Є безліч способів сказати «Україна» за кордоном, і для цього навіть не потрібно користуватися Google Translatе. Міжкультурний діалог безбар’єрною мовою мистецтва підтримують, зокрема, українські режисери й музиканти. Перші доводять, що можна зняти самобутній фільм про колишнього архітектора, який працює на кладовищі, й отримати визнання європейських кінофестів, змусивши критиків і глядачів сперечатися: що ж то перед ними – драма чи комедія. А другі показують, що можна написати саундтрек до цієї стрічки, узяти бандуру й заспівати його так, аби змусити глядача на годину поринути в екзистенційні роздуми.
Сьогодні ми поговоримо із людиною, яка OSTом «Таке життя» створила одну з граней стрічки режисера Олексія Тараненка «Я працюю на цвинтарі», із людиною, яка з європейських сцен доводить, що бандура – сучасний музичний інструмент, здатний торкнутися серця слухача. Тож вашій увазі Марина Круть (KRUTЬ) – бандуристка, виконавиця, композиторка.
ІЗ БЕРЕЗНЯ СТАТИСТИКА НА SPOTIFY ПІДСКОЧИЛА УДВІЧІ Й ЛЮДИ РОЗУМІЮТЬ, “ЩО ТО ЗА БАЯН”
- Давайте почнемо із самого початку. Музика – це Ваша основна професія?
- Так, у мене навіть і диплом є (сміється) – я бандуристка (ред. - Марина закінчила Хмельницьке музичне училище ім. В. І. Заремби). Але я не маю вищої освіти. Я займаюся музикою з 8 років, а почала писати музику в 11 років.
- Як під час війни живеться діячам музичної індустрії, зокрема, композиторам? Чи є у вас проєкти, досвід колаборацій з європейськими партнерами?
- Тут треба розділяти. Композиторська діяльність є другою, а перша – діяльність співачки й артистки. За ці сім місяців війни, чесно, я не заробила жодної копійки в Україні. Тобто всі фінансові надходження - з-за кордону. Але я знаю, що в нашій країні також це буде. Я продовжую жити тут, бо це мій вибір. Однак, я виступаю багато за кордоном. До того ж в Україні є багато волонтерських проєктів, концертів, соціальних проєктів, що мене тішить, у чому я активно беру участь.
- Бандура – достатньо специфічний інструмент. Чи зріс інтерес до нього протягом останніх років або під час війни? Українська айдентика стала більш популярною, ніж раніше?
- Це дійсно так. Я дивилася статистику Spotify, згідно з якою, за березень статистика стрімінгів зросла вдвічі, навіть без релізів. На той момент я нічого не публікувала, не писала. І це можна відстежити й по інших соцмережах, зокрема, в Instagram, YouTube, і не лише в мене, а й в інших колег.
Інтерес до айдентики підвищився ще у 2014 році, а зараз почалася чергова хвиля. Якщо раніше люди не знали, що в мене в чохлі знаходиться – від слова «зовсім» або від слова «девушка, что это у вас за баян?», то зараз всі розуміють, що це - бандура. Мені приємно, що люди це знають. Сумно, що з війною зросла популярність, але добре, що український слухач повністю відмовився від російської музики (я сподіваюся принаймні) і переключився на нашу локальну музику – обернув своє обличчя додому. Я тішуся, що з кожним роком усе менше слів про те, що така музика несучасна, немодна.
“У ЛЮБОВІ ДО УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ НЕМАЄ ВІКУ”
- Ви казали, що виступаєте за кордоном. На концерти приходять самі українці чи серед європейців теж популярна така музика?
- Європейці цікавляться. Але, я би сказала, 50 на 50. Мені простіше працювати з європейцями, бо український слухач, коли приходить на концерт бандури… ви знаєте, я борюся одразу з багатьма факторами. По-перше, на шляху до серця людини, до якого я намагаюся потрапити крізь свою музику, я стикаюся із завісою кліше - навіть із величезним колючим парканом, який називається «упередженість» про те, що це немодно, це якось сумно. Це радянський нав’язаний пережиток на кшталт: «навіщо я буду ходити слухати цю бандуру?». І потім люди, коли виходять з моїх концертів, говорять, що не уявляли, що так можна. У результаті, тим, хто відвідав концерт, я потрапляю у серце. Це дуже добре. Є такий факт, я не знаю чому, але всі плачуть на моїх концертах – і чоловіки, і старі, і молоді, і діти. Я і не заперечую - кажу, що на концертах можна плакати.
Із європейцями простіше, бо вони не знають, як це має звучати, не мають ніякої упередженості. У них немає гадки про інструмент, тому вони для мене білі аркуші – я можу робити, що захочу. Якщо я ляжу на бандуру (сміється), то вони подумають, що так і треба було. Тобто: що я покажу, то вони й думатимуть. Тому я до цього ставлюся відповідально.
- Ваші концерти найбільше відвідують молоді чи люди старшої вікової категорії?
- О, бачите. Ви сказали навіть тезу, яка мене ображає (сміється). Немає такого взагалі. Моя публіка різноманітна.
Я намагалася довго зрозуміти, хто моя авдиторія. Зрозуміло, що в них є одна спільна риса – любов до української культури, і у цієї любові немає віку. Я бачу на своїх концертах старших людей, молодь, дітей батьків, зумерів – нове покоління. Зрозуміло, що я не Джері Гейл (ред. - українська співачка) – мене не слухають у 13-14 років, я би сказала, що після 25 – 35 років. Але на концертах усе чомусь по-різному.
- Це чудово!
- Саме так. Для успіху артист має знати, яка в нього цільова авдиторія, а в мене просто біполярність суцільна – я не знаю, на кого налаштовувати таргет-рекламу.
ПРОДОВЖУЄМО СПРОСТОВУВАТИ МІФИ
- Ваші слова підтверджують факт, що упередженість щодо інструменту зникає. Я загострила питання на вікових категоріях, бо в уяві багатьох бандурист – це похилого віку чоловік, сліпий до того ж, який ходить та наспівує козацьку бувальщину. А в цьому випадку бандура цілковито вписується в контекст сучасної культури.
- Зокрема, 200 років тому грали переважно чоловіки, інколи ті, які втратили зір. Була така пісня “Взяв би я бандуру”, і я нещодавно почала дізнаватися історію цієї пісні.
“Взяв би я бандуру, та й заграв, що знав, через ту бандуру бандуристом став…” - і цей міф добре спростовують. Тому що у такому сенсі пісня набуває якоїсь тавтології. Насправді текст цієї пісні: “Взяв би я бандуру, та й заграв що знав, через ту дівчину бандуристом став…” - це історія про козака, який потрапив у турецький полон, де його осліпили. В Україні у нього залишилася дівчина, через яку він і став бандуристом, бо пішов воювати за неї. Тобто, він став сліпим через любов.
Сто років тому кобзу переважно брали до рук чоловіки. І деякі ортодоксальні кобзарі говорять, що кобзу не можна брати жінкам до рук. Однак бандура та кобза – різні інструменти, однак родичі. Бандура – більш складний і модернізований інструмент, який з’явився в минулому столітті. Якщо раніше на цих інструментах грали чоловіки, то зараз, якщо ви зайдете до музичних шкіл, грають переважно дівчата – 90 %.
І, до речі, відповідь на питання: чому в мене немає вищої освіти, буде дуже коротка. В Україні після консерваторії, якщо ти дівчина, можна піти викладати в школу або інші музичні заклади на зарплату, яка особисто мені не дуже подобається. Якщо ти хлопець – можеш піти працювати також до мистецьких закладів або потрапити до чоловічої капели – жіночої немає. Для жінок менше перспектив розвитку, якщо працювати за дипломом.
ФІЛЬМ ДУАЛЬНИЙ, ЯК САМЕ ЖИТТЯ
- Марино, Ви написали саундтрек до фільму “Я працюю на цвинтарі”. Наразі є багато відгуків про нього, наприклад, що це філософська чорна комедія. Чи Ви згодні?
- Я, насправді, не визначилася для себе із цією стрічкою, зокрема, що це за жанр – комедія чи драма. Для мене він є одним із небагатьох життєвих фільмів, які виходять у прокат, де присутнє те й інше. Я бачила його зо сім разів і не пам’ятаю, чи більше я плакала, чи сміялася. Але щоразу мене пробиває на емоції. Він якийсь дуальний, такий, яке життя. Зараз, тим паче в українців, журба обійнялася із радістю.
- Як ваша композиція потрапила до фільму – вона була створена спеціально? Розкажіть, як композитори створюють музику?
- Це був мій перший досвід у повному метрі. Творці фільму вийшли на мене у 2019 році і запропонували написати трек. Не знаю, як відбувається це в інших композиторів, але в мене було приблизно так: я сиділа дивилася кіно в себе вдома, на ліжку. Я знала, з якої частини має грати музика, за яким хронометражем, і подумала, що було би кльово одразу спробувати щось наімпровізувати. Воно в мене одразу пішло: я просто почала грати інструментал та приспівувати «таке життя» (співає) - буквально за 15 хвилин я склала пісню. Я вигадала одні слова, потім зрозумівши, що хочу інші, звернулася по допомогу до своєї подруги, івано-франківської поетеси Герди Соняш. Вона написала ці куплети. А я стала авторкою приспіву й музики. Потім ми на студії записали струнний квартет. Я наполягла на тому, що має звучати жива музика – імітація оркестру, тому що я дуже люблю музику, зокрема, Ганса Циммера та інших композиторів, які в кіно часто використовують струнні оркестри.
- Ви казали, що стрічка стала першим досвідом повнометражного кіно. Ви створювали музику для короткого метру?
- Так. Я написала музику для фільму однієї молодої української режисерки, для документального фільму, а також було багато приватних замовлень. Я працюю в кіно у парі з Михайлом Клименком (соліст “Гурту ADAM”). Він став продюсером до цього треку й до альбому. Із дитинства ще хотіла бути композитором для кіно. Мені це дуже подобається. Я думаю, що коли буду старенькою та сивою, то продовжуватиму робити музику для кіно.
Світлана Ткачук
Фото надала Марина Круть