Любов Загоровська, письменниця, волонтерка
"#Моя УПА" - це про московську окупацію, масові депортації, арешти й катівні
16.11.2022 08:00

Боротьба України з російськими поневолювачами триває щонайменше чотири сотні років. Вісімдесят літ тому утворилася Українська Повстанська Армія, яку люто дискредитувала московитсько-радянська влада з перших днів її діяльності, не шкодуючи брехні і маніпуляцій. Тому й донині часто ще деякі люди насторожено сприймають слово «УПА».

Тим часом Видавництво Старого Лева пропонує для читання збірку спогадів 39-ти учасників українських визвольних змагань середини ХХ століття «#Моя УПА». Це вагоме видання дає змогу навіть почути уривок з розповіді кожного героя чи героїні. Скажімо, легендарного Мирослава Симчича, якому в жовтні, у 99-річному віці, нарешті присвоїли звання Героя України.

З авторкою – івано-франківською журналісткою і письменницею, волонтеркою Любов’ю Загоровською Укрінформ поспілкувався перед презентацією в Києві.

Генерал-майора Дергачова, який керував депортацією кримських татар, ліквідувала УПА

- Нинішнього повномасштабно воєнного року супротиву України російським військам виповнилося 80 літ УПА. Вихід книжки просто збігся з датою чи так планувалося?

- Я не писала книжку до цієї річниці. Завершила роботу, видавництво погодило, що її публікуватиме. Якийсь час, звісно, «#Моя УПА» була у видавничій черзі. Чи ВСЛ планувало вихід саме до 80-річчя, чи ні. Я не можу сказати.

- Мар’яна Савка, головна редакторка видавництва так відгукнулася про збірку: «Це книжка про те, чому ми переможемо і чому москалі не люди». Як ви сприймаєте ці слова?

- Вони абсолютно правильні, тому що в книжці зібрані історії людей, які переживали фактично те саме, що переживаємо ми зараз, але майже 100 років тому. Тобто мова йде про 1939-й, 1941-й, загалом до 1950-х років; про події, які відбувалися з людьми на західних теренах України.

Йдеться про московську окупацію, про масові депортації населення, про арешти, про масові катівні людей, про місця масових поховань тощо. Все, що можу сказати: історія рухається по колу. Ми зараз повторюємо той само урок, який, на жаль, пройшли колись наші діди, бабусі.

- Любо, ваша книжка розпочалася – ще коли зовсім не думали про книжку – з інтерв’ю з легендарним Мирославом Симчичем на псевдо «Кривоніс», який 32 роки провів  у радянських таборах за знищення у Космачі 1945 року силами Березівської сотні близько 400 енкаведистів. У Коломиї йому у 2008 році поставили пам’ятник. А цьогоріч, 14 жовня, нарешті присвоїли звання Героя України. Ви привітали пана Мирослава?

 - Буквально днями розмовляла по телефону з його дружиною - пані Раїсою, тому що передала їм книгу, щоб вони мали. Говорили і про те, що як все буде добре, то 5 січня святкуватимемо 100-річний ювілей пана Мирослава. 

У Коломию я до них приїздила майже п’ять років тому. Пані Раїса навіть не одразу згадала про це. Коли їй показали книжку, то видання їй сподобалося.

- Як вам тоді запропонували зустрітися з паном Мирославом? Як відбувалося спілкування?

- Знайомі з Києва робили проєкт про УПА, їм потрібно було записати інтерв’ю з паном Мирославом. Відправляти кореспондента до Коломиї, на Франківщину, з Києва було якось складно, тому шукали когось на місці, хто міг би просто під’їхати, записати і скинути файли.

Я зголосилася допомогти колегам. Поїхала. У мене залишилися  неймовірні враження від того, наскільки це потужна особистість, наскільки незламний, нескорений навіть у своєму тодішньому віці - йому вже за 95 було.

- Чи багато знали про УПА до спілкування з учасниками цього визвольного руху?

- Про УПА вчили у школі, в університеті. Про Українську Повстанську Армію чула фактично кожна родина. Тому що у нас, на Івано-Франківщині, у ближньому родинному колі чи не кожного є та чи інша історія, яка тривалий час замовчувалася, приховувалася.

Десь призабута. Десь вже в багатьох родинах відійшли ті свідки, які могли б розказати свою історію і що там насправді відбувалося. А люди стільки років мовчали, що часом вже не можуть відтворити детально всю картину пережитих ближніми подій.

Тема для мене не була новою. Але для мене було таким дещо, мабуть,  здивуванням, а може, навіть потрясінням те, що історія ось близько, а не так, як ми звикли – десь на помітній відстані.

Зазвичай історична подія – це те, що  відбулося десь колись давно. А ми розмовляли про легендарний бій пана Мирослава. Він мені розказав, що в цьому бою був убитий генерал-майор Дергачов, який керував депортацією кримських татар.

І це для мене стало якимось переломним моментом. Тому що у мене дуже багато друзів серед кримських татар. Я колись давно часто бувала в Криму. Дивилася фільми Ахтема Сеітаблаєва про депортацію татар – «Хайтарму» і «Чужу молитву».

І після розмови з паном Мирославом я зрозуміла, через що довелося пройти  мамам, татам моїх друзів. Той же Ахтем розказував про дитячі роки на виселенні і про складні шляхи повернення додому. І мені боліла ця історія.

А тут біля мене поруч - до нього торкнутися можна - сидить чоловік, котрий керував  боєм, в якому знищено нелюда, що проводив каральну спецоперацію в Криму. Пан Мирослав закачував рукав сорочки і показував шрами. Каже: «Якраз поранення в тому бою отримав, а отут були кулі».

І переплелися в тій історії сьогодення і недавнє минуле. Вона стала настільки якось реальною, живою, поряд зі мною, що це не могло не вразити.

- Чи є у вас особиста сімейна історія, пов’язана з УПА?

- Я не бачила в житті ні діда, ні бабу з обох сторін, тому що є пізньою дитиною, вони померли ще років за 20 до мого народження. Але наскільки знаю, і то дуже смішно, що по татовій лінії мій біологічний дід був сподвижником комуністичної партії у нас в регіоні.

Була така енциклопедія УРЕ, я там його прізвище навіть знайшла. Він був ревним комуністом, потім покинув жінку з чотирма дітьми і кудись як виїхав, так ніхто і не знає куди дівся і де він був. Його якось так навіть і не згадували ніколи, що він є, бо діти самі росли. А мій тато так в партію і не вступив.

А по маминій лінії у мене найстарший вуйко був у дивізії СС-Галичина і потім сидів у німецькому концтаборі. Коли був вибір, чи повертатися в Союз чи виїжджати за кордон, - він виїхав і сліди його загубилися.  А дивізійники, які повірили радянській владі, пішли ще раз на Сибір на наступний термін.

Насправді навіть в одній сім’ї, як бачимо, все дуже складно, дуже намішано, наплутано. І якось зараз розбиратися з тим усім вже й немає кому. Тому що не позалишалося тих старших родичів, які щось могли б детальніше розповісти.

Публічна подяка за порятунок – через роки

- У книжці «#Моя УПА» - 39 історій. І почали ви частину зібраних розповідей уявляти окремим виданням, коли назбирали їх вже до двох десятків. Чи  вирізняєте кого за трагічністю історії, героїзмом? Розкажіть, наприклад, як Катерина Бережанська, десятикласницею, вже допомагала УПА.

- Моє знайомство з пані Катериною  почалося з того, що я опублікувала пост на Фейсбуці про зустріч з Симчичем. Буквально через декілька днів мені зателефонував дуже далекий приятель і розповів про знайому, яка живе у Львові і теж має стосунок до УПА. Рекомендував: «Дуже цікава у неї доля, поїдь запиши».

 На той час я ще не розуміла, навіщо мені записувати. Бо ж попереднє завдання  виконала, відіслала, собі файли зберегла в комп’ютері.

Утім знайомий так наполягав - я зателефонувала, поїхала. І пересвідчилася, що в Катерини Бережанської справді неймовірна доля. Вона дуже цікава, світла, позитивна, хороша людина.

Розповідала немало. Умови які: ти ночуєш напіводягнена вдома і в будь-який час у вікно можуть постукати. Треба моментально вийти і йти за тим, хто прийшов. 

Це було село Виспа на Івано-Франківщині Рогатинського району. Фактично кордон Івано-Франківської і Львівської областей. А там неподалік -  декілька урочищ, вони і зараз є.

Там були великі табори бійців УПА. Вони звідти виходили в навколишні ліси,  тривали бої. Ніхто не знав куди занесуть поранених, до якої хати. Так треба було для конспірації.

Прибігав зв’язковий по Катрусю, стукав у двері, їй треба було швидко дістатися до пораненого. Світла не можна було запалювати, хіба вогник свічки був. Так надавала першу медичну допомогу,  перев’язувала бійців. Потім їх далі перевозили до іншого місця, підпільного шпиталю чи до надійних людей, щоб лікувати.

- У Катерини Бережанської була одна особлива зустріч через роки... 

- Пані Катерина розказувала про один бій, в якому були тяжкопоранені хлопці. Юнка дуже переживала, чи все зробила правильно. Все життя вона не знала, що з тими хлопцями відбулося далі. А на початку 1990-х у Львові був великий з’їзд колишніх вояків УПА і її викликали на сцену, попросили щось розповісти. Вона згадала саме цю страшну для неї ніч. Каже, що все життя переживає, чи все зробила добре і чи змогла допомогти.

Люди аплодують, пані Катерина сходить зі сцени, а в прохід виходить чоловік і стає перед нею на коліна. Каже: «Сестричко, то був я. Це ви мене врятували»…

 - Давайте просто розкриємо книгу спогадів – це майже 500 сторінок. І опишемо коротко ще одну людську долю. Стефанія Костюк.

- Це абсолютно неймовірна жінка. Більшість героїв цієї книги були зв’язковими, медсестрами, навіть просто їсти варили, переховували бійців. А Стефанія  Костюк була в службі безпеки ОУН, тобто пройшла вишколи на найвищому рівні, виконувала прямі доручення і завдання керівництва проводу.

Для мене ця доля особливо неймовірна тим, що пані Стефанія родом з Івано-Франківська і розповідала про те, яким було місто колись, за її дитинства і юності.  Скажімо, якою була школа, повз яку я майже кожен день пробігаю. Розказувала про родини, які жили в навколишніх будинках і як їх потім виселяли, вивозили.

Розказувала про ті місця, де були катівні. Згадувала, як так звані перші совіти втекли і зайшли німецькі війська, і за той час тоді якраз наші бійці змогли захопити тюрму на Сахарова - страшне місце в історії Франківська, і як попросили їх, дівчат, понести їсти, бо хлопці кілька днів там голодні були.

Коли вони зайшли, то просто побачили величезні купи одягу, найрізноманітнішого одягу: і чоловічого, і жіночого, і дитячого. Їм показали викопану яму, а за нею була стінка, біля якої розстрілювали, і в ту яму  стікала кров...

Коли дівчата запитали, де всі люди, чий там лежав одяг - їм показали на щойно насаджений сад шовковиці. Там залишилися назавжди ті, кого не встигли вивезти в Дем’янів лаз - є таке урочище біля Франківська, де були знайдені місця масових поховань закатованих людей…

- Чи спілкуєтеся ви тепер з кимось із героїв своєї книжки?

- Я з багатьма не можу спілкуватися з простої причини: їх уже немає.  Фактично я чотири роки тільки те й робила – їздила, скидала вдома на комп’ютер аудіозаписи і продовжувала їздити. Ще тоді, бувало, мені казали: «Ви недавно спілкувалися, – а співрозмовника вже немає».

Тобто люди розказали свою історію -  і пішли. Лишилися одиниці, з не найкращим станом здоров’я.

- Особливість книжки ще й у тому, що можна почути голоси ваших співрозмовників.

- Якщо відкрити будь-який розділ, то там є QR-код, за яким можна почути уривки розмови. Є ті, що звучать по 7-9 хвилин, є буквально 1,5 хвилинки. Це живі голоси героїв. З кимось я зустрічалася, коли вони були бадьорі; хтось майже вже не міг говорити.

- Подібні аудіозаписи можна почути, наприклад, у польських Музеї Варшавського повстання, «Фабриці Шиндлера» у Кракові. Записами спогадів учасників УПА не зацікавилися українські музеї?

- Ці записи дуже цінні зараз для родичів. Діти, онуки, взявши книгу, можуть почути рідні голоси. Пропозицій від музеїв поки що не було. Якщо кому будуть потрібні – я готова надати всі аудіозаписи.

- До презентації книжки «#Моя УПА» залучений історик, колишній голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. Як склалася ця співпраця ?

- Ми з Володимиром В’ятровичем познайомилися роки три тому абсолютно випадково на етапі, коли я ще їздила збирати інтерв’ю. Була якась пресконференція. Після завершення мене, журналістку, представив Володимиру спільний знайомий як людину, котра займається темою УПА. Він здивувався.

Додалися в друзі в соціальній мережі, відповідно, він бачив уривки інтерв’ю, які я у себе на сторінці публікувала. Коли я вже, власне, написала книгу - рукопис був готовий, то в повідомленні запитала, чи не міг би він стати автором передмови. Відповів, що спершу треба почитати повністю. Надіслала рукопис, він його почитав і прислав передмову.

- У Львові вже презентовано книжку, тепер – у Києві. Куди далі?

- Ми дещо підлаштовуємося під графік Володимира В’ятровича. Я йому спочатку зателефонувала і поцікавилася, чи міг би він модерувати зустрічі з читачами у Франківську? Він подумав, каже:  «Я можу модерувати у Франківську, Києві та Львові». Тому все залежить від графіка засідань Верховної Ради, плюс є якісь свої плани у Володимира, поїздки тощо. Мені легше підлаштуватися.

- Яке запитання від львівської аудиторії на презентації найбільше вам запам’яталося?

- Люди не особливо запитували, тому що це – Львів, і майже в кожного там своя історія, пов’язана з УПА. Люди вставали і розповідали свої сімейні спогади.

На волонтерських плечах - дорослих і дітей

- Одна з ваших попередніх книжок – «На їхніх маленьких плечах». Чому писали цю малу прозу про дітей і для дітей?

- Коли стався Майдан, після чого - війна, мені здається, що немає людей, які не почали би займатися волонтерством: хтось активніше, хтось просто приносив речі, допомагав. Тоді помітно постав цей рух в Україні.

Але ніхто не порушував тему участі дітей в цьому процесі, власне дитячого волонтерства. А саме дівчатка і хлопчики рік у рік плели обереги, малювали, писали листи бійцям. І мені хотілося написати про цих дітей.

Я не робила історичну книжку. Радше художню. Але додавала реальні історії з життя, які бачила на власні очі. Просто герої, скажімо так, узагальнені.

- Чим вразили діти, які долучалися до волонтерства?

- Наприклад, ми проводили волонтерську акцію, збирали кошти, здається, на ремонт автівки (ми тоді багато робили). Підходить хлопчик. Видно, що з неблагополучної сім’ї. Перед тим я бачила, що він сидів біля церкви з простягнутою рукою і жебракував. Підійшов, подивився, каже: «Тьотя, ці гроші на армію?» Кажемо: «На армію». Він вивернув кишеньки і оці от всі - по гривні, по дві, які він назбирав за той день, - висипав у скриньку. Повернувся і пішов.

Або така історія. На фестивалі у мене була локація, де діти могли малювати чи писати листи. Прийшла дівчинка, написала, побігла. Через якийсь час знову приходить і каже: «Тьотя, знайдіть мені мій лист».

А я їх в коробку скидала, дітей дуже багато на локації - шумливо, гамірно. То комусь олівці підстругаю, то ще що допомагаю. Тож на дівчинку дивлюся трохи з докором. А вона скривилася, каже: «Мені дуже треба!».

Шукали-шукали - знайшли. А дівчинка, з’ясувалося, ще пішла на майстер-клас і зробила з кави маленьке сердечко. Саме його доклала.

Коли я вже вдома сортувала ту купу листів, то побачила, що саме її послання  розгорнулося. Знову треба було те кавове сердечко упакувати. Коли це робила, мені фраза з листа просто впала в око: «Дорогий солдате, я живу в інтернаті. У мене немає мами і тата. Але тепер я кожен день буду молитися за тебе».

Ми тоді з дітьми писали листи пораненим хлопцям у госпіталь. Я подзвонила до волонтерів, які там працювали, і запитала чи є серед них люди, яким ніхто не пише і до кого ніхто не приходить? (Не всі зізнавалися рідним, де вони і що з ними). Мені дали, здається, дванадцять імен. І діти писали не «дорогому воїну», а «дорогому Сергію» чи «дорогому Юрію». Кожен  із захисників тоді отримав по 10-12, а може, й більше листів з персональними побажаннями від конкретних дітей.

- Зараз ви займаєтеся таким волонтерством?

- Останні чотири роки волонтерю в геріатричному пансіонаті Івано-Франківська.

- Чи є зараз проєкти, які можуть потім ще переродитися в книги?

- Поки що таких немає. Я, напевно, дуже втомлена після книги «#Моя УПА». Якийсь час мені треба, мабуть, щоби відійти, перепочити. Тим більше, що, самі розумієте, події в країні не дуже налаштовують на якісь творчі речі.

Валентина Самченко

Фото Євгена Котенка

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-