«НАВІТЬ У ХАТІ З ЛОБОДИ Я БУЛА Б ІЗ НИМ ЩАСЛИВОЮ»
- Ларисо Семенівно, скажіть, складно було жити з генієм?
- Складно жити з коханим чоловіком, а з генієм - тим паче. Потрібно пристосовуватися і мати терпіння. Щодня немов починаєш із чистого аркуша. Дружинам знаменитостей не позаздриш. І не лише в акторській професії, а й серед учених, політиків, художників, письменників, музикантів. Дружина має бути берегинею домашнього вогнища і допомагати чоловікові. У подружньому житті ніколи гладко не буває, і жінці треба бути дипломатом, згладжуючи кути, інакше нічого не вийде. Має бути тепло, аби чоловік відчував атмосферу кохання.
Переконана, що добре робити дві речі одночасно — кар’єру і будувати родину не всім удається. Я не можу сказати, що пожертвувала своєю творчістю як балерини, просто для мене пріоритетом було створення міцної родини. Взагалі щастя будь-якої сім’ї — величезна праця, а якщо родина творча, то поготів. Талантові без підтримки не обійтися. І я у всьому прагнула допомагати Богданові. Він був і залишається моїм найбільшим коханням! Я була гордою тим, що мій чоловік успішний, що він подобається людям. Аби все у нього було добре, то потрібно було йому допомагати. Ми разом прожили 45 років і два роки зустрічалися. Їздили трамваями по місту, ходили у кіно, театри, на концерти, їли пиріжки, пили каву і були щасливі…
- А якою була ваша перша зустріч, чи бучним було весілля?
- Це було у Львові. Я працювала балериною у Львівському театрі опери і балету. Нас познайомив Богдан Янівський. Він тоді був композитором-початківцем, вчився у консерваторії. Якось ми йшли із подругою Світланою проспектом. Назустріч Янівський. Запитав, хто я. Запропонував, щоб ми всі разом зустрілися — я, Світланка, два Богдани — Ступка і Янівський - і вчителька української мови Леся. Я навіть пам’ятаю, як Богданчик був одягнений — байкова сорочка, камізелька і вельветові штани вишневого кольору. Він був схожий на художника-імпресіоніста. А я для зустрічі собі зробила бабету, гарно вбралася. Виходимо з театру. Богданчик запропонував піти компанією до нього, на вулицю Немировича-Данченка. Його батьки тоді були у Куликові. Коли зайшла до їхньої оселі, була вражена — там книжок – аж до стелі! Коли він сів за стіл, якось так характерно підпер рукою голову… А той погляд! Боже, вії підкручені. Красень! Думаю: як би його не втратити…
Я постійно про нього думала. Розповіла про нього подругам з трупи Львівського театру опери та балету, де тоді працювала. Якось під час репетиції мені кажуть: «Іди, там твій Ступка з ансамблем репетирує». А він на той час служив в армії і танцював в ансамблі. Я за пів секунди з п'ятого поверху була на сцені. Очима шукаю його і не бачу. Раптом хтось позаду мені руками затуляє очі. Запитую — хто? Він мене розвертає і каже: «Ларочко, це я». Я від щастя мало не знепритомніла.
Знаєте, Богдан приголомшливо читав вірші, обожнював театр, музику, такою був цікавою і веселою людиною, ну як у такого не закохатися! Він мріяв займатися творчістю, і питання про весілля у нас не поставало. Він уже грав у театрі і якось сказав мені: «Ти можеш завадити моїй творчості». Ми навіть поривали через це. А я казала: «Богданчику, я завжди тобі лише допомагатиму!». Доля зводила нас наполегливо, влаштовуючи випадкові зустрічі. Був час, що ми довго не бачилися. Допомогла нам зустрітися провідна співачка Львівської опери Теофілія Братківська (учениця легендарної Соломії Крушельницької), довідавшись від батька Богданчика, що він у військовому шпиталі. Я прийшла його перевідати, принесла їжу, а він переживає, що обличчя перекосило, але все одно жартував. Дивлюся і розумію, що кохаю і на його «фейс» уваги не звертаю. Потім поїхала на канікули до свого рідного міста - Баку, а через два місяці ми випадково зустрілися у Львові. Загалом наше життя — ланцюг випадковостей.
Пам’ятаю, якось Богданчикова мама запросила мене на обід. Ми були тільки двоє у хаті. Вона розмовляла зі мною українською, а я тоді - російською. Мама Марія у мене нічого не розпитувала, натомість усе розповідала про Богдана. Яким він був у дитинстві, як учився, в яких умовах вони жили. Про всю їхню родину. Вона розгорнула переді мною свою книгу життя… Була дуже мудрою жінкою. А потім мама нас благословила…
Весілля було скромне. Нам допомогла його влаштувати Любов Каганова у своїй квартирі. Я взяла 100 рублів позики у касі взаємодопомоги театру на весілля. А потім цілий рік віддавала по 10 рублів…
Батько Богдана мене дуже любив. Майже щодня приходив до нас обідати. Мама Марія скаржилася: «Він у тебе поїсть, а вдома відмовляється. Чим ти його там годуєш?». А я, знаєте, завжди була доброю господинею. Коли ми одружилися, то не мали помешкання, а у Богдана була кімнатка 15 кв. м. Але навіть у хаті з лободи я була б із ним щасливою!
- А сварки чи скандали у вас траплялися?
- Скандалів не влаштовували. Траплялося, щось він мені скаже чи я йому… І тоді я одягалася і виходила з дому на прогулянку. Пройдуся сквером, а коли поверталася додому, Богданчик гукав: «Ларочко, ти повернулася? Давай будемо їсти». І ми починали все з чистого аркуша…
- Богдан Сильвестрович був суворим батьком, дідом?
- Ні. Ніколи не сварив Остапа. Лише один раз, коли син сказав, що піде вчитися на акторський факультет Київського театрального інституту, то з гумором мовив: «Два Ступки на сцені, мабуть, багато»… Він виховував власним прикладом, як поводитися вдома, як готуватися до ролей. У нас була велика сім’я. І Богдан дуже любив, коли всі збиралися разом, обожнював онуків. Ми намагалися всі свята разом зустрічати. Шкода, що він не бачив, як народилася правнучка Богданка – чудова дівчинка, якій уже виповнилося 5 років. Онука Устина вчиться в університеті у Польщі, а 15-річний Богдан, мабуть, стане художником. Він спеціалізується на графіці. Я кажу, що це, мабуть, росте «наш Ван Гог»…
КОЛИ МЕНІ ТЯЖКО НА ДУШІ - ПЕРЕДИВЛЯЮСЬ СВІТЛИНИ АБО ВМИКАЮ ЗАПИСИ
- Які з ролей Богдана Сильвестровича ваші улюблені?
-Він завжди був різний, як на сцені, так і на екрані. Днями по телебаченню демонстрували фільм «Таємниця Чингізхана», яку зняв режисер Володимир Савельєв, а головні ролі блискуче зіграли Богдан Ступка, Олег Драч, Поліна Лазова, Костянтин Степанков, Раїса Недашківська…
Знаєте, до кожної ролі Богдан ретельно готувався. Пригадую, як він їхав на проби стрічки «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, яка стала його кінодебютом. Після ролі Річарда III у виставі Львівського театру ім. Марії Заньковецької, в якій Богдан мав значний успіх, Іллєнко запросив його на проби, планував взяти на епізод. Богдан потім зізнався: «Навіть не знаю, що з цього вийде, але вимучили грунтовно». У фільмі залишилися кадри його проб, де він лазить по горах і під водоспадом. Але потім Богдана затвердили на головну роль Ореста, яку повинен був грати Іван Миколайчук, але тодішнє партійне керівництво не дозволило, щоб бандерівця зіграв красень з блакитними очима...
Пам’ятаю, як ми з Остапчиком приїжджали до Богдана на зйомки, що відбувалися у Вижниці під Чернівцями. Іллєнко дуже допомагав Богдану з цією роллю, Миколайчук багато з ним розмовляв про характер Ореста, адже сам готував цей образ. Оператором стрічки був легендарний Вілен Калюта… Непроста екранна доля була у цієї картини… А які там чудові та молоді знімалися актори: Лариса Кадочникова, Іван Миколайчук, Кость Степанков...
Коли мені тяжко на душі, то я передивляюся світлини або вмикаю записи його інтерв’ю, вистав і фільмів із нашої родинної фото- і відеотеки. І немовби спілкуюся з Богданчиком. Чую його голос. Мені здається, що він просто виїхав на гастролі і скоро повернеться...
Пам'ятаю, як на прем'єрі у Львові весь зал вітав Богдана. Величезні черги до нього стояли потім і за автографом після прем'єри «Вогнем і мечем» (режисера Єжи Гоффмана) у Польщі, хоча роль у тій стрічці у нього була не головна…
Ну, а запис вистави «Тев'є-Тевель» я можу дивитися з будь-якої сцени! Нагадаю, під час гастролей театру імені Івана Франка у Нью-Йорку внучка Шолом-Алейхема, американська письменниця Белл Кауфман, назвала Богдана кращим Тев’є-Тевелем, якого їй доводилося бачити. Після цієї вистави Бодя роздавав автографи, … лежачи на сцені. Він дуже втомився, а черга глядачів не розсмоктувалася.
У мене збереглися робочі відеоматеріали, зокрема «Короля Ліра» — вистави, про яку довго мріяв чоловік. Як фізично важко було йому в ній грати…
- А як Богдан Сильвестрович готувався до ролей?
-Важко, дуже наполегливо. Він багато читав, готуючись до ролі. Міг цілу лекцію розповісти про кожного свого героя. А скільки різних гетьманів та історичних особистостей він відтворив не лише в театрі, а й у кіно! Працюючи над ролями в картинах «Чорна рада», «Вогнем і мечем» і «Молитва за гетьмана Мазепу», сам навчався. Спершу знання про гетьманів мав поверхові, потім заглиблювався, знайомився з архівними матеріалами і відкривав багато цікавого. З текстом ролі не розлучався на репетиціях, навіть на відпочинок брав із собою. Коли входив у раж, то починав дуже голосно виголошувати текст. У молодості, коли ми жили у Львові, то я інколи просила його не кричати, щоб сусіди не подумали, що сваримося.
У Києві для нього спеціально писали сценарії, він міг обирати що грати, у кого з кінорежисерів зніматися. Двері в робочому кабінеті театру імені Івана Франка не зачинялися. До Богдана тягнулися всі – колеги-актори, режисери, посли різних держав, ціла армія шанувальників його таланту… Він казав: «Якщо повіриш у те, що кожен твій крок на сцені — високе мистецтво, то це вже катастрофа! Тільки сумнів дає прогрес. Все наше життя — суцільна імпровізація.. Я просто провідник ідей, які дали тобі батьки і Господь Бог. Якщо у тебе є здібності, ти не маєш цього закопати. І ніколи не будь гордим... Роби справу чесно, з душею — і твоє до тебе прийде. Це не означає, що завтра з’являться «золоті гори». Мрією життя є, щоб українська культура стала відома в усьому світі».
Так сталося, що Богдан фактично прощався зі своїми шанувальниками на бенефісі «Концерт №70 від Ступки», який на франківській сцені відбувся 7жовтня 2011 р. У тому вечорі Богдан Сильвестрович дебютував як «ударник», виконавши соло на барабані й тарілках, жартував, декламував улюблений вірш «Крила», який написала Ліна Костенко: «Людина нібито не літає...//А крила має. А крила має!»... Він уже був тяжко хворим, два останні роки життя мужньо боровся з хворобою, але смерть виявилася сильнішою, і 22 липня його серце зупинилося…
Вже десять років, як Богдана немає на цьому світі, але щоденно я відчуваю його ауру, яка досі лишилася у нашій квартирі. На всіх стінах висять його фотографії з життя і вистав та фільмів, а також світлини всієї нашої сім’ї: сина, онуків, правнучки, невісток. Дивлюся записи його інтерв’ю і плачу. Мені Богдана дуже не вистачає…
«ІНОДІ ДУМАЮ: ДОБРЕ, МАБУТЬ, ЩО БОГДАН СИЛЬВЕСТРОВИЧ НЕ ДОЖИВ ДО ЦИХ ЧОРНИХ ЧАСІВ…»
-Як змінилося життя вашої родини після 24 лютого?
- Війна для мене розпочалася з телефонного дзвінка колишньої невістки Ірини. Вона сказала: «Мамусю, війна… Швидко збирай речі, поїдеш до Остапа. Він зараз за тобою приїде».. У сина я була 45 днів. Коли лунали повітряні тривоги, ми спочатку сиділи у коридорі квартири, потім почали спускатися до укриття… У перші дні війни вночі я спала у машині на підземній парковці, а Остап разом із колегами по кілька годин чергували… Тяжко було. Втім і зараз страшно! Не збагну, звідки у росіян стільки ненависті до України? Ми ніколи рашистам не пробачимо зруйновані Харків, Чернігів, Бучу, Ірпінь, Миколаїв, Нікополь, Маріуполь, тероризм, катування, мародерства, фільтраційні табори…
Я захоплюся мужністю бійців ЗСУ, які всі є героями, котрі боронять нашу землю. Величезна подяка!
Іноді думаю: добре, мабуть, що Богдан Сильвестрович не дожив до цих чорних часів…
Пів року триває війна. Мої найрідніші люди - Остап, Дмитро та Ірина активно займаються волонтерством і благочинністю. Так сталося, що ще на початку вересня минулого року Дмитро з дружиною Поліною (Логуновою) і донькою Богданкою полетіли до США… На жаль, їхній сімейний човен розбився, пара розлучилася… Війна застала онука у Польщі, де він через Благодійний фонд Богдана Ступки допомагав придбати автівки для потреб ЗСУ. Зараз Дмитро повернувся до Америки і бере участь у благодійних концертах. Практично з перших днів війни на базі Київського театру «Сузір’я» запрацював волонтерський центр. Наша родина не стоїть осторонь. Кожен намагається допомагати всім, чим може, аби швидше вигнати ворога з української землі…
«УСІ ПРОЄКТИ ОБОВ’ЯЗКОВО ВІДБУДУТЬСЯ, КОЛИ ЗАКІНЧИТЬСЯ ВІЙНА»
-Як ви ставитеся до того, аби відкрили Музей Богдана Ступки у Львові, а в Києві - сквер?
-Було б добре. На батьківщині Богдана Сильвестровича, у містечку Куликів на Львівщині, «Народний дім» назвали на його честь. Перед входом - його погруддя, яке встановили 2017 року. Всередині — музей-світлиця, у якій експонують особисті речі, - метелики і капелюхи, які він любив носити, як денді, та фотографії. Є також ідея відкрити Музей-квартиру у Львові, а в Києві назвати сквер його іменем. Минулого року започаткували та успішно провели міжнародний фестиваль «Код Ступки», який став місцем знайомства з мистецькою, зокрема театральною, культурою країн Закавказзя, Балтії та Польщі. Планувалося, що наступного разу гостею фесту стане ще одна країна – Азербайджан (я народилася у Баку, ця країна мала значення в житті і долі Богдана). До його 80-річного ювілею, на будинку, де ми живемо (вул. Заньковецької, 3/1), встановили меморіальну дошку-барельєф. Ініціатором був Благодійний міжнародний фонд Богдана Ступки. Мені подобається, що з барельєфа він немов вітається з людьми, піднявши капелюх. Саме так він любив вітатися, а ще обожнював шляпи, капелюхи, мав їх багато і дуже різних. Мені здається, що колись у Києві з’явиться пам’ятник Ступці. Щось на кшталт скульптурної композиції, присвяченої пам’яті легендарного актора Миколи Яковченка, з його улюбленим песиком Фан-Фаном, що встановлений у сквері біля театру імені Івана Франка. А поставити монумент можна, наприклад, в одному зі скверів чи парків нашої столиці. Думаю, що можна було б зобразити Бодю, який сидить на лавці з мобілкою в руці. І зробити напис: «Ще не все сказано…».У нашої родини є багато цікавих ідей, аби не забували про видатного актора, який прославив своїм талантом Україну у світі. Вірю, що всі проєкти обов’язково відбудуться, коли закінчиться війна і рашистських загарбників викинуть з нашої країни. Ми всі молимося за бійців ЗСУ, які боронять нашу землю! Україна переможе!
Тетяна ПОЛІЩУК
Фото Укрінформ та з родинного архіву Ступок