Серж Лифар. Неймовірна тяжкість буття за граційною легкістю рухів

Лифар – постать унікальна і легендарна. Його описували як танцівника неймовірної фізичної краси, наділеного дивовижною властивістю «сяючої присутності». Він був не тільки видатним артистом балету, а й реформатором танцю, танцювальної техніки, так само, як Михайло Фокін (перший хореограф «Російських сезонів» Дягілєва), або Джордж Баланчін. Саме завдяки Лифарю балетна трупа французької національної Опери, яку він очолив у 1929-му – 24-річним, стала одним із провідних танцювальних колективів світу. І все було б добре, якби не війна. Лише уявіть собі – у клоаці Другої світової сяяв діамант Паризької опери, де заправляв Лифар. Співпраця з нацистами кинула на репутацію Лифаря дуже важку тінь. Згодом його за це судили. Він дивом уник смертного вироку. Його вистави бойкотували; йому в обличчя кричали: «Зрадник!». Але є ще один, фактично невидимий, аспект з життя «бога танцю». Родина Лифаря зазнала чималих випробувань: діда ледве не розстріляли більшовики; молодший брат, ризикуючи життям, утік з Радянського Союзу на Захід у 1932 році. Батьки, які залишилися в Києві, весь час перебували під пильним наглядом ОДПУ-НКВС і були приречені на довічну розлуку з чотирма своїми дітьми.

В день пам’яті Сергія Лифаря, розповідаємо про не надто відомі факти його багатющої, часом трагічної – і, можливо, навіть у чомусь повчальної біографії, багато сторінок якої навіть сьогодні залишаються доволі темними.

Не російського дворянського, а українського селянського роду

Серж Лифар ніколи не вказував свого справжнього соціального статусу – син чиновника селянського походження. Навпаки, натякав, що по лінії матері належить до дворян. У своїх спогадах навіть згадує про театр з кріпаків, який начебто був у його прадіда. Близькість до російської емігрантської, а також французької мистецької еліти певно спонукала його якщо й не до відвертого вигадування відповідної біографії, то до суттєвого її коригування. Краєзнавець Дмитро Малаков зауважив, що «…Мабуть в еміграції йому хотілося виглядати родовитіше, багатше, і цим можна пояснити несумісність спогадів з упертими фактами...»

Батьки Сержа Лифаря, як по батьковій, так і по материній лінії, були українцями, належали до селянського прошарку.

Родина батька, Михайла Яковича Лифаря походила з села Велика Мотовилівка Васильківського повіту Київської губернії. Документальних свідчень того, що Лифарі належали до козаків, поки що не знайдено, але, цілком можливо, що пращури Сержа Лифаря колись воювали у Війську Запорозькому.

Мати Сергія Лифаря, Софія Василівна Лифар (уроджена Марченко) походила з селянської родини з с. Македони Канівського повіту Київської губернії. Її батько, Василь Дмитрович Марченко, попри те, що належав до селян, спромігся стати заможним землевласником. Мав чимало землі, займався розведенням племінних коней та великої рогатої худоби. Згодом це дозволило йому стати власником п’ятиповерхового будинку в Києві по вулиці Ірининській, 3-а. В тому будинку на другому поверсі в квартирі №7 і розмістилася родина Лифарів. В сім’ї росло четверо дітей – дівчинка і троє хлопчиків. Сергій був третьою дитиною.

Потім прийшла революція, роки національно-визвольних змагань – діда ледве не розстріляли більшовики, а бабусю – Марію Василівну – жорстоко вбили грабіжники. Будинок реквізували і передали у власність житлового кооперативу. Однак квартиру Лифарям все ж залишили. Разом з ними мешкали декілька родичів з Великої Мотовилівки, яких вони прихистили під час страшної доби розкуркулення і колективізації.

Мати Сергія Лифаря померла в травні 1933 року від висипного тифу. Їй навіть не виповнилося і 60-ти років. Батько (лісничий за фахом) під час німецько-радянської війни залишався в Києві. Після війни працював у Ботанічному саду АН УРСР. Помер 14 грудня 1947 року. Похований поряд зі своєю дружиною на Байковому цвинтарі Києва неподалік від Вознесенської церкви.

У Францію – через Іран, або Як чекісти шпигунів у Мотовилівці шукали

21 жовтня 1932 року молодший брат Сергія Лифаря Леонід, військовий льотчик, здійснив успішну втечу з Радянського Союзу в Мешхед – перське (іранське) місто, а звідти у Францію. Варто зауважити, що через Іран, чия довжина кордонів із СРСР становила майже 2500 км, утікала величезна кількість радянських перебіжчиків, починаючи ще з кінця 20-х років і закінчуючи 70-ми. Один із перших випадків – втеча помічника Сталіна Бориса Бажанова в 1928 році, а один із останніх, який мало не призвів до військового вторгнення СРСР в Іран – угон літака Валентином Зосимовим у 1973-му. Наприкінці 20-х, початку 30-х років Мешхед був базою різноманітних білоемігрантських організацій, які тісно співпрацювали з британською розвідкою. Крім того, там активно діяла і радянська розвідувальна резидентура. Тож місце було надзвичайно цікаве, і про те, що Леонід Лифар одного жовтневого дня прийшов у британське консульство й запропонував свої послуги, в листопаді вже знали у Києві.

За родину Лифарів одразу ж взявся особливий відділ ОДПУ. Одразу ж були «приняты меры к их агентурному обслуживанию», тобто, підключені донощики, які були в кожному будинку міста. Вже 25 листопада 1932 року була заведена справа. Щоправда, ускладнював працю чекістів той факт, що Лифарі мало з ким спілкувалися. «Несмотря на принятые нами меры о разработке проживающих в Киеве родных Лифарей, до сих пор не удается найти агентурного подхода, объясняется это тем, что родные Лифаря ни с кем не общаются, ведут замкнутый образ жизни», – бідкалися в ОДПУ.

Чекісти перевірили абсолютно всіх сусідів і родичів Лифарів. Наприклад, викликали їхнього родича Пономаренка Кузьму Марковича, уродженця Мотовіловки, який мешкав в одному будинку з Лифарями на Ірининській. Чоловіка залякували, але нічого цікавого від нього так і не почули. Радше за все, що Кузьма Пономаренко, хоч і любив хильнути (про це теж знали в «органах») «закосив під дурника», і доволі успішно – йому повірили. Оперативник, що проводив допит, написав: «На вербовку не пошел» (його ще й донощиком хотіли зробити), «стал нервничать и плакать, что он человек темный, неграмотный, и может быть только полезен своим трудом по своей специальности» (він працював в депо «Київ-Пасажирський»). Вища чекістська інстанція зазначила: «Дегенеративный тип, больной и темный человек; от его вербовки воздержаться». Мало того, представники каральних органів з’їздили у Велику Мотовилівку, перевірили й там усіх родичів Лифарів – підозрювали, що французькі шпигуни можуть встановити зв’язки з мотовилівцями. І це, зауважте, під час голодоморних років.

У Галузевому архіві СБУ, серед тисяч інших справ, і сьогодні зберігається агентурна справа 1934 року з назвою «Артисти». Підзаголовок – «французский шпионаж». У ній – про те, як київські чекісти безуспішно ловили в Києві та Мотовилівці шпигунів. Єдина втіха, що в результаті цих ловів ніхто не був розстріляний.

Чорна тінь нацистського сонця слави

Лифар був паризькою зіркою. Газети сповіщали про кожен його крок, кожне слово і кожен рух. Він був однією з центральних постатей світського життя Парижа. Так було до війни, так залишилося і після гітлерівської окупації французької столиці.

Артист цілком свідомо зробив ставку на співробітництво з окупаційною владою. Навряд чи він замислювався про людиноненависницьку політику нацистів. Та й хіба він бачив її? Йому потрібні були декілька речей, без яких він не уявляв свого життя: сцена – танець – і слава – оплески, визнання. Він просто фізично не міг бути «скромним», а ще, так само як і Жан Кокто (приятель і співавтор), не міг ретельно обирати собі друзів.

Під час гітлерівської окупації Париж продовжував бути культурною «вітриною Європи» – саме тим, чим його хотів бачити Гітлер. У місті мешкало і творило чимало митців – письменників, акторів, художників, філософів. Там жив не тільки фанатично відданий нацизму Селін. Там писали музику Олів’є Мессіан і Франсіс Пуленк. Творив Майоль. Малювали свої шедеври Пікассо і Матісс. Утім, праця на сцені все ж має свою специфіку.

Важливо розуміти, що для нацистів Серж Лифар був у балеті приблизно тим самим, ким Вагнер у музиці, або Ніцше у філософії. У нього був абсолютно міфічний статус. Німці захоплювалися і його танцем, і його постановками. Створений Лифарем французький неокласичний балет – витончене поєднання академізму і помірного модернізму – був для них еталоном танцю. Натомість німецький балет був затаврований через його тяжіння до експресіонізму. Це як порівнювати, наприклад, полотна Пуссена, умовне «Царства Флори», з малюнками Оскара Кокошки чи Еґона Шіле – останні для націонал-соціалістів однозначно належали до «дегенеративного» мистецтва. Любителем балету (до того ж класичного) був попри вельми екстравагантний смак і Герман Герінг.

Раз, два, три, або Підрахувати всі помилки

Поки Лифар насолоджувався славою, всі його, як тепер сказали би, «зашквари» ретельно збиралися і підраховувалися. До пори до часу. Наприклад, Лифар привітав Німеччину після захоплення Києва – це була телеграма від 25 вересня 1941 року. Листувався з Геббельсом, з яким уперше зустрівся в окупованому Парижі. 23 червня 1940 року показував Оперу Гітлеру.

Попри те, що гітлерівці визнавали беззаперечний талант Лифаря, вони ретельно перевіряли, чи не має він єврейських коренів. Лифар наголошував, що він «росіянин» і виправдовувався. Написав декілька газетних дурниць, що начебто єврейська культура несумісна з арійською.

Зарплата у Лифаря була однією з найвищих у Парижі – 39 000 франків. І він, вважаючи, що заслуговує на ще більшу, просив підвищити її до 59 000… Працівники сцени, яких десятками нещадно викидали з роботи, ненавиділи Лифаря. Можливо, його б і вбили, але німці видали йому не тільки нічну перепустку, а й дозвіл на зброю, і він носив з собою браунінг, хоча й невідомо, чи вмів він ним так само вправно користуватися, як власними ногами.

Лифар неодноразово виступав у німецькому посольстві, товаришував з послом Німеччини Отто Абецем, який відповідав за перші антисемітські заходи в окупованій зоні.

У березні 1944 року він здійснив гастрольний тур по Швейцарії та Італії, організований посольством Німеччини, що було чимось екстраординарним – воно цим ніколи не займалося. Все це мало на меті підкреслити – французька культура за німецької окупації процвітає, а не нидіє – тобто, лило воду на млин німецької пропаганди. Всюди був тріумфальний успіх і Лифар з того неабияк тішився. 23 липня 1943 року відбулась прем’єра «Сюїти в білому». Безсюжетна «Сюїта» і по сьогодні залишається одним із кращих балетів Сержа Лифаря й є чи не вершиною усієї його творчості. Була ще маса інших, начебто дрібних фактів, які, тим не менш, ретельно збиралися і згодом були пред’явлені Лифарю під час суду над ним.

Повоєнний період: реабілітований, але не пробачений

Після визволення Парижа Лифаря одразу ж звільнили з Опери – він став вигнанцем, парією, але завдяки численним шанувальникам таланту, а також впливовим знайомим, йому вдалося уникнути смертного вироку, а згодом повернутися на сцену Гранд-Опера.

Ліва преса малювала на Лифаря злі карикатури, до того ж, доволі гомофобні. Спочатку він знайшов притулок у Монте-Карло, де очолив місцевий балет. Але про колишній успіх можна було забути. Його освистали в Королівському балеті Лондона, де він виступав 24 червня 1946 року. Під час гастролей у 1948 році по США теж зіштовхнувся з протестами. З ним відмовлялися працювати працівники сцени. Вони не могли пробачити Лифарю те, що один із них, Жан Юг, комуніст, профспілковий активіст, загинув у квітні 1942 року в Біркенау. І Лифар начебто досить байдуже до цього поставився. Але молоді танцівники, для яких він був учителем, наставником, його підтримували. Вони відмовлялися без нього танцювати, ставали на його захист. І це було для нього втіхою.

У 1956 році Серж Лифар остаточно попрощався зі сценою. Втім, танцювати продовжував до 1969 року. Потім натхненно займався хореографічним інститутом Опери і Університетом танцю. В 1967 році ставив хореографію під час урочистої коронації в Тегерані шахиншаха Мохаммеда Реза Пахлаві. Так, «перська» тема, зовсім несподівано, знову винирнула в житті Сержа Лифаря.

Його брат Леонід – утікач з Радянського Союзу, був тісно пов’язаний з російським білоемігрантським рухом, а також із армією генерала Власова. У французькому досьє на Леоніда йдеться, що він «затятий антикомуніст». За Леонідом Лифарем французька поліція наглядала до 1958-го, а за Сержем Лифарем – до 1960 року.

Повільне повернення додому

Попри успіх і славу, йому завжди не вистачало овацій. Їх завжди було замало. Він мріяв станцювати на сцені Київської опери. Мріяв про овації в рідному місті. Але втілити мрію в життя йому не вдалося. В Києві він побував у 1961 році під чужим прізвищем. Провідав могили батьків. Місто його дитинства і юності, яке він обожнював до останніх своїх днів, змінилося… Незмінним залишався хіба що Дніпро.

Прикро, але фундаментальної, докладної, гарно виданої, з розкішними фотографіями, численними примітками та бібліографією, української біографії зірки світового балету ХХ століття Сержа Лифаря ми не маємо. Біографії, де можна було б прочитати не сентиментальні сумнівні історії, а серйозне дослідження життя і творчості артиста. Зокрема, і про його взаємини з найвідомішими тогочасними митцями – Пікассо, Полем Валері, Жаном Кокто та багатьма іншими, а також і про період його співпраці з нацистським окупаційним режимом в Парижі. Поки що маємо хіба що «Золоту туфельку Сержа Лифаря» – міні-скульптуру арт-проєкту «Шукай!», встановлену на стіні одного з найстаріших київських готелів. І це теж добре, адже нагадує про незриму присутність генія танцю у цьому місті.

Марко Назаренко, Київ