Про Нікіту Тітова українці дізналися після подій на Майдані. Тоді художник із Харкова зрозумів, що Україна пройшла межу неповернення і тепер тут вируватиме зовсім інше життя. Своє бачення цих подій Нікіта Тітов показав на плакаті «Країна народжується» і виставив його в соціальних мережах. Значно пізніше там з’явилася робота «Передова», яка зачепила тему епідемії коронавірусу, зібрала сотні тисяч уподобайок, облетіла увесь світ і згодом стала національною маркою. Торік Нацбанк України ввів у обіг п’ятигривневу монету, на якій зобразив авторську «Передову». Її визнали найкращою монетою 2020 року в номінації «Краще розкриття теми».
Попри те, що Нікіту Тітова вважають плакатистом, сам художник називає себе представником діджитал-мистецтва. Усі його роботи можна побачити у Фейсбуці. Проте бажання показати свою творчість в усіх містах України митця не полишає. Адже тоді, каже він, стається справжнє диво, бо роботи виходять за межі квартирного простору та комп’ютера.
У ці дні Нікіта Тітов привіз до Івано-Франківська одразу два своїх проєкти – «12» та «Патерни». Скільки взагалі є проєктів у художника, як він їх створює та які теми його цікавлять найбільше, Нікіта Тітов розповів кореспондентові Укрінформу.
ТЕ, ЩО Я ВІДЧУВАЮ, ОДРАЗУ ВІДТВОРЮЄТЬСЯ В ОБРАЗАХ
- Нікіто, то яку філософію вкладаєте у назви «12» та «Патерни» і як з’явилися ці проєкти?
- Проєкт «12» є продовженням моєї серії «Колискова». Він розпочався як побажання «На добраніч» моїм друзям у Фейсбуці. Ввечері я робив малюнок, а потім зрозумів, що їх стало так багато, що це може бути окремим проєктом. Насправді, маю бажання зробити календар, але поки що до нього не дійшли руки. Натомість почав малювати 12 різних історій. Нині їх є більше. Вони не прив’язані до конкретної пори року, а радше є милими і приємними враженнями, спогадами, думками.
«Патерни» – це тема, яка присутня у кожного з нас. Ми всі живемо за патернами, бо життя одноманітне, але в ньому трапляються такі речі, які повністю його перевертають, відкривають погляд на щось нове або вказують інший напрямок, відмінний від звичного ритму.
Загалом у мене є десять проєктів. Жоден із них не закритий. Коли приходять нові ідеї, думки – я їх доповнюю. Буває, що повертаюсь до них за рік, буває – швидше.
- Ви спостерігаєте, як глядачі сприймають вашу творчість?
- Я позиціоную себе як інтернет-художник. Усі роботи спершу викладаю у Фейсбуці. Фейсбук – це мій щоденник. У ньому є мої враження від сьогодення чи від тих подій, які трапилися з друзями або в країні. Словом, усе, що мене надихає, виходить не у вигляді текстів, бо я не дуже люблю писати і говорити, а у вигляді символу чи образу. У Фейсбуці в мене є коло прихильників, воно стає дедалі більшим. Тому я бачу їхні відгуки – вподобайки та коментарі. Часто мені пишуть приємні речі, й це мене надихає, бо я розумію, що мою думку поділяє багато людей. Утім, це зовсім інше, аніж коли бачити людину в реальному часі. Нещодавно в Києві у мене відкрилася виставка «Колискова». Тоді я міг спостерігати, як люди підходять до робіт, обговорюють їх. Це приємно, бо живі враження – то круто, їх не замінити нічим. Я ніколи не розповідаю, про що та чи інша робота, але часом люди зчитують у ній щось нове, зовсім не те, що я закладав. Тоді я й сам починаю дивитися на свою роботу по-іншому – і щоразу це відкриття.
Зізнаюсь, я людина не самовпевнена. Майже ніколи не знаю точно, сподобається робота людям чи ні. Тому першими їх бачать мої друзі.
- А ідеї черпаєте теж у Фейсбуці?
- Мене часто вважають художником-плакатистом. Втім це не зовсім так. Плакат – це те, що я роблю, реагуючи на події в країні. Так, інформацію про це я отримую через Інтернет або від друзів. Тоді я реагую на ці події малюнками, насправді – довго над ними не працюю.
- Скільки часу йде на створення роботи?
- Від 15 хвилин до години. Я не люблю довго працювати. Мені важливо висловитися зараз і тепер, а тому те, що відчуваю, що мені болить, одразу відтворюється в образах.
ВЛАДОЮ Я НІКОЛИ НЕ ЗАЧАРОВУВАВСЯ
- В Україні про вашу творчість дізналися після подій на Майдані. Тоді з’явилися ваші перші плакати?
- Так. Перший плакат з’явився 9 грудня і був присвячений Майдану. Я тоді ще написав російською про своє відчуття, що Україна більше не буде такою, як була раніше, і що я дуже хочу, аби народилася нова, здорова, сильна і красива країна. І так я створив плакат «Країна народжується». Тоді я працював у Києві і на Майдані бував доволі часто. Там зрозумів, що Україна пройшла точку неповернення.
- В одному з інтерв’ю ви зізналися, що і Помаранчеву революцію в Україні зустріли зі сльозами на очах.
- Так, це було. Тоді ці події перевернули моє розуміння України й українців. Коли я побачив людей, які вже тоді готові були йти до кінця заради своєї країни, своїх близьких, дітей, майбутнього, – зрозумів, що тут живе дуже сильний народ, який необхідно щонайменше поважати. Це стало для мене незабутнім відкриттям та осмисленням.
- А події після Помаранчевої революції вас не розчарували?
- У мене немає розчарування в людях, а владою я взагалі ніколи і не зачаровувався. Ні у 2004 році, ні після. Я не вважаю, що людина, яка була в системі все життя, здатна її змінити. Тому нічого не очікував потужного чи титанічного від тих, хто очолював ті революції.
- Багато волонтерів вважають вас своїм. Ви себе позиціонуєте художником-волонтером?
- Якось мені сказали, що я художник для проукраїнської частки населення. Спочатку я здивувався, бо малюю і про кохання, й на інші теми. Але потім подумав: то й слава Богу, що так є. Адже це найбільш цікава і потужна сила, яка є в Україні й якою можна пишатися. Так, я чув, що я мистецький волонтер, що мої роботи є контрпропагандою щодо Росії. Я це роблю, бо так умію і так відчуваю.
- Від російських пропагандистів не отримували якихось закидів?
- Найперше, будь-яку людину можна забанити в мережі, бо таких переконати дуже важко. У мене відкриті всі пости, але чомусь ніхто звідти не заходить. Знаю, що мої плакати з’являлись на окремих пабліках у Росії. Це добре. Хай задумуються.
МЕНІ ВАЖЛИВО БУТИ ВІЛЬНИМ І НІ ВІД КОГО НЕ ЗАЛЕЖАТИ
- Чи може сьогодні інтернет-художник жити за рахунок своєї творчості?
- Плакати – це те, що стосується подій у країні. Все інше – моя творчість. Я це називаю діджитал-мистецтвом. Не ставлю собі за мету заробляти плакатами. Щодо інших робіт, то дуже рідко їх продаю, очевидно, я не вмію цим займатися. Думаю, з часом у мене з’явиться менеджер, який у цьому допомагатиме. Але це точно не буде стосуватися моїх проукраїнських плакатів. Щодо моїх заробітків, то я роблю обкладинки, ілюстрації до книжок. Часто до мене звертаються з мистецькими проєктами. Тобто робота є. Хоча зараз, справді, період затишшя.
- А політичні партії до вас зверталися за плакатами?
- Я робив малюнки на прохання волонтерських організацій. До мене зверталися з приводу створення плакату пам’яті загиблих героїв. Щодо політичних партій, то як тільки з’являються якісь пропозиції, я відразу кажу, що не співпрацюю. Мені важливо бути вільним, ні від кого не залежати. До того ж, поки що не бачу такої партії, до якої хотів би примкнути. Її ще немає. Я на неї, скажімо так, чекаю (сміється).
СВІДОМО НЕ ТОРКАЮСЬ ТЕМ, ЯКІ МОЖУТЬ РОЗДІЛЯТИ УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
- Якщо для класичного художника важливе відчуття композиції, знання про кольорознавство, рисунок, то що є головним у роботі інтернет-художника?
- Насправді, важливим є все те саме – і композиція, і розуміння кольору. Єдине, що діджитал-мистецтво – це необмежені тиражі. Проте можна лише раз роздрукувати картину і більше не робити жодних повторів. Свої роботи я друкую на банерній тканині. Так їх легко перевозити для експозицій. З іншого боку, якщо виставка розгорнута на вулиці, то ні сніг, ні дощ їй не завада. Так у Харкові в мене два роки поспіль у садку літмузею живе виставка. Я не теоретик мистецтва, але вважаю, що діджитал дуже скоро займе своє місце. Зараз надзвичайно швидко розвиваються різні технології, тому мистецтво змінюватиметься під впливом нових форм і можливостей. Можливо, з часом воно стане більш технологічним.
- А попередні замальовки, ескізи фарбами чи олівцем – для діджитал-картин потрібно робити?
- Ні. Вся робота зосереджена в комп’ютері. Ескізів я взагалі ніколи не роблю. Коли починаю роботу, то спочатку має бути думка, а вже потім я шукаю стиль, лінію та інше, аби втілити її в життя. Тобто головне – ідея. Деякі свої проєкти я бачу в яскравих кольорах, деяким усе ж необхідна проста і невиразна гама, але саме така зможе підсилити думку, яку закладаю в картину.
Я багато років працював у рекламі, в дизайні, а тому маю досвід роботи на комп’ютері. Попри це, не можу сказати, що знаю всі програми. Думаю, сьогодні більш важливою є ідея, ніж те, як вона втілена. На першому плані залишається емоція.
- З чого б ви порадили починати молодим діджитал-художникам?
- Головне – творити і не дуже сильно прислуховуватися до тих, хто каже, що з тебе художника ніколи не буде. Я у своєму житті це почув багато разів. Якщо людині це подобається, то треба шукати, дивитися, творити. Перш за все варто знайти себе.
- Вас не розчаровували такі прогнози?
- Було. Але тепер я до цього дуже спокійно ставлюся. Кожен має право на свою думку.
- Над чим тепер працюєте? Чи зачіпає вас тема коронавірусу, вакцинації, яка нині поділила українське суспільство?
- Тепер я більше переймаюся переїздом до Києва, треба налагодити побут, створити атмосферу, в якій мені буде комфортно працювати. До цього намагався малювати щодня. Щоранку вже знав, що намалюю ввечері. Здається, перемалював усе, але завше чекаю на нову подію, думку.
На тему ковіду в мене було кілька робіт. Одна з них – плакат «Передова», який здобув велику популярність. Після того, як я виклав цей плакат у Фейсбуці, мені запропонували створити таку марку. Далі Нацбанк запропонував створити монету. Тобто все вийшло випадково, як і інше, що відбувається у моєму житті… Цей плакат розійшовся по світу. Знаю, що його навіть «запозичили» греки і дописали там щось своєю мовою. Те, що цю роботу побачили у Сінгапурі, для мене стало приємною несподіванкою. Щодо теми вакцинації, то я не торкаюсь тих тем, які можуть розділяти українське суспільство. Мені до душі лише теми, які об’єднують українців. Рідко малюю те, що стосується політики. Це не означає, що я не маю позиції чи думки про ці події. Ні. Просто тем, які українців роз’єднують, я свідомо уникаю. Дуже хочу, аби українці були сильною і єдиною спільнотою.
НАМ НЕ ВИСТАЧАЄ ВНУТРІШНЬОГО ПІАРУ
- У вас є багато новорічних робіт. Щось плануєте намалювати до цих свят?
- Щороку я роблю новорічні листівки. На Різдво – навіть двічі, бо маємо щастя його два рази святкувати. Єдиний момент, нині я відчуваю великі очікування від людей, це мене трішки бентежить, бо я хотів би зберегти свою свободу, простір і працювати без зобов’язань. Розумієте, іноді мені хочеться помовчати. Кожна моя робота з’являється, коли є настрій, почуття. Натомість Різдво завше надихає.
- Ваш переїзд із Харкова до Києва пов'язаний з якимось мистецьким проєктом?
- Ні. Це пов’язано з моїм сином, якому скоро буде 13 років. Я зрозумів, що маю бути ближчим до нього. Зв'язок телефоном – це одне, а бачити, як дитина підростає, розуміти її потреби – це зовсім інші речі. Заради нього я з мамою переїхав жити з Харкова до Києва. Столиця мені знайома, я прожив там 13 років. Мамі важко звикнути. Для мене будь-яке місто – це люди, які там живуть. За останні роки я в Києві зустрів ще більше гарних людей, ніж знав досі.
- А Харків за ці роки змінився?
- Так. Він ошатний, красивий, має велику відпочинкову інфраструктуру. Люди теж змінилися. Є багато тих, кому небайдужа Україна. Звісно, через те, що це місто прикордонне, там живуть люди й з іншими думками. Втім, проукраїнська позиція у Харкові домінує. Я дуже хвилювався деякий час, що “вата” там переможе. Чи можна її змінити? “Вата” – це аморфне тіло. Знаєте, я спілкувався з людиною, яка не дуже любить Україну. Тоді зрозумів, що таких людей можна змінити лише тоді, коли в Україні запрацює економіка і вони зможуть відчувати себе соціально захищеними. Оцей внутрішній спокій відкриє у них повагу до своєї країни. Наступне, думаю нам не вистачає внутрішнього піару. Є багато людей, які пишаються своєю країною просто лише тому, що вона є. А є люди, яким потрібні демонстраційні точки сили. Для цього треба більше показувати, що нам є чим пишатися.
- Повернемося до івано-франківської виставки. Ви у нашому місті вперше?
- Ні. В Івано-Франківську я втретє. З цим містом у мене пов’язано багато творчих робіт. Завдяки Андрію Єрмоленку (український художник, ілюстратор і дизайнер – авт.) я створював малюнки до вистави режисера Ростислава Держипільського «Оскар і Рожева пані». Це була знакова подія в моєму житті, й я пишаюся, що долучився до цієї роботи, бо вистава за участі Ірми Вітовської рятувала життя онкохворих дітей. Вважаю цю виставу однією з найкращих в Україні. Вдруге в Івано-Франківську я був, коли працював з режисером Олексієм Гнатковським для вистави «На західному фронті без перемін». Щасливий, що так склалося. І втретє Франківськ я пізнав, коли робив із Денисом Овчаром (медіахудожник – авт.) малюнки для відеопроєкцій на День міста у 2019-му. Тобто, з Івано-Франківськом у мене сильні творчі взаємини. Зізнаюся, це місто нагадує мені маленьке ошатне містечко Йихві в Естонії, де минуло моє дитинство. Тому тут відчуваю себе майже як удома. Я давно думав повернутись в Естонію, але тепер міркую – якщо доживу до старості, то хотів би провести її в Івано-Франківську. Мені тут дуже затишно. Насправді, я дуже мало подорожував Україною. Якщо буде можливість іще кудись привезти свої картини, буду щасливим.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото Юрія Рильчука