Чимало прізвищ лишилися для одних в Україні «своїми», для інших – «ворожими», «прислужниками російської імперії/радянського союзу». Навіть від загалом проукраїнськи налаштованих людей доводиться чути надумані кпини у бік Олександра Довженка – режисера, чиє прізвище вписано у світовий кінематограф. 

Дійсно, в автора «Зачарованої Десни» був тривалий період проживання у Москві, куди переїхав 40-літнім, уже знявши фільми «Звенигора» та «Земля». А ще так, згодом уродженець Чернігівщини створив вигідні  радянській владі «Щорса» та «Мічуріна», був нагороджений найвищими радянськими преміями. Але потім знову впав в опалу.

Про постать Олександра Довженка та критерії оцінки митців в часи, коли Україна не мала своєї державності, зокрема, в той же радянський період, -  «Укрінформ» у рамках проєкту «Культура як зброя» говорить із кінознавцем Сергієм Тримбачем. 

МІФОТВОРЕЦЬ, ЧИЯ ТВОРЧІСТЬ СУГОЛОСНА ШЕВЧЕНКУ

- Сергію Васильовичу, у вашій вступній статті до виданого минулоріч двотомника «Олександр Довженко. Документи і матеріали спецслужб» відразу йдеться про безсумнівну геніальність цього митця. Що у нього було такого, чого не вдалося іншим?

- У багатьох нинішніх спробах заборонити щось і когось на теренах України не враховується, зазвичай, чільний, як на мене, критерій, а саме - чи належить той чи інший ім’ярек до світового іконостасу, чи це суто національне, а чи й містечкове явище? Так от, Довженко справді є класиком світового кіно, світового! Це було визнано ще за його життя. 

Варто пригадати, скажімо, 1956 рік, коли керівник Французької синематеки Анрі Ланглуа запросив Довженка на святкування ювілею архіву. Вказавши, що на той момент український режисер був єдиним з радянських кіномитців, хто мав статус світового класика (так, єдиний, після смерті Сергія Ейзенштейна, Дзиги Вертова і Всевеолода Пудовкіна).

Що вдалося Довженкові і не вдалося іншим? Він створив свій міф України, міф, який поширився у світі. У цьому сенсі його творчість суголосна Тарасу Шевченку…  Шевченко, Гоголь, Довженко - їхня міфологія має спільне коріння, спільні образи, символи, міфологічні фабули. Не буває нації без міфа, це треба розуміти…  

Далі були й інші - Іван Кавалерідзе, майже не прочитаний у нас, Сергій Параджанов (мрію про книжку про нього), Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко, Леонід Осика - явище, яке правильно називати не Поетичним, а Міфопоетичним кіно - адже грунтується на міфах, обрядових речах, на тому, що визначає ідентифікацію народної спільноти.   

- Як сучасному глядачеві відчути межу між талановитою кіномовою Довженка і навішуванням означення «агітка», коли йдеться  про фільм «Земля»? 

- Чимало тих, хто зараховує Довженка до «співців» сталінського режиму, не бачить у «Землі» нічого, окрім саме агіткового змісту. Тим самим вони не бачать, що це грандіозна міфологічна картина українського Космосу, саме Космосу. Саме тому «Землю» й заборонили у 1930-му. 

А ставлення Кремля до фільму відтворив тодішній кремлівський «спікер» Дем’ян Бєдний: ми від тебе чекали оспівування соціалістичних перетворень на селі, а ти показав досконалість українського світу, української природи, які не потребують жодних змін… 

А як відчути межу? Та дуже просто: учитися читати кінематографічні тексти, а не сприймати їх крізь призму примітивних ідеологічних схем. 

- До речі, чи ви особисто вважаєте, що через малі екрани (ноутбуків, телефонів) складно сприймати кіно? 

- Звичайно складно. Передусім фільми, зняті для великого екрана, там, де автор прошиває екранну площину багатьма нюансовими подробицями, де працює не тільки перший, а й другий-третій план.  

- Ще про один Довженків фільм «Арсенал» у Вікіпедії можна почитати таке: «приниження й засудження визвольних змагань українського народу після розпаду царської імперії».  Це об’єктивна оцінка?

- Ні, радше суб’єктивна. До того ж, примітизована. Таким «оцінювачам» почитати хоча б, що пишуть і як потрактовують фільм знавці. Даруйте за нескромність, можу відіслати і до своєї книжки «Олександр Довженко. Загибель богів» (її можна читати і в Інтернеті), до третього тому «Історії українського кіно», присвяченого Довженку. 

Узагалі, чим віддаленіший від нас у часі мистецький твір, тим розлогіших коментарів він потребує. 

НАЙЕФЕКТИВНІШИМ РУЙНІВНИМ ФАКТОРОМ РОСІЇ Є УКРАЇНЦІ

- Чим пояснити феномен масових кінопоказів перед Другою світовою в срср? Фільм «Щорс» вийшов на екрани 1 травня 1939 року одночасно в Москві та Києві; за перший тиждень його продивилось близько 31 мільйона глядачів. Згадую роман Григорія Тютюнника «Вир», де серед іншого зображено перегляд на Полтавщині кіно у клубі.

- Це була звичайна практика в срср…  До речі, пишу цю назву деінде великими літерами  - не тільки тому, що так за усталеним правописом, а й тому, що, як казав Петро Шелест, Україна хоч і радянська, але це наша Україна. Яку ми нікому не повинні віддавати. Там були наші трагедії і наші трагічні герої, серед яких і Олександр Довженко. 

Ми повідмовлялися від участі в історії російської імперії, що дозволяє, скажімо,  путіну говорити: Юг, Новоросія, какоє отношеніє ко всєму етому імєєт Украіна? А «прямоє»! 

Пора, нарешті, пояснити - і самим українцям, і росіянам, і світу, що російська імперія не є приватним продуктом тих, хто вважається і вважає себе носієм імперськості. Присутність України й українців у цьому полі є найефективнішим руйнівним фактором. У кремлі це розуміють надто добре, тому й посунула орда в Україну.

Бо якщо це не так, тоді претензії росії виглядають для багатьох у чомусь обгрунтованими - це ж «їхня територія», нібито одібрана у 1991-му внаслідок розпаду СРСР. А війна рашистів багато в чому пояснюється тим, що у них немає власної суверенної історії, відтак треба просто знищити Україну як таку, аби сказати: так тут Дике поле, було і є, це імперія його цивілізувала. 

Хоча було все із точністю до навпаки: це українці окультурили і цивілізували простори спадкоємців татаро-монгольської орди.   

- І все ж, чому так багато людей подивилося фільм «Щорс»? 

- Повертаючись до «Щорса» - замовлення сталіна (а це було його замовлення) і полягало в тому, що належало показати, що це був зустрічний рух: згори, від москви (її уособлював Ленін), і «знизу», від самих українців. 

Нині путін «розвинув» це уявлення: мовляв, ніяких «знизу», це все територія, витворена імператорами і його підданими. Тобто ніякої України й не існувало, вся історія цих теренів є складовою імперської історії. 

Ну, а чому «масові покази»? Бо це пропаганда, бо кіно є найефективнішим інструментом пропаганди. Це наші мудрагелі на початку 1990-х вирішили відмовитись від державної підтримки національного кінематографа - мовляв, ми ж у Європу рухаємось, а там це комерційна діяльність. Що не є правдою, по-перше, а, по-друге, на два десятиліття поховали наше кіно, а з тим разом і можливості впливу на масову аудиторію. Криму, Донбасу у тому числі.     

ПРО ОДКРОВЕННЯ ІВАНОВІ ДЗЮБІ ОЧІЛЬНИКА КДБ УРСР

- Отже, Олександра Довженка переманювали у Москву після вчинення росією (срср) в Україні  Голодомору у 1932-1933 роках, щоби таким чином мати більше можливостей, умовно кажучи, закрити йому рота?

- Я писав про це неодноразово. Довженко від початку 1930-х був у списках на арешт, на нього чекала доля Леся Курбаса, Миколи Куліша і сотень інших українських письменників, митців. Помістивши його у нібито комфортну для проживання клітку, сталін вирішив його залишити на свободі. Розуміючи небезпеку Довженкового впливу на події в Україні, режисера припасували до помешкання і праці у Москві. 

А потім був «Щорс», ніби то можна було говорити про певну благонадійність. І Довженко повернувся до Києва. Але зближення з новим тоді керівником українського ЦК Нікітою Хрущовим призвело до того, що саме за ініціативи Довженка Київську кіностудію почали українізувати, почали знімати фільми на матеріалі українського життя і навіть українською мовою. Зокрема, сам Довженко вже заходжувався до «Тараса Бульби», перешкодила війна…  

Іван Дзюба якось розповів мені, що коли він сидів у кагебістській тюрмі на вулиці Володимирській (на початку 1970-х), його кілька разів запрошував на бесіди тодішній очільник КДБ УРСР Віталій Федорчук. І одного разу він сказав Дзюбі: знаєте, хто був нашим найбільшим ворогом серед усіх цих письменників і кіношників? Довженко! Це він, мовляв, збив з правильного шляху багатьох… А сталін цяцькався з ним…  Натомість саме його треба було убити першим… Це до відома тих, хто нині закликає заборонити Довженка - ви суголосні з гебістами, от що. 

- Якщо умовно провести паралелі між Довженковими роками і нинішніми, можна вважати, що фільм «Щорс» був «продюсерським», і корегував його сам сталін. Чи це зовсім недоречна журналістська аналогія, бо варто говорити про жорстку радянську (московську) цензуру перед Другою світовою?

- Вже звично, що сталіна називають «генпродюсером радянського кінематографа» - не тільки у нас, а й на Заході. Ну справді, як у випадку з «Щорсом» - це ж була його, сталіна, задумка, його вибір режисера.  Він навіть сценарій контролював. У книзі «Довженко без гриму» я помістив відбитки деяких сторінок сценарію, з правками сталіна. 

Узагалі, у 1930-ті роки в СРСР всерйоз вивчали досвід Голівуду, з продюсерською системою включно. Навіть хотіли побудувати радянський Голівуд на півдні. Тоталітарний варіант державного продюсування кінематографа - ну, так це виглядає. 

Довженко, у щоденникових записах, не раз дає нищівні оцінки цьому «продюсуванню» (такого слова, утім, він не вживав), вибудуваного на абсолютному упокоренні людей мистецтва, перетворенню їх на рабів, що «працюють веслами» на ідеологічній галері.

- Після прочитання уже згадуваного двотомника «Олександр Довженко. Документи і матеріали спецслужб», який упорядкував Роман Росляк, для мене основним висновком стало те, що доля цього кіномитця  є яскравим прикладом того, як радянська влада постійно намагалася ламати українські таланти і використовувати для власних інтересів.

- Ну так, не лише Довженка ламали. Не він один. І кожного оточували десятками сексотів… Власне, Оруелл все це і відтворив. Нині в росії ця система знову ожила, реанімувалась. Та й, кажучи одверто, хіба українська влада була такою вже далекою від подібних конструкцій. У часи Януковича, скажімо. Та й зараз, Держкіно України у нинішньому його вигляді є установою, де все має скорятись чиновничій волі і сваволі... 

- Наскільки щиросердними можна вважати залишені Довженком описи свого життя? І що у них є найголовнішим?

- Довженко час від часу поривався написати історію свого життя. Скажімо, як той же «Щорс» робився і не робився… Одначе до реалізації цих намірів справа не дійшла, не добігла. Почасти автобіографії є такими спогадами, чи кіноповість «Зачарована Десна». В останньому випадку щиросердність автора не викликає сумнівів. 

До речі, «Зачаровану Десну» Довженко почав писати ще 1942 року, посеред роздраю і руїни війни, коли Україна, вся її територія перебували в окупації і душу митця раз по раз огортала смертельна туга, навіть відчай. Відтак повість-спогад про дитячі роки, про світ українства, яким йому вже не бути, мав дію ще й терапевтичну - для самого Довженка. «Пишу і плАчу»,- записував він у щоденнику.

КОЗАЦЬКЕ КОРІННЯ АВТОРА З БЕРЕГІВ ДЕСНИ

- «…невже любов до свого народу є націоналізм?», -  і такі є слова Довженка. Які основні прояви цієї любові митця у московському періоді життя?

- Щоденникові записи тих років свідчать, що Україна і українці перебували в центрі його духовного життя. Йому видавалось, незрідка, що Україна, затиснута між двома тоталітарними режимами (він це добре розумів, про що свідчать, зокрема, і доноси сексотів), стоїть на краю погибелі. 

Криком відчаю Олександра Довженка став сценарій «Україна в огні», який сталін не полінувався не тільки прочитати, а й на влаштованому зібранні членів Політбюро та кількох українських письменників дати нищівну оцінку. 

Визначальною «бірочкою» від вождя став як раз «націоналізм» - сталін спостеріг, що Довженкові болить, головним чином, Україна, українці, і це викликало його особливий гнів…   

- Довженко мав беззаперечно козацьке коріння, про це до наших днів дійшли записи у церковних книгах. Яка доля Сосницького музею кіномитця після 24 лютого цього року?

- Про своє козацьке походження кіномитець незмінно наголошував у кожній з написаних ним автобіографій. Я їх усі помістив у книжці «Довженко без гриму»… Він пам’ятав, він ідентифікував себе з козацьким родом. А ще це був сигнал владі різних рівнів (автобіографії писалися ж для  очей можновладців), що він не з кріпаків, що у ньому немає й грамини рабської сукровиці. 

Уся система совєтського життя спрямовувалась на упокорення людей, на гальванізацію в них рабських інстинктів. Колгоспи - то ж розвиток кріпацького ладу, то покріпачення в кубі. Якщо кріпаки мали працювати на пана два-три-чотири дні на тиждень, то колгоспники - усі сім, за трудодні, за «палички» у відомостях. 

У Довженковій свідомості це ніяк не поміщалось - адже він був націонал-комуністом, вірив у пришестя комунізму, що значить вільний розвиток кожної людини і суспільства в цілому. А на ділі реалізація комуністичної ідеології, такої ж правильної ніби, призводить до реставрації феодально-кріпосницького ладу… Зрозуміти це було важко навіть Довженкові.

Щодо музею. Дякувати Богові, рашистське воїнство до Сосниці на Чернігівщині, батьківщини великого митця, не дійшло. У музеї працюють люди, по-справжньому віддані пам’яті про Довженка, передусім завідувачка музею Любов Наконечна. Одначе по війні, коли трохи відбудуємось і випростаємось, треба повернутись до вже давньої (їй років із десять) ідеї розширення музею, створення власне музейного комплексу (відповідний проєкт було розроблено і навіть презентовано). Із залученням новітніх музейних технологій, із можливістю входу в музейний часо-простір іззовні, навіть із-за кордону. Та поки що це мрія. 

- Ще на початку 2000-их піднімали питання перепоховання праху Олександра Довженка в Україні. Чи можливе повернення митця через понад 60 років додому?

- На сьогодні ні, звичайно. Офіційного заповіту щодо місця свого поховання Довженко не писав, у ті часи це й не було прийнятним. Одначе близьким людям не раз говорив про своє бажання бути похованим у Києві, на високому правому березі, щоби і Дніпро, і рідну Десну було видно і чути. Він же мислив себе національним пророком й відтак навіть могилу свою мислив в одному типологічному ряді з Шевченковою. 

Я вже навряд чи доживу до появи в Росії притомного керівництва. Та все ж у майбутньому варто повернутись до ідеї перепоховання Довженка. А власне не тільки його.  

РЕОРГАНІЗАЦІЯ ДОВЖЕНКО-ЦЕНТРУ ЯК НИЩЕННЯ ПАМ’ЯТІ

- Кого з митців з імперсько-радянського періоду України однозначно не варто залишати у колі українських інтересів?

- Однозначно - нікого не треба забороняти, ставити клеймо - усе це від ритуалів минулих епох. Бачите, усі бездарні віршописці, співці тоталітарної системи, відійшли у минуле самі собою. Кожна епоха, кожне покоління відфільтровує полову, і на сьогодні вона одлетіла з вітрами епох. Узагалі, питання залишати когось в історії, в культурному діалозі поколінь чи ні - не може вирішуватись шляхом чиновничих циркулярів чи заборон. 

У демократичній державі, у суспільстві, орієнтованому на будівництво демократичної нації (а вільна нація завжди у стані розвою і аж ніяк не статики), не може бути якихось адміністративних заборон. Суспільство, а не чиновники, мають відділяти живе древо від сухостою. 

Ми ж бачимо, як нині ті чиновники, чи політики найдешевшого розливу, найголосніше вигукують «геть!», хоча ще вчора працювали в інтересах «вєлікой расєї», і демонстрували майже нічим не декороване презирство до українців, передусім їхньої культури. 

А тепер саме такі люди (вони перевзуваються на раз, їхнє «сонце» сходить набагато раніше, аніж в інших людей) роздмухують ворожнечу, ненависть в середовищі українців. Тобто цілеспрямовано працюють на те, щоби одна група українців ненавиділа іншу. У чиїх це інтересах неважко здогадатись. 

- Прошу навести приклад, щоби була зрозумілішою позиція. 

- Простий приклад - Олександр Корнійчук, який чимало попрацював на імперію. Довженко, до речі, його дуже не любив. Підлуватий хитрован, придворний драматург… Але коли Корнійчука зняли з посади міністра іноземних справ України (під час війни), кіномитець занотував у щоденнику: не варто радіти цьому, бо йдеться про наступ на українців…    

Недавно з’явилась книга Андрія Пучкова  «Тривкий тролінґ трикстера: Метадраматургія Олександра Корнійчука» («Дух і літера», 2021). Тролінг, як відомо, це провокативна дія, трикстер - істота, людина, яка діє не за якимось зловісним планом, а з метою поміняти правила гри у самому житті. Цікава книга, цікавий підхід до осмислення не стільки конкретної людини, скільки явища… 

Можна, звісно, повикидати усе і всіх, хто нам не подобається, але ж тим самим ми відріжемо себе від історичного досвіду. І не будемо знати, що робити з новітніми трікстерами, новітніми корнійчуками. 

Повторю вже сказане вище: чим віддаленіший від нас текст літератури чи мистецтва - тим докладнішого коментаря він потребує. 

Та навіть нові твори… У роки мого дитинства і юності, скажімо, фільмів було набагато менше, ніж зараз. Нині на тебе суне їх стільки… Відтак потрібен фаховий коментар. А у нас нині кінокритика, літературна критика ледь жевріє, вже й немає де друкуватись - після закриття газети «День». Слава Богу, нині Володимир Войтенко відновлює діяльність журналу «Кіnо-Коло», який свого часу, у 1990-ті та «нульові», зіграв велику роль у становленні нового кінематографічного покоління.  

До історії мистецтва ставлення незрідка іронічне: ай, кому воно треба, самі розберемось. Розбираються… Як саме, свідчить результат: рівень знань культури у нас падає з кожним роком. 

- Чи вважаєте, що у період нинішньої великої війни варто ставити на паузу російську культуру?

- Вона, російська культура, сама себе поставила на паузу. Хоча й тут не варто передавати куті меду. Скажімо, Лев Толстой, який одверто протистояв расєйській імперії, її кишеньковій церкві, яка нині прибрала ім’я негідника Гундяєва - він, Толстой, лишається з нами. Або Антон Чехов, який мене, як і багатьох українців, багато в чому виховав. Крім того, це не просто класики російської літератури - вони належать світові, у якому і ми живемо. Живемо і перемагаємо…

- Якби ще росія не маніпулювала іменами своїх класиків, використовуючи їх століттями фактично для утвердження свого панування в Україні… Яким чином у нас до широкого кола мала би надходити найновіша і найповніша інформація про українських достойників? Особливо тих, чиї біографії та творчість треба би було проговорювати. Де би мали відбуватися постійні конструктивні дискусії й обговорення?

- Через книги, звичайно, спеціалізовані сайти. Через телебачення, хоча нині воно у нас фактично не функціонує. 

Нині я бачу у молодих тяжіння створювати свої студії в ютубі, скажімо. Узагалі, молодь - за моїми спостереженнями - в останні два-три роки куди активніше почала опановувати українське кіно та й просто цікавитись ним. Тому, наприклад, вважаю дуже важливим для себе в рамках серії «Постаті культури» одного з київських видавництв працювати над новою книжкою про Довженка. Це буде щось на зразок біографічного роману-есе. Довженко в ній розмовляє з матінкою Миколи Гоголя, стріляється і воскресає, вступає у романічні стосунки з Астою Нільсен… Треба писати так, щоби це в ідеалі було цікаво всім, шукати нові форми, нові засоби наших походів у минуле. 

А ось написаний мною сценарій 16-серійного фільму про Довженка, на жаль, нікому так і не знадобився: бо кого це може зацікавити, казали боси від телебачення. Може, тепер щось зміниться? У нас стільки винятково цікавих постатей культури, від Григорія Сковороди до Івана Миколайчука. А поети, реально світового рівня!  

- Чи допоможе зміцненню пам’яті про Довженка нинішня реорганізація Довженко-центру?

- Без Національного архіву сфера екранної культури не може бути ефективною. 

Простий і досить добре відомий приклад з історії. Режисери Нової французької кінохвилі постали із залів Французької синематеки - Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар та інші спершу були журналістами, критиками, які упродовж кількох років опановували світове кіно в залах кіноархіву. Виробивши свою версію кіно, заходились втілювати їх в екранні образи, екранні стилістики. 

У зали Довженко-центру у передвоєнний період, до 24 лютого, приходили сотні молодих людей. Саме з них і формується нове покоління - і кінематографістів, і глядачів, бо ж це взаємопов’язані сектори кіноіндустрії, кінокультури. Тож якщо в результаті цієї реорганізації буде знищено кіноархів – буде знищено і завтрашній день нашого екранного мистецтва. Цього не можна допустити.

Валентина Самченко

Фото Геннадія Мінченка,  Володимир Тарасов та ВУФКУ