«Із зав’язаними очима». Кіно, яке дивишся, не кліпаючи

«Із зав’язаними очима». Кіно, яке дивишся, не кліпаючи

Укрінформ
Фільм Тараса Дроня вже з’явився в доступі онлайн на платформі Takflix

Чи має право людина, яка втратила близького, згодом бути щасливою? Що вдіяти, коли оточення змушує тебе бути жертвою? Як переконати себе, що той, хто вже ніколи не повернеться, насправді завжди з тобою – він твій янгол? Автори фільму «Із зав’язаними очима» запропонували глядачам цікаву психологічну колізію, під час спостереження за якою вам неодмінно захочеться покопатися в собі й пошукати відповіді на ці питання (які насправді торкнуться рано чи пізно без винятку кожного). І повірте, глядачам рефлексувати на згадані теми простіше, аніж головній героїні, адже вона думає про це в «клітці».

За драматичним сюжетом, спортсмен ММА (змішані бойові мистецтва) Денис загинув у зоні АТО. Його кохана Юля (теж діюча спортсменка ММА) важко переживає цю втрату, але все ж намагається жити далі, попри осуд оточуючих, які не сприймають її нових романтичних стосунків, і навіть припиняють через це спілкування з нею. Як вихід – дівчина завершує свою досить вдалу, зароблену потом і кров’ю спортивну кар’єру. Але чи готова вона здатися? І що в такій ситуації може стати її перемогою?

В 2021 році фільм «Із зав’язаними очима» отримав приз ФІПРЕССІ за «Найкращий український повнометражний фільм Одеського Міжнародного Кінофестивалю». Його прокат в Україні пройшов у грудні, якраз у період посилення карантинних обмежень та «червоних» зон, тому похвалитися масштабними переглядами «нерозважальний» фільм, на жаль, не може. Але він вартий того, щоб його подивитися. Це хороше, важливе і чесне кіно, і я дуже хочу вам про нього трошки розповісти.

Режисером та автором сценарію є Тарас Дронь, український кінорежисер, продюсер, сценарист, член Української кіноакадемії. Він знімає музичні кліпи для відомих українських виконавців, а також короткометражні фільми, які відбиралися до конкурсних програм Одеського міжнародного кінофестивалю, фестивалів «Молодість» та «Docudays» та багатьох європейських кінофестивалів. Також він є режисером та сценаристом повнометражних художніх фільмів «DZIDZIO Перший раз» та «ДЕ ГРОШІ», а це абсолютно інший жанр, аніж арт-мейнстрімний фільм «Із зав’язаними очима».

Сам Тарас називає таку кардинальну відмінність у власній творчості «контрастним душем», який не дає йому можливості стояти на місці.

ЛЮДИ ЯКІ ЙДУТЬ ВІД НАС – ІДУТЬ НЕ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ТІ, ХТО ЛИШИВСЯ, НИЩИЛИ СЕБЕ. ВОНИ ЙДУТЬ, ЩОБ ТУТ БУЛО ЖИТТЯ

Написанню сценарію передувала абсолютно реальна історія. Тарас розповів, що після Майдану він зустрівся зі своєю знайомою і побачив, що на ній лиця немає – її хлопець загинув на Майдані. Рік від горя жінка буквально йшла на дно, а всі оточуючі її любили, жаліли, шкодували. Проте, коли вона почала з цього пригніченого стану виходити, сказала собі «стоп» і спробувала намагатися жити далі нормальним життям – від неї багато знайомих і друзів відвернулися. Мене ця історія тоді дуже вразила.

Бої без правил – вже стали художнім засобом, щоб це увиразнити.

«Сама по собі тема змушування до того, щоб бути жертвою – досить статична, і візуально може видатися на екрані нудною і довгою. Тому я шукав щось контраверсійніше, що візуально допоможе мені розказати цю історію. І «клітка», у якій проходять бої – власне це і є замкнутий конфлікт», – пояснює мені Тарас Дронь.

Тарас Дронь
Тарас Дронь

Тобто, бої без правил – це, в першу чергу, бої головної героїні з самою собою (бо вони реально без правил). У тому числі, й бої з суспільством, яке тисне на неї непрямо. В очі ж їй ніхто нічого не каже, нічого поганого їй ніхто не робить – просто організовують турнір, присвячений пам’яті її загиблого коханого, в якому вона має брати участь. Від цього їй невимовно боляче, але відкритого ворога немає.

«Я боявся, щоб це не було занадто ефектно, тому бої ми старалися робити не дуже тяжкими – у нас немає кровищі, зуби не вилітають, очі не випадають. Ми фокусуємося на тому, як Юля їх проживає, як тримає удар, як терпить-терпить, а потім здається. Або як у тому нелегальному бої – просто перетворюється на якогось звіра», – говорить режисер.

На його переконання, люди, які йдуть від нас – ідуть не для того, щоб ті, хто залишився, вбивали й нищили себе. Вони йдуть, щоб тут залишилося життя. Режисер цитує слова із «Заповіту» Шевченка, і додає, що вважає фільм фактично його сучасною інтерпретацією. Адже, коли Кобзар звертався до свого українського народу, він не казав: вбивайтеся і вмирайте без мене. Ні. Він говорив: «Не забудьте пом’янути незлим тихим словом». Очевидно, він хотів з нами залишитися, але ми не повинні заради цього вбивати себе. Ми повинні жити. Її Денис загинув, а вона має жити. Від себе не втечеш. Не треба себе нищити, ризикувати собою, вбивати себе і йти на дно. Тому Юля повертається в спорт, тільки повертається інша – вона вже не буде жертвою. Вона прийняла себе глибоко в серці й зрозуміла, що він завжди буде з нею, буде її ангелом.

Я все чекала, що вона прочитає щоденник свого коханого, але автор вирішив інакше – і не відкрив нам таємницю тих особистих записів. До речі, щоденник у фільмі – теж реальний. Він належав хлопцю, який за місяць до одруження не повернувся з війни. У Тараса навіть була ідея використати частину тексту, але потім він відмовився від цього, бо його неможливо було читати без сліз. Той хлопець почав записи словами: «Якщо ти це читаєш, то або я тобі дозволив, або я вже розмовляю з янголами», а закінчив: «Вибач мене, я хочу, щоб ти була щаслива і йшла вперед».

Взагалі в цьому кіно – ціла в’язанка живих реальних історій, з них витягнуто сенс і перекладено на художні ситуації – так будувався цей фільм.

МОЄ РЕЖИСЕРСЬКЕ ЗАВДАННЯ БУЛО, ЩОБ СЕКС БУВ ТАКИМ, ПІСЛЯ ЯКОГО СОРОМНО ОДНЕ ОДНОМУ В ОЧІ ПОДИВИТИСЯ

Географія фільму нескладна – знімали переважно у Львові, але місто, показане на екрані, може бути, за великим рахунком, і Харковом, й Одесою. Режисер говорить, що спеціально захотів створити таке універсальне місто. Те ж стосувалося і мови – для того, щоб їх зрозуміли різні куточки країни – і Дніпро, і Київ, і Луганськ, було прийнято рішення про використання у кіно літературної мови, а не суржику. Це був пошук балансу, щоб люди почали ще більше сприймати на екрані українську мову. Багато нічних змін, переїздів. «Було холодно, весело і цікаво» – згадує режисер.

- Ну, сцена кохання у вас гаряча, та й знята в дуже теплих кольорах, а от ранок – зовсім у іншій – холодній палітрі. Такою художньою зміною барв ви передаєте зміну емоцій? – запитую режисера

- У нас була розроблена ціла палітра по фільму: де тепло, де холодно. Хоча ми старалися затирати взагалі колір як такий, тому що це теж у характері головної героїні. Тепло – це момент пориву, і моє режисерське завдання було, щоб той секс був таким, після якого соромно одне одному в очі подивитися. Та ж сцена – не про любов. Це – хвилинна пристрасть, яка вирвалася, щось таке людське. А на світанку ми бачимо відсутність почуттів, вони між героями не розвиваються. У фільмі закладається дуже багато таких підшкірних моментів, які підсвідомо працюють на глядача. Я люблю такі штуки.

Наприклад, сон, який мама розказувала – цей сон складений з двох снів двох реальних мам, які згодом дочекалися своїх синів.

Або ж – у фільмі звучить останній трек Скрябіна – його дружина Світлана після його загибелі насправді теж опинилася в дуже схожій ситуації.

Чи дзеркало, яке впало.

- Так не задумувалося насправді… 

- Ні! У тій сцені, де вона забирає диск – було 2 дублі, наче все класно, я кажу Марині: «А давай, ще один технічний дубль зробимо, уяви, що тут у кімнаті за тобою стоїть Денис і дивиться». Вона заходить – і тут дзеркало падає зі стіни – «боммм!». Марина зорієнтувалася, дограла сцену до кінця вже на такому нерві! Якраз цей дубль і увійшов у фільм – ще й дзеркало по краю кадру падає. Висіло 20 років, чому впало саме зараз?

А натільний хрестик, що опинився на губах під час сцени сексу! Коли він вийшов на цей кадр, це було «Стоп! Ми нарешті цю сцену маємо!». А непроста сцена була. В принципі, це в певному сенсі імпровізація.

- А ви взагалі часто акторам дозволяєте імпровізувати на майданчику?

- Я знаю, що я хочу отримати, але деякі кадри ми не могли собі навіть придумати, тому дозволяємо. Не працюю чітко по розкадровці, звісно, є режисерські пропозиції по кожному кадру, але треба давати трохи волю на майданчику. Коли ти бачиш енергію, яка з акторів виходить тут і зараз – ти не можеш цього ігнорувати. Це абсолютно нормально.

ГОЛОВНА ГЕРОЇНЯ – ЦЕ АЛЕГОРИЧНИЙ ПРООБРАЗ КРАЇНИ, ЯКА ВРЕШТІ МАЄ ВИЙТИ ЗІ СТАНУ ЖЕРТВИ

У фільмі війна вже закінчилася. Там – це доконаний факт. Тож я припустила, що це певною мірою афірмація – позитивне твердження задля створення правильного психологічного настрою на нашу перемогу.

За словами автора сценарію та режисера, це не було задумано заради якогось ефекту чи маркетингу, це виникало з персонажу. Фактично головна героїня – це алегоричний образ нашої країни, яка врешті-решт має вийти зі стану жертви. Україна проживає схожу історію – постійно комусь винна, постійно повинна на когось орієнтуватися. Думаю, що ця ідея прочитається – героїня цей важкий шлях пройшла і підняла очі, значить і країна повинна пройти, а війна обов’язково повинна закінчитися. 

Мама, яка втратила сина (але вперто не вірить у це, бо тіла не бачила) показана у фільмі не пригніченою й зламаною через власну трагедію, а людиною, в якій б’є життя, весь фільм цей персонаж дає надію. І коли вона все ж прийняла, що сина немає – розуміє, що життя, попри все, продовжується, він завжди є тут – у її серці. Часто, зіткнувшись із втратою, люди починають жити цими емоціями і звертаються до смерті, як до кінця, а реально ми маємо жити і нести в пам’яті любов. Роль мами блискуче зіграла актриса Лариса Руснак.

НАСТУПНОГО ДНЯ ЛАРИСА РУСНАК ДЗВОНИТЬ І КАЖЕ: «СЛУХАЙ, ТАРАСЕ, Я ПРОЧИТАЛА, АЛЕ ВИБАЧ, Я ЦЬОГО ЗІГРАТИ НЕ МОЖУ…»

Режисер розповів, що від самого початку бачив у цій ролі саме її, кастингу не було, адже зазвичай він приймає рішення про акторів або в ту ж секунду, або дуже довго шукає. З Руснак було саме секундне рішення. Тарас називає це кастинг енергії, коли він відчуває, як людина енергетично зайде в свого персонажа.

«Якось я в це повірив і дуже хотів її на роль. Запросив її, вона прислала самопроби, я подивився й у мене… виникла одна підозра. Запитую її: «Ви точно читали сценарій?» Вона чесно каже: «Ні, але сьогодні обов’язково почитаю». Наступного дня Лариса дзвонить і каже: «Слухай, Тарасе, я прочитала, але вибач, я цього зіграти не можу…». Розповіла, що ця тема її особисто теж стосується, вона для неї дуже дражлива і їй не хотілося б емоційно занурюватися у той нервовий стан.

Але режисер все ж дуже хотів пояснити, яку саме маму він пропонує їй зіграти, вже того ж вечора виїхав зі Львова до Києва й актриса таки погодилася на роль.

«Мало хто знає тих мам, вони дуже сильні жінки, вони справді живі, можуть жартувати, сміятися, але тільки мова зайде про їхнього сина – тієї ж секунди вчепляться в глотку. От, зіграти таку маму я й запропонував Ларисі Руснак. Не переконував, а просто розповів про неї. І вона згодилася» – посміхається режисер.

Актор Ігор Колтовський («І будуть люди» (2020), «Погані дороги» (2020), «11 дітей з Моршина» (2019), «Додому» (2019), «Коли падають дерева» (2018), «Червоний» (2017) зіграв у фільмі негативного, але дуже колоритного героя другого плану. І теж пройшов у режисера «кастинг енергії».

«Це перша роль, на яку мене затвердили взагалі без кастингу. Ми з Тарасом зустрілися в кафе: сиділи їли, розмовляли про сценарій, про все, що завгодно, тільки не про роль. Потім потрібно прощатися і він каже: «Ну все, зустрінемося на майданчику». Я такий: «Зачекай, а кастинг?». Він: “А це що було? Мені вже все зрозуміло». Потім мене почали фотографувати, я не зрозумів навіщо (саме цей великий портрет актора стане однією з родзинок фільму). А потім було 3 дні дуже приємних зйомок. Дуже гарна команда була і все дуже якось по-справжньому. Я другий раз дивлюся сьогодні й у мене знову була грудка в горлі й сльози» – розповів актор.

ЧОЛОВІКІВ-АКТОРІВ 40-45 РОКІВ В УКРАЇНІ ДУЖЕ МАЛО. В 1990-Х ТЕАТР ВМИРАВ І БАГАТО ХТО ПОЇХАВ ПРАЦЮВАТИ ЗА КОРДОН

А от що стосується акторів, які зіграли головні ролі Юлі та Макса (Марина Кошкіна, Олег Шульга), то ситуація була інакшою, виявилося, що у процесі відбору було три Юлі і три Макси.

Режисер згадує: «Я розумів, що Макси у мене точно є, а от з Юлями було складно, не кожна молода актриса зможе потягнути таку роль. Тоді я відкрито сказав, робимо таку штуку – «шахи». Троє дівчат, троє хлопців – ми їх одне з одним переставляли і дивилися якусь одну сцену. Там одразу видно, чи є енергія між ними. Це тривало цілий день, після чого я зрозумів, що у мене точно є Юля – це однозначно Марина Кошкіна, а от Макса у мене немає жодного… Бо Марина своєю енергією всіх розмазала, не з’явилося у неї з жодним партнером потрібної нам енергії.

А я ж такий був спокійний до цього, що у мене Макс є! Ви ж зважте, що, завдячуючи складним 1990-тим, чоловіків-акторів 40-45 років в Україні дуже мало. Така ось «діра» виходить, тому що в 1990-х театр вмирав і багато з чоловіків-акторів поїхали працювати за кордон».

Потім Дронь згадав, що бачив у «Червоному» Олега Шульгу («Мати Апостолів» (2020), «Позивний "Бандерас"» (2018), «Червоний» (2017). І хоча знав, що той був на сході, тобто, його історія життя зовсім інакша, аніж у пропонованого персонажа, але відступати було нікуди, варіантів не було, залишалося півтора місяці до зйомок, і він скинув сценарій актору.

«Олег почитав та й говорить: «Слухай, тут усе повністю про мене, о’кей». Ми зустрілися і домовилися. Макс – дуже специфічний персонаж, який має власну аудиторію, своїх окремих фанатів. Мені навіть докоряли, що все класно, але шкода, що він в кінці лишився сам», – посміхається режисер.

ДЕ Б Я НЕ БУЛА ЗА КОРДОНОМ, СКРІЗЬ ПИТАЮТЬ, ЧИ Я СПРАВЖНЯ СПОРТСМЕНКА. ЦЕ ДЛЯ МЕНЕ ЗАРАЗ НАЙВИЩА ПОХВАЛА

Актриса Марина Кошкіна, за плечима якої – зіграні ролі у фільмах «Вірити» (2021), «Віддана» (2020), «І будуть люди» (2020), «Сага» (2020), «Із зав'язаними очима» (2020), «Захар Беркут» (2019), «Забуті» (2019), «Коли падають дерева» (2018), «Ржака» (2017), вчергове показала себе як глибоко професійна актриса, просто неможливо очей відірвати, як вона рухається, тримає погляд, як дихає… Всі ці паузи, внутрішня дія... Великий їй за це респект. Вона професійно готувалися до ролі, більше півроку – тренування, груша, спортзал. 

«Я отримала завдання вивчити все про цей спорт. Я це зробила. Півроку цим жила, вивчала світових борчинь, дивилася, як вони б’ються, все брала звідти, копіювала. Актор – як дитина, якщо у нього є талант і розум, то він спостерігає за життям і за людьми – це все бере в свою скарбничку, а потім віддає людям. Я так роблю, так мене навчив мій майстер», – розповіла вона мені про процес підготовки до ролі.

- А зможете скористатися в житті цими навичками, якщо раптом доведеться? – розпитую далі.

- (Посміхається) Звичайно, зможу! Але це ж було не зовсім по-справжньому, в кіно це називається хореографія боїв. А моя задача – зробити це так, щоб мені повірили не просто люди, а й спортсмени! Це була моя найважливіша задача, тому що, якщо прийде спортсмен і побачить в моїй героїні спортсменку – він повірить в мою історію.

Коли я починала працювати над роллю і тільки пішла займатися в зал у Львові, до мене підходили спортсмени і запитували: «А звідки ти прийшла в ММА?» Я кажу: «Та я актриса, тут знімаюсь у фільмі». А він: «Я не вірю». І зараз, де б я не була за кордоном, скрізь питають, чи я справжня спортсменка. Напевно, це на даний момент для мене найвища похвала і заслуга.

- Розкажіть про свою співпрацю з режисером, як працювалося з ним на майданчику?

- Це насправді перший режисер, який дійсно мене відкрив, ми одне одного прекрасно розуміємо. Це людина, з якою я могла вночі зідзвонитися і обговорити шапку з фільму, бо була одна шапка, а потім я кажу: «Треба з помпоном, я так відчула». Він відповідає: «Буде з помпоном! Не проблема». Він дуже професійний режисер, і надзвичайно якісно готується до зйомок, це дуже круто.

ЧИ МАЮ Я ПРАВО ЖИТИ ЩАСЛИВО ПІСЛЯ ВТРАТИ НАЙДОРОЖЧОЇ ЛЮДИНИ – МОГО БАТЬКА? Я ЧОМУСЬ ДУМАЛА, ЩО НІ

- Я розумію, що це історія – не зовсім про спорт, але ви ж все одно охоплюєте і цю професійну аудиторію. Як вони сприймали фільм? – запитую в Марини.

- А вони кажуть: ми такі вдячні, що ви про нас згадали, що в Україні є спорт ММА. Ми з Тарасом показували фільм спортсменам, у мене вже є серед них друзі, які додались у соцмережі й пишуть, що повірили мені.

Ми зробили хороше важливе кіно, і я можу себе похвалити (хоча я рідко це роблю, але зараз можу). Ми живемо на тому етапі, коли чекаємо тих, хто пішов на війну, але хтось уже ніколи не дочекається… І ось історія людей, про яких не говорять, як їм живеться після того, як вони втратили найдорожче. Чи мають вони право жити щасливо? Це для мене найважливіше питання, бо маю особисту історію. Чи маю я право жити щасливо після втрати найдорожчої людини – мого батька? Я чомусь думала, що ні. І всі оточуючі такою й хотіли мене бачити, що я плачу, що я вже не вступлю в театральний, як він мріяв, а навіщо тепер мені це треба? Але я вирішила, що все одно вступлю до театрального – він так хотів, і я цього хочу. Зараз читаю, до речі, класну книгу «Зелене світло» Метью Макконагі, один його абзац я прямо шкірою відчула: він пише, що коли його батько пішов, у його житті почався новий етап становлення як актора і як особистості. От я таке ж у своєму житті відчула. Коли мій батько пішов, у моєму житті почало все йти настільки вгору, що я навіть ніколи не очікувала, що може бути так! Я прямо відчуваю: «Давай, давай, будь щаслива, давай-давай». Це правда, це без пафосу.

І ось кіно про це, щоб ми встали і сказали: я знаю він (вона) поруч, я буду жити, я буду кайфувати, я буду закохуватися, я буду займатися спортом, я буду займатися улюбленою справою. І вони так хочуть, і я так хочу, і це круто, це моє життя, воно єдине.

- Чесно, я йшла на фільм із побоюванням, що буде щось дуже тяжке і сумне, а вам вдалося досить легко розповісти історію, навіть попри важку тему й «агресивний» спорт.

- От бачите, тому треба йти, не слухати інших, дивитися і складати власну думку. Головне, бути чесним із собою: або мені кіно не сподобалося, я маю на це право, або сподобалося, я щось відчув, щось мене зачепило. Для мене, як для актриси, найголовніше, щоб зачепило вас, глядачів. Кіно – це реальний шанс стати кращим, після перегляду я йду, аналізую своє життя, я ж все одно себе, своє життя підставляю на роль – що в кіно, що в театрі. Це – магія, диво, яке нам дано, і наш шанс щось у собі виправити, покращити.

- Як удається поєднувати знімальний процес і роботу в театрі, адже у вас в Національному театрі Франка максимальне завантаження – і «Безталанна», і «Verba», і «Лимерівна», і «Кассандра»?

- Коли я працюю над театральною роботою, я не беру жодних інших робіт. Але в цій історії було по-іншому, по-перше – у нас не було іншого виходу, я працювала в театрі над «Вербою» і потім почався етап робіт над «Лимерівною». Тарас знав, що я вже готова була відмовитись, тому що є театр і я там працюю, і якщо обирати, я завжди обираю театр, але він через мене переїхав у Київ, ми вночі знімали.

МИ ВЖЕ НОВЕ КІНО ЗНІМАЄМО, НАЗИВАЄТЬСЯ «ДІМ ЗА СКЛОМ», ЗНОВУ ПРО ЖІНКУ

Наразі Тарас Дронь уже знімає нове кіно за власним сценарієм, яке називається «Дім за склом». Знімає на плівку 35 мм – це абсолютно сучасна історія, і знову про жінку, тільки про іншу сторону характеру: якщо в «Із зав’язаними очима» було змушування бути жертвою, то тут жінка – переможниця. Це буде фільм про ціну самоствердження, на що взагалі жінка здатна піти, щоб досягти успіху, і що з нею тоді відбувається. Ким ми насправді є і ким ми себе подаємо, особливо в соцмережах, як далеко ті речі можуть розійтися. Дуже складна психологічна робота. Головну роль грає Ірина Веренич-Островська.

Цікава роль, дуже складний кастинг, та й плівка теж вносить свої корективи в підготовку, оскільки реально все знімається в один-два дублі.

«У нас є цілі сцени, зняті з одного дубля! Але це – неймовірна концентрація акторська, концентрація художника, оператора, всієї творчої групи, всі настільки сконцентровані, настільки продумали все наперед, що зараз ми отримали перший блок проявки – і я дивлюся й навіть не знаю, що з тим ще робити? Воно просто все готове! Навіть колір. Не треба нічого робити, настільки воно натурально виглядає.

Сподіваюся, що все буде класно, десь до кінця січня ми повинні все відзняти, дасть Бог, і цього року прем’єру зробимо. Просто зараз тяжко щось планувати в цю пандемію» – зізнався режисер.

Є фрагмент, де Ірма Вітовська грає... Взагалі, Дронь знову зібрав дуже цікавий акторський колектив: більшість ніби заново повернулися у професію, наприклад, Веренич-Островська має акторську освіту, досвід, але потім на 5-6 років полишила це. І зараз повернулася. Так само її партнер по фільму, він також має акторський досвід, але вже десять років не займався цим – тому вони всі натуральні, справжні. Але доводиться багато працювати над підготовкою. Тарас Дронь не любить слово «репетиція», вважає, що краще називати це – проби, пошук емоційних рішень, переживання.

- Я так розумію, що ви режисер, який дуже в контакті з акторами? – уточнюю у Дроня. – Кошкіна он сказала, що телефонувала вам щодо шапочки з помпончиком, і ви цілковито дослухалися до неї.

- Так, я ж теж проживаю разом із ними: вони проживають свої ролі, а я проживаю їх всі. Ми насправді не раз по ночах зідзвонюємося: а я там щось бачила, а я подивився таке ось документальне кіно. Це підготовка, ми всі тим живемо, тим дихаємо і це пускаємо всередину, воно стає частиною нас врешті-решт! А як інакше?

- А от що зараз відчуваєте? Коли ви жили-жили спільною однією роботою, а тепер народили те дитя-кіно – і відпустили в світи.

- (Посміхається). Хочеться робити щось далі! Це як такий сателіт зараз вилетів у космос і буде собі там кругом Землі крутитися ще дуже-дуже довго, і за нами спостерігати.

Це класний етап, який ми прожили, маса гарних емоцій, з якими не хочеться прощатися, але не хочу на цьому зупинитися. Треба розвиватися, шукати нові теми, шукати їх у собі, бо всі теми зсередини беруться – і ця, і наступна. Я скажу вам навіть більше (хоча не дуже це розголошую), що я вже пишу третій сценарій, і там знову буде жінка.

На початку я написала, що Тарас Дронь пише сценарії, режисує і до того ж – паралельно встигає робити комерційне кіно. Говорить, такі різноконтрастні душі не дають можливості стояти на місці, бо ти постійно розвиваєш динаміку, можеш і так, і так, і так.

«Тим більше, що жанр, який я найбільше люблю і в якому, в принципі, й зроблено фільми «Із зав’язаними очима» і «За склом» – все ж арт-мейнстрім. Коли з ним подаємося на фестивалі, нам інколи говорять: «Ой, це кіно трошечки зажанрове», а коли ми заходимо в кінотеатри, то «Ой, воно трохи заавторське (сміється). Але це – чесне кіно, яким я не намагаюся нікому догодити, не намагаюся зробити його «під глядача» або під конкретний фестиваль. Я роблю так, як відчуваю, і тоді виходить арт-мейнстрім, щира розмова доступною мовою з глядачем про щось дуже тонке, глибоке і важливе» – ділиться Тарас Дронь.

До речі, назва фільму «Із зав’язаними очима» дешифрується дуже просто – треба йти за відчуттями, треба робити те, що ти відчуваєш, навіть із зав’язаними очима. 

Незабаром фільм буде в доступі онлайн на платформі Takflix  – це онлайн-платформа, де можна легально дивитися українські фільми. Рекомендую подивитися, гарантую, що ваші очі навіть забуватимуть кліпати – так вас захопить це хороше кіно. .

Любов Базів. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-