Молодість-2022: Кінофестиваль під час війни
Подібно до багатьох українських МКФ, які знайшли притулок на іноземних майданчиках, «Молодість» пройшла наприкінці вересня-початку жовтня на кінофестивалі в Гамбурзі, представивши на ньому національний конкурс (про його переможців, стрічки «Стоп-земля» Катерини Горностай та «Leoplis night» Никона Романченка, ми писали у матеріалі про Одеський кінофестиваль.).
Слід віддати належне душевній стійкості організаторів та відбірників, які зуміли зробити 2022-й не втраченим для вітчизняного кінофестивального процесу, зміцнили й розширили зв'язки з іноземними колегами та познайомили з вітчизняними кінофестивалями і сучасним українським кінематографом безліч представників кіноспільноти, які ніколи не були в Україні. Водночас організатори, засвідчивши незмінну відданість своїй справі та прагнення не дати перерватися зв’язкам часів у такі драматичні для української культури дні, зуміли провести 51-шу «Молодість» і в рідному краї, в київському «Жовтні» з 1-го по 7-ме грудня.
Багатьох відвідувачів фестивалю могли спантеличити висловлені перед його початком жалкування про неминучі в умовах воєнного часу скорочення програми, адже до уваги аудиторії були представлені не тільки повноцінний міжнародний конкурс і показаний раніше в Гамбурзі національний конкурс, а й позаконкурсне розмаїття на будь-який смак із «фірмовими» добірками. «Молодості», що анітрохи не втратила здатність вносити багатогранність у прісний прокатний асортимент і навіть розширювати глядацькі уявлення про можливе та допустиме в мистецтві кіно. Відзначимо деякі з непересічних картин, представлених у традиційних програмах «Молодості». У «Фестивалі фестивалів» була показана «Віра» Тіцци Кові та Райнера Фріммеля (дебют Кові та Фріммеля «Малишка» у 2009 році став володарем Гран-прі «Молодості"), що отримала нагороди в секції «Горизонти» Венеціанського МКФ, за найкращі режисуру і найкраще виконання жіночої ролі. В історії, що характеризується складним сплетенням документального та ігрового, головна героїня, дочка зірки спагетті-вестернів Джуліано Джемми, обтяжена своїм статусом нащадка знаменитості, не зуміла ні в кар'єрі, ні в особистому житті, ні, вочевидь, у своєму сприйнятті позбутися уявлення про себе як про необов’язковий додаток до чужої слави, чужих досягнень, намагається вийти за межі римського світського життя і кінематографічної спільноти, які принесли їй так мало радості. Однак, сподіваючись набути душевного спокою в робочих кварталах і завести щирі взаємини з його мешканцями, Віра не може позбутися дитячих травм, відчуття неповноцінності, що визначає її поведінку більшою мірою, ніж маніпуляції шахраїв, яких зустріла.
Вплив дитячих вражень на наше сприйняття світу розкриває документальна стрічка «Неллі і Надін» Магнуса Герттена, представлена в рамках програм «Скандинавська панорама» та «Сонячний зайчик». Сюжет побудований як свого роду розслідування сімейної історії, яке разом з автором фільму веде жінка похилого віку, котра була в дитинстві свідком любовного щастя своєї бабусі, що залишалося забороненою темою навіть у колі близьких через його одностатевий характер. Історія двох жінок, які боролися з нацизмом і покохали одна одну в концтаборі Равенсбрюк, звідки вони зуміли вибратися, але до кінця днів не звільнилися від гніту з боку суспільних упереджень, що підкорили навіть думки їхніх рідних, свідчить все ж таки про здатність людини, яка має належну силу духу, зберігати вірність своїм переконанням і почуттям і водночас впливати своєю стійкістю на оточуючих, хоч би якими ворожими вони видавалися.
Сплетення особистих переживань і суспільно-політичних борінь представлено в роботі головного режисера Філіппін Лав Діаса «Коли пройдуть хвилі» з програми «Форма», медитативному чорно-білому тригодинному кінополотні про протистояння двох поліцейських, блискучих слідчих, кожен з яких у певний момент пішов на компроміс із системою та виявив одразу, що з правоохоронця перетворився на злочинця, учасника масових розправ. Фільм Діаса, який містить пряму критику репресивної політики філіппінської влади, присвячений універсальній проблематиці руйнівного впливу державної корупції на людську особистість.
У документальній «Тіні Гойї» Хосе Луїса Лопеса Лінареса з програми «In Memoriam» видатний французький сценарист і письменник Жан-Клод Кар'єр (пам'яті цього померлого минулого року співавтора Луїса Бунюеля, Фолькера Шльондорфа, Мілоша Формана та Умберто Еко і присвячено показ) сам розповідає про долю свого улюбленого художника Франсіско Гої, чия народжена в сутінки Просвітництва творчість стала провісником відкриттів і напрямів подальших епох, дозволивши імпресіоністам і сюрреалістам вважати його своїм попередником, а його мальовничі полотна і гравюри закарбували найдраматичніші прояви цивілізації і гірші сторони людського єства, втім, як і здатність декого з нас до самопожертви та милосердя у найстрашніші дні історичного катаклізму. Як могли зайвий раз переконатися глядачі фільму Лінареса, народжені реаліями боротьби іспанців з наполеонівськими окупантами гравюри серії «Лиха війни» сприйматимуться як відображення сучасності очевидцями кожної військової катастрофи, хоч би під чиїми прапорами відбувалися чергові звірства і героїчні діяння.
Цей позачасовий характер лих, що раз-по-раз переживає людство, хоч би які конкретні форми іноземної навали і диктатури вони набували, поетично розкрито в одній з найяскравіших стрічок фестивалю, що пропонує одне з найвиразніших художніх осмислень російсько-української війни, і яка увійшла до програми «Короткометражне українське кіно», - «Світло, що згасає» Івана Орленка (котрий заявив про себе як один із найбільш обдарованих молодих кінематографістів фільмом «У нашій синагозі» за оповіданням Кафки, котрий майстерно обігрував перервану в першоджерелі розповідь). Знята ще до початку повномасштабного вторгнення, вона розповідає про пораненого українського солдата (Петро Конопля, нині фронтовий медик у складі батальйону морської піхоти), який залишився на полі бою. Спогади героя, чиїм одром смерті стає донбаський степ, повертають нас до зав'язки сучасної вітчизняної історії, яка під колись популярну мелодію, що звучить як реквієм нашому минулому з його сподіваннями та турботами, поступово розчиняється в історії всесвітній, художні образи, створені в епохи незнані, що давно минули, виявляються пророкуванням нашої долі, а жах буття ніби упокорюється перед його красою.
Драматична вітчизняна сучасність так чи інакше втілилася у всіх українських фільмах, які стали учасниками повнометражної секції міжнародного конкурсу, – цього року до нього увійшли одразу чотири українські картини. Безпосередньо війні з росією присвячено «Бачення метелика» Максима Наконечного, яка у вкрай незручний спосіб торкається проблематики ПТСР. Його центральна героїня, боєць ЗСУ (Рита Бурковська), звільнена з російського полону, переживає відчуження, що дедалі посилюється, до побратимів і рідних. Їй гидко від ультраправих поглядів, з якими деякі з її бойових побратимів ототожнюють військовий героїзм, а її спосіб справлятися з наслідками пережитого розходиться з уявленнями її близьких про належну поведінку.
Вдало вплетена тема нинішньої війни у стрічці «Я і Фелікс» Ірини Цілик, першоджерелом якої став роман чоловіка постановниці Артема Чеха, - один із кращих творів сучасної української літератури. Це нове кіноосмислення 1990-х оповідає про взаємини хлопчика зі спальних околиць Черкас із коханим його бабусі (Юрій Іздрик), ветераном Афганської кампанії, який страждає від посттравматичного синдрому. В обстановці загального економічного занепаду і кримінального свавілля ця людина, що опустилася і спивається в компанії таких само неприкаяних літніх чоловіків і привидів бойових товаришів, є для юного героя свого роду Карлсоном, котрий хлопчика з безпритульних буднів затягує у світ ризикованих авантюр, що допомагає йому пришвидшено подолати шлях дорослішання.
Присвячений драматичним подіям початку 1930-х «Будинок «Слово» Тараса Томенка, по суті, також відображає те, що відбувається в наші дні. Життя в сумнозвісному будинку, елітному домі творчості, що став капканом для найкращих представників української літератури, представлено з позицій досить поверхових сучасних уявлень про розправу сталінського режиму над цвітом національної культури. Фільм Томенка радше показує розмах катастрофи, ніж допомагає зрозуміти обставини того, що сталося. Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Володимир Сосюра, Павло Тичина та інші видатні мешканці «Слова» видаються часом надмірно шаржованими у своїх упізнаваних проявах, а головний антагоніст стає майже опереточним втіленням пороків. Водночас ця картина, безумовно, здатна викликати інтерес до постатей настільки ж талановитих, як і трагічних, чий роман з більшовицьким режимом закінчився загибеллю, а художні злети лишаються блискучими вершинами національної літератури.
Ключові особливості української художньої культури з її виразним фантасмагоричним елементом та привабливим регіональним колоритом відображені у «Памфірі» Дмитра Сухолиткого-Собчука, який став володарем Гран-прі фестивалю (що відбулося вдруге з твором національної кінематографії після перемоги у 2010-му «Щастя мого» Сергія Лозниці). Центральний персонаж оповідання, дія якого розгортається в закарпатському селі, - контрабандист (Олександр Яценюк), який вирішив перш ніж вийти зі справи, переправити до Румунії великий вантаж цигарок, щоб поліпшити сімейний добробут. Однак під час цієї «останньої, найостаннішої» оборудки він переходить дорогу господареві тутешніх місць (Олександр Ярема), який очолює місцеву поліцію. У їхнє протистояння вплітається фольклорна містерія, підкреслюючи непереборність протистояння Добра зі Злом. Кульмінація цього поєдинку припадає на святкування Маланки, потішні ритуали якої з характерним для карнавалу поєднанням тваринного і людського набувають зловісного виміру, немов знаменуючи торжество перевернутого буття, де ганебне і злочинне стає законним і гідним. Однак, як і сучасна українська дійсність, фільм Сухолиткого-Собчука стверджує надію, що за тріумфом, на перший погляд, темних сил, неминуче слідує очищення і відродження належного порядку речей.
Ці сподівання підтримують і організатори українських кінофестивалів, які дають нам змогу знаходити притулок від темряви, в яку занурені наші квартири, в темряві кінозалів.
Олександр Гусєв. Київ
