Кіно і німці, або Як нацисти Голлівуд нагинали
91 рік тому, 4 грудня 1930 року, в Берліні відбулась прем’єра «На Західному фронті без змін» – епічної воєнної драми, знятої у Голлівуді за однойменним бестселером німця Еріха Марії Ремарка. Нині цей фільм вважається одним із найкращих кіновисловлювань не тільки про Першу світову, а й узагалі – про війну. Але тоді він викликав гучні протести, особливо в Німеччині. Націонал-соціалісти звинуватили і Ремарка, і режисера Льюїса Майлстоуна (Лев Мільштейн, народжений чи то в Кишиневі, чи то в Одесі) у «наклепі на героїчних німецьких ветеранів».
Організовані доктором Геббельсом, майбутнім всесильним міністром пропаганди нацистської Німеччини, загони з сотень молодиків, тогочасних тітушок, які й дня не воювали – зривали кінопокази в Німеччині й Австрії. Запроваджені гітлерівцями погромницькі методи боротьби з тим, що не вписується в систему їхніх поглядів, вельми популярні й нині в державах з авторитарним стилем правління. Це може стосуватися будь-чого: фільму про балерину – коханку російського царя, або кінострічки про український Голодомор, яка нещодавно зазнала обструкції в Росії.
Тож наявність подібних «братств» – серйозний дзвіночок того, що в державі (з державою) щось не так. Однак, існує й інший бік цієї історії – виявляється, Голлівуд до останнього дуже тісно співпрацював з нацистською Німеччиною. Впродовж 30-х і навіть тоді, коли почалася Друга світова війна. Ринок третього Рейху був надто прибутковий, тож фінансовий зиск важив для кіномагнатів набагато більше, ніж людські життя.
Гарячий вечір холодної берлінської зими, або Майстер-клас від нацистських тітушок
Холодного грудневого вечора 1930-го, першої зими Великої депресії, через 12 років після закінчення Першої світової війни, німецька публіка зібралася в берлінському кінотеатрі «Моцарт» на Ноллендорфплац. Люди прийшли подивитися новий голлівудський фільм «На Західному фронті без змін», знятий за однойменним романом їхнього співвітчизника Еріха Марії Ремарка. Прийшли до кінотеатру – простору безпеки і фантазії; місця, де можна було б утекти від гнітючого повсякдення. Але кіносеанс було зірвано: 150 штурмовиків – молодиків з націонал-соціалістичної партії на чолі з 33-річним доктором Геббельсом, влаштували справжнісінький погром: вони кричали антисемітські гасла, кидали в залу бомби-вонючки, розпилювали гірчичний порошок, а потім випустили двісті білих мишей. Прикметно, що на прем’єрі кінострічки, яка відбулася днем раніше, 4 грудня, за інтенсивної присутності поліції, нацисти ніяк себе не виявили.
Геббельс правильно припустив, що театр послабить пильність під час показу 5 грудня. Раптова атака натовпу бандитів приголомшила і шокувала. Проектори були вимкнені, і в цьому хаосі по-звірячому побили кіноглядачів, яких вважали євреями. Основна мета – створити хаос, тероризувати кіноглядачів і згуртувати підтримку противників фільму була досягнута. «За десять хвилин кінотеатр перетворився на божевільню», – зловтішався того вечора Геббельс у своєму щоденнику.
Серед ошелешених свідків у кінотеатрі була й 28-річна безробітна акторка Лені Ріфеншталь – приятелька і товаришка по чарці Ремарка, в чиїй квартирі він іноді писав «На Західному фронті без змін».
Через п’ять років вона зніме культовий «Тріумф волі» і стане улюбленою кінорежисеркою фюрера.
«Тупая буржуазно-пацифистская литература»: погляди Геббельса і Молотова збігаються
Роман молодого автора Еріха Марії Ремарка був спочатку надрукований у німецькій газеті в 1928 році, а потім, 31 січня 1929 року, виданий окремою книжкою. Сказати, що вона була помічена – не сказати нічого. Вона приголомшила Німеччину, потім Європу, а згодом і США. Це був перший загальносвітовий книжковий бестселер. В Німеччині весь наклад було розкуплено у день виходу книжки. Нікому невідомий до того журналіст газети «Спорт в ілюстраціях», Ремарк став світовою знаменитістю. Права на екранізацію роману були одразу ж викуплені Universal Pictures за рекордну на той час суму – 40 000 доларів і фільм миттєво запустили у виробництво.
Нічим не особлива історія роти німецьких солдат-добровольців, дислокованих на лінії фронту в останні тижні Першої світової війни виявилася мегапопулярною. Ремарк, по суті, нічого не вигадував. У листопаді 1916 року його зі шкільної лави мобілізували до кайзерівської армії. «Повернулося з війни не більше половини тих, хто пішов, – згадував письменник. – Ті, хто вижив, і по сьогодні не дійшли тями… Я – живий покійник». Він описав лише те, що бачив і відчував – перший шокуючий досвід війни: голод, бруд, будні окопів, газова атака, перше поранення, перша смерть і жодної героїки.
Нині Ремарк – один з головних письменників-романтиків «загубленого покоління», викликає суперечливі почуття: одні його просто обожнюють, інші називають надто сентиментальним і пафосним. У Радянському Союзі «На Західному фронті без змін» було видано оперативно – в тому ж 1929 році. Радянський високопосадовий функціонер В’ячеслав Молотов писав Сталіну: «Пишу сегодня записку Стецкому о книге Ремарка «На Западном фронте без перемен». Я решительно против массового распространения этой тупой буржуазно-пацифистской литературы… Прочти эту книжку, в ней есть и яркие страницы о фронтовых людях, рассматриваемых автором архиограничено – только как полуживотных и полумещан…». Тобто, Молотов, який, так само як і нацистські молодики, котрі пускали мишей в берлінському кінотеатрі, і дня не був на війні, категорично засудив книжку за «пацифізм» і обурився. Книгу вилучили. Заново видали лише наприкінці 50-х років, під час хрущовської «відлиги» – разом із «Тріумфальною аркою» і «Трьома товаришами» – двома іншими блискучими романами.
Ремарк став для радянських людей культовим письменником не на роки – на десятиліття. Його твори розтягували на цитати, а радянські студенти, п’ючи дешевий портвейн, мріяли спробувати колись кальвадос і сперечалися, на якому складі слід ставити в цьому слові наголос.
Кіношедевр, заборонений за «низьку естетичну якість»
Прикметно, що німецька цензура спочатку дозволила прокат фільму. Щоправда, американцям довелося добряче відредагувати кінострічку – вирізати то те, то інше, що надто вже коробило цензорів.
Засновник компанії Universal Карл Леммле, єврей-емігрант з Німеччини, надіслав довгу покаянну телеграму в берлінські газети, в якій вибачався перед «німецьким народом», доводячи, що фільм зовсім не задумувався як антинімецький і лише зображує загальнолюдський військовий досвід. Однак зусилля Леммле виявилися марними, нацистська тактика залякування спрацювала. «Це не фільм про війну, а про поразку Німеччини!», – кричав Геббельс.
Масові акції відбувалися не тільки в Берліні, але й в інших містах Німеччини й Австрії. Наприклад, у Відні, театр «Аполло» охороняло 1500 поліцейських, тоді як їм протистояло декілька тисяч нацистів. Цей плебейський екстремізм мав на меті декілька задумів – остаточно залякати одних і залучити до своїх лав інших.
Геббельс називав будь-яку опозицію абсолютним злом і «опоганювачами власного гнізда». У березні 1933 року нацисти випустили декрет «Про відсіч підступних нападок на уряд національного підйому». Тобто, їх цікавив не так сам фільм, як питання власної значущості, сили і впливу. Зрештою, нацистам вдалося примусити Цензурний комітет переглянути дозвіл і заборонити фільм «за низьку естетичну якість».
Спокуса надприбутками
Між тим, Гітлер був фанатом американського кіна. Він обожнював Грету Гарбо, з задоволенням дивився «Міккі Мауса», але вважав примітивним «Тарзана». Щовечора, після вечері, втомившись від демагогічних промов, він разом із гостями йшов до приватного кінозалу й дивився голлівудські фільми.
Десятки фільмів експортувалися до Німеччини з США і мали колосальні касові збори. Провідні голлівудські кіностудії вельми охоче і навіть з ентузіазмом співпрацювали з нацистською Німеччиною. Генеральний консул Німеччини у Лос-Анджелесі Георг Гісслінг був фактично представником Гітлера в голлівудській кіноіндустрії. Згідно з берлінськими директивами він диктував студіям, яке кіно вони мають знімати. Той, кого запідозрять у підриві авторитету Гітлера і нацизму – зазнає санкцій і не буде допущений на німецький ринок – імідж нацистської Німеччини мав бути бездоганним. У 1937 році кіно кожного тижня дивилися 88 мільйонів американців, а в світі – понад 150 мільйонів людей – це було чимало, і нацисти вельми опікувалися тим, як їх сприйматимуть і що про них та про їхній режим думатимуть в Америці і в світі. Гісслінга завжди запрошували для попереднього перегляду всіх голлівудських фільмів. Якщо йому щось не подобалося, то представники кіностудії мусили видаляти фрагмент. Так нацисти отримали право вето на зміст голлівудської кінопродукції. Карл Леммле-старший, очільник Universal, кінокомпанії, що зняла у 1930 році «На Західному фронті без змін», першим погодився на втручання гітлерівців у процес створення голлівудського кіна. Згодом він шкодуватиме, але вже буде пізно.
Протягом 30-х років співпраця між голлівудськими кінокомпаніями і Берліном лише посилилася. Дійшло навіть до того, що в 1938 році MGM (Metro-Goldwyn-Mayer) інвестувала кошти в заводи з виробництва німецької зброї в Австрії та Судетах. Після вторгнення Німеччини в Польщу MGM, на знак підтримки, подарувала Німеччині 11 найпопулярніших своїх картин. Студії не тільки ретельно виконували вказівки гітлерівців, а й іноді підписували власні комюніке в Берліні словами: «Хайль Гітлер!».
Лише в 1939 році американці спромоглися випустити перший антинацистський фільм про фашистів у самій Америці – «Сповідь нацистського шпигуна» – його зняв київський єврей у Голлівуді Анатоль Літвак. Остаточно ж голлівудські студії були вигнані (так, вони не пішли самі) з Німеччини в 1940 році – останніми велетенський ринок залишили MGM і Paramount.
Не тільки «На Західному фронті без змін»
Нацисти вплинули ще на два голлівудські фільми, зняті за романами Ремарка: «Повернення» і «Три товариші», хоча їх і не показували в самій Німеччині – Гітлер ненавидів їх автора. Завдяки цьому втручанню від антинацистського послання Еріха Марії Ремарка не залишилося й сліду. Натомість вийшла банальна любовна історія, з якої американці або ті, хто дивився це кіно, нічогісінько не могли дізнатися ані про нацистів, ані про моторошну атмосферу, в якій уже існувала Німеччина.
У прес-релізі йшлося, що ця історія «могла трапитися в будь-якому місці і в будь-якій країні». Тобто, гітлерівці домоглися, чого хотіли. Вони не гребували жодними засобами: тиснули на продюсерів і акторів, шантажували, погрожували, що репресій зазнають усі їхні родичі, які залишилися в Німеччині тощо. Так було з фільмом «Повернення». Коли кінокомпанія Universal Pictures відмовилася виконувати вимоги нацистів щодо зміни сценарію, німецький консул розіслав 60 акторам, які брали участь у зйомках, листи з погрозами. Щоправда, це було вже занадто – голлівудське співтовариство обурилося і навіть надіслало телеграму Держсекретарю США Корделлу Голлу з засудженням тактики залякування і закликало до негайної депортації Гісслінга. Втім, нацистам вдалося виплутатися з цієї неприємної ситуації, а кінокомпанія Universal поступилася. Фінальну версію «Повернення» стерилізували, «атака на німецький мілітаризм залишилася на підлозі монтажної». Берліну можна було розслабитися.
Дотягтися до метелика
Ремарк остаточно емігрував з Німеччини у 1933 році. Спочатку до Швейцарії, потім до США, де жив розкішно.
«Гірше його романів тільки його смокінги, в яких він заявляється на вечірки під руку з черговою голлівудською зіркою», – уїдливо резюмував Бертольт Брехт. І дійсно: Ремарк відомий своїми бурхливими коханнями, а серед його численних коханих – Марлен Дітріх, Грета Гарбо, Наталі Палей, Долорес дель Ріо, Полетт Годдар.
Доля його родини була трагічною, але він тим не надто переймався: його зять потрапив у полон, друга дружина батька наклала на себе руки – але, все ж таки, одна історія його зачепила і непокоїла до кінця життя.
У грудні 1943 року за доносом було схоплено сестру Ремарка Ельфріду Шольц і гільйотиновано. Її арештували за «обурливо брехливу пропаганду на користь ворога» і «підрив обороноздатності країни». «Я в Пльотцензеє. І сьогодні по обіді, о тринадцятій, мене більше не буде…», – написала Ельфріда з тюрми незадовго до страти своїй старшій сестрі. Вона була швачкою, обшивала дружин німецьких офіцерів, поки ті безславно воювали на Східному фронті. Одна з них і донесла. «Ваш брат вислизнув від нас, але ви від нас нікуди не дінетеся», – зловтішався нацист-суддя. Листа, адресованого сестрі, передали. А до нього додали рахунок за утримання Ельфріди в тюрмі, судовий процес і саму страту – 495 марок і 80 пфенінгів.
Тож один із найсумніших романів Ремарка «Іскра життя», присвячений сестрі Ельфріді, чия мученицька смерть глибоко його вразила. В повоєнній Німеччині письменник був лише раз – у 1956 році. Подорож справила на нього гнітюче враження.
Роман Ремарка «На Західному фронті без змін» розійшовся по світу з 1930-го понад 40-мільйонним накладом. Щодо фільму, то на сьогодні він вважається шедевром кіномистецтва.
Головний герой Пауль Боймер не досягає бойової слави. Він гине в знаменитій сцені в тихий день незадовго до закінчення Першої світової, тягнучись рукою до метелика.
Світлана Шевцова, Київ
