Перед російським широкомасштабним вторгненням, 23 лютого в Херсонському обласному музично-драматичному театрі ім. Миколи Куліша відбулася прем’єра імерсійної  вистави  «Вічність і один день» (автор п’єси – сербський письменник Милорад Павич). Режисер – Сергій  Павлюк. Оскільки інверсійність  вимагає залученості глядачів у спектакль, то їх зустрічали «чумні» лікарі,  роздавали «чумні» маски, на самій виставі  було багато «крові».   А вже 4 березня режисер Павлюк вів стрім з площі Свободи у Херсоні, де містяни  вийшли на першу мирну акцію протесту проти іншої чуми - російських окупантів.  Ми обоє вибиралися з Сергієм Павлюком  з Херсона, як виявилося, в один день, 18 квітня. Тому говоримо про шлях з окупованої території, чим може займатися театральний  режисер у війну, про те,  як можна допомогти  містянам, які лишилися в Херсоні. А ще  головний режисер має власний досвід «спілкування» з загарбниками.

ВІД МІТИНГУ ДО МІТИНГУ СТАНОВИЛОСЯ ВСЕ НЕБЕЗПЕЧНІШЕ

- Знаєте, мої колеги після вашого стріма 4 березня з площі Свободи у Херсоні, з першої акції протесту проти росіян, сказали: ми будемо ходити на всі його вистави. Розкажіть, як для вас розпочалося 24 лютого і як ви вийшли на акцію протесту, все, що можна говорити, щоб не підвести тих, хто ще не визволений ЗСУ.

- Це дуже довга історія. Відбувалося дуже багато подій паралельно. 24 лютого мені зателефонувала дружина, бо я був на нашій недобудованій невеликій дачці, а родина на квартирі. Ну, я прийняв рішення - забрав сім’ю з квартири, перевіз у будинок  дачний, чомусь був впевнений, що там буде безпечніше. Та й планів виїжджати тоді взагалі не було. Тому зібрав усіх  в одній житловій кімнаті на дачі  -  п’ятеро дітей, два коти, було "весело".

26 лютого я вступив у Муніципальну варту,  патрулювали  у Херсоні, вже потім зайнявся гуманітарною  допомогою. 3 березня пішла інформація, що приїде російський «гуманітарний конвой», для картинки знімати будуть. А на другий день вимкнули мобільний зв'язок. Мене перемкнуло і я  сказав рідним, що сидіти в хаті не буду, взув кросівки  і побіг у центр, на площу Свободи. Коли прибіг, там вже майже все закінчилося, машини з російською «гуманітаркою»  від’їхали, на площі лишалося ще чоловік п'ятнадцять херсонців, які кричали: «Слава Україні!», «Героям слава!», я з ними покричав. Вони сказали, що завтра зустрічаються на 10 годину, я відповів: «Добре». Вдалося мені вийти зі стрімом, бо один хлопець на площі «роздав» інтернет - тоді працював лише лайф.  І от я вийшов в ефір і сказав, що ми збираємося о 10 годині 5 березня.

- Росіяни у Херсоні, кажуть, постійно допитувалися у тих, кого викрадали: хто організатор цих мітингів. Вони не припускали, що херсонці збиралися, бо так вирішили самі, відчували таку потребу.

- Так, для них це незрозуміло взагалі, для них це нонсенс, що людей не змушують, що немає організатора як такого. А коли ти багато років  ходиш на майдани, висловлюєш свою позицію – це звична річ.

У Херсоні  все  розпочалося 5 березня, коли  зібрався великий  тисячний натовп.  Потім було 13 березня, ви знаєте все самі (День визволення Херсона від німецьких нацистів у Другій світовій війні, коли у Херсоні на мітинг проти окупантів зібралося кілька тисяч людей – авт.).

Ми тоді  з товаришем, з яким  познайомилися на перших  акціях, говорили, що досить кількох мітингів, аби заявити свою позицію, а далі все це буде дуже небезпечно. Вже з’явилися провокатори, були люди, які працювали на рашистів, це було чітко видно…

Потім було оприлюднене відео, де Олександр Тарасов називає мене організатором мітингів. Відео виклав колаборант Стремоусов (нині він в окупантів так званий «заместитель главы военно-гражданской администрации»). 16 березня увірвалися до мене у квартиру, виламали двері, добре, що я таки родину  відвіз на дачу. Забрали дитячі комп’ютери, розбили телевізор,  забрали всі мої п’єси – я вдома дуже багато працював і тому копії п’єс залишалися. П’єси за десять років роботи лежали у шафі і їх всі вивезли (сміється – ред.).

 - Тепер орки начитаються і будуть театралами, підготовленими…

- Вони підготовлені, ті, з якими довелося спілкуватися. Знали, хто такий Станіславський… У перший день, 5 березня, коли я зрозумів, що на акції буде дуже багато людей і що будуть провокатори, я сам  пішов до російських військових  і просив, щоб вони не стріляли у мітинг. Ну,  мене взяли під білі ручки і завели у Білий дім (окупована будівля ОДА та облради на площі Свободи – авт.). Потім відпустили. Уже на мітингу 7 березня обговорювали, що небезпечно ходити на акції, проте люди сказали, що все одно будуть збиратися, тож я також ходив разом  з ними.

 І ЧЕКАЄШ, ЩО ЗА ТОБОЮ ПРИЙДУТЬ...

- Ви були на допитах в окупантів. Як це відбувалося?

- Двічі був на допитах. Це було…цікаво. Я поводив себе дуже нахабно, впевнено, спокійно, пред’явити їм мені не було що, довести, що я організатор мітингів вони не могли, я чітко бив на те, що мене організатором назвав ставленик Стрємоусова, вони це усвідомлювали… Мене запросили на зустріч в будівлю СБУ і там півгодини розмов було про моє ставлення до Бандери, про організацію мітингів. Я казав: «Який з мене організатор? - Усі тут організатори, ми не такі як ви. А як би ви поводилися, коли б ми, українці, прийшли на вашу землю? Я громадянин України, у мене є чітка громадська позиція, ви окупанти». Тобто, ми отак спокійно поговорили.

Мені трохи погрожували, попросили змінити аватарку, не давати журналістам інтерв’ю і більше не ходити на мітинги. Це було перший раз, я після цього ще двічі ходив на мітинги. Гординя ж – як це не ходити, як не геройствувати?

Через тиждень знову покликали. Питають: а знаєте, чому ви тут? Я відповів: знаю, тому що мене назвав організатором ваш ставленик Стремоусов. Вони поусміхалися: «понятно». Я знову: ми займалися лише волонтерством, оберігали мітинги з Муніципальною вартою (я хлопців попросив, щоб вони допомагали стримувати натовп). Тобто, по суті,  я не брехав. Вони мене відпустили. А через два тижні у Фейсбуці Геннадій Шелестенко (колаборант – авт.) написав коментар про мене, як про організатора мітингу. І що Олександр Книга (депутат облради, гендиректор-художній керівник Херсонського театру, якого рашисти викрали і пізніше відпустили – авт.) платить гроші мені за те, що я мітинги організовую. В цей день викрали нашого «вартовика», повернули ввечері побитого. І він передав нам, що нас чекають наступного дня і якщо він нас не приведе, то його вб’ють.

- Ви сказали, що ті, хто вас допитував, не дурні?

- Працювали професійно: поганий, злий і конкрєтний.

- Це вже якось по-театральному звучить, як вистава.

- Ну, виходиш від них і думаєш, що ти їх обманув трохи. А потім розумієш, що вони знають твою професію. Тому і ти їх не обманув, і вони тебе не обманули. Просто так, показали, хто що вміє.

Мені в перший день погрожували підвалом. Було цікаво спостерігати, як  тебе намагаються «розвести», змінюють теми, то швидше говорять, то повільніше. То тупі питання ставлять – вибивають тебе з колії. Зараз, коли вже з Херсона вибрався, пройшов час, аналізуєш ситуацію і розумієш, що ти – дурачок, ти по краю пройшов. Я ж в перший день, ще  в Білому домі,  видєлувався,  весь такий гарний, бородатий і в чоботях. Розмовляв з ними тоді українською мовою. А могли б пристрелити. Хоча, певне, не могли – то були солдати.

Це вже потім, коли приїхав СОБР, я сам  просив людей не виходити на мітинги… Тому що СОБР – це інша справа, тоді пішла перша кров. Декілька моїх товаришів арештовували, вивозили, всі живими повернулися, але дуже побиті. Вони не були організаторами, просто дуже часто «мєлькали» на мітингах, їх вичислили. Одного з Муніципальної варти закрили на три дні, потім вивезли до річки, до Дніпра, за Херсон, приставили зброю до голови. «Що хочеш?», - спитали. «Жити хочу», - відповів. Клацнули пістолетом незарядженим, і кинули його там, він пішки добирався. Буквально тільки-но  випустили знайомого, майже місяць його не було, ребра побиті, ледь живий. Що з ним робили – майже нічого не каже. 

Я вам чесно скажу, я такий весь герой був: перший допит, другий, третій. Ходиш собі такий, і думаєш: от будуть мене бити і я буду таким героєм. Я ж ще ставлю Багряного, а там ця тема є, український дух. А потім випадково вдарився мізинцем об стільчик. Мені так боляче було, і відразу усвідомив, що вдарять мене по пальцю і ти реально не знаєш, як будеш себе поводити. І чекаєш, що за тобою прийдуть, коли машина якась їде і ти думаєш: за тобою чи не за тобою? Знаєте, тепер я усвідомлюю, що вони могли мене знайти…Ось вони знайшли приміщення, де живуть біженці, яким ми допомагаємо. Зайшли, подивилися, сказали, що вони «новая власть», тепер думаємо, чи знову прийдуть.

- Тобто, ніхто не знає, що буде завтра?

- Так. Люди просто виживають, як ми тоді виживали, як ви виживали…Проживали день, вибухи – трохи ближче, трохи далі. Їжа з’явилася, гроші закінчуються.

Згодом для  мене виявилося проблемою  навіть виходити на вулицю, тому що бачили мене в центрі і передавали, щоб я зник звідти,  мовляв,  заберуть назавжди – і такі погрози були. Коли  3 квітня я вийшов на площу Свободи, просто стояв, закурив люльку, нашому старшому по варті написали з «Білого дому», щоб я звідти негайно «звалив», тому що мене заберуть. Муніципальну варту окупанти як  організацію, звісно,  не визнавали, але давали можливість ловити мародерів. Пропонували працювати з ними, бо ми робимо «правєльноє дєло», але  ми їм пояснили, що співпрацювати не будемо,  це колаборанство.

ДОРОГА З ОКУПАЦІЇ: НАЙСТРАШНІШЕ БУЛО У СІРІЙ ЗОНІ

- Ми з вами виїжджали з окупації  в один день, як виявилося, 18 квітня. Якою була ваша дорога?

- Орки мені спокою не давали. Коли Книга виїхав, то вони почали цікавитися, чи не може Павлюк очолити театр при них. Дізнався я про це у четвер, у суботу прийняли рішення – дітей точно треба вивозити. Скажу, що в суботу, перед виїздом, я сумнівався, чи буду виїздити сам. Але друзі переконали, що я маю їхати.

У дружини машина «ніссанчик», авто дуже добре попрацювало і на варту, і на волонтерство, ми його «вбили» за цей місяць роботи. На ньому і їхали. Дощик був, ми виїхали о 5 ранку у понеділок… Перший блокпост з Херсона, вони мокрі, багажник перевірили і швидко пропустили. Довго простояли в Снігурівці. Але загалом нам дуже пощастило, саме тому, що жахлива була погода. Найстрашніше було у сірій зоні, ви ж знаєте – доїдеш чи не доїдеш. А доїхали до нашого блокпоста, побачили наш прапор, молодого красивого хлопця, мої дівчатка старші розплакалися, сказали, який він гарний, одна заявила: заміж  за нього хочу (сміється), це було і сміх, і гріх. Виїхали з Миколаєва і всю дорогу до Києва світило сонце. Ти розумієш, під яким ти захистом…

Що стосується театру херсонського, то я боюся, що якщо наші найближчим часом не відіб’ють Херсон, то, мабуть, вони все таки спробують відкрити театр, найдуть, хто його очолить і акторів. Їм для картинки потрібно.

- Де ви нині з родиною живете?

- Я зараз у братів Капранових, живемо ми під Києвом. Ми з ними працювали, здружилися дуже сильно (Дмитро й Віталій Капранови написали для херсонського театру п’єсу, де звучить сучасна українська еротична поезія – авт.). Я за їх романом минулого року робив виставу «Приворотне зілля» в Київському драматичному Театрі на Подолі.  У них велика родина, діти роз’їхалися, тому місця достатньо – у кожної моєї дитини по кімнаті є. Скажу, що саме брати Капранови мене переконали виїхати з Херсона, їм я маю дякувати, бо був на своїх героїчних понтах, що треба лишатися…

Я ХОЧУ В ТЕАТР, Я ХОЧУ ПРАЦЮВАТИ, Я ХОЧУ НА РЕПЕТИЦІЇ

- Я спілкувалася з вашим колегою, херсонським режисером Андрієм Маєм, який поставив зараз  у Кельні п’єсу про війну на основі розповідей українських драматургів про пережиті ними дні після 24 лютого. Так от, він сказав, що про війну треба говорити у театрі також, бо люди звикають, що йде війна і треба  «кнопку» тиснути постійно. У ваших планах зараз немає вистави про війну?

 - У Андрія своя позиція, він завжди був більше документалістом, любить документальний театр. Для мене документальний театр не те що неприйнятний,  просто це не моє. Доньці потрібна була реабілітація, знайомі підказали і вона брала участь у документальній онлайн виставі, де усі розповідали свої історії. От як пост вона написала, мені сподобалося, а  участь у такому документальному проекті – є і є.

У мене реально «дах» зриває, тому що я зараз, крім того, що збираю гроші для Херсона на благодійництво, поки що нічим допомогти не можу.

Хлопцям на передову везти якісь концертики… не думаю, що це їм потрібно. Якщо дівчина гарна приїде, то це їх трішки порадує. Ми з Капрановими про це говоримо, вони в полку «Азов» роблять, що можуть на піар-фронті. Якщо ви трохи дивитеся новини, то бачили, що в росії їх назвали нацистами. Тобто, вони своє роблять. А  ти сидиш і по факту не потрібен… 

Якщо повернутися до того, чим займатися… У мене є зараз бажання допомагати людям як можу…От мав би права, може ще й щось би розвозив. Найстрашніше, коли ти розумієш, що нічим не можеш допомогти. В армію тебе не беруть, бо, кажуть, у тебе п’ятеро дітей, кажуть, що я потрібен як творець – займайся театром, а театр зараз, ти усвідомлюєш, що особливо не потрібен. А ставити у підвалах, ну, це може бути кльово і люди цим займаються… Я  ж вів «Надобраніч, діти» (звернення онлайн до херсонців під час окупації на своїй сторінці у Фейсбуці – авт.)  і, виявляється, багатьом людям це допомагало. А коли ти розумієш, що вже нема що говорити, щоб підтримувати людей, тим більше, коли виїхав з Херсона і мені звідси «вєщати» - це з мого боку було б дуже підло. Поки я знав, чим заспокоювати, а потім почав повторюватися… Останні ефіри – було дуже важко… Я хочу в театр, я хочу працювати, я хочу на репетиції.

У Києві роботи немає. Я ще чому так радісно поїхав, бо мені Капранови нагадали, що в мене мала бути постановка у травні-червні у театрі оперети, «Тигролови» маю ставити за Багряним. Але поки що театр не відкривають. У Полтаві у березні планувалася прем’єра. Вчора зателефонували з Полтави і я от уже приступив до роботи – Брехт,  «Матушка Кураж»… Я просто хочу зараз бути дуже корисним, у мене нарешті з’явилася робота, мозок почав працювати.

- Ви зараз займаєтеся волонтерством  - допомагаєте херсонцям, але зелених коридорів немає, а тих волонтерів, які намагаються щось довезти  в області,  вбивають.  Як наразі допомогти людям в окупації?

- Потрібні гроші. У нас в Херсоні є приміщення, де живуть  біженці, що прибувати з сіл, де тривають бойові дії. Їх  зараз чоловік 220, хоча будинок розрахований на 160 мешканців.  Оскільки зеленого коридора немає, ми нічого передати звідси не можемо, хоча дуже багато людей пропонують саме допомогу матеріальну. Ми єдину машину відправили невелику. Але не можна ризикувати людиною, щоб відправити машину з Миколаєва в Херсон. Тому я зараз просто збираю гроші, перекидаю  в Херсон на картку, друзі – Сергій і його дружина Настя, це наша невеличка команда, переводять у готівку, скупляються і за рахунок цього годуємо людей. У мене на сторінці я викладаю інформацію про волонтерство, ми робимо фотозвіти, коли є можливість – викладаємо чеки, бо ви розумієте, що в Херсоні чеки – це дуже складно зараз. Отак збираємо  гроші, купляємо їжу, допомагаємо і тим, хто до нас звертається у Херсоні. Разову допомогу, харчі, передали у колонію в Херсоні. Звісно, доводиться вибирати – у нас більше 80 дітей зараз  і відривати від дітей їжу не можемо, бо не знаємо, будуть у нас гроші завтра чи не будуть.

- То що б ви тоді хотіли зараз поставити ще, яку виставу?

 - Зараз дійсно хотів би поставити Багряного «Тигролови», вона на часі, я опрацьовую, вона в голові.

- Те, що ви пережили, якось змінило ваше уявлення про те, як ви будете ставити цю виставу?

- Я уявляв героя, коли місяць провалявся з короновірусом. Вичитував, аналізував, який він герой, пережив катування. А потім  мізинцем вдаришся… і тоді думаєш, що тебе можуть катувати кожен день. Це реально можна збожеволіти, ти за себе не відповідаєш…

- А в  «Мельпомені Таврії»,  яку рухає Олександр Книга, ви задіяні?

- Це в стилі Олександра Книги, він молодець. Я в Херсоні живу більше 15 років  і в «Мельпомені Таврії» був більше учасником, а не організатором. От теж не для преси – я дуже не люблю спілкуватися з людьми (сміється). А Книга – він комунікує, він менеджер прекрасний, у нього купа ідей. Я от за щось беруся, мені не вдається і я розстроююся. А він береться за  багато справ водночас. І якщо одна з них вийде, він щасливий. Він дуже-дуже активний. А мені, можливо, вже з віком, хочеться робити щось одне, але, звісно,  дуже кльове і потрібне людям.

- У Херсоні 23 лютого відбулася прем’єра імерсійної  вистави  «Вічність і один день». Вона, як на мене,  вийшла пророчою – ви не відчули? 

- Кожна п’єса, яку я ставив у цьому стилі, вони, на жаль, всі пророчі, тому що такі теми. І люди не змінюються, бажання крові – воно лишається навіки, це звірине. Те, що відбувається з цими нашими небраттями, дивишся оці відео з ними – це бажання нашої крові неймовірне, це треш. Так, це є в цій п’єсі, але це було написано сербом для сербів, а я робив це узагальнене. Беріть Шекспіра – ставите і попадете  в наші реалії. Беріть Ліну Костенко - і попадете в наші реалії.

- Зараз пам’ятники Пушкіну прибирають, як ви до цього ставитеся?

- От якщо людям це допомагає у війні, вони якось самореалізовуються, коли ламають пам’ятники  і кажуть, що ми не будемо читати Пушкіна, це їх право. Проте, я реаліст, я боюся, що рівно через рік після нашої перемоги знову руські будуть приїжджати, їм будуть аплодувати і бігати на їх концерти, бо вони якось трішки підтримали Україну. Тому російську мову – нахєр, російську драматургію – нахєр, але взамін треба давати щось своє…

Візитівка: Сергію Павлюку 44 роки. За першою професією столяр - навчався у Київському училищі №16. У 2005-му закінчив Київський національний університет культури і мистецтв за спеціальністю «Театральне мистецтво» (курс професора Н.М.Гусакової).

Дебютував у Черкаському академічному музично-драматичному театрі ім. Т.Шевченка. З 2007-го року приєднався до творчого колективу Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М.Куліша.

У його доробку  114  вистав. Режисер має творчі роботи не тільки у херсонському, а й в інших театрах України та зарубіжжя (Білорусі, Румунії, Польщі, Франції, Угорщини, Португалії, Грузії тощо).

Лауреат премій ім. М. Аркаса (2014 р.), І.П. Котляревського (2016 р.) та премії НСТДУ ім. С.Данченка (2016 р.). У грудні 2018 року був удостоєний почесного звання «Заслужений діяч мистецтв України». Член Національної спілки театральних діячів України.

Ірина Староселець

Фото: Геннадій Мінченко