою підйомного крану?
- Зробили дуже швидкі, вважаю, «спринтерські» роботи з ліквідації наслідків жовтневого обстрілу. Основне аідновлення закінчили. Враховуючи, що гроші прийшли 20 грудня, - це дуже добрий результат. Коли у жовтні прилетіли два великих уламки - у нас було пошкоджено 6 великих вікон, малих - 38, по фасаду і внутрішні. З іншого боку, як казали фахівці, конструкція атріуму втримала дах головної будівлі від просідання. Очевидно, що будуть ще з’являтися тріщини…
- Так багато відвідувачів у залах Музею у дні такої війни... А ще здивувало, що на табличці і під автопортретом Тараса Шевченка 1840 року, і до інших робіт не вказано, що то копії. У вас досі експонуються оригінали живопису?
- Від 24 лютого минулого року ми працюємо під девізом, що ніхто і ніякі обставини не завадять роботі Музею. Ми тоді за одну добу познімали і сховали все найцінніше. Оригінали лежать у надійному місці до закінчення війни.
Інша річ, що ми вже більше 10 років займаємося оцифровкою. І вже десь 2 роки тому ми разом з партнерами були готові вийти на виробництво якісних цифрових копій творів, які навіть фахівцям скадно відрізнити від оригіналів.
А щодо табличок… В умовах війни, коли ми не можемо навіть проплачувати сувенірку, витрачати кошти на перебудову експозиції… І таблички з підписами змінювали не всі. Там, де міняли, шукали для цього спонсорів. Слава Богу, завжди знаходились партнери, які підставляли плече. От після «прильоту» буквально ще тривогу не відминили того дня, а у нас вже була депутат Наталя Федорчук. Забезпечила нас матеріалами, якими ми забивали вікна, до наступного вечора справилися, закрили периметр.
- Початок основної експозиції нині — це і фото пам’ятників Шевченку з Харкова, Маріуполя, Києва. Фото, яке облетіло світ, пам’ятника в Бородянці, з простріленою головою… Війна вплинула на ваші підходи, ідеї?
- 11 років - скільки я тут директор - нашою метою є показ середовища довкола Шевченка і зміна, сказав би, «традиційного» підходу до його сприйняття. Такий Тарас Григорович сучасною молоддю, дітьми не сприймається.
- Тобто ви «зняли з Шевченка кожуха»…
- Ні. Ми часто кажемо, що з Шевченка треба зняти кожух, але кожух - це символ і певний міф. Вдягнути такий кожух і таку шапку у ті часи не кожний міг собі дозволити - то були статусні речі. Тарас Шевченко знав собі ціну, він міг собі це дозволити. Інша справа, що такий одяг багато десятиліть ототожнювався тільки з селом. І це вже проблема для сучасності. Нам варто відійти від того, що повторюють у школах: Шевченко народився 9 березня в сільській родині та страждав, страждав, страждав... Ми в музеї змінили вектор і показуємо, що це людина, яка, як сьогодні говорять, завдяки своїм здібностям створила індивідуальний соціальний ліфт та піднялася з самого низу до самого верху, зуміла себе реалізувати.
Яким бути Музею в сучасності
- Що підготували у Музеї після того, як сховали основну експозицію?
- У нас багато було цікавих ідей. Після 24-го, коли і Шевченко почав «воювати», ми почали збирати електронний архів плакатів, на яких Шевченко саме воює. І вже за місяць їх було у нас майже 100. Музей – мабуть, одне з небагатьох місць, де ми робимо свій контент. І ми забезпечуємо свій сегмент.
- Нині у залах чимало інтерактиву. Кожен відвідувач, скажімо, може створити різні реальності - з рухомих квадратів, на яких Варвара Рєпніна, Михайло Максимович, Київ... На віконному склі відвідувачі читають з Івана Франка: «Моє я — то мій світ, а у ньому // Стільки незвісного, тайн і безодень, // Америк багато!» або з Сергія Жадана: «Мова вмирає, коли нею не говорять про любов». Мапа «Романтизм як європейський тренд» поєднує Шевченка з поетами Варшави, Відня і Берліну...
- Так, у світі змінився спосіб сприйняття інформації. Візуальний контент сприймається найкраще. Тому Шевченко має приходити в таких форматах. Ми шукали. На жаль, шевченкознавчі спільноти, схоже, про це взагалі не думали. Вони впевнені, що хтось буде читати їхні томи, але молодь цього читати уже не буде. Їм треба давати зовсім інше. Якщо юні відвідувачі емоційно сприймуть те, що одна людина може змінити своєю культурною поставою обличчя імперії, то це багато значить.
Ми рік за роком робили виставкові проєкти. Спочатку показали всю історію кобзарства в Україні - економіку, статус і чому саме цю назву взяв Шевченко для своєї «головної» книги. Була виставка про перепоховання Шевченка у травні 1861 року. Це те, що змінювало свідомість українців. Потім була виставка «Шевченко і місто»: адже саме в містах – Києві, Вільно, Петербурзі - він став тим, ким став, знайшов себе. Це те, що не лежить на поверхні і на цьому до нас ніхто не акцентував увагу.
Треба було на нових принципах змінювати експозицію. От, зробили зал шевченкової Катерини. А взагалі, ми задумали дати відповідь на питання: а чому, власне, Шевченко?
…На розвиток музею за мої 11 років директорства ніхто грошей не давав. До 200-ліття з дня народження Тараса Григоровича були виділені кошти на приведення музею в нормальний технічний стан. А далі все - тільки з заробленого, або партнерська допомога. Ми вже звикли в цих умовах працювати.
- Досвід яких зарубіжних музеїв вивчали, коли створювали нинішню експозицію?
- Найближче ми контактували з варшавськими Музеєм Шопена та Музеєм історії польських євреїв «Полін». Там стажувався Михайло Зубар, завідувач відділу розвитку. Польща — одна з європейських країн-лідерів, де створені найкращі музеї.
На мене велике враження справив Музей Другої світової війни в Гданську. Там я отримував в останній день літа минулого року Медаль Вдячності Європейського центру Солідарності, якою посмертно нагороджено Василя Стуса. До речі, там в постійній експозиції відкрито нову частину про боротьбу українців, зокрема мого батька, за свободу і права людини.
Бюджети нашого музею і польських — порівнювати не буду... Воно смішно звучить, але принаймні на рівні ідей, вважаю, що ми їм особливо не програємо, якщо порівнювати з тим же Музеєм Шопена.
- Музей Шопена дуже добре продуманий для відвідування сім’ями з дітьми...
- Коли я став директором Музею Шевченка, перше, що тут зробив - трансформував відділ виставкових проєктів у відділ розвитку та комунікацій, який займається, в тому числі, дитячими проєктами. Бо люди мають ходити в музеї з дитинства! Наймолодша наша аудиторія — діти від 2-х років, які приходять з батьками.
Маємо програми для учнів. Але нам бракує ідей для старшої школи. Зацікавити цю категорію молоді непросто - довести їм, що Шевченко насправді геній. У Польщі, Німеччині, інших європейських країнах науковці осучаснюють історичний матеріал, а музеї займаються популяризацією. В Україні в цьому напрямку ще мало зроблено.
Як допомогли Музею блогерка і щедрий британець
- Представлені у Музеї Шевченка нині виставкові проєкти дуже різні за тематикою і тривалістю. Скажімо, «Перехрестя поколінь», через ракетну актаку 10 жовтня й інші повітряні загрози, змогли відкрити тільки з третього разу. Фотовиставка портретів героїв та героїнь війни “ЛГБТІК+ на захисті України” тривала лише три дні. Чому і як задавалися ці та інші терміни?
- Після 24 лютого 2022 року, коли всі наші плани полетіли шкереберть, віртуальні виставкові проєкти ми відновили вже через три-чотири дні. Спочатку хотілося відволікти людей, дати зачепитися за історичні факти, розповіді Шевченка, його оточення. І коли ми відкрилися, до нас прийшла «дівчина з тік-току», популярна блогерша: купила квиток, їй сподобалося. Після чого вона рекомендувала відвідувати наш музей своїм підписникам і до нас ринула категорія відвідувачів, яка раніше до нас ніколи не ходила.
- Ця дівчина, яка зробила таку рекламу Музею Шевченка, з Києва?
- Я з нею не розмовляв. У нас є відділ, де знають, хто вона, що вона. А я не люблю соцмережі, хоча знаю, що це інструмент для популяризації музею, промоції і маркетингу. Є молодь - це їхній інструмент. А веду я до того, що ми в 2022 році заробили в 1,6 раз більше, ніж у 2021-му.
- Це прибуток від реалізації квитків?
- По суті, після 24 лютого, у Музеї не було ніяких нормальних заходів, з продажем «сувенірки». Прибуток отримали за рахунок екскурсій і квитків. Бо ми повноцінно працювали - і люди йшли до нас.
- А як щодо державної програми безкоштовного відвідування музеїв внутрішньо переміщеними особами? Ми ж закликаємо періодично зробити пільговим вхід біженцям за кордоном.
- Я дуже скептично ставлюся до того, що ми ще додаткове щось хочемо від закордону. За цей період я двічі був у Польщі і вважаю, що поляки для нас роблять щось немислиме. Так як Польща нам нині допомагає - вона нам не допомагала ніколи. За це дякував і ще готовий дякувати. Але ми не можемо від них щось вимагати. В будь-яка державна програма в Україні обростає такою кількістю паперів, що краще без неї.
- Тоді, можливо, потрібно забезпечувати внутрішньо переміщених осіб цільовими грошима на зразок Єпідтримки для відвідування музеїв? Така пропозиція звучала на форумі «Креативна Україна».
- Варто визначити: хто цього потребує, а хто не потребує, кому треба допомагати, кому не треба. Коли ми щось дуже централізуємо, то там одразу починає з’являтися корупція, тож далі кажуть, що потрібні додаткові контролюючі підрозділи, і в результаті кошти йдуть переважно на цей контроль.
Думаю, що тут має бути солідарність. От приїздив чоловік з Британії – і викупив квитків на 50 тисяч грн. Проєкт розпочався минулого тижня, діє у всіх трьох наших музеях: Національному музеї Тараса Шевченка, Будинку-музеї Шевченка біля Майдану Незалежності та Хаті на Пріорці. Тож для пенсіонерів і студентів - маємо безкоштовні квитки.
Бути українцем — це круто!
- Відомо, що Шевченкові у світі найбільше поставлено пам’ятників. Але чи це гарантує, що він є впізнаваним багатьма у зарубіжних країнах?
- Є гарна книжка американської дослідниці Еви Томпсон «Трубадури імперії: російська література і колоніалізм», яку я часто рекомендував студентам, коли викладав у Київському університеті та Острозькій академії. З часів Петра І, а особливо Катерини ІІ росія в середньому щороку - в перерахунку на сучасні кошти - вкладала у популяризацію своєї присутності у світі й на формування іміджу культурної нації не менше 100 млн. євро. Упродовж трьох століть це відбувалося!
Шевченко - для мене це очевидно, - точка входу в українську культуру, він перший сформулював право української нації на окремішність, він своїм життям створив історію митця, який служить народу. З останньої упослідженої покритки, якій не було місця навіть в селі, - зробив національну ікону: намалював «Катерину» і створив поему, яку всі читають. І ще багато подібного він зробив. І це треба показувати світу, постійно та систематично, через цікаві форми. А щоби переклади Шевченка видавати іноземними мовами - має бути державна програма.
- А от цікаво: чи зверталися у Національний Музей Тараса Шевченка після 24 лютого 2022 року іноземні інституції?
- По Стусу зверталися, по Шевченку - ні.
- Про Стуса запитували у контексті нинішньої війни?
- Ні. Йшлося про переклади. Готується велике видання у Франції.
- Чому актуальні нині Шевченко і Стус?
- І Тарас Шевченко, і Василь Стус своєю творчістю, життям постійно підкреслювали: Я українець! І це круто, гідно, достойно і цікаво.
Валентина Самченко, Київ
Фото Павла Багмута.