Письменниця Юлія Ілюха більшу частину життя прожила в Харкові. І тепер, як більшість його мешканців, над усе хоче повернутися в місто, щоб допомагати його відбудовувати. Вона вважає правильним говорити «після перемоги», а не «після війни». Укрінформу авторка роману «Східний синдром» (2019) розповіла, яким зараз бачить зранене обстрілами місто і як повномасштабне вторгнення змінило погляди містян. А ще трішки поговорили про «віджаті» російські матюки і майбутню творчість.
ХАРКІВ - ПОВНІСТЮ ВЦІЛІЛІ ВУЛИЦІ І ГЕТЬ РОЗБИТІ РАЙОНИ
- Юліє, де вас застало вторгнення 24 лютого?
- Вдома на Салтівці. Я пізно лягла, десь о першій годині ночі, а о п’ятій прокинулася від вибухів. Дрижали рами, дзвеніли шибки. Чоловік сказав: «Почалося…»
Син плакав. Ми дуже швидко зібралися, щоб їхати в область, до моїх батьків. Разом із друзями, в яких зовсім маленька дитина, виїздили з міста. На кільцеву повернули – а там кацапська колона їде. Я не знаю, як нам пощастило, Діма (друг родини. - ред.) миттєво газонув, і ми помчали вперед.
- А взагалі в повномасштабну війну вірили?
- Як і більшість, ні. Могла припустити, що буде спроба прориву, посилення бойових дій у Луганській і Донецькій областях, що намагатимуться захопити контрольовані Україною райони...
Увечері 23 лютого мені подзвонив один знайомий і сказав, що його джерела в СБУ підтвердили: вночі все почнеться. І ми навіть разом посміялися, мовляв, вранці побачимо. Побачили...
- Зараз ви повернулися до волонтерської діяльності. Бачу за дописами в фейсбуці, що збираєте кошти й купуєте то турнікети, то акумулятори для рацій, то медикаменти сортуєте.
- Я займалася волонтерством із 2014-го. Разом з подругою-тезкою, яка є медиком, ми збирали тактичні аптечки. Більше пів тисячі укомплектували точно. А потім на них перестав надходити запит, тож у 2017-му ми згорнули цю діяльність. І я зосередилася на тому, що мені хотілося, – писати, в мене почали виходити друком книжки.
Не думала, що доведеться повертатися до волонтерства, та й не хотіла цього, але, але… Повномасштабна війна – і хто, як не кожен із нас...
Старі волонтерські зв’язки ж залишилися. Пишуть, дзвонять, просять щось передати. Чи, наприклад, привозять 30 коробок медикаментів із Рівного.
Мій чоловік і його друзі пішли в тероборону Харкова, і я почала щось їм діставати. Не самотужки, звісно, цим займаюся, мій товариш має машину, і без нього я б не впоралася.
- Більшу частину життя ви прожили в Харкові. Яким побачили місто після авіаударів і постійних обстрілів?
- Раніше, до війни, я не дуже любила Харків, і останнім часом нерідко думала, що хочу переїхати, наприклад, до Києва. Але зараз я ніде не хочу так жити, як саме в Харкові.
Я вперше повернулася до міста десь за два з лишком тижні після початку повномасштабного вторгнення. Очікувала знайти все в набагато гіршому стані, бо коли ти бачиш в мережі лише фото руйнувань, думаєш, що геть усе в руїнах. Але я виявила, що руйнувань, справді, дуже багато, але вони все ж не такі масштабні, як я собі намалювала. Є райони зовсім зруйновані. Це, наприклад, Північна Салтівка. Там картина жахлива. Я живу на, так би мовити, межі цього району і просто Салтівки. І там уже картина не така шокуюча. А є райони, де непошкоджені цілі вулиці, і якби не порожні тротуари та дорога, можна було б подумати, що все гаразд.
Зараз, коли трішки потеплішало, люди виходять на вулиці, інколи машин стає так багато, що здається, час вмикати світлофори (12 квітня світлофори на центральних вулицях Харкова увімкнули. - ред.).
Я дуже сподіваюся, що площа руйнувань не збільшиться, а те, що зруйновано, ми відбудуємо.
- Місто тримається на людях...
- Коли вперше поверталася, думаючи, що зараз буду плакати за зруйнованим Харковом, мені на заправці подарували великий букет тюльпанів. Абсолютно несподівано. Незнайомий чоловік. І це було одне з найприємніших дарувань квітів у моєму житті. Людяність проявляється в різних дрібницях та увазі.
А феномен волонтерства, який виник і поширився у 2014 році, вилився в потужну другу хвилю. Люди об’єднуються, щоб триматися й пережити ці страшні часи. Наприклад, в моєму будинку світла та газу не було тиждень. Сусід поїхав до сестри в інший район, там приготував величезну каструлю макаронів із м’ясом, привіз і роздав літнім людям із під’їзду і просто всім, кого біля дому зустрів.
ХАРКІВ’ЯНИ ПРИНЦИПОВО ПЕРЕХОДЯТЬ НА УКРАЇНСЬКУ
- Політичні погляди харків’ян змінилися, як ви бачите?
- Я думаю, нам раз і назавжди треба усвідомити, що, по-перше, росія – це ворог, і ворог – по-друге і по-третє. І вона ним і залишиться.
Ми з вами жили в мирному Харкові і знаємо, що про нього говорили. Що це нібито “ватне” місто. Знаємо, що любили заявляти проросійськи налаштовані жителі: «Это русский город». Але ці наративи вже недійсні. Харків виборов своє право більше ніколи не називатися “ватним”. Більше ніхто й ніколи його так не назве. Я багато з ким спілкуюся. Люди, які до 24 лютого заявляли про свою аполітичність чи нейтральність, нині такими не є, вони розуміють, що росіяни вбивають українців. Місто стало дуже українським. Люди намагаються говорити українською, переходять на українську, коли нею заговорює співрозмовник. Єдині квіти, з якими тут можуть зустрічати окупантів, це похоронні вінки.
- Українців шокувала пропагандистська стаття «Что нам делать с Украиной?», опублікована днями в рф. У ній, по суті, виправдовується терор проти всіх, хто не підтримує росію.
- Вони діють так само, як на початку минулого століття. Тоді знищували українців, і тепер знищують. В перші дні війни мене, як і багатьох, здивували слова рашистів, що вони очікували взяти Київ за 3 дні і зустріти людей, які їх вітатимуть квітами. Тобто росіяни вже настільки далекі від нас ментально, що не розуміють, що ми – геть інші. Навіть після наших двох Майданів їм це не дійшло. В них один поліцейський біжить з кийком за натовпом, а в нас – одна людина боролася з «беркутівцями».
Зараз їм з екранів кажуть, що в росії небувалий «сплеск патріотизму». Але мародери не можуть бути патріотами. От я читала про вбитого росіянина, у якого в кишенях, крім айфонів і золотих прикрас, знайшли блиски для губ і заколки для волосся… Та що це таке? Це просто орда, яка звикла грабувати, ґвалтувати, вбивати, орда, яка жила так завжди.
- На письменництво наразі, думаю, немає часу. А що буде у вашій творчості після війни?
- Взагалі не думала, про що писатиму… Навесні в мене мало вийти три книги: підлітковий роман і дві дитячі повісті. Я дуже їх чекала, чекала презентацію на «Книжковому арсеналі» в травні. Зараз розумію, що роман вже дуже сильно застарів: в ньому йдеться про дівчинку Лайлу, мулатку з «сірої зони» на Донеччині, яка разом із мамою переїздить до мирного Харкова.
До повномасштабного вторгнення я почала писати еротичний роман. Мене постійно питали, коли ж я його закінчу. І, звісно, з 24 лютого я не написала ні рядочка. Я написала лише два вірші. І матеріали для іноземних ЗМІ, щоб донести інформацію про те, що відбувається в Харкові, українському Харкові.
Загалом всі думки зайняті тільки війною. Мабуть, потім прийдуть ідеї для творчості - доречні для нашої перемоги. Я не говорю «після війни», я кажу тільки «після перемоги».
- У нас слова про напрямок для російського корабля стали національним девізом. Він у соцмережах, на бігбордах, у телевізорі. І я вже чула думку від науковців, що не варто аж так засмічувати мову, в тому числі - бо це постійно слухають діти. Ваша думка не тільки як письменниці, а як мами?
- Днями відновлюється навчання в сина. Вчителька хоч і виїхала з Харкова, але знайшла можливість займатися дистанційно. До цього вона записувала відео з поясненнями та давала завдання. А тепер виходитиме онлайн, у зумі. І я якраз зловила себе на думці, що треба б поговорити з Іваном, щоб він, бува, не почав там одразу кричати «путін ху*ло» (сміється). Я навіть не зможу порахувати, скільки разів на день мій син це повторює. І я не можу заборонити йому, бо, по-перше, це правда, а по-друге, як на мене, непедагогічно забороняти дитині говорити те, що ти говориш сама.
Як на мене, треба це все прийняти і сприймати як усталені вислови. Цей російський мат, принаймні, ту частину, що стосується корабля і путіна, українці собі остаточно віджали. І думку про очищення від них мови я абсолютно не підтримую. Я це кажу в тому числі як дитяча письменниця, яка щодня стала стільки матюкатися, що не передати, бо неможливо все, що роблять із нашою країною вороги, по-іншому описувати і переживати.
Але Івана попрошу, щоб перед вчителькою в зумі стримувався.
- Юлю, вірите, що після війни наша країна стане кращою? Позбудеться якихось одвічних проблем у соціумі, політиці?
- Мені б дуже хотілося в це вірити. Українці вміють об’єднуватися в часи, коли є велика загроза. Так було на Майдані, так було в 2014-му році, це відбувається зараз. А потім, коли велика загроза минає, ми якось розпадаємося і починаємо ср*тися один з одним. Як на мене, це велика небезпека для всіх нас. Зараз треба підтримувати армію, вірити в усіх, хто тримає зброю в руках і захищає країну, допомагати цивільним людям. І після перемоги залишатися в єдності.
Юлія Байрачна, Харків
Фото Насті Телікової та зі сторінки Юлії Ілюхи у Фейсбуці