Читає автор: уривок із книги Анни Біленької «Летіла в небі чорна птаха»

Читає автор: уривок із книги Анни Біленької «Летіла в небі чорна птаха»

Подкаст
Укрінформ
Пропонуємо послухати авторську начитку книги Анни Біленької «Летіла в небі чорна птаха». Це роман про дитячі психологічні травми, з якими люди живуть усе життя, про те, як той підсвідомий біль на їхні долі впливає і чи можна з ним боротися.

Міграційний рух щодня стає більш жвавим, і кордони між країнами з кожним днем все більше стираються. Тому, це шанс зовсім поруч зазирнути за сусідні двері інших культур, й зрозуміти — чи такі ж ми різні, чи є щось, що нас зближує?

Роман «Летіла в небі чорна птаха» — дає відповіді на ці запитання, бо написаний на основі двохсот анонімних інтерв’ю із людьми з усього світу. Він живий і відгукнеться широкій аудиторії.

Ось наприклад, на перших сторінках історія сирійця Ірвана. Рятуючись від війни, він, разом із тисячами інших біженців, перетинає кордони європейських країн та шукає щастя в Амстердамі. Хлопець докладає зусиль, щоб асимілюватися, але спить неспокійно: в Сирії залишилось те, що неможливо забути, від чого неможливо відхреститися. І навіть кохання у Нідерландах не рятує його від внутрішнього хаосу. 

Читайте також: 8 книжок, які варто прочитати вже сьогодні

Взагалі, три історії лягли в основу роману. Крім сирійського біженця Ірвана, ви дізнаєтесь про життя нідерландської художниці Лілі та шлях сина українських емігрантів Роберта. Всі вони – невигадані реальні фігури, з якими творець роману провела співбесіди. Кілька слів про автора, яка народилась в Чернігові, але живе в Нідерландах. У 2021 році Анна Біленька стала фіналісткою конкурсу від Мистецького Арсеналу та Odesa International Film Festival — Book Pitch із романом «Летіла в небі чорна птаха». У 2020 цей твір вийшов у фінал  міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» та «Смолоскип». Співпрацювала із Сергієм Жаданом на міжнародному літературному фестивалі Crossing Border в Гаазі. Працювала волонтером з Red Cross та AnimalsUa. Модерує міжнародний книжковий клуб в Нідерландах.


Використовується музика Niklas Paschburg Spark

ПРОСТО СЛУХАЙ:

Слухайте також: Читає автор: уривок із книги Ірен Роздобудько «Фаріде»

ПРОСТО ЧИТАЙ:

Вони проїхали Нідерланди вздовж береговій лінії. Заскакували в потяги на вихідних за акційними квитками, виходили на найближчій до моря зупинці, сідали на велосипеди і крутили педалі, допоки мартини не починали летіти в одному з ними темпі. Вони обійшли старі Утрехт та Ляйден, задирали голови на сучасні будівлі Гааги та Роттердаму, влаштовували пікніки серед тюльпанних полів, щоб зустрічати заходи сонця, поки фермери не підходили виганяти їх зі своїх володінь, а потім махали руками: «Та біс із вами, залишайтеся! Тільки не топчіть квіти». Вони мокли під дощами, що стіною повисали над країною, виставляли носи першому весняному сонцю, читали книжки, розкинувши покривало біля каналів, замовляли одну на двох піцу і брали вино з найнижчої полички в магазині. Лілі готувала домашню їжу, від якої Ірван намагався не кривитись, Ірван обирав фільми на «Нетфліксі» до вечері, спрямовував проєктор на шорстку білу стіну, і вони лягали на самотній матрац, кинутий на підлогу і дивились кіно, поки не прокидалися в обіймах одне одного.

На екваторі їхньої історії довжиною в півроку, тиждень видався важким — наближались іспити, розповзалися думки, горіли терміни.

Ірван подзвонив посеред дня і сказав: «У мене дещо для тебе є, збирай речі на вихідні». Де ж тоді в цьому вона, коли кожна думка про нього важливіша за думку про себе?

— Але у мене іспити, — ще намагалася викрутитися Лілі, хоча розуміла, що це нереально. — Треба готуватися.

— То бери книжки з собою, повчишся.

— Точно? Ти обіцяєш? — питала Лілі більше у себе, ніж у хлопця.

— Я коли-небудь тебе обманював? — відповідав питанням на питання Ірван. — Чекаю внизу за п’ять хвилин, — і натиснув «відбій». Збита з пантелику, Лілі кинула у дорожню сумку косметичку, книжки та змінну білизну.

Вони не раз кружляли узбережжям, вишукуючи правильне місце, — кемпінги в Нідерландах дорогі, бронювати треба завчасно, а в теплий період ціни накручували до рівня готелів на Лазурному узбережжі. Але в ці вихідні у них буде свій дах, і своє ліжко, і простирадла, розділені на двох.

Хлопцю позичили літній будиночок, один із тих, які в жовтні розбирають, а у березні збирають знов, аби дошки не відсиріли за зиму. Стрункою вервечкою вони шикуються на узбережжі: одне вікно, двері, душ, ніякої кухні. Лише кольори дахів відрізнялися — від солодко-жовтого до кислувато-зеленого, і все в приглушених напівтонах.

— Сімнадцять! Моє щасливе число, — сказала дівчина, скидаючи сандалі, повні піску. Заспана з дороги, поправляла волосся, яке вітер вперто вкладав у фірмову морську зачіску.

Північне море не схоже на жодне з морів. Воно сіре взимку, сіре влітку, сіре, коли відплив, і коли приплив — теж сіре. Через пласке піщане дно вода наче зливається з небом, переймає його настрій. На початку сезону, як, в принципі, і завжди, вітряно і незрозуміло, з якого боку закривати обличчя. Гострі піщинки врізаються в шкіру, щипають очі, але хіба то перепони для закоханих? Хіба п’ятнадцять градусів тепла води стримають божевілля юності?

Лілі з Ірваном з розгону забігли і попадали у море. Спінені гребінці набігали на тіла, холодне сонце тягнулося променями до землі і не дотягувалося. Виходячи назад, перемагає той, хто перший вхопить білий рушник, та хлопець підхопив Лілі, закинув на плече й поніс до печери, хай вона й була їхня тільки на вихідні.

Всередині пахло несвіжим повітрям, яке давно не відпускали на волю, піском, вогнем і затхлим одягом. Знайшовши у грубо збитій шафі ще пару рушників, Ірван почав обтирати дівчину, яку били дрижаки. Спочатку стопи — бо ноги повинні бути в теплі, палець за пальцем, потім гомілки та стегна. Перейшов на живіт, сповільнився. Це була перша дівчина, яку він бачив ось так — близько, довірливо. Опустився на коліна, посадив на ліжко — що знають ці простирадла, любов чи зраду, і що побачать сьогодні?

Не втримався, вдихнув її запах, її життя, її страхи. Піднявся рушником спиною по хребту, що випинався від худорлявості, лопатках, до довгої, зовсім білої шиї. Розв’язав купальник, аби краплі моря залишились на підлозі, підглядати.

Поцілував. Спочатку за вухом, потім в усі сім хребців шиї. Руки тремтіли, плутались серед волосся, тканин і тіла. Повітря шматками виривалося з рота, вони цілувалися, ковтали слину з піском, прибирали волосся з обличчя, з губ. Поміж простирадл, поміж ніг, поміж одне одного, аж поки мокрі від солі — своєї, не морської, — заснули під колискову вітру за дерев’яними стінами.

Прокинулись за пару годин, коли сонце вже терлось об затягнутий хмарами горизонт. Ірван, який два роки тому і думати про таке не міг, дивився кудись повз. «Мусульмани і з жінками не сплять? — думав хлопець, спершись на край ліжка.— Мусульмани і у волю Аллаха вірять, а не тікають, оплакуючи родичів, які сплять під кулеметними чергами. Що то за віра, яка не береже від страхіть?І хто в ній я? Де тепер моє місце і чи зможу я коли-небудь забути то, що раз-по-раз приходить у снах. І чи треба це Лілі?»

Потім знову були задурманені поцілунки, язики та душі перепліталися, наче маслянисті плями з картин Ван Гога, стирали, вилизували, висмоктували,  відкидали заборони вбік. В ту ніч, голодні та втомлені, вони стали одним цілим, без заглядання у майбутнє, без жахіть минулого.

Зранку одночасно прокинулися без будильника — мартини танцювали на даху фокстрот і співали пісні новому дню так голосно, що закоханим довелося рятуватися від концерту, і шукати їжу. Ірван весь час повторював, яка вона вільна, фотографував, тримаючи однією рукою за талію, іншою натискав на спуск камери. Так могла бачити лише людина з великим серцем, людина, яка любить. Волосся закоханих літало в безконтрольних поривах вітру, липло до мокрих від поцілунків губ. Шкіра стягнулася і вкрилися ластовинням. Кучері скуйовдились від солоної води, свободи та любові, що бриніла в повітрі вранішнім бризом. З Ірваном Лілі була найживішою з живих.

Увечері співали пісні під гітару та шум стомленого моря, слухали, як птахи махали крилами, та рахували зірки, допоки не злипались очі. Будинок із грубих дощок був для них палацом, лляні простирадла — кращі за шовк.

               Зранку на третій день, коли почала псуватись погода, зазбирались назад, у реальне життя, яке треба ділити з іншими. Амстердам зустрів низьким небом та нетопленим домом. Лілі стояла у квартирі чоловіка, якому віддала серце. Ірван повторював: «Щойно ти дізнаєшся, який я насправді, одразу мене покинеш». Брала його за руки, обіймала, поглинала його біль тілом, заглядала в очі, обіцяла, що цього не трапиться — хай лише дасть себе зрозуміти, відкриє своє серце, потаємні сторони, від усіх заховані. Та хлопець ухилявся, і що більше вона линула до нього, то ширшою здавалася між ними прірва.

— Щось трапилося? — напосідала вона з питаннями.

— Все гаразд, — відповідав більше телефону, насуплювався і щось комусь кричав у слухавку своєю скриплячою мовою. Дівчина відходила вбік, і у своєму самотньому плаванні серед посмішок та таємниць питала: «Що відбувається?» — себе, не Ірвана.

Почалося безсоння в сумнівах. Прокидалася серед ночі і йшла на кухню малювати чи читати, а якщо залишалася, Ірван прокидався на іншому краю. Зранку Лілі бігала, хватала повітря ротом і не могла надихатися. Щось відбувалося, вона відчувала це кожною порою тіла, тільки не могла зрозуміти що. Таке міцне на початку, між ними щось надломилось, неначе всі двері, які можна було відкрити, вони вже відкрили, і замість розмов та дотиків виростало мовчання.

Того вечора Ірван відвозив Лілі назад до гуртожитку. Ще одні вихідні закінчувалися, ще декілька днів розлуки були попереду. Напруга мовчання розривала зсередини. «Ну, пан чи пропав», — зітхнула дівчина.

— Я маю дещо сказати тобі, — не відриваючи очей від нічної дороги, сказала Лілі. Межа між ними уже була помітною, робити вигляд, що її не існує, було неможливо.

— Будь ласка, тільки не зараз, — подивившись у бокове дзеркало авто, відповів  хлопець. Ліхтарі мигали один за одним, жовте світло чіплялося за капот і залишалося далеко позаду.

— Але це важливо, — з надривом проказала Лілі. — Я маю, просто маю віддати тобі те, що ти в мені поселив.

У відповідь було напружене мовчання. В тиші була печаль, надія на завтра — і розуміння, що «завтра» в цій історії не буде, а, можливо, й не було від початку.              

— Я скажу сьогодні, а що буде завтра, покаже новий день. Прокинуся з тобою чи знов не спатиму ніч, намагаючись зрозуміти, хто ти. Йтиму, слухатиму шум міста, примірятиму місця та події на нас. Що у тебе в голові, навіщо я намагаюсь туди залізти розібратись, не розібравшись із власним минулим? Чи втомлюсь я від цього, чи залишусь страждати разом із тобою? Ти ж ніколи до мене не звикнеш. Одного дня поряд сидітиме інша, виховуватиме твоїх дітей, а все, що залишиться мені — спогади, історії десь у іншому місці. Ти кажеш: «Тікай від мене, люба, тікай, ти занадто хороша для моєї чорноти», і хочеш залишитись наодинці зі своїми чудовиськами. Не підпускаєш нікого, кидаєш лівою рукою карти, наперед знаючи, що буде цього разу. Що ж, кинь карти і зараз, — одним подихом вирвала з грудей Лілі.

Вона замовкла. Самотність грибком наросла на словах, об’єднала речення й вихлюпнулася в’язкою печаллю на хлопця. Машина зупинилася біля гуртожитку. Ззовні бігло життя, а всередині нило, як від видертого без анестезії зуба. Перевіряєш язиком за звичкою, та лише тривожиш рану. Ірван мовчав. Мотор тихо працював. Лілі вийшла, розуміючи, що дістала з серця кілок і вбила між ними.

На наступний день він не подзвонив, як зазвичай, а через день не відповів на повідомлення. Коли минуло три дні мовчання, дівчина прокинулася посеред ночі, налякана чи то нічними жахіттями, чи тремором, що не вщухав у тілі, й пішла попити у ванну. Подивилася у заляпане водою, давно не мите, дзеркало. Мандаринове волосся, яке так любив Ірван, скуйовдилось набік, дратівливо сяючи життям, коли у серці зяяла діра. Дівчина взяла ножиці, що лежали поруч, у скриньці під раковиною:

— Якщо не тобі, то нікому, — нахилила голову й зрізала половину. Більше не змогла, знесилена повернулася назад до ліжка.

«Де ти є, на чиєму ліжку засинаєш, чому відвикаєш від моїх обіймів, — думала на заняттях, які відвідувала здебільшого заради позначки про присутність. — Я хотіла стати твоєю опорою, а ти вислизаєш, спіймана вперта риба, що прагне свободи».

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-