Банальність геноциду, «ти людина чи звір?» і трагікомедія про атаку 9/11
У латвійській столиці 13-23 жовтня відбувся дев'ятий міжнародний Ризький кінофестиваль Riga IFF. Ми вже писали докладно про одну з його найцікавіших програм – Focus On Ukraine у матеріалі «В очікуванні “нової української хвилі” нашого кінематографа». А тепер стисло підіб'ємо деякі підсумки фестивалю, поділимося вибірковими враженнями.
Втім, теж із сильним українським акцентом. Дивним було б казати, що «мистецтво поза політикою». Російсько-українська війна, що триває, сильно вплинула і на Riga IFF-2022. Тепер на ньому зовсім немає російських фільмів, раніше представлених досить широко, майже зник російськомовний дубляж і титри. І в більшості з представлених робіт можна знайти співзвуччя, відгомін нинішньої війни і складної ситуації в Європі та світі.
ОДВІЧНЕ ПИТАННЯ – ТИ ЛЮДИНА ЧИ ЗВІР?
Головним призом Ризького кінофестивалю нагороджено ісландсько-данський фільм ісландського режисера, який здобув кінематографічну освіту в Данії, Хлінюра Палмасона «Божа земля» (2022). Кінець XIX століття, лютеранський священник Лукас отримує завдання вирушити до Ісландії і там побудувати церкву, створити нову парафію. Після прибуття на острів пастора веде до потрібного місця ісландець Рагнар. Дорога складна, погода погана і ситуація непроста – особливо, коли під час переправи через річку, що піднялася, гине перекладач (а Лукас не знає ісландської мови).
При цьому понад двогодинний фільм тривалий час видається теплою (мабуть, від вулканів та Гольфстриму) ісландською сагою. З суворою, але прекрасною природою, з непростими, але вірними і загалом добрими людьми. Однак ближче до завершення, у фіналі, коли здається, що найгірше позаду, розігрується справжній трилер – філософсько-психологічний.
Головне протистояння у ньому – між Рагнаром та Лукасом. Між грішною людиною, яка усвідомлює свою гріховність, і священником, щирим віруючим, проте вже наполовину зламаним важким шляхом і незвичним життям. Це суперечка (не тільки словесна) за право вважатися людиною, а не звіром-твариною. Ну а межа між цими станами – у біблійному «Не убий». (Людське і звіряче… Хіба не близька ця тема – за війни, що триває зараз, – Україні та українцям?).
Головний приз серед короткометражних робіт отримав 15-хвилинний чесько-словацький фільм італійського режисера Франческо Монтаньє, який здобув освіту у Празі. Робота називається «Астеріон» (2022) – вона навіяна образами і сенсами оповідання Хорхе Луїса Борхеса «Дім Астеріона», в якому зображено боротьбу між людиною та биком, йдеться про співвідношення у істоті мислячій потворного та людського.
Не прямо, але пластичними образами, які мають багато сенсів, Монтаньє розмірковує про те саме – про людину і тварину, бика, людинобика, Мінотавра, але також – про життя і смерть.
І так виходить, що дві, здавалося б, зовсім не схожі одна на одну роботи-переможці - "Божа земля" і "Астеріон" - у своєму ядрі, за самою суттю виявляються схожими. Вічні теми, вічні сутності, що оновлюються в кожну епоху і вирішуються в ній заново: життя і смерть, людина чи звір…
ГЕНОЦИД, ЩО ВІДБУВСЯ 1942 РОКУ, І ТОЙ, ЩО РОЗПОЧАВСЯ 2022-ГО
У слові «ювілей» є первинна радість та святковість. Але його застосовують і стосовно різних подій, зокрема важких, трагічних. У січні цього року виповнилося 80 років Ванзейській конференції тривалістю у півтори години, що відбулася 24 січня 1942 року у курортному передмісті Берліна – Ванзеї. На ній 15 високопосадовців на чолі з керівником головного управління імперської безпеки Рейнхардом Гейдріхом обговорили питання про те, як технологічно і, за можливості, швидко знищити європейських євреїв.
Протоколи тієї зустрічі, роздані учасникам, були знищені – всі, крім одного (так сталося тому, що його власник сам опинився у концтаборі – і папір застряг у стосах міністерства закордонних справ). Німецький письменник і драматург Пауль Моммерц, використовуючи протокол, написав сценарій-п'єсу «Ванзейська конференція», яка стала основною для кількох однойменних радіо- та телепостановок. Перший телефільм було знято 1984 року – і визнано вдалим. Другий – 2022-го. І також вийшов сильним.
Його зняв Матті Гешоннек, уродженець Східної Німеччини, який 4 роки відучився в московському ВДІКу, але звідти його вигнали і виключили з партії – через небажання засудити популярного барда, який виїхав до ФРН і жорстко критикував НДР. 1978 року Гешоннек і сам зумів перебратися до Західної Німеччини.
Суворий камерний телевізійний фільм Die Wannseekonferenz отримав багато нагород та похвал критиків. Це зовні негучний, спокійний, але водночас трилер, від якого холоне кров. Фізично і психологічно важко дивитися, як люди, пересічні, здавалося б, люди залучаються Гейдріхом, який веде збори, до обговорення того, як краще та ефективніше «вирішити єврейське питання».
Вони навіть намагаються сперечатися. Вибачте, а що вислати євреїв на Мадагаскар, як планували, не виходить? Стривайте, але чи розумно витрачати стільки ресурсів, у тому числі транспортних, на такі нетехнологічні завдання?.. Ну, а той функціонер, який пропонує «вирішити питання», не ліквідовуючи євреїв, а «лише» стерилізуючи їх, у цих умовах – нелюдських, тваринних, звірячих – видається майже гуманістом.
Але ні, ні, початковий сценарій не дасть осічки. Контрдоказів на заперечення багато, але головний, мабуть, один: це побажання самого фюрера! У фіналі рішення, необхідне організаторам, буде ухвалено. І молодий обдарований організатор, 35-річний Адольф Ейхман, отримає всі необхідні повноваження для своєї рутинної праці, «банальності зла»… Свідомість відмовляється вірити у простоту та реалістичність того, що відбувається, але, мабуть, приблизно так усе й було.
Критики високо оцінили роботу акторського складу цього страшного фільму, але особливо вирізняли Філіппа Хохмайра в ролі ляльковода Гейдріха. А також Якоба Діля у ролі енергійного 41-річного керівника гестапо, готового до будь-якої роботи, Генріха Мюллера.
І знову напрошуються паралелі із нинішніми подіями. Хіба не так само спокійно і по-діловому на засіданні ради безпеки росії і різних там економічних рад росії відбувається обговорення того, як би вже вирішити «українське питання», щоб не залишати його «майбутнім поколінням» росіян (приблизно так писали навесні у матеріалі державної, пропагандистської РІА Новості, згодом видаленому із сайту).
Але зараз світ робить більше, щоби не допустити ще одного геноциду.
ПОЛІТИЧНІ ЖАНРИ – ТРИЛЕР І ТРАГІКОМЕДІЯ. ПЛЮС ІСЛАМ
Біженська криза, що передує нинішньому прибуттю до Європи українців, залишила глибокий слід у свідомості європейського суспільства, його рефлексії. І в кіно також. До 2022 року фільми про мусульманський світ, зокрема зроблені і мусульманами, набули якоїсь особливої насиченості, зрілості, глибини розуміння. Скажімо, політичний трилер «Хлопець із небес» (2022) шведського режисера, уродженця Стокгольма Таріка Салеха.
Адам, син рибалки з приморського села, отримує можливість навчатися у престижному університеті Аль-Азхар у Каїрі. Але ось величний імам Аль-Азхара раптово помирає і розпочинається боротьба різних угруповань (не лише всередині університету, а й у державі) за те, хто посяде його місце. Так вже станеться, що Адам опиниться в самому центрі цієї смертельно небезпечної гри. За стилістикою, за подачею, за логікою розвитку детективного сюжету - це суто шведський фільм (скандинавів не дарма вважають зараз законодавцями мод у цьому жанрі). Але й східний мусульманський колорит подано зі знанням справи, не карнавально, а зі стриманою шанобливістю. Тож зовсім не дарма на останньому Каннському кінофестивалі Салех отримав премію за найкращий сценарій, а як режисер – ще й дуже своєрідну Премію Франсуа Шале за фільм, «присвячений цінностям життєствердження та журналістики».
Варто також відзначити ще один фільм з ісламським акцентом «Рабіє Курназ проти Джорджа Буша» (2022). Це робота німецького режисера Андреаса Дрезена. Події розпочинаються восени 2001 року після терористичної атаки на США 11 вересня, що коротко позначається 9/11. Герої фільму – турецько-німецька родина Курназ. Їхній старший син поїхав до Пакистану, там його запідозрили американські спецслужби в причетності до Аль-Каїди та доставили до Гуантанамо, де його кілька років утримують, намагаючись дізнатися, чи має він якийсь зв'язок із терористами. Велика та життєрадісна мати сімейства Рабіє розпочинає боротьбу за визволення сина. Але звільнять його лише за п'ять років.
З такої складної та неоднозначної історії Дрезен зробив трагікомедію, втім, зі щасливим фіналом. І це стало запорукою його успіху. Фільм, представлений на Берлінському кінофестивалі, отримав одразу два Срібні Ведмеді – за найкращий сценарій (Лайла Штілер) та за найкращу жіночу роль (німецька актриса турецького походження Мельтем Каптан).
Великий успіх фільму і в тому, що він не став антиамериканською та антибушівською агіткою. Андреас Дрезен, людина взагалі-то досить лівих поглядів, не пішов шляхом Олівера Стоуна (принагідно згадаймо його «викривальний» фільм 2008 року «Буш»). Стоун, колись дуже обдарований режисер, згодом виродився в образливо примітивного путіноїда, пропагандистського фільммейкера «за викликом».
Зовсім інша річ – «Рабіє Курназ проти Джорджа Буша». Дрезен може критикувати – і дуже зло – американську владу, німецьку владу. Але при цьому він демонструє, що західне суспільство є суспільством, в якому можна боротися за правду і можна перемагати. Про це, власне, свідчить і назва фільму, що ставить знак дорівнює між турецько-німецькою домогосподаркою та американським президентом.
Звісно, жодного відкриття у цьому немає. Давно відомо, що «Демократія – найгірший спосіб управління державою, але нічого кращого людство поки що не придумало». Банальна начебто істина. Але й про неї треба нагадувати – у різній формі та з різних приводів.
Олег Кудрін, Рига
Фото: rigaiff.lv, Олег Кудрін
