Хоробрість українських воїнів вразила увесь світ. Їх називають «богами війни». Але вони не тільки вправно воюють, а ще й встигають реалізовувати свої таланти. 

Про настрій та натхнення на війні Укрінформ поспілкувався із митцем, поетом, командиром відділення 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша Павлом Вишебабою.

Ми всі налаштовані на перемогу

- Павле, як би охарактеризували свій настрій?

- Я та хлопці налаштовані на перемогу. Будемо йти до кінця, ніхто додому не збирається зараз. Усі хочуть повернутися із перемогою та розуміють, що від них цього чекають і рідні, і суспільство. Тому тільки вперед, адже хочеться повернутися саме із перемогою, а не у якомусь «статусі кво» чи «замороженому» статусі. Настрій у нас бойовий.

- Що ви відчуваєте до росіян?

- Знаєте, я не відчуваю до них ненависті або злості. Щось таке стримане, більше схоже на зневагу. Звісно, ставлюся до них, як до ворога, але не такого, якого можна ненавидіти. Вважаю, що вони не достойні нашої ненависті.

Вони дуже ницо ведуть війну, борються не з нами, а з цивільними. Якби це була армія проти армії, то це була б зовсім інша війна. А вони розстрілюють цивільних ракетами й не тільки ними, автоматами. Ми ж це бачимо в тих містах, які були окуповані.

- Мій знайомий волонтер якось запитав у захисників, чого вони потребують зараз, то хлопці попросили привезти побільше українських книжок, особливо тих, які сприятимуть розвитку. У вашому відділенні читають?

- Я є такою ходячою бібліотекою у бригаді, у мене акумулюються книжки. Ті, хто дочитав, приносять, бо знають, що у мене можна взяти іншу книжку. Найбільше читають поезію. По-перше, тому що складно зараз роман дочитати, бо це довго. І нові романи після повномасштабного вторгнення росії, звісно, ще не написані, тому зараз актуальніші вірші. Найпопулярніша книга з тих, які у мене є, це книга Артема Полежаки. Люблять його читати побратими. У нього така весела поезія, яка їх підбадьорює.

- Кажуть військові, що на війні без гумору - ніяк. У вас також часто жартують?

- Точно не обійтися без гумору. У нас дуже багато жартують. Я ж не був військовою людиною, після 24 лютого пішов та мобілізувався. Здивувався тому, наскільки весело на фронті, наскільки весело наші вміють воювати. А потім просто зрозумів, що тут є дві сторони медалі, адже якщо починаєш занурюватися в осмислення трагедії, яка відбувається, то просто не зможеш ефективно служити. По-друге, в такому бадьорому жартівливому настрої легше. Це просто захисна реакція організму у боротьбі зі стресом. Тому справді, гумору в нас багато, зокрема чорного.

- Які ще маєте рецепти боротьби зі стресом?

- Нам дуже допомагає підтримка близьких. Коли є зв'язок, важливо почути від рідних та навіть незнайомих людей, що все це ми робимо не дарма. Але нині найважливіша підтримка йде від побратимів. Такий у нас у підрозділі мікроклімат, що саме підтримка хлопців допомагає. Що б там не говорили, а побратими стають тобі як сім’я. Ми всі нещодавно знайомі, але тепер у нас є спільний досвід, якого більше немає ні з ким. Це досвід емоційний, стресовий, який справді зближає.

- До речі, знаю, що ви готуєте збірку віршів. Коли її можна очікувати?

- Так, ми вирішили видавати збірку. За приклад узяли досвід Валерія Маркуса, який сам видавав свою книгу. Тобто не через видавництво, а самі. Збірка у роботі. Редагувати її на волонтерських засадах узявся Іван Малкович (український поет і видавець, засновник і головний редактор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» –ред.). Для мене це велика честь! Малкович розуміє, що це зараз потрібно суспільству, тому й узявся допомогти. Каже, що у мене там проскакують русизми, які я не відчуваю, бо ж 28 років був російськомовним. Гадаю, що все вдасться.

- Коли маєте натхнення писати вірші?

- Коли я на передовій, то вірші не пишуться, але ж у нас є постійна ротація. Частину часу ми перебуваємо на передовій, а частину – на другій лінії. Так от коли я на другій лінії, тоді й пишу вірші, знімаю відео.

- Кому їх презентуєте насамперед? Чи декламуєте доньці?

- Передусім надсилаю коханій. Донечці моїй лише 6 років, тому за віком вона ще не всі складні вірші розуміє. Я надіслав дитині тільки той, який саме їй присвячений. І ще декілька простіших віршів вона знає напам'ять.

Творчість може стати місточком між тилом та фронтом, який пояснює дуже багато про військових

- Яку роль, на вашу думку, відіграє творчість у житті військових?

- Я вчора ще був на позиціях, а сьогодні - у Києві. І це два різні світи. Я б дуже не хотів, щоб наші військові перетворилися в якусь окрему касту, маргіналізувалися і стали незрозумілими суспільству. Це саме є одна з місій мистецтва. Ті, хто зараз на війні й пише, пояснює суспільству, що ми там відчуваємо. Тому що в новинах ви й так бачите, що відбувається, що пішли вперед на тому чи іншому напрямку. А чи стало щось зрозуміло про наші почуття, про нашу душу, про наш досвід? Нічого. А один вірш або одна пісня можуть пояснити дуже багато. Особливо якщо торкнеться серця, торкнеться душі, то цивільні зможуть відчути той досвід. Мистецтво може стати таким місточком між тилом та фронтом, який пояснює дуже багато чого.

- Знаю, що ви побували на деокупованих територіях Харківщини. Там своєю творчістю підтримували людей. Як вас зустрічали?

- Здивували трохи у Балаклії, але причину можемо зрозуміти. Люди пів року на вулицю боялися виходити в окупації. Ми ж приїхали одразу після звільнення. Там була гуманітарна катастрофа, у людей не вистачало їжі, медикаментів. У багатьох населених пунктах не було світла, води, тому, звісно, вони потребували не тільки культурної їжі. Попри все, більшість добре сприймала нас. Ми із ними разом читали вірші, співали пісні. Дуже багато сліз було. Навіть коли вони чули українську мову, сльози на очі наверталися.

Тож більшість таких людей, яких ми там зустріли, проукраїнські. Хоча, звісно, колаборанти або пристосуванці є усюди. Здебільшого ж українці чекали на звільнення.

Перехід на українську мову – це питання нашого виживання

- На вашу думку, наскільки мова за нинішніх умов важлива?

- Я змінив своє ставлення до цього питання. Раніше вважав, що можна бути російськомовним патріотом. До 24 лютого так думав, хоча я перейшов на українську ще у 2014 році. Чому можна було? Тому що, в принципі, суспільство може бути таким фрагметованим, як Швейцарія, де чотирма мовами люди говорять. І в них просто немає потреби у такій єдності. А у нас зараз є ця життєва потреба. Українська мова дозволяє створити нам один інформаційний простір та бути в одному контексті, а не жити у різних інформаційних світах. Тому зараз украй необхідно однаково розуміти реальність, бути в одному інформаційному просторі. Потрібно сфокусуватися на одному і бути дійсно єдиною країною.

Тому я гадаю, що зараз більшість має перейти на українську мову. Це просто питання нашого виживання як держави.

- Ваша донька говорить українською від народження?

- Так. Вона у 2016 році народилася, коли ми з дружиною вже були україномовні. Моя донька зараз російську сприймає дуже негативно. Вона просто не розуміє, як можна спілкуватися російською, коли саме росіяни нас убивають. У неї тут дуже проста логіка. Думаю, що тут вустами дитини говорить істина.

- Де нині перебуває ваша родина?

- В Україні. Вони нещодавно повернулися з Європи.

- Для батьків є пріоритетом безпека їхньої дитини. На жаль, нині в Україні небезпечно, тому часто мене турбують думки про те, чи правильний вибір зробила для своєї дитини. Ви зараз боїтеся за свою сім’ю?

- Такі сумніви будуть постійно. У Швейцарії донечка пішла у німецькомовну школу, їй було складно. Тут діти у першому класі вчаться писати та читати українською. Тому ми вирішили, що для дитини зараз дуже важливо отримати саме українську освіту. На цьому тижні вона піде в українську школу на Батьківщині.

Мрію, щоб перемога далася нам найменшою ціною, щоб люди не гинули

- Павле, яка ваша найзаповітніша мрія зараз?

- Мрію про те, щоб ця війна закінчилася швидше, про перемогу, але найменшою ціною. Звісно, у мене немає сумнівів у тому, що ми переможемо, але питання в тому, коли та якою ціною. Мені б хотілося, щоб це було швидше і меншою ціною, щоб люди не гинули.

- Що плануєте зробити насамперед після перемоги?

- Ми домовилися із побратимами про те, що у першу добу не поїдемо до сімей, а проведемо час разом і вшануємо пам'ять загиблих. Зараз ми винесли за дужки питання смерті побратимів, адже якщо почнемо це глибоко переживати, то просто не зможемо служити. У нас є обов'язок усіх їх пом’янути. Потім хотіли б відзначити разом перемогу. Після цього поїдемо до своїх родин.

Я особисто хотів би, коли вийде збірка, декламувати вірші людям. Якщо дозволить доля.

- Що б ви порадили співвітчизникам?

- Порадив би зараз триматися з усіх сил. Варто економити свої ресурси, адже ми не знаємо, скільки ще це все триватиме. Треба й фінансові ресурси розраховувати, бо деякі люди думають, що війна може через тиждень закінчитися і якщо зараз скинути всі гроші на армію, то допоможуть. А потім може бути вигоряння, тому треба заощадливо ставитися до всіх своїх ресурсів.

По-друге, треба розуміти, після перемоги буде наступний етап. Люди, які захищають зараз Україну, потребуватимуть реабілітації, допомоги. Повернення до звичайного життя може бути великою психологічною проблемою для них. Тож усім нам треба знати, що ця біда із нами надовго. Можливо, навіть назавжди. Ми переживатимемо цю трагедію десятиліттями. Маємо бути до цього готовими.

Олена Собко, Київ.

Фото: Геннадій Мінченко