У 2022 році з держбюджету на кіновиробництво планувалося виділити 2 мільярди гривень, це міг би бути рік небувалого кіноврожаю та чудових українських прем’єр, але війна холоднокровно і жорстоко перекреслила плани і кінематографістів, і глядачів.

У перервах між повітряними тривогами і відключеннями електроенергії ми поговорили з головою Ради з державної підтримки кінематографії Артемом Колюбаєвим про те, яким у цих умовах йому бачиться майбутнє української кіноіндустрії, як відсутність фінансування вплинула на кіновиробництво та які кроки зробила Рада, щоб українське кіно навіть у воєнні часи вижило і розвивалося.

З 24 ЛЮТОГО ЖОДНОЇ КОПІЙКИ З ДЕРЖАВНОГО АГЕНТСТВА З ПИТАНЬ КІНО НЕ БУЛО ВИДІЛЕНО

- Пане Артеме, рік тому в інтерв’ю для Укрінформу ви поділилися планами, що було б добре, аби кожні 2 тижні в українських кінотеатрах відбувалася прем’єра українських фільмів. На цей рік справді було закладено безпрецедентний бюджет на кіногалузь, але війна зруйнувала всі плани. Яка зараз в цілому ситуація з українським кіно?  

- Так, і то були не просто плани чи мрії, все було реальним. Все було можливо реалізувати і я, як голова Ради державної підтримки кінематографії, розумів черговість виходу фільмів, мав розуміння, коли і як завершиться виробництво кожного, і який буде наступним.

24 лютого мало відбутися чергове засідання Ради, ми збиралися оголосити про другий етап пітчингу, який ми розпочали, і про наступний етап пітчингу, але через війну цього не відбулося.  

- На момент повномасштабного вторгнення десятки українських фільмів були в роботі і перебували на різних стадіях виробництва. Яка зараз ситуація з ними?

- Починаючи з 24 лютого жодної копійки з Державного агентства з питань кінематографії не було виділено, оплачуються лише рахунки захищених рядків бюджету, маю на увазі зарплатню, і все. Тобто, жодних проплат за розпочаті вже раніше фільми, передоплат на нове виробництво фільмів, навіть оплат за фестивалі чи організацію якихось кампаній, здійснено не було. Це все є боргами і ми маємо надію, що колись кошти на їх погашення з’являться.

На цей рік справді було заплановано виділити 2 мільярди гривень – безпрецедентний бюджет на підтримку кінематографа: на виробництво всіх видів фільмів - документальних, ігрових, анімаційних, а також на те, щоб промотувати українське кіно по світу, і на промо всередині країни. На жаль, сталося, як сталося, і всі кошти були перерозподілені на військові потреби. Український кінематограф залишився без фінансування, але ми не втратили надію і почали власними силами за допомогою Державного агентства з питань кіно та різних громадських організацій їздити на міжнародні фестивалі і намагатися залучати кошти на цих майданчиках.

Ми підтримали ініціативу Державного агентства з питань кіно і провели марафон українського кіно «CinemAid Ukraine» разом з Асоціацією "Дивись українське", Українською Кіноасоціацією, ГО "УкрКіноФест", ГО "Спілка підприємців теле та кіноіндустрії", ГО "Нарешті", БО БФ "Двері" та ГО "Центр розвитку креативних індустрій". Марафон розпочався з поодиноких показів, а потім туди долучили 76 різних повнометражних і короткометражних фільмів. До програми увійшли як документальні, так і ігрові та анімаційні стрічки, які показали в понад 50 країнах світу. Зокрема, в Торонто (Канада), Сполучених Штатах Америки, Туреччині, Йорданії, всій Європі. На цих показах ми збирали кошти на спеціальний рахунок Державного агентства України з питань кіно. Жодної копійки звідти ще не було витрачено. Ми накопичуємо ці кошти, щоб в кінці року зрозуміти, що ми зібрали, і з цього спецфонду щось дофінансувати в наступному році.

- Можете назвати, яку суму вже зібрано? 

- Поки що не можу назвати точні суми. Ми прозвітуємо про це офіційно. Було кілька різних варіантів збору, в деяких країнах і містах кошти збирали на спецрахунок Держкіно, який ми створили для підтримки кінематографа, а в деяких – зібрані на показах кошти одразу перераховувалися у фонд «Повернись живим» і на ЗСУ. Це все буде відображено у звіті (яка країна скільки перерахувала і куди йшли кошти), який ми опублікуємо до кінця року.

Також ми попрацювали над тим, щоб виділити фільми, які станом на лютий були на фінальних стадіях виробництва, але не отримали державного фінансування і не мали змогу бути дознятими. Ми створили лист-список з 30 фільмів з різними бюджетами, які зупинилися на різних етапах виробництва. Там є картини, що потребують для завершення 20 тисяч доларів, є картини, які потребують 1 мільйона доларів. Із цим списком ми також відвідували міжнародні майданчики, фестивалі, різні пітчинги, намагаючись знайти партнерів. Ми не пропустили жодного кінофестивалю - в Каннах, у Венеції, на Варшавському кінофестивалі, в Карлових Варах, Торонто, Берліні, на Міжнародному фестивалі анімаційних фільмів в Аннесі були присутні і українські фільми, і професіонали-продюсери, які представляли свої проєкти на різних етапах виробництва - від сценарію до завершального етапу постпродакшену. Таким чином було виграно багато грантів - 5 тисяч доларів, 10, 15, але це – безцінні зараз кошти, за які люди зможуть продовжити роботу над своїми картинами.

ІСТОРІЯ ПОВТОРЮЄТЬСЯ, А ЛЮДИ НЕ ЗМІНЮЮТЬСЯ – ВАРВАРИ ЗАЛИШАЮТЬСЯ ВАРВАРАМИ 

- Що стосується прем’єр, то хоча все пішло не так, як бажалося, але, тим не менш, вони після 24 лютого в наших кінотеатрах відбуваються?

- Відбуваються, і я хочу сказати, що дуже пишаюся успіхом фільму «Снайпер. Білий ворон», режисер Мар’ян Бушан. Я був експертом (тоді ще не в Раді), який голосував за цей проєкт в категорії патріотичного військового кіно, і радий, що він зібрав понад 5 мільйонів гривень у прокаті. Я радий за друзів і колег, які випустили «Скажені сусіди. Нові історії» (режисер Олег Борщевський) - це також успіх, вони зібрали близько 2 мільйонів гривень. Вийшов фільм «Максим Оса: золото Песиголовця» (режисери Мирослав Латик, Іван Сауткін), «Патерн» (режисер Тарас Бенюк), а також документальні фільми «В. Сильвестров» (режисер Сергій Буковський), «Цей дощ ніколи не скінчиться» (режисерка Аліна Горлова), «Марія (Жива УПА 4)» (режисерка Марія Яремчук), «Нація футболу» (режисер Володимир Мула).

Також у прокат вийшов фільм «Я працюю на цвинтарі» (режисер Олексій Тараненко), знятий не за рахунок коштів Держкіно, і який я як продюсер робив до того, як став головою Ради, за рахунок гранту Українського культурного фонду, а також за рахунок власних коштів та залучених партнерів із Польщі. Він зібрав у прокаті 2,5 мільйони гривень. Це говорить про те, що українці дивовижні – глядачі, незважаючи на бомбардування, ходять на українське кіно і хочуть його дивитися. Зараз на широкі екрани виходить «Клондайк» (режисерка Марина Ер Горбач).

- Скоро на широкі екрани також вийде кінодебют режисера Дениса Тарасова «БожеВільні». Прем’єра планується цього року в грудні чи вже на початку наступного? Чи зараз взагалі складно щось планувати?

- Він вийде наступного року і, сподіваюся, матиме успіх у фестивальному житті, тому що це правдива історія про злочини, які чинилися під час радянської влади у 78-80-х роках.

«БожеВільні» - це фільм про каральну медицину, коли всіх, хто не погоджувався з режимом, відправляли до психіатричної лікарні і робили з людей «овочів». Дуже важкий фільм. Ми знімали його до повномасштабної війни, але їхні методи і підходи не змінилися зовсім. Мене це лякає.

Чекаємо на фільм «Щедрик» режисерки Олесі Моргунець-Ісаєнко, який теж, я маю надію, вийде на широкий екран у грудні або в січні. У ньому також показано Другу світову війну і є речі, про які ми чули зараз, під час цієї війни. Наприклад, сцена, коли радянські війська виселяють жінку і вона каже, що її чоловіка немає, тому що він поїхав, коли почалася війна. А офіцер говорить: яка така війна? Це не війна, це - визволення. Глядачі, котрі зараз дивляться фільм, на цій фразі починають аплодувати, тому що саме таку риторику вони використовують і 70 років після. Є сцена, коли радянські солдати обшукують квартиру і один із них краде особисті речі людей. Розумієте, нічого не змінилося.

У «Щедрику» також дуже щиро показана дружба між Польщею і Україною, що є гарною паралеллю з нашою нинішньою ситуацією – коли поляки від усієї душі підтримали українців. Це лише підтверджує аксіому, що історія повторюється, а люди не змінюються - варвари залишаються варварами, а справжні друзі – друзями. 

ХТОСЬ ПОЧАВ ЗНІМАТИ ЗА СВОЇ КОШТИ, ХТОСЬ ВЗАГАЛІ ЗНЯВ ТІЛЬКИ ЗА ПРИВАТНІ КОШТИ. НАРАЗІ ЗНІМАЄТЬСЯ БАГАТО ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО

- У прокат вийшли фільми, які 24 лютого були завершені або це їх застало на стадії фіналізації. Держкіно зараз взагалі не видає кошти на кіновиробництво, але ж, можливо, хтось таки розпочав роботу над новими кінострічками за власні чи за спонсорські кошти?

- Або за кошти, які були отримані перед війною. Державне агентство з питань кіно давало ж аванс на виробництво і багато хто отримав у грудні кошти до завершення бюджетного року. Це відповідальні люди, які ці кошти під час війни нікуди не поділи. Зрозуміло, що певний час вони не могли зібрати команду (після початку війни ніхто не міг оговтатися), але ось зараз  зібралися і почали знімати. Хтось почав знімати за свої кошти, хтось взагалі зняв тільки за приватні кошти. Наразі знімається багато документального кіно.

- Мені взагалі здається, що війна - це час саме документального кіно? Ігровому складніше зараз виживати. 

- Я цілковито погоджуюся! Війна - це час документального кіно. Я вже говорив, і це моя особиста позиція (а не як голови Ради з державної підтримки кінематографії), що я абсолютний противник того, щоб зараз робити реконструкції і знімати художні фільми про воєнні події, які відбувалися, це просто недоречно. Ще зарано для рефлексії, війна ще навколо нас.

- Хотіла уточнити щодо «Щедрика», його ж наче почали знімати ще чотири роки тому, чому він довго йшов до глядача?

- Контракт ми підписали у 2018 році, розпочали роботу в 2019-му. Потім почався ковід і реорганізація Міністерства культури, вони позакривали фінансування, і той борг, що мали нам закрити ще в 2019 році, перенесли на 2020 рік, а потім – на 2021 рік. Колізія в тому, що ми підписували договір у 2018 році з Міністерством культури України, а потім, при міністрові Бородянському, міністерство перейменували на «культури, молоді та спорту України» (2019-2020), пішов Бородянський, - і його перейменували в Міністерство культури та інформаційної політики України. І доки ми це все врегулювали, просто дах міг поїхати, тому так вийшло довго.

ЖОДНОЇ ЗРАДИ У РЕОРГАНІЗАЦІЇ ДОВЖЕНКО-ЦЕНТРУ НЕМАЄ, РЕОРГАНІЗАЦІЯ СТОСУЄТЬСЯ ТОГО, ЩО Є НЕЕФЕКТИВНИМ – ПРОВАДЖЕННЯ АРХІВУ

- Реорганізація - це завжди непросто. От зараз вона відбувається з Довженко-Центром, але в соцмережах шириться інформація про його закриття та навіть створюються петиції на його захист. Чи можете ви пояснити, що відбувається?

- Так з самого початку було пояснення! Був наказ Державного агентства з питань кіно, який ніхто не прочитав, і тепер відбувається те, що особи, котрі переслідують власні інтереси, все перевертають з ніг на голову. Жодної зради у цій реорганізації немає, але зараз усе так викривили, що ніби через це рішення Держкіно там з’явився житловий комплекс. Вибачте, його ж не за місяць побудували! ЖК «White Lines» вже п’ять років стоїть на місці, де раніше були студія звукозапису, кінотеатр, в якому здавалися фільми для ради попередньої Держкіно, велика копіювальна фабрика – це було колись знесено і побудовано на тому місці будинки. Дивно, коли колишній керівник Іван Козленко пише пост про те, що відбувається з Довженко-Центром. А де ж він був, коли там багатоповерхівки будували?

Ми вже зупинили плани з «прихватизації» Національної кінематики України (на вул. Кіото, 27) – разом з Держкіно пройшли всі суди з повернення проданих активів. Ми пройшли всі три інстанції і зараз завершується процес повернення до складу Кінематики всіх об’єктів, які були продані для того, щоб її відчужити. Ми домоглися, щоб Державне агентство з питань кіно і Рада з державної підтримки кінематографії переїхали у приміщення на Кіото. І зараз цей об’єкт під нашим пильним наглядом.

- Зокрема, у своїх відкритих листах і зверненнях захисники позиції керівництва Довженко-Центру заявляють про намір Держкіно цим наказом здійснити «ліквідацію національного кіноархіву». Це не так?

- Довженко-Центр не є архівною установою у розумінні чинного законодавства України щодо забезпечення обліку і зберігання архівних документів. За статутом він є закладом культури. І реорганізація стосується насамперед саме того, що є неефективним – провадження архіву. Адже дуже багато кінематографістів зіткнулися з проблемою – для того, щоб здати проєкт, треба заплатити 12 чи 25 тисяч гривень за документи за зберігання. Для того, аби отримати останній платіж від Держкіно, треба принести акт від Довженко-Центру, а отримати цей акт – це пройти всі кола пекла! Я як продюсер можу це авторитетно заявити, колись сам проходив. Це було абсолютно непотрібно, але була умова, що всі фільми для збереження треба записувати на плівку. Щоб функціонував цех виробництва на плівці - всіх зобов’язували це робити, а плівка вартувала 240-280 тисяч гривень ще за тим курсом, це були шалені кошти, понад 10 тисяч доларів! Тобто продюсери, які намагаються економити на всьому, мали в кінці зробити свій фільм на плівці, маючи вже електронні носії, які вартують в десятки разів дешевше, розумієте?

Тому реформувати потрібно, необхідно, щоб архів був архівом, а для цього треба об’єднати всі архіви в один, а не так, як зараз: у Довженко-Центру один архів, на Кінематиці - інший, тому що Кінематика приймала на зберігання безоплатно, і кінопродюсери почали переходити туди, щоб не платити ті шалені гроші. 

Повторюю, ніхто не збирається вбивати Довженко-Центр, це велика будівля, в якій було зроблено ремонт, в якій є багато чого хорошого: це і Сцена №6, і зали, де відбуваються перформанси. Це все потрібно зберегти і дати можливість Центру приділяти ще більше уваги розвитку музейної справи та кінокультури, організації різноманітних івентів для її збагачення та поширення.

Я впевнений, що Державне агентство з питань кіно на чолі з Мариною Кудерчук точно розуміє, що робить, точно знає, як цим керувати, і точно не має жодних планів це зруйнувати. Ми робимо все для консолідації української кіногалузі.

ІНФОРМАЦІЯ ПРО ТЕ, ЩО ДЕРЖКІНО ВИДІЛИТЬ 200 МІЛЬЙОНІВ ГРИВЕНЬ НА СТВОРЕННЯ ФІЛЬМІВ, - НЕПРАВДА

- На початку інтерв’ю ви сказали, що жодної копійки держкоштів після 24 лютого на кіновиробництво не виділялося, але нещодавно у деяких ЗМІ з’явилася інформація, що Держкіно таки виділить майже 200 мільйонів гривень на створення фільмів.

- Це неправда. Це - перекручена інформація. Я теж бачив на різних сайтах вже декілька варіантів цієї неправдивої інформації.

- Але ж звідкись «ноги ростуть», що відбулося насправді?

- Відбулося ось що: восени минулого року пройшов 17-тий пітчинг і після його завершення, у жовтні 2021 року, був рік на підписання договорів за виграними пітчингами. Якщо за рік ці договори не підписати, то результати пітчингу анулюються. Так сталося, що в лютому багато контрактів вже були на стадії підписання або вже були на тендері, але коли почалася війна, Державне агентство з питань кіно певний час евакуйовувалося, і вони не були підписані остаточно. Тобто зараз усі, хто виграв у 17-му пітчингу, просто підписали ці контракти, пройшли тендерну процедуру на ProZorro для того, щоб не втратити можливість цей пітчинг реалізувати. Контрактів вийшло приблизно на суму 200 мільйонів гривень. Коли ці кошти виділять, ніхто не знає. Їх можуть взагалі не виділити, але зупинити людей, які мають право це зробити, ніхто не може.

- Чи може таке статися, що ось з того спеціального фонду Ради з державної підтримки кінематографії ви, наприклад, наступного року виділите їм ці кошти? 

- Ні. Думаю, що цей фонд буде витрачено передусім на дофінансування об’єктів, які вже перебувають у роботі на різних стадіях. Подивимося, скільки назбираємо коштів у підсумку і вирішимо, кому їх віддамо на наступний.

- Українське кіно дедалі активніше з’являється на Netflix – восени на стримінговій платформі стали доступні ще три вітчизняних фільми «Дике поле», «Бурштинові копи» та «Зустріч однокласників». До цього там вже були «Слуга народу», «Зима у вогні», «Носоріг». Не так давно з’явилися «Мої думки тихі», «Захар Беркут», «Зірки за обміном», «Віддана», «Фокстер і Макс», «Сторожова Застава», «Поводир».

Як повідомлялося, Netflix планує придбати ще 14 українських фільмів, серед яких вже названо «Скажене весілля», «Велика прогулянка», «Найкращі вихідні», «Снайпер. Білий ворон», «Фокстер і Макс». Можливо, ви доповните, які ще українські стрічки там з’являться?

- У Netflix є така політика, що до того, як фільм опублікований на стримінговій платформі, не можна говорити, що він там буде опублікований. Це дивно, але так є. Можливо, фільм «Я працюю на цвинтарі» теж там з’явиться, але ми розкажемо про це тоді, як це станеться.

МИ НЕ МОЖЕМО ДИВИТИСЯ РОСІЙСЬКОМОВНИЙ КОНТЕНТ, ТОМУ ЩО ВІН СПРЯМОВАНИЙ НА ЗНИЩЕННЯ НАШОЇ КРАЇНИ І ПРОПАГАНДУ ЇХНЬОГО ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ

- На завершення розмови кілька слів про Національний тур «Кіно заради перемоги!», в рамках якого з серпня цього року в різних куточках України відбулося майже тисяча кінопоказів українських фільмів. Хто був основною цільовою аудиторією?

- Так, тур «Кіно заради перемоги!» пройшов з ініціативи Держкіно у 18 областях України. Нас у цьому підтримав Офіс Президента та губернатори. Разом з Андрієм Різолем (громадська організація «Дивись українське!») та Спілкою підприємців теле- кіновиробництва ми провезли тур «Кіно заради перемоги!» по військових частинах - показували українським військовим і цивільним людям, які захотіли прийти, українські фільми просто неба або, коли була змога, у залах, кінотеатрах.

Люди із задоволенням дивляться українське кіно! Ми ж нікого не примушували, військові сприйняли це дуже-дуже позитивно і свою годину дозвілля залюбки витрачали на перегляд кінострічок, а потім радили українське кіно своїм сім’ям. Я пишаюся тим, що всі військові тепер знають, наприклад, такі фільми, як «Крути», «Кіборги».

- Покази в рамках туру були безплатними?

- Ці покази були абсолютно безплатними, ми таким чином реально робили промо українському кіно. Була пророблена крута робота, долучилося багато продюсерів зі своїми фільмами, було показано понад 40 кінострічок.

Я переконаний, що наразі всі розуміють – у нас немає нічого спільного з нашим сусідом! Ми не можемо дивитися російськомовний контент, ні серіальний, ні кіношний, тому що весь цей контент спрямований на знищення нашої країни і пропаганду їхнього тоталітарного режиму.

Ми, в свою чергу, показуємо українським глядачам наше кіно і намагаємося отримати їхню довіру. Ми не примушуємо: дивись українське, тому що ти українець. Ні, ми кажемо: дай шанс українському кіно, подивись його, тобі має сподобатися. І людям подобається! Це важливо, тому що російська пропаганда через ботоферми і чати вже наробила багато шкоди, зневірила глядачів в українському кіно, мовляв, знову виходить якийсь український поганий фільм. Треба самому дивитися, отримувати враження і мати власну думку!

Я вболіваю за кожен український фільм, і не лише тому, що я голова Ради державної підтримки кінематографії, а й просто продюсер. Ми всі – збірна команда по кіно, і кожна окрема поразка – це поразка всієї команди, бо ми не просто втрачаємо бюджет, вкладений у цей фільм, ми втрачаємо довіру глядача. Я хочу, щоб ми були єдині, не вважали один одного конкурентами, добре робили свою справу і все від нас залежне, щоб розвивати наше українське кіно. Будемо наближати перемогу на всіх фронтах.

Любов Базів. Київ

Фото з особистого архіву Артема Колюбаєва та jetsetter.ua