Дмитро Лінартович, актор, бард, десантник
Творчість не просто мені допомагає, вона мене рятує
10.11.2022 10:33

У Київ у перші дні листопада десантник Дмитро Лінартович – актор і бард, а ще викладач кафедри кінотелемистецтва Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка – з передової, де служить майже два місяці, на кілька днів вирвався випадково: знадобилося перегнати машину для військового підрозділу. Миттєво - з учорашнього дня на наступний -  у столиці, у Національному музеї літератури, вдалося організувати творчу зустріч з митцем-військовослужбовцем, який понад годину майже не випускав із рук гітару, навіть коли не слухалися струни, які налаштовував напередодні до третьої ночі.

Із гітарою Дмитро – виконавець головної ролі у фільмі Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» - завітав і в Укрінформ на інтерв’ю, про запис якого домовилися теж блискавично. На два запитання військовослужбовець відповів небагатослівно, повністю виконавши пісні – про побратима, який собою прикрив, але його  не вдалося врятувати, та «Волонтерку».  Десантник Лінартович не приховує: у піснях може виговоритись.

Як десантники «гойдають землю»

- Дмитре, ви – ТойХтоПройшовКрізьВогонь у фільмі,  якими дорогами пройшли з 24 лютого, від початку повномасштабної війни росії в Україні?

- Коли сталося повномасштабне вторгнення, на наступний день я пішов у ТрО, записався і служив в її лавах. Спочатку, десь тиждень, це був Київ, а потім переїхали в Київську область.

Там траса, дорога на Харківщину, на Бориспільське летовище і ліси, де ми стояли. Жили в бліндажах і прочісували ліси, конвоювали, стояли на блокпостах.  Тобто виконували ті завдання, які були поставлені перед територіальною обороною.

Цей вчинок свідомий, тому що, вважаю, кожен громадянин України має це робити. Чому? Є така проста річ, як захист своєї землі,  все з цього почалося.

Перебував у територіальній обороні два місяці служби, потім вийшов звідти, оскільки вона вже набула таких обрисів, як громадська організація. Мені було цього замало, взяв паузу десь півтора-два місяці - і через Житомирський військкомат був призваний у десантно-штурмові війська.

- А чому саме через Житомир?

- Тому що попервах там був триденний відбір  у десантно-штурмові війська. За спеціальною програмою перевіряли стан фізичного здоров’я, чи зможу витримувати навантаження. Пройшов. І після того -  в ДШВ. З Житомирського військкомату був призваний.

Потім був у 199-му навчальному центрі. Ми спочатку жили в лісі, там тренувалися. Потім від’їхали в іншу місцину. Там, була паралельно і «цегла» - як ми  говоримо, це трошки цивілізації.  Чим займалися? Вогнева підготовка, тактична, інженерна, смуги перешкод і робота з різною стрілецькою зброєю, прикладна підготовка десантника.

І так ще сталося, що я пройшов там фахову підготовку розвідника й отримав військову облікову спеціальність «розвідник десантно-штурмових військ». Вишкіл був насиченим, у жорстких умовах. Я витримав все по повній, нас тренували гарно.

- Власне, що має український десантник зараз уміти: віджатися, умовно кажучи, 100 разів?

- 33 рази. Ми називаємо це «гойдати землю». Особливо, коли ще в «учебці»  ти проґавив щось або невчасно зробив, проявив якийсь непослух, тобі кажуть: «Упор для віджиму прийняти!». Робиш упор, 30 разів  віджимаєшся мовчки, а потім 31, 32, 33 – кричиш: «За ДШВ!». Такі традиції.

- І ви так 33 рази віджималися, «гойдали землю»?

- Траплялося. Там за всім не встежиш одразу, теж дещо хибив і були, це ми називали «зальоти», коли щось проґавив. Тоді до тебе прямо підходить сержант і говорить: «Це виконай!» -   і ти це робиш.

- Не до творчості на війні?

- Ми ж розуміємо, що творчість пішла абсолютно на задній план. Вона зі мною завжди буде, але на позиціях ти нарівні з усіма: став військовослужбовцем, служиш у Збройних Силах України. Ти воїн і приймаєш цей сан, вже живеш за статутами та військовими традиціями, тим паче, що є такий рід військ - десантно-штурмові.

- Що головне для сучасних українських десантників?

- Десантники – це, безумовно, бойовий дух, внутрішній стрижень. Це найголовніше. А далі вже - вміння штурмувати, розподіляти свої фізичні можливості, дуже добре володіти стрілецькою зброєю. І не тільки своєю, а ще й побратима. Бо якщо щось трапляється з побратимом, ти мусиш взяти його зброю.

Ще десантник має водити різні види броньованої техніки, орієнтуватися в лісі, багато-багато чого знати, зокрема інженерно-саперну справу. І, звісно, фізична хороша підготовка та морально-вольові якості. Оце, якщо коротко.

- Останнім часом ви на Миколаївщині? Розкажіть про побратимів.

- Херсонський напрямок. Ми працюємо там. Знаходжуся в 46-тій бригаді ОДШВ (окрема десантно-штурмова бригада). До речі, нещодавно отримали бойовий стяг нашої  бригади, чим я і мої побратими пишаємося.

Бригада дуже цілісна, виконує поставлені  завдання. Одержимі, сміливі люди з неймовірною позицією. Ми ж розуміємо, що в російсько-українській війні український воїн-десантник несе, на жаль, великі втрати. Але, попри все, кілометр за кілометром відбиваємо нашу територію у загарбника - цього покидька.

 Клімат дуже хороший всередині нашого колективу. Я служу в розвідвзводі; всі хлопці заряджені, хочуть перемоги. В усіх українська прошивка, що дуже важливо.

Вважаю, що 46-та бригада є елітною, як і всі бригади Збройних Сил України. Про свою  так кажу, тому що в ній служу, безпосередньо все бачу, варюсь в цьому соку.

У нас очільники, ватажки теж дуже мудрі,  цілісні. Визначають, як рухатися нашій бригаді, куди кого направляти. Це ціла військова наука, ціле військове мистецтво.

Навіть бажання вижити - це вже велике мистецтво зберегти себе

- Опишіть найближче нинішнє своє коло за мирними спеціальностями, за псевдо.

- У нас є  банкір. Один побратим пов’язаний з фінансовою сферою, причому керівник за посадою у мирному житті. Інший займався машинами на СТО, ще один - ремонтними роботами. Є водій. Є люди, які за контрактом служили. Всі дуже різні, різних професій, віку, соціальних прошарків, навіть є циган. Але всіх нас об’єднує військова справа.

До речі, дуже спрощена мова між нами при виконанні воєнних обов’язків, без зайвих слів. Там взаєморозуміння буває деколи з півслова, у прямому значенні. Два-три якихось знакових слова скажеш - і все вже зрозуміло миттєво.

Всіх нас об’єднує любов до своєї землі та жага до наближення, прискорення нашої Перемоги.

- Ваші слова однієї з пісень «як ти мене своїм плечем прикривав». Ця пісня про конкретний випадок? Про того, хто найближчий загинув?

- Так. (Виконав пісню «Як повірити в те, що тебе нема?» зі словами: «я хотів би реальність відтяти; друже, пробач, що не зумів врятувати»; «не можу змиритися, що він полеглий»; «я йому брешу, що все в порядку, з-поміж моїх пальців тече його кров»; «замість нього мусив бути я»…)

- Наскільки багато було прощань з побратимами?

- Буває, що ти з людиною спілкувався, вона вже встигла і в іншому підрозділі послужити, а через деякий час до тебе долітає звістка, що побратима вже немає.  Ви знаєте, це сприймати, звісно, боляче, якщо говорити чесно, по правді. Але під час воєнних дій ти мусиш трошки абстрагуватися, щоб виконувати військове, поставлене бойове завдання. Тому що ти мусиш трішки бути сильнішим за все це.

Звичайно, це щемлива тема. Це залишається на все життя, з цим жити.

- Наскільки вам допомагає власна творчість на фронті?

- Творчість не просто мені допомагає, вона мене рятує. Я взагалі вважаю, що війна - це мистецтво. Творчість мені допомагає приймати рішення, навіть орієнтуватися в часі, просторі під час воєнних дій.

Творчість - від слова «творити». Це коли ти інколи ситуацію навіть собі підкорюєш. Навіть бажання вижити - це вже велике мистецтво зберегти себе. Творчість можна також виявляти з роботою зі зброєю. Тож вона мене рятує, допомагає, надихає і дає можливість триматися.

- А як часто народжуються поезії?

-  Це річ непередбачувана. Не можу говорити про якусь періодичність і системність. Але знаю точно: натхнення інколи до мене приходить. І тоді починаю писати: буває, за 2-3 години є текст; а буває, мучишся, недосипаєш через це і цілий місяць.

- Яка з пісень з’явилася швидко?

- «Волонтерка». (Співає під гітару: «Її долоні хлібом пахнуть. А я замурзаний, як пес. Після бою нам не чахнуть – загін із волонтеркою воскрес.  (…)  В її очах – стільки тепла, що забуваєш про рани. Вона оберіг принесла своїми чуйними руками»…  А далі: «на мене подивилась, як на сина»).

- На творчій зустрічі в Музеї літератури ви казали про особливе ставлення, повагу до жінок на фронті.

- Так, зазвичай. Таке ставлення до жінок мусить бути перш за все, щоб не схибити, не скурвитися.  Жінка – це оберіг, тим паче зараз, коли війна. Жінка - це наше все і від жінки багато що залежить. Дівчина, жінка - не важливо, жіноча стать. Це якась спорідненість з молитвою. Жінка – як берегиня, знакова постать, символ.

- Як ваша сім’я сприйняла те, що ви пішли у військо?

- Я зазвичай у житті самостійно приймаю рішення, але відгук отримав. Я, взагалі, спочатку роблю, а потім уже аналізую.

- Який був відгук? Пам’ятаю фотографії вашої щасливої родини кілька років тому.

- Кілька років тому було одне життя, а після повномасштабного вторгнення -  зовсім інакше. Мене вирвали з попереднього контексту, з моєї професії і з сім’ї. Зараз все по-інакшому, безумовно. Рідні поставилися так, що «це твій вибір - і все». Якщо я одягнув форму, то захищаю Україну і свою землю, на якій живемо, для своїх нащадків.

- А як нащадки?

- Нащадки добре, все гаразд.

- Як ви спілкуєтесь?

- Благо, що є соцмережі, відеозв’язок. Не важливо, де знаходишся: чи за кордоном, чи за океаном, в будь-якому куточку світу - це взагалі не є проблемою.

- Вони не в Україні?

- Ні, не в Україні, вони за кордоном.

Сни на фронті сняться українською мовою

 - Дмитре, коли сформувалася ваша чітка проукраїнська позиція? Ви з тих, хто не погоджувався на участь у зйомках російських серіалів?

- Я завжди відмовлявся, спочатку це була моя чітка позиція. Хоча дехто погоджувався, тому що був страх втратити гроші, заробітки, тому що у кожної людини фізіологія так працює, що підв’язка до холодильника є. Я все це діло перетерпів, тому що не міг інакше. Я такий, так живу, не даю жодних рецептів.

А підґрунтя цьому, предтеча, вервечка тягнеться, наприклад, з того, що з дитячого садочка за взірець мені був дід по маминій лінії - фронтовик, він всю Другу світову війну проговорив українською мовою, навіть коли його кинули за ґрати на кілька діб. Має нагороди, відзнаки. Наприклад, він малював з відомим художником Анатолієм Базилевичем. Потім цілеспрямовано став викладачем української мови. Заболотний Віктор Васильович. Моя мама - Заболотна Наталія Вікторівна працює в Театрі юного глядача на Липках.

Хоча, звісно, у Києві у пору моїх дитинства та юності було російськомовне середовище.  Мало знімали фільмів українською мовою, окрім поодиноких випадків; трошки було книжок українською мовою. Ясна річ, середовище впливало.

Це зараз люди задумались над українською мовою - коли прильоти, коли кров, то почали ідентифікувати хто якого роду, якої прошивки. А «штокать» раніше було легше. Тому що у людей був страх говорити українською. Чому? Тому що боялися, що скаже оточення.

Це рабська така раболепсія: ти ходиш і якось легше сприймають, якщо не виділяєшся. А коли почав українською говорити – було: в маршрутках били за це діло. Я приїжджав малим у Крим і мені якийсь кацап у тільняшці розповідав: «А, хахол малєнькій». Йому відповідав:  «Я - українець».

- Це в яких роках так у Криму спілкувалися з дітьми?

- Це десь 1991 рік, я – підліток.

А бунтарський дух, звідки з’явився? По-перше,  дитинство було доволі-таки складне. Батьки десь там у гримерках, на репетиціях, потім приїжджали, раптом у них ностальжі за мною, приходили, говорили щиро...

При тому батько – Костянтин Лінартович - якось встигав мені якимось 25 кадром закидати: «Сину, говори все-таки українською, тому що це наша рідна мова». Він потім з Іваном Гаврилюком часто перетинався, у гримерках. Вони і в 1980-х говорили українською мовою.

Я говорив українською, однак з’їжджав на російську, коли там з хлопцями грав у футбол.  Коли пішов у прикордонну строкову службу в 1997 році, то собі сказав: «Все, зась, я розмовляю українською мовою».

Тепер мені сни сняться українською. Говорити українською для мене – це як зуби почистити, взагалі, така норма мусить бути. Отак я до цього прийшов, допетрав - і став самим собою.

До речі, пісні співати українською мовою мені набагато краще, тільки українською співаю. Тому що у нас постановка звуку інакша. Коли російська мова на язиці - українець «ламає» свою гортань.

- А які сни сняться військовим?

- Та різне: побут, дім, рідне місто. Київ мені часто сниться. Сняться хлопцюжні ігри якісь, скажімо, футбол. На автівці я, буває, їду по місту Києву…

Фільм «Обмін» з позивним капітана – «Моцарт»

- З 1 грудня ви запрошуєте всіх у кінотеатри на перегляд фільму «Обмін», в якому зіграли капітана з позивним «Моцарт». Розкажіть  про це.

- Фільм відзнято. Всеукраїнська прем’єра відбудеться 1 грудня.  В цій картині я зіграв добробатівця, розвідника, капітана з позивним «Моцарт».

- Ви фільм бачили?

- Дивився на перегляді для команди в кінотеатрі на Лівому березі у Києві. Тепер фільм піде «в люди». Глядачі гривнею голосуватимуть, купуючи квитки на перегляд  кінокартини «Обмін», в якій є і ваш покірний слуга.

- Чому ви радите подивитися цей фільм?

- За відгуками моїх знайомих, творчих друзів у фільмі хороша моя робота. Я не можу сам себе оцінювати. Як на мене, там роль проста, вдалася.

- Розкажіть трошечки про сюжетну лінію.

- Сюжет, у двох-трьох словах, кругліший за колесо. Головний герой – цивільний лікар, чий  син служить, але військового беруть у полон і вимагають з батька викуп.  Хірург приймає цей виклик і їде на викуп, потрапляє в горнило подій. Головну роль грає Слава Довженко.

Ми завершили зйомки до повномасштабного вторгнення. Я зіграв в «Обміні» розвідника. А зараз я в розвідвзводі служу. Уявляєте, як це? От скажіть тепер, як мовиться, що немає  дороговказу на небі!..

- Як потрапили в команду фільму?  Режисер – Володимир Харченко-Куликовський. Автори сценарію – Костянтин Лінартович та Влад Дудко.

- Костянтин Лінартович - театральний актор, кіноактор, режисер-постановник і хрещений батько українського дубляжу, кіносценарист з чималим портфелем робіт -  подав на пітчинг Держкіно свій кіносценарій під робочою назвою «Батько». Ідею схвалили. Інша справа, що потім, коли почали знімати, там почалися пертурбації, почали говорити директори картин про те, що не вистачає коштів і, на жаль, «не зможемо відзняти», тож треба було міняти сюжет.

Як завжди,  все уперлося в гроші. І сценарій був переписаний добряче. Спочатку, до речі, я мав іншу роль грати.

Ходив на проби до режисера на кіностудію Довженка. Взяв гітару, розчохлився, першу пісню даю, другу, третю. А вони сидять – асистентка по акторах, режисер, персонал і слухають, як на концерті начебто. Я собі думаю: прийшов же на кастинг, ночей не досипав, учив монолог. Кажу: «Давайте я останню цю пісню виконаю і поговоримо все-таки про роль». 

Тоді режисер попросив тихо-тихо заспівати  якусь українську народну пісню. Проспівав.  Після слів «подумаємо», виходячи уже з аудиторії, я повернувся до столу режисера і сказав: «Тільки я зіграю вам цю роль, я в темі». Річ у тім, що до того я, як тертий калач, серед військових терся дуже сильно. Мав багато виступів по шпиталях, військових частинах, інших військових осередках.

- З 2014 року.

- Так, російсько-українську війну я пропускав через себе з 2014 року. Коли після кастингу минуло три-чотири дні, мені сказали, що затверджений на роль капітана. Я зіграв,  поставився відповідально. Далі ви самі підете дивитися.

- Я обов’язково піду, без сумніву. А чому Моцарт в «Обміні»?

- Тому що виконую дві народні пісні. (Хоча хотів би виконати свої). Вони звучать у такій тональності, як у житті,  в побуті, коли людина в житті щось робить -  і так наспівує собі. Перша пісня - «Місяць на небі, зіронька сяє».

Якби всі говорили українською мовою, перемога би пришвидшилася

- Давайте ще розкажемо, чому ваш позивний у реальному житті – «Світ»?

- Все почалося з того, що коли ми спілкувалися з побратимами, з друзями, я казав, що ти приходиш в цей світ і в тебе є свій внутрішній світ, яким ти живеш. Від того пішло.

Зручне слово, тому що це чотири літери: С, В, І, Т – Світ. По радійках зручно мене викликати. Коротке, але ємне. Плюс я – людина, напевно, все-таки творча, вочевидь, це теж посприяло.

Здавалося б, лише слово, а скільки всього в ньому. От ти маєш свій світ у душі, я, він і кожна людина.

- Це ваше перше відрядження з фронту?

- Перше. Я б і не вирвався, якби не їхав за машиною для свого взводу. У нас з людьми недохват.

- Давайте ще поговоримо про Перемогу України над російськими нападниками.

- Ми переможемо, тому що ми на своїй, Богом даній, землі. Ми вмотивовані. Ми -  українці, у яких є почуття гідності, почуття гонору в хорошому розумінні цього слова. Ми пишаємося, що ми велика нація, що ми – українці. У нас є художники, поети, вчені, достойники інших професій.

Велика українська нація була, є і буде. Нас неможливо перемогти, неможливо здолати. Ми переможемо, це питання часу. Безумовно, великий біль через неймовірні втрати.

Кажу впевнено і зі знанням справи: якби всі говорили українською мовою – перемога би  пришвидшилася. Коли по радійках спілкуються мовою нападника -  тебе московит швидше прочитує. Коли звучить українська -  ворог швидко не допетрає.

А загалом у нас чудові люди,  всі працюють, народ і армія - єдині. Народ в Україні -  на вигадку мастак. Хто думав, що ми так самоорганізуємося?! Вороги сподівалися, що прийде покидьок на цю землю, всі злякаються. А у нас маскувальні сітки плетуть, останню банку меду військовим віддають. Все тримається зараз на військових і цивільних людях, на людяності.

Валентина Самченко

Фото Євгена Котенка

Відео Дмитра Фальковського

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-