Гоголівська «Шинель» у жанрі бродвейського мюзиклу. Путівник топ-виставами

Укрінформ продовжує знайомство наших читачів з відгуками театральних експертів на вистави-переможці IV всеукраїнського Фестивалю-Премії «ГРА».

Сьогодні виставу «Шинель» Київського національного академічного Молодого театру, яка увійшла до шортлисту в номінації «За найкращу музичну виставу у жанрі опери/оперети/мюзиклу», рецензує Ольга Стельмашевська, голова експертної ради фестивалю-премії «ГРА», культуролог, журналіст, pr-менеджер, організатор культурних проєктів, медіа-куратор мистецьких акцій та фестивалів (Київ).

«Шинель» Андрія Білоуса в Молодому театрі – майже взірцевий вияв чистоти і розуміння жанру, музичності режисера й акторської трупи. Традиційний для драматичного театру сюжет Миколи Васильовича втілено у жанрі бродвейського мюзиклу.

У ХХІ столітті, мабуть, цілком природно спробувати розказати класичну літературну історію ХІХ-го – засобами одного із найпопулярніших жанрів сучасного театрального мистецтва. Та й задача для сильної трупи Молодого театру – нова.

За своєю природою мюзикл – зразок поліжанрового та різнорівневого синтезу, споконвічно американський жанр, в якому роль ферменту та стильової домінанти належить джазу. Тож Білоус не помиляється, замовивши музику Усеіну Бекірову – майстру джазової імпровізації, що доволі яскраво працює в стилях funk, fusion і ethno-jazz. Маючи базову класичну музичну освіту, відчуття стилю і гарний музичний смак – Бекіров створює справжній хіт.

Музична партитура «Шинелі» – розчинена у драматичній стихії класичного тексту (на що Білоус завжди робить ставку) Гоголя. Разом із тим, драматургічні та музичні компоненти, взаємодіючи, функціонують у ній, як метафора, тому вистава з перших хвилин сприймається цілісним твором – динамічним, енергійним, де драматичний театр порушує складні проблеми буття (театр переживання), а розважальний – тут трагікомічний – містить саму концепцію гри (театр удавання).

…В глибині сцени за гримувальним столиком сидить Актор «А». Він мріє зіграти гоголівського персонажа. Мріє про Роль Життя, про бенефіс, про яскраві вогні рампи. Тлом звучить одинока скрипка – музичне альтерего Башмачкіна протягом усієї вистави. Майже кінематографічним голлівудським прийомом, дрібнесенькими крочками старого актора чи тільки що намріяного образу, – режисер виводить його на середину сцени. Актор «А» раптом розправляє плечі, його рухи стають джазовими і легкими – він починає грати свою роль.

Актор Борис Орлов майже пошепки, обережно вимовляє перші знайомі рядки повісті Гоголя. До речі, український текст лібрето Андрія Білоуса (і його ж переклад) гармонійно лягає на вимову, спів акторів і слух глядача. У сплаві з музикою деякі застарі слова і поняття звучать органічно й набувають нового актуального змісту.

Отже, задаючи ритм характерним клацанням пальців, ледь помітним танцювальним па – актор «А» розпочинає виставу. Двома обертами навколо себе він перевтілюється на свого персонажа: маленький, худорлявий, у спідній білизні, босоніж, розгублений, притрушений Башмачкін вивозить свою конторку – будиночок равлика і головний сценографічний акцент вистави (художник-постановник Борис Орлов).

Дзеркальні ширми, розташовані клином, що розширюється з глибини до авансцени, в яких ледь проглядалися силуети акторів, починають оживати, освітлюватися, палати бродвейськими вогнями і контрастувати з образом «не дуже примітного» Башмачкіна. Ритмічне і мізансценічне чергування сольних і масових сцен одразу наочно підкреслюють і один з головних принципів постановки: показати самотність «маленької людини» у натовпі, дрібні побутово-психологічні проблеми окремо взятого чиновника і сірої маси офісного планктону, що в усі часи та в усіх народів, виявляється, – однаково знеособлений. Цей конфлікт особистості й суспільного, випадання з пульсуючого ритму добре налагодженого механізму, збій шестерні у вічному двигуні – прослідковується й у логіці музичного розвитку, й у пластичному малюнку вистави (Ніна Колеснікова), і в чітких режисерських настановах.

Масовці композитор і режисер надають «широкі повноваження» й відводять їй вельми функціональну роль: актори Молодого працюють бездоганно злагоджено, на fоrtе, чітко, як метроном. По-бродвейськи вишколений акторський ансамбль заповнює собою усю сцену, хворобливу свідомість Башмачкіна, озвучує хорову частину партитури і тішить око глядача, який, здається, до самого фіналу так і не оговтується від запропонованої інтерпретації.

Борис Орлов – Акакій Акакійович Башмачкін – на противагу їм, подрібнює свій малюнок ролі, постійно іде в diminuendo, проте так само міцно зосереджує увагу глядача: кожна його «сольна арія» – бенефіс. Орлов – блискучий, складний, інтелектуальний і гнучкий артист, його існування в ролі – не менш цікава партитура, аніж музична: приглушені фарби (аж до сірої фарби славнозвісної шинелі) лише підсилюють прірву його відчаю й зацикленості. Балансуючи між образом актора «А», що читає текст від автора, і образом Башмачкіна – Орлов бездоганно тримає форму й миттєво змінює стани.

Власне, як і режисер. Білоус працює у цьому жанрі вперше, проте відчуття форми, як музичної так і сценічної, – у нього перфектне.

Характерне прагнення подолати певну елітарність драматичного театру шляхом більш демократичної, легкозасвоюваної форми мюзиклу, у випадку із «Шинеллю» Молодого театру – призвело до збагачення класичного тексту, а з ним і академічного мистецтва, – новим життєздатним змістом та відповідною експресією. Запропонувавши глядачеві цікавий і сильнодіючий засіб комунікабельності, – театр укотре вмотивував і виправдав свою назву: «Молодий». Адже «стара» і вічно молода класика – вимагає сучасного переосмислення, якщо не по змісту, то по формі – стовідсотково. Молодий театр довів, що це не тільки потрібно для власного внутрішнього розвитку, самовдосконалення і розширення мистецької палітри, а й актуально для своєї цільової аудиторії, яка може пересвідчитися, що не дарма обрала СВІЙ театр.

З огляду на репертуарний та жанровий ландшафт сучасного українського драматичного театру, зокрема, столичного, – «Шинель» Молодого театру заслужила достойне місце не тільки серед найкращих вистав сезону 2020-2021 років у межах фестивалю-премії «ГРА», а й стала знаковою віхою в історії театру.

Ольга Стельмашевська, Київ