Сучасні музеї давно уже не є просто місцем збереження експонатів, до яких інколи підходять відвідувачі. Приміром, освітньо-культурно-історичним хабом давно став Національний музей історії України (МІСТ). Сьогодні, під час війни, в музеї діє масштабний виставковий проєкт «Європейська Україна. Доба Мазепи» та кілька трохи менших за експозиційними площами, але не смислами виставок. Основна ж експозиція головного історичного музею України заради збереження ще на початку великої війни, зрозуміло, демонтована. І це стало додатковою нагодою для обмірковування планів її оновлення після перемоги. 

Про роботу й виклики воєнного часу  для музейного закладу «Укрінформ» у рамках проєкту «Культура як зброя» говорить з гендиректором Національного музею історії України Федором Андрощуком. Його зона відповідальності - понад 800 тисяч одиниць фондового зібрання, серед яких, скажімо, золота скіфська пектораль IV століття до нашої ери... 

Ризик потрапити під приціл російських ракет був досить очевидним

- Пане Федоре, що і як змінила війна в житті музею? 

- Війна все змінила, у тому числі і нашу діяльність. Музей закрито, працюють окремі виставкові площі. Найважчими були, звичайно, перші дні та тижні. Упродовж тих самих перших дванадцяти діб співробітники, незважаючи на всі небезпеки, перебували в музеї  – щоби розібрати й убезпечити експозицію. Щоб нагадати, яким були ті дні: кулі пробили тоді вікно в залі Десятинної церкви музею, коли поряд була вулична перестрілка.

Близько десятка наших колег, які відразу після повномасштабного вторгнення допомагали демонтувати колекцію, потім пішли у військкомати записуватися у ЗСУ.

Нині в музеї працює близько 50 осіб. Зважаючи на те, що маємо дві будівлі: основну на Старокиївській горі та філію - це небагато. Працюють служби, без яких в принципі робота неможлива: технічні, зберігачі колекцій, реставратори, адміністрація, бухгалтерія. Й остання теж важлива, навіть в умовах скорочення обсягів фінансування. До останнього ми всі готові. Тому ми економимо на всьому, на чому можемо.

Найважливіші видатки, наприклад, охорону, нам держава забезпечує. Решту - ми повинні добувати самі. У нас створений ще в мирний час фонд допомоги, але ми не встигли його в повному обсязі наповнити.

- Директорка Національного музею українського народного декоративного мистецтва Людмила Строкова розповідає, що її пів на шосту ранку 24 лютого розбудив дзвінок про бомбардування Харкова і вона вже через кілька годин була в музеї.

- Людмила Володимирівна і мене розбудила того раннього ранку своїм дзвінком. Я обдзвонив своїх заступників, і скоро ми всі були на місці.

Оскільки російські війська вже  вранці 24-го лютого масово бомбардували українські міста, стало очевидним, що всі споруди, без винятку, могли потрапити під ворожі атаки. Особливо така, як Національний музей історії України. Музей розташований на відкритому пагорбі, до того ж своєю архітектурою 1930-х років нагадує урядову споруду. Тож ризик потрапити під приціл російських ракет був досить високим. Це означало, що треба було швидко розбирати експозицію.

- Чи пропрацьовували варіанти дій на випадок російського вторгнення до 24 лютого?

- Через загальне відчуття постійного напруження на кордонах протягом кількох місяців до навали ми припускали такий розвиток подій.

- Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний ще за день чи два до 24 серпня на зібранні до 30-річчя Дня незалежності України публічно говорив про те, що варто готуватися до нападу росії. Ви про це знали? 

- Знати більше - робота та компетенція військових та інших інституцій, задіяних у вищих політичних та дипломатичних сферах. Очевидно, що комусь вважали за потрібне повідомити таку інформацію, а комусь – ні. До останніх належали і ми. Чому так зробили - зараз складно сказати. Офіційне пояснення таке, що це було зроблено з метою запобігання можливій паніці. Поділяю точку зору, що це мало сенс, інакше б важливі транспортні комунікації могли бути перевантажені панікуючим людом, що могло б стати на заваді нашим військовим. 

Звісно, що зважаючи на передумови цієї війни, закладені ще у 2014 році, – до багатьох речей можна було б краще підготуватися. На жаль, культура - не та сфера, про яку українські політики думають в першу чергу, тому все відбулося так, як відбулося. Безперечно, були якісь системні помилки з боку держави, згодом необхідно буде їх проаналізувати та усунути.

У будь-якому випадку, наш український досвід корисний не тільки для нас. Я сьогодні спілкуюся з музейними колегами із Західної Європи та Північної Америки - вони всі цікавляться, дивляться і вивчають те, що і як відбулося та відбувається у музейному житті України, коли ми протистоїмо «другій армії світу». Цей досвід маємо тільки ми, зокрема з-поміж багатьох моїх колег я. А в декого з тих же колег закордоном - колекції в десять разів більші, ніж у Національному музеї історії України, по 8 мільйонів експонатів у фондовому збереженні.

Після повномасштабного російського вторгнення в Україну перед багатьма колегами постала спільна проблема - як зберегти музейні колекції під час бойових дій. Досвід показує, що її неможливо миттєво вирішити, маючи навіть значно більші ресурси, ніж ті, які є у розпорядженні українських музеїв. 

Тож ситуація, яку Україна переживає останні півроку у музейній сфері – це основа для ґрунтовного аналізу та подальших висновків. Виходячи з нашого досвіду і наших помилок, закладаються основи для стратегії уникнення та вирішення подібних проблем у майбутньому. Саме цим зараз Україна цікава світу.

Задовго до 24 лютого ми зі співробітниками музею моделювали різні варіанти дій на випадок можливого російського вторгнення. Проводили певні тренування; визначали, що треба робити насамперед. Однак все, в принципі, відбулося не так, як гадалося. 

Ніхто не міг передбачити, що росія почне гатити ракетами в житлові будинки українців - і що усе так швидко станеться. Взагалі, досвід показує, у випадку надзвичайної воєнної ситуації сподівання на те, що хтось з політиків згадає про музеї і прийде їм на допомогу або розкаже покроково, що треба робити, є марними: очевидно, що в перші години і дні катастрофи усі рішення мають ухвалювати керівники музейних установ, оскільки часу на консультації та отримання погоджень просто немає.

Кожна евакуація – це втрати через різні причини

- Чи згодився якось досвід дій стосовно збереження музейних колекцій часів Другої світової війни? 

- Я знайомився з досвідом музеїв часів Громадянської та Другої світової воєн. Доволі рідко вдається отримати дієві інструкції, тому що всі війни мають свою специфіку. 

Успіх кожної війни визначають швидкість і час наступу. Все дуже швидко міняється, тому і рішення треба приймати дуже швидко, відповідно саме до кожної конкретної ситуації.

- Чи є яка подібність ситуацій, коли наступ вела свого часу нацистська Німеччина?

- Тоді теж дуже багато було різних дивних речей.

У нашій ситуації у багатьох музейних закладах виникла транспортна проблема. З боку держави вона ніяк не продумувалася. Більшість українських музеїв, особливо маленьких, не забезпечені елементарним автотранспортом. У цьому аспекті з часів Другої світової війни мало що змінилося. Тоді через безвихідь практикувалася евакуація музейних експонатів навіть баржами. Сьогодні я б навряд чи погодився на такий спосіб транспортування, тому що на воді плавзасіб перебуває на відкритому просторі і дуже легко може стати мішенню для ворога. 

- Наскільки ефективними були евакуації музеїв у роки Другої світової війни? 

- Кожна евакуація – більшою чи меншою мірою, передбачає втрати через різні причини. Зокрема, вагомим є такий фактор: люди можуть не мати змоги дотримуватися усіх інструкцій, необхідних для збереження експонатів. Останні можуть бути пошкоджені через неправильне вантаження, транспортування та зберігання.

Навіть коли якийсь експонат перебуває на реставрації, його мають певним чином пакувати, тримати, зберігати та транспортувати. Що вже казати про переміщення на великі відстані, які до того ж супроводжуються авіа- чи ракетними ударами. 

Загалом за вісім років російсько-української війни мала б бути вироблена певна стратегія безпеки музейних колекцій. Саме її бракувало на початку розгортання широкомасштабних військових дій, і кожен керівник музею, я думаю, сам намагався вирішувати питання збереження колекції ввіреної йому установи. Принаймні, як тільки я став керівником Національного музею історії України, ми з колегами розробили певний план заходів. Саме тому нам вдалося уникнути паніки та хаосу 24 лютого. 

- Евакуація музеїв у радянському союзі у часи Другої світової війни – це більшою мірою про справді збереження цінностей чи і про пропагандистські моменти також? Чи були тоді вироблені дієві тактика і стратегія? 

- При комуністичному режимі пріоритетами збереження були речі або документи, які пов’язані з історією партії; далі йшли дорогоцінні метали. Хоча ми розуміємо відносність поняття «цінність»: є речі з недорогоцінних металів, але дуже важливі. 

Є дивні випадки, коли війну пережили абсолютно унікальні речі. Наприклад, так званий меч «коваля Людоти» – археологічна пам’ятка часів княжої доби Руси-України Х – першої половини ХІ століть: з написом та скандинавським бронзовим руків’ям. Його знайшли поблизу Миргорода ще 1890 року. Це один з яскравих експонатів музею, який став відомим вже у час відкриття установи. 

Перед вторгненням німецьких військ у Київ цей меч експонувався на території Києво-Печерської лаври у Музейному містечку. Коли була підірвана Успенська церква, від вибуху вибило шибки навколишніх будівель - виставка була пограбована. Але цей меч чомусь не зацікавив крадіїв. А він унікальний, це можна прочитати у щоденнику угорського археолога Нандора Феттіха. Він тоді був у складі угорської армії, яка перебувала в Києві. Феттіх контактував до війни з українськими археологами, тож його долучили допомагати відбирати речі для евакуації в Німеччину. 

Колекцію Харківського історичного музею частково вивозили на схід росії, утім в дорозі вона потрапила під бомбардування - загинуло багато речей, зокрема і ті, які походять з розкопок Десятинної церкви у Києві. Усе це говорить про те, що евакуація - це дуже складний процес, який складно організувати, а ще складніше реалізувати, в особливості, через брак матеріальних ресурсів. 

Коли у мирний час музейні експонати планово приймають участь у виставках - це дотримання певних процедур, дія суворого протоколу, використання спеціально обладнаного транспорту. Коли йде війна – дотримуватися усього цього неможливо.

Найнеобхідніше в експозиції демонтували за добу

- Упродовж якого часу з 24 лютого вам вдалося повністю розібрати та заховати експозицію Національного музею історії України і Скарбниці на території Києво-Печерської лаври?

- Найнеобхідніше ми розібрали за добу, і тут, і там. Повний демонтаж забрав десь місяць. Музейні працівники тут жили, відлучаючись на трохи додому – кому ближче, чи кудись у магазини, щоби знайти якісь продукти, з якими тоді було сутужно. 

- З кінця липня минулого року й аж до кінця січня 2022-го у Києві була унікальна можливість для всіх охочих дивитися у виставковому проєкті «Пектораль. Знахідка століття» оригінал знахідки у скіфському кургані на Дніпропетровщині надзвичайної краси й історичної цінності прикраси. Це для розуміння читачами, які експонати убезпечували працівники музею. Хто вам допомагав це робити з кінця лютого 2022-го, кого задіювали?

- В евакуаційному процесі брав участь безпосередньо міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко, це була, в принципі, його ініціатива. Стосувалося все нашого й інших музеїв. 

- Міністр культури загалом не обділяє увагою Національний музей історії України. Упродовж останнього року точно був присутній на відкритті більшості виставкових проєктів. 

- Це ставлення не виключно до Національного музею історії України. Далеко не у всіх заходах, маючи наше запрошення, він бере участь. Очевидно, як керівник профільного відомства, він намагається приділити увагу всім. 

Я хотів про інше сказати. Розумієте, будь-яка евакуація можлива тоді, коли до неї проведена підготовка. Евакуація передбачає, що всі експозиції демонтовані, всі експонати вже запаковані. На 24 лютого оцей етап не відразу був можливим для більшості музеїв в Україні.

Ми, скажімо, були в кращому становищі. Тому що наш музей не один рік поспіль є учасником міжнародних виставок. І це нам забезпечило наявність пакувальних матеріалів. Багато музеїв не мали під руками елементарних коробок і ящиків певних розмірів. Скажімо, кераміка вимагає певних критеріїв пакування, потрібні тканини, папір. Тому що для збереження цих експонатів дуже важливий показник вологи. 

Чим далі від столиці - кількість випадків неготовності до евакуаційних процесів зростала у геометричній прогресії. Сутужніше було комунальним музеям. Я дуже сумніваюся, що на місцях влада щедро вкладала гроші у ці заклади. Відомо, що більшість локальних політиків дуже мало роблять, щоб дійсно якимсь чином акумулювати кошти в ці осередки культури. 

- Що допомогло вам на музейній посаді долати ситуацію повномасштабного вторгнення російських військ в Україну?

- Думаю, що розуміння того, що в будь-яких випадках важливо передбачати можливі ризики та мати орієнтовний план дій на випадок непередбачуваних надзвичайних ситуацій. 

- Ви, ваша загалом життєва, професійна позиція – завбачливе розуміння ризиків? 

 - Так. Ти маєш бути готовим до непередбачуваного.

Головним нашим завданням, незалежно від часу та обставин, є  максимальне збереження артефактів і створення максимальних умов для того, щоби ніщо не могло пошкодити фондову колекцію.

Очевидно, що наші ресурси теж обмежені. Необхідно, щоб держава долучалася до процесу. 

Коли 24 лютого Київ був під загрозою, я не мав жодного поняття, що відбувається на вулиці, в місті та загалом в країні, сидіти та слідкувати за новинами просто не було часу. Я два тижні навіть не піднімав слухавку для приватних розмов - саме для того, щоб не відволікатися.

- Музей евакуював всі 800 тисяч одиниць фондового зібрання? 

- Очевидно, що це неможливо, але скажу, що нам вдалося евакуювати найцінніше. 

Треба визнати, що ми таки в кращому становищі, аніж інші музеї. Бо отримали багато гуманітарної допомоги. Особливо нам допомагає Данія, тамтешня філія потужної організації Blue Shield («Блакитний щит»), яка підтримала не лише наш музей. 

У музейних закладів є постійний запит на необхідні пакувальні матеріали. Їх і в мирний час не було у багатьох. Навряд чи з’являться. А мали би поновлюватися з певною періодичністю. 

Бюджети на культуру, особливо на музеї - дуже скромні. Грошей вистачає лише на забезпечення основних статей витрат необхідних для життєдіяльності установи. Багато музеїв десятиріччями не отримували грошей на капітальні витрати, не оновлювали свою матеріальну базу. Невирішення державою усіх цих проблем робить заклики ентузіастів до заснування та створення нових музеїв неактуальними. Бо маємо або удосконалити те, що є, або відмовитися чесно від його утримання.

- Україна переможе, ми віримо в це. Якою буде нова експозиція Національного музею історії України?

- Ми чітко усвідомлюємо, що не можемо відтворити те саме, що вже було у нашому музеї.  Тому що у нас музей історії, й очевидно, що ми повинні реагувати на її плин.

Реекспозиція має бути сучасна. Немає сенсу просто відкривати знову старий музей. Це повинні розуміти і політики, і їх обов’язком є забезпечення матеріальної бази. Ця війна йде за українську ідентичність, і ця тема буде головною у новій концепції музею.

- Коли ви почали розробляти нову концепцію експозиції Національного музею історії України?

- Одразу після того, як розібрали стару експозицію. Раніше один поверх музею представляв приблизно один хронологічний період. Над осмисленням кожного з таких періодів працює група науковців музею. Коли бракує компетенції - залучаємо істориків з інших установ. Частина наших співробітників працює в інститутах Академії наук: Ярослав Затилюк, Вадим Арістов. Вони займаються раннім Середньовіччям. Якщо брати новий час, то звертаємося до Наталі Старченко та багатьох інших. Ми дружимо з Київським національним університетом імені Тараса Шевченка, Інститутом археології НАН України, іншими закладами. 

Наразі ми розробляємо нове бачення експозиції, обговорюємо те, яким повинен бути новий музей: які періоди мають висвітлюватися; якою у цій експозиції має бути показана роль росії та інших країн. 

Звісно, що розробка нової та зваженої концепції вимагає часу. Проте боюсь, що її втілення займе ще більше часу. Думаю, що це буде залишатися головним напрямом роботи музею не тільки під час моєї каденції на посаді директора, а й того, хто прийде мені на зміну. Проте війна показала, що наш музей має чудові людські ресурси, і я не маю сумнівів, що вони справляться з цим завданням, особливо за наявності розуміння та матеріальної підтримки з боку держави. Можливо, в умовах миру з’явиться більше усвідомлення, а головне - стратегічного розуміння важливості культурної спадщини. Важливо тільки мати на увазі, що маніпулювати ентузіазмом людей небезпечно. Чиновники та політики мають розуміти, що функція закладу культури полягає не в тому, що його колектив у максимально короткі строки виконає замовлений зверху необхідний культурний та досить часто незабезпечений бюджетом захід, усе це - рудименти радянського управління, які все ще живі, але від яких треба позбавлятися, щоб не смішити світ. 

Одне із наших завдань - популяризація історії; створення наративу, який би був заснований на об’єктивних наукових даних, утім представлений  зрозумілою цікавою формою. 

Має бути один Національний музей

- Які, на ваш погляд, зразкові історичні музеї закордоном? Ви досить тривалий час мали змогу з ними знайомитися. 

- Не можу сказати, що є якісь зразкові музеїв. Кожен має свою специфіку. Якщо брати Скандинавію, яку я знаю краще, то там від самого початку музеї були важливими закладами науки, оскільки створювалися в рамках університетської освіти. Певна систематика чи то тварин, чи то артефактів, чи геологічних зразків була інтегрована в університетську науку. Зокрема в Норвегії більшість музеїв, особливо історичних, - це університетські музеї. Згодом з’явився феномен національних музеїв. До речі,  в кожній країні має бути один національний музей, а не так, як у нас, що створює постійну плутанину, коли говориш про це з іноземцями. Вони не розуміють, чому в нас багато національних музеїв. 

- В Україні статус «національного» дає можливість отримати більше бюджетне фінансування, тому усі прагнуть його мати.

- Але так не повинно бути. Національний музей все ж має бути один у країні. 

Я дуже люблю Національний музей у Копенгагені. Він є важливим для усіх історичних музеїв, бо там вперше був закладений науковий фундамент сучасних експозицій. Як правило, усі історичні музеї мають певну специфіку з фокусом на археологію або певний історичний період чи регіон. Специфіка нашого музею полягає в тому, що він представляє усі періоди – від палеоліту до сьогодення. Подібним до нас є Німецький історичний музей у Берліні.

Взагалі експозиція кожного музею має періодично оновлюватися. Не  повинно бути так, що побудували - і він стоїть 50 років без змін. Суспільство, як і світ, стрімко розвиваються, і ми маємо це враховувати. Те, що ще 10 років тому здавалося останнім словом науки і техніки, сьогодні може видатися вже неактуальним. 

Яку роль відіграє історичний музей в кожній країні? На моє переконання, такий музей є візитівкою країни; це - місце, де цікаво і доволі стисло розказують біографію країни. Кожний турист та гість нашої країни, відвідавши історичний музей, має отримати уявлення про те, що і як відбувалося у цій країні і чому вона є саме такою, якою є.

- До речі, згадайте, хто і коли з українських президентів і політиків був у нашому музеї. Це дуже промовистий показник.

- Доволі недавно у нашому музеї відбувся захід, на якому були діючий міністр внутрішніх справ та попередній генеральний прокурор. Проте сталося так, що офіційними гостями нашого музею були тільки три перших президенти та українські політики минулих скликань Верховної Ради. 

За мою каденцію на посаді директора музею я мав справу тільки з послами декількох іноземних країн. Загалом моє враження таке, що проблемами української культури вони переймаються більше, ніж українські політики. Це власне пояснює ту ситуацію, в яку потрапили музеї напередодні війни. Конкретні пропозиції про допомогу та підтримку прийшли саме з-за кордону, причому за декілька днів до початку військових дій. 

Наша, музейників, місія - зробити біографію України доступною; зрозумілою як співгромадянам, так і закордонним гостям. Українська історія має бути інтегрована в більш загальний наратив, скажімо, європейський.  Щоби європейці розуміли, що історія України є часткою також і їх історії.

Нині війна йде не лише між Україною і росією. Культурна спадщина України має загальну цінність і є частиною культурної спадщини Європи. На нашій території знаходяться матеріальні пам’ятки залишені іншими народами - і мертвими, і живими. Тому Україна несе відповідальність за збереження культурної спадщини і перед іншими країнами. Частиною нашої історії є і польське населення, і єврейське, й угорське, і німці, і шведи, а ще далі – населення скіфів тощо.

- Чому Україні, все ще значній частині її мешканців – а уже маємо 31 рік відновленої Незалежності, дев’ятий рік загарбницької зі сторони рф війни, з яких шість місяців повномасштабної - відриватися від росії?

- Відриватися в якому сенсі: викреслити і викинути, чи що?

- Не треба їх викидати. Але не варто орієнтуватися на них; не підтримувати ідею, що росія - це щось велике і значуще. Таку прив’язку варто списувати лише на багатовікову ідеологічну обробку українців росією? Чи це і невміння та небажання багатьох наших людей отримувати нові знання?

- Ця війна показала, що ми з росіянами уявляємо минуле і майбутнє різними. Україна була частиною різних імперій, і це є фактом. Панування російської імперії тривало доволі довго. Це, безперечно, наклало певний відбиток і не лише на українців, але й на менталітет росіян, які по-інакшому думають, які б вони ліберальні не були. В Україні у частини людей сформувався комплекс меншовартості, оскільки вони були частиною імперії. Очевидно, щоб щось змінити, треба намагатися змінити культурні орієнтири – хоча б читати інші книжки, іншими мовами, вивчати інший досвід. 

- Українським суспільством дуже проблематично сприймається донині альтернативність суджень про історію. Якщо мова, наприклад, про дату заснування Києва, то вона має бути одна єдина. І це стверджують навіть історики демократичного табору. Коли може настати час виважених дискусій, а не пересмикувань історичних даних?

- Я вам скажу так: історик - це не той, хто знає напам’ять всі дати. Якщо хочеш знати точну дату, взяв довідник і перевірив. Істориком є той, хто має критичне мислення і контекстне розуміння тих чи інших подій - саме в цьому полягає сенс історичних досліджень. У фейсбуці живуть цілі популяції ковалів сенсацій, деякі з них навіть кандидати та доктори, які витрачають свій час не на написання статей для міжнародних реферованих журналів, а на написання постів, які викликають збудження незміцнілих умів дилетантів. 

- Суспільство загалом має бути готовим до того, що потрібно мати критичне мислення.

- Наведу приклад Швеції. Підручник історії випускного класу гімназії там називається «Критичні проблеми вивчення історії». Усвідомлення того, що ті знання, якими ти володієш, не є повними, – позбавляють людей категоричності суджень. 

- Давайте все ж повернемося ще до періоду виникнення Києва, який обговорювався нещодавно. У контексті того, що варто не категорично про щось заявляти, а критично мислити. 

- Це питання дуже контекстне. Ми повинні усвідомлювати, про що йдеться – якщо про започаткування життя на місті Києва, то ми знаємо, що це мало місце в добу пізнього палеоліту. Одні з перших експонатів нашого музею походять з Кирилівської стоянки. Тобто очевидно, що люди на цій території жили з кам’яної доби. Але чи була стоянка давніх людей містом? Очевидно, що ні. Тоді коли ж Київ виник як місто? З цього приводу були висловлені різні думки та гіпотези. На мою думку – місто є феноменом державного утворення. Немає держави – очевидно, що немає і міста, хоча певні центральні осередки могли існувати до виникнення державних утворень. 

Такі місця могли бути осередками влади, релігії або торгово-ремісничої діяльності, але все це не визначало їх як місто. 

Місто, як уже ми згадували, - це коли існує держава. Ознаками останньої є: виникнення писемності, запровадження законів, більш-менш об’єднуюча релігія, монетний карб, візуалізація кордонів. Все це ми маємо тільки з часу князя Володимира (980 – 1015), тому саме з цього часу і має вестися відлік народження міста у його найбільш класичному вигляді. 

- Нині у нас - повномасштабна війна. Яким чином мають вибудовуватися у суспільстві комунікації для того, щоби важлива для країни інформація потрапляла в інформаційне поле? 

- Ну, бачите, культура дискусії, дійсно, має бути. Досить часто, як у росії, так і в Україні, коли хтось думає не так, як всі – йому влаштовують, умовно кажучи, інформаційний мордобій, психологічне колективне побиття.

Очевидно, що культура дискусії починає формуватися ще у школі. Завдяки обговоренню різних гострих тем люди вчаться формувати власну точку зору, слухати інших. І чим більше ми вивчаємо світ, тим більше розуміємо, що є багато чого, про що навіть уявлення не мали. 

- Дуже важливі у нинішньому часі міжінституційні і міждисциплінарні проекти. Бо, наприклад, не багатьом про щось знайоме і близьке  говорить назва вашої книги «Гаральд Суворий – останній вікінг» (2020).  Але якщо згадати, що мова про засновника Осло і чоловіка найстаршої доньки Ярослава Мудрого Єлизавети – то в ХІ століття переміщається зв’язок України з Європою. І тоді зовсім не чужою видається поставлена минулого року у Національному театрі імені Івана Франка п’єса норвезького драматурга Генріка Ібсена «Пер Гюнт».    

- Для того, щоб розуміти, - треба багато знати, хотіти цього, вчитися.

У нас активний відділ освітньої роботи, вони постійно щось придумують для іноземців, для дітей. Я дуже ціную їхню працю саме тому, що для кожної цільової аудиторії вони знаходять індивідуальний підхід.  

Ми всі сподіваємося, що ситуація у нашій воюючій країні буде покращуватися, і це дасть більше можливостей розгорнути нашу музейну діяльність.

Валентина Самченко

Фото Руслана Канюки