Людмила Монастирська, народна артистка України, солістка Національної опери
Я підтримую головний меседж, який був на НСК «Олімпійський»: «Незалежність у нашій ДНК»
10.09.2021 14:39

Людмила Монастирська – одна з найпотужніших оперних співачок світової сцени, прима Національної опери України, володарка унікального за своєю красою і тембром лірико-драматичного сопрано. Її називають наступницею традицій Соломії Крушельницької, Марії Каллас, Монсеррат Кабальє… На думку кастинг-директора «Метрополітен-опера», Людмила Монастирська – найкраща Аїда за останні 50 років. А в 2015 році співачка була номінована The International Opera Awards. У 2020-му нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня, а також найвищою державною нагородою Італійської Республіки, якої можуть бути удостоєні іноземні громадяни – орденом "Зірка Італії".

Але Монастирська не любить, коли її називають «зіркою», «примою», «дівою», вона каже про себе: професіонал своєї улюбленої справи. Її контракти зі світовими театрами «Ла Скала», Королівський Ковент-Гарден, «Метрополітен-опера», Віденська опера – до карантину були розписані на роки вперед, але пандемія дещо змінила плани, тож співачка має можливість порадувати своїм співом українську публіку.

18 серпня вона мала великий концерт у будинку звукозапису Українського радіо, 24-го співала в дуеті з італійським співаком Андреа Бочеллі у Маріїнському парку в Києві й брала участь в урочистому концерті до Дня Незалежності на НСК «Олімпійський», а 28 серпня Людмила Монастирська відкрила новий сезон у Львівській національній філармонії ім. Мирослава Скорика. Це перший виступ оперної співачки перед львівською публікою.

ЛЬВІВ МЕНЕ ВРАЗИВ ЄВРОПЕЙСЬКІСТЮ

- Ви вперше у Львові, які враження від міста?

- Було обмаль часу, і я мало що бачила, але й того достатньо, щоб зробити висновок, що Львів дуже європейський: архітектура, виховання людей, все так зі смаком оформлене, я вражена. А ще тут надзвичайно смачні кава й пляцки (усміхається). Все в міру, зі смаком, без «переборчика».

- Наскільки мені відомо, у вас в серпні був просто шалений графік виступів, як вдалося викроїти час для львівської публіки?

- Я дуже давно мріяла побувати у Львові, тому вирішила поєднати корисне з приємним і ще й поспівати. Концерт у Львові – мені для душі. Для мене він не важкий, це наче сама собі зробила такий подаруночок. Після мого марафону, після цих нескінченних репетицій і концертів. Тим більше, він давно був обіцяний і запланований.

- Вас умовив головний диригент оркестру Львівської філармонії Сергій Хоровець, правда? Це його ідея вас запросити?

- Та мене й сильно вмовляти не треба було, бо сама дуже хотіла до Львова. Ми зідзвонилися, узгодили програму, він мені розказав своє бачення, я – своє, дійшли консенсусу. І ось маємо чудовий концерт «GALA OPERA». Перша частина мого виступу складається з класичних творів світової опери – це "Casta Diva” з “Норми” Белліні, арія Манон Пуччіні, сцена “Макбет” Верді, "Кармен" Бізе, а другий відділ ми зробили українським – це три пісні: "Чотири воли пасу я", "Спать мені не хочеться", "Ой я знаю, що гріх маю" – в обробці Кос-Анатольського.

- Зараз у Львові проходить дуже багато фестивалів, форумів, виставок і вистав. Чи плануєте щось відвідати?

- Ні, в мене все розписано і треба все робити оперативно. Слід добре відпрацювати свій концерт, акумулювати сили на ньому. Не хочу розпорошуватися, бо якщо я на роботі, то концентрую всю свою енергію на ній.

МЕНЕ ЗДИВУВАЛА ПРОПОЗИЦІЯ ВИСТУПИТИ НА «ОЛІМПІЙСЬКОМУ», АЛЕ ТІШИТЬ, ЩО УКРАЇНА ПОЧИНАЄ ЦІНУВАТИ ЯКІСТЬ

- А ви завжди включаєте український репертуар до своїх виступів?

- У моїх концертах майже два відділи українського репертуару. За кордоном у свою концертну програму я завжди включаю українські пісні. Дуже гарно сприймає їх публіка, навіть не знаючи, про що мова, саму мелодику, темпоритми, такий наш особливий мотив.

Зокрема, 18 серпня я давала концерт у Будинку запису Українського радіо разом з Оркестром народної та популярної музики під керуванням Михайла Пікульського. Це їх спеціалізація, вони грають інструментальні українські твори і працюють із вокалістами саме над цим репертуаром. Крім того, я співала з репертуару Квітки Цісик «Ой, верше мій, верше». Мені дуже подобається її виконання, ще пам’ятаю в далекі часи я мала касету з її записами, дуже її люблю. Так само ми беремо авторські твори – чи «Журавку», чи «Як надійшла любов справдешня». Ми популяризуємо українське в силу наших можливостей. Я, наприклад, дуже люблю співати українські дуети з різними типами голосів – і з тенорами, і басами, і баритонами. Деякі колеги з Київського оперного театру також включають українські пісні у свій репертуар і цим популяризують національну культуру, як і я.

- Вас так виховали в національних традиціях? Чи це прийшло з часом?

- Справді, мене просто так виховали мої батьки, педагоги, які сформували мене, як особистість. У мене були українськомовні педагоги – в музучилищі ім. Глієра у Києві, й у консерваторії мала надзвичайну викладачку – Діану Петриненко, вони заклали цеглинки національної ідентичності. Ось зараз, коли брала участь у концерті в «Олімпійському», зустріла Тараса Петриненка, гарно з ним поспілкувалися. Ми не дуже часто спілкуємося, але підтримуємо стосунки, бо нас об’єднує це тепле ставлення до його мами, а мого педагога – Діани Гнатівни. Вона для мене такий народний соловейко, Народна артистка, професор, моя вчителька і натхненниця.

- До речі, ви згадали про концерт в «Олімпійському» до Дня Незалежності. Вас не здивувала пропозиція там виступити, адже зазвичай на такі події не запрошують класичних співаків?

- Ми виконували Скорика – це не зовсім класика, ну ясно, що й не попса, але це дуже популярна мелодія. Це було побажання на найвищому рівні, щоби я взяла участь у цьому концерті. Мені й ще моєму молодому колезі Валентину Дитюку, він співав «Чорнобривці», було приємно, що українці мають бажання слухати якісний продукт. Звичайно, у мене було здивування, коли подзвонили з театру і запропонували взяти участь у великому концерті до Дня Незалежності. Тим паче був дуже складний період, багато концертів, до кожного – репетиції, які так дуже затягувалися…

- Напружений графік серпня давався взнаки?

- У мене цей місяць був дуже складний – 18-го числа відбувся концерт у Будинку звукозапису Українського радіо, до нього було 4 репетиції, потім у нас був свій концерт в Нацопері, до нього також 3 репетиції, тобто дуже насичений графік. А 24-го числа в нас був концерт з Андреа Бочеллі, який приїжджав на святкування, мене попросили поспівати з ним дует і сольні твори. Це було важко, бо перед цим я дуже мало спала – лише кілька годин, бо так вийшло, що в “Олімпійському” ми репетирували до третьої години ночі, а наступного дня вже о 8-ій ранку в мене було інтерв’ю, через дві години – репетиція з Бочеллі, концерт із ним – о 17.00, а в “Олімпійському” – о 21-ій годині. Це був у мене дуже насичений день, мені було важко. Але думаю, що все пройшло нормально. Загалом, мені сподобалося, як Україна відзначила свій 30-річний ювілей – грандіозно, з розмахом.

- А що ви особисто вкладаєте в поняття «незалежність України»?

- Для мене незалежність України – це, насамперед, можливість спокійно і вільно висловлювати свої думки, навіть незгоду з чимось, тобто спокійно і вільно себе почувати у своїй державі. І я підтримую головний меседж, який був на “Олімпійському”, – «Незалежність у нашій ДНК», так воно і є. Бо якщо люди виходять на Майдан, на площу – висловлюють свої протести – це прояв демократії, це в нас у крові. І добре, що вже ми маємо змогу це робити. Ми щасливі, що незалежні, це треба цінувати. І я це ціную, бо для мене дуже важлива внутрішня незалежність. Тому я в цій країні й є, нікуди не виїхала. Я себе комфортно тут почуваю, займаюся своєю улюбленою справою.

- А все-таки, були пропозиції виїхати?

- Так.

- В Італію? Вас там дуже люблять, навіть ушанували найвищою державною нагородою Італійської Республіки, якою можуть бути нагороджені іноземні громадяни – орденом "Зірка Італії".

- І в Італію, і в Німеччину… але моє місце тут – в Україні. І я пишаюся цим. І нічого змінювати не планую.

- А нема якогось розчарування через те, що Україна визнала вас на державному рівні вже після того, як це зробили у Європі? Звання Народної артистки ви отримали в 2017 році, а орденом княгині Ольги були нагороджені торік…

- Я ніколи до цього особливо не прагнула, щоб якнайбільше собі медалей навішати, але це приємно. Для мене це дуже важливо, коли мої творчі зусилля, працю відмітила моя країна, у якій я проживаю, де мені комфортно, де я займаюся своєю улюбленою справою, де я є професіоналом. Визнання – це класно. І в моєму випадку – завжди було неочікуваним. Усі ці нагородження відбувалися спонтанно, я цього завчасно не знала, завжди був приємний сюрприз. «Заслужену» я отримала, коли була в Данії у 2013 році, «Народну» – в 2017, коли була в Лос-Анджелесі, в Америці, мені просто прислали на Вайбер Указ від президента. Я бачу – там моє прізвище, спочатку навіть не змогла зрозуміти, що це означає, а потім уже вчиталася, що присвоєно почесне звання. Це все неочікувано і тому подвійно приємно.

ПАНДЕМІЯ СТАЛА ШОКОМ ДЛЯ ТЕАТРІВ

- До пандемії коронавірусу у вас був шалений графік, світові театри, такі, як «Ла Скала», Віденська опера, «Метрополітен-опера», «Ковент-Гарден», радо запрошували вас на виступи, підписуючи контракти на кілька років. Яка ситуація зараз? Як вплинула ця криза на вашу роботу?

- Ніхто ж не очікував такого. Для театрів пандемія стала громом серед ясного неба, відлуння якого чути ще досі. Мене оголошення локдауну застало якраз у «Ла-Скала», я співала Помпадур. Одну виставу виконала, а дві інші скасували. Але, уявіть, ми вже були в костюмах, у гримі, публіка стояла з квитками в руках перед входом – і тут нам кажуть, що вистави не буде. Люди не могли зрозуміти, чому їх не пускають до залу. Тим більше, що туди так важко потрапити, діє складна система продажу квитків. Театри, якщо виставу скасували, платять компенсацію всім солістам і всій команді. Сума компенсації узгоджувалася в контракті, але ніхто не передбачав такої пандемії. І тому зараз усі контракти переглядаються, вистави, і навіть ролі, будуть уже в нових сезонах зовсім інші.

- Але театр потрохи відживає, чи готуєте нові партії в цьому сезоні, чи плануєте гастролі?

- Поступово все налагоджується. Звичайно, це залежить і від темпів вакцинації, чи будуть робити тести, на яких умовах ми будемо в’їжджати-виїжджати. Бо останні ці півтора року я їжджу за кордон, і ми здаємо ПЛР-тести на місці майже щодня, щоб нас допустили до репетиції, а потім – до виступу. Так, зокрема, працює Німеччина, і певно, всі країни Європи. У грудні, якщо все буде добре, їду до «Ковент-Гардену», там буду співати «Набукко». Я вже виконувала її там, вона мала великий успіх серед британців, тому запрошують знову. Поки лише там маю підписаний контракт, бо зараз, на жаль, ще ніхто не будує далекоглядних планів – усі в підвішеному стані й не знають, що може бути завтра.

Зараз у нас в театрі на основній роботі мені вистачає зобов’язань, великі вистави, до них репетиції. 23 вересня у Київській національній філармонії буде мій сольний великий концерт «Сузір’я оперних шедеврів», поки що всі сили спрямовую на нього. Маю свої місцеві плани, які потребують затрат як емоційних, так і фізичних, і розумових. Тут у мене не менша відповідальність, аніж за кордоном, а навіть більша, я так відчуваю.

- За кордоном простіше?

- Якоюсь мірою. Там інша система – stage gone, коли є не одна вистава, а 5, 9, 10. У тебе є можливість щось удосконалити, попрацювати, якщо зрозумів, що на перших не все вдалося. Плюс – так само є генеральна репетиція, яка прирівнюється до вистави, просто з меншою кількістю глядачів. Якоюсь мірою це простіше, але з іншого боку – дуже велика конкуренція, і ритм, і режим, ні в якому разі не можна хворіти, треба тримати себе в тонусі. Та коли в тебе тут в Україні один шанс, то треба одразу цю виставу заспівати так, щоб комар носа не підточив. Тут величезна відповідальність, адже важливо не просто досягнути цих вершин, а на них утриматися і увесь час перебувати.

- А як вам це вдається? Що саме потрібно, щоби втриматися на цьому оперному Олімпі – визнання публіки, запрошення від відомих театрів, позитивні відгуки критиків?..

- Насправді – особистісне ставлення до себе як до професіонала. Важливо, наскільки ти сам собі ставиш цю високу планку, оце для мене головний показник. Я до себе дуже вимоглива, так само – й до інших. І вважаю, що так правильно. Але деколи ловлю себе на думці, що аж занадто.

- Як ви вже зазначали, у вас багато партій, я нарахувала понад 20. Як встигаєте це все вивчати між перельотами, концертами, виставами?

- У мене є концертмейстер, яка у приватному режимі це все контролює. Вона приходить до мене додому, ми з нею багато годин займаємося, а потім ще й має змогу приїжджати до мене за кордон – і вже там відшліфовуємо, вдосконалюємо. Буває таке, що прилітаєш з Америки – не можеш зрозуміти, яке число, день, яка пора року (сміється), було в мене таке кілька разів. Деколи мозок відмовляється сприймати щось нове, таке буває навіть від улюбленої професії. Тоді вже розумієш, що треба таки якось і відпочивати, не зловживати цими перельотами. Бо буває так, що з Америки – в Японію, а звідти – одразу в Італію, це важко.

Мені, якщо чесно, цей локдаун трохи був потрібний. Я змогла відпочити, перезавантажитися. І як виявилося, окрім роботи ще є якесь життя навколо.

НЕПЕРЕДБАЧУВАНЕ ЖИТТЯ ОПЕРНИХ СПІВАКІВ

- Яка ваша улюблена роль? Аїда? Кажуть, за останні 50 років ніхто не зміг її виконати краще за вас.

- Ні, хоча Аїда для мене визначальна. Моя улюблена – це Норма Белліні. Була Манон у "Манон Лєско" Пуччіні, бо вона перші дві дії така більш комічна і динамічна, не драматична, а навіть у чомусь кокетка. Це мені дуже імпонує. А вже третя й четверта дії – більше драма, яка переходить у трагедію. І вже ця четверта дія, коли в неї відмирають всі органи слуху, зору, відчуттів. Вона це все осмислює, жахається…

І останній діалог дуже виснажливий. Якщо чесно, не люблю такі сцени. Я її не люблю ставити в концерти, бо ці емоції, переживання забирають всю енергію. І в цьому концерті, що відбудеться у вересні в Київській філармонії, стараюся не брати отаких «істеричних арій». Я цього наспівуюся у виставах, і це для мене виснажливо. Можу добу, а то й дві приходити після цього в норму, я дуже віддаюся. Манон я раніше любила, бо вона ще була для мене свіжою, але зараз найбільше мені подобається Норма. Це теж складнюща партія. Кожна роль класна, дорога моєму серцю, бо в кожну героїню вкладаю частинку душі, завдяки якій проживається на сцені ціле життя.

- Чи були у вас випадки, що ваш виступ не сприймала публіка?

- Не пригадую таких. Бувають, звичайно, більш вдалі вистави, є не дуже. Людина – вона ж не робот, трішки деколи щось може піти не так. Було, що кричали «бууу», один раз в Іспанії, й один раз у Німеччині. Це було давно, десь у 2014 році. Але таке лишається. Може, це й не мені, бо викрикнули, коли всі вийшли на поклон. Я це й не сприймаю так близько, бо не завжди кричать через те, що співак щось «накосячив», може – не сподобалась вистава чи з диригентом щось не те… Це право публіки, це демократично і нормально, не може ж усе подобатися на 100%.

Навіть нам, виконавцям, буває, якась продукція не подобається, але це наша робота. Ми приїхали за контрактом, і відпрацювати – це наше юридичне зобов’язання.

- А бувало, що ви не погоджувалися зі сценарієм?

- Якщо зашкалює, то звичайно. Говорю з режисерами, просимо, щоб десь там щось переробити… Особливо це стосується Німеччини, там же ж дуже люблять епатаж. Далеко не треба ходити, нещодавно в Мюнхені співала Макбет, де це все було настільки… що логіки було годі шукати. Але це в них такий менталітет – чим незвичайніше, тим цікавіше. А от наскільки це викликає незручності у самого соліста – це нікого не хвилює. Для них нормою є курити на сцені, лазити під час вистави, щоб усі коліна в крові...

А у Віденській опері одного разу страшенно травмувалася перед виходом. Зі сцени стирчав гвіздок, я зачепилася каблуком і так упала, що була тріщина в правому коліні й на лівій нозі розірвала сухожилля. Але все одно відспівала свої вистави – і «Тоску», і «Норму». А в кінці, як відомо, ці героїні стрибають: Тоска – з замку Сан Анджело, а Норма зі своїм тенором – у вогнище, приносячи себе в жертву. Так що уявіть собі, що я з тими травмами стрибала… така наша професія. Деякі вистави – просто дуже ризикові, а в Німеччині такі – якщо не кожна, то через одну. І в Парижі таке було, і в Х’юстоні, й у Барселоні, коли ставлять величезну конструкцію без поручнів, слизькі східці… ноги трясуться, але треба зосередитися і виконувати свою партію. Важко, але так треба зібрати силу волі, інакше ніяк, за тебе ж ніхто не вийде.

- Але коли вдячна публіка зривається в оваціях, певно, ці незручності забуваються. Де найбільше вас вразили?

- Колись у Сантьяго, в Чилі, на мене згори сцени посипалися пелюстки троянд, і навіть цілі квітки! І вони так сипалися й сипалися, майже 10 сантиметрів на сцені було. Я співала в опері «Атілла» з раннього Верді, моя роль була Одабелла, не дуже часто її дають, а в нас там було 5 вистав, і вже на останній, коли я виходила на поклон, посипалися ці пелюстки – було дуже приємно і неочікувано.

- Чи є різниця між українською публікою й закордонною?

- Звичайно, є. Навіть між українською публікою в різних областях. Я проти того, щоб щось там ділити чи порівнювати, але все одно трішки інші люди в різних регіонах, а тим більше – країнах. Американці – більш безпосередні, як діти, і так на все реагують: співаки, які тримають верхню ноту, особливо тенори, – наче якийсь цирковий номер для них. Іспанці теж діляться на каталонців у Барселоні, вони більш безпосередні, а в Мадриді – стримані. Італійці як італійці, вони відкриті та щирі, французи, як і англійці у Великий Британії, – дуже гонорові. Українці у нас щирі, відкриті й гостинні, безпосередні. Інколи, як я кажу, бувають «безалаберні», можуть запізнюватися на виставу, переступати через свого сусіда, на увертюру приходити, коли вже має бути цілковита тиша… Але це все залежить від виховання і поваги, насамперед до самого себе.

Люмила Гринюк, Львів

Фото: Маркіян Лисейко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-