Їхня перша пісня – «Яблуневоцвітно» - була написана в 13 років, коли перше кохання було лиш передчуттям юних сердець, але вони тонко відчули в тичининих рядках промінчик високої естетики серед «потворності радянської естетики».

Їх називають «останнім бастіоном високої поезії та музики у просторі сучасної української пісні».

Під їхню пісню «Рядок з автобіографії», на слова Оксани Забужко, проходить Марш патріотів – люди беруть її під свої стяги, оскільки розуміють енергетику, символи і смисли.

Їм цікаві тексти світових і українських класиків, але вони люблять співати пісні і на тексти сучасників. 

Вони завжди разом одна з одною і з Україною в серці. А вірші нашого великого пророка Тараса Шевченка у їхньому виконанні перетворюються на маленьку грецьку трагедію.

Сьогодні гостями Укрінформу є унікальний український дует «ТЕЛЬНЮК: Сестри» - народні артистки України Галя і Леся Тельнюк та продюсер Олег Репецький.

- 25 серпня, до 30-річчя Незалежності України ви готуєте грандіозне дійство «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко». Гасло вашого концерту «Шевченко повертає нам наші святині», але в соціальних мережах вже з’явилися дописи, мовляв, чому обрали таку локацію – «промосковську» Києво-Печерську лавру? 

Олег Репецький: До нас звернулася дирекція Національного історико-культурного заповідника «Києво-Печерська лавра» з пропозицією зробити потужну українську культурну акцію на території заповідника до 30-річчя незалежності. Ми подумали, що могли б це зробити – показати там програму «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко», яку ми створили в 2015-му році. 

Нам здалося, що слова пророка мають звучати в українській святині, оскільки Печерська лавра - це один із символів України, це наша історія, наша культура, наша освіта (Петро Могила, князь Острозький, Тарас Шевченко, Мазепа). Ми взяли програму «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко» і звернулися до нашого легендарного актора, режисера, корифея українського театру Федора Стригуна, щоб він ще й почитав поезію Шевченка. А читає він Шевченка – феноменально! 

Наголошую, що «Києво-Печерська лавра» – це Національний історико-культурний заповідник, який на наші з вами податки утримується! Там працює близько 400 людей, розташовані десятки музеїв, кілька культурних закладів, маса культурних інституцій. А монастир Української православної церкви Московського патріархату (саме через який і точилося обговорення щодо вибору локації для проведення заходу – ред.) займає далеко не всю територію і не є власником заповідника. Українці не повинні обходити свої святині через те, що там є хтось чужий. Ми, навпаки, маємо там бути активними і розраховуємо, що українці-патріоти підтримають нас — прийдуть, і разом ми відсвяткуємо 30-річчя незалежності України. 

Ще одна причина появи цих дописів – дехто хоче спеціально спровокувати конфлікт, щоб дійство не відбулося, комусь дуже не хочеться, щоб там були українські культурні заходи. 

ШЕВЧЕНКО ГОВОРИТЬ ПРО УКРАЇНУ У СВОЄМУ ЧАСІ, А СЛОВА ЙОГО ЗВУЧАТЬ ТАК, НАЧЕ НАПИСАНІ СЬОГОДНІ.

- Мені здається, тексти Шевченка не такі прості, щоб їх покласти на музику і перетворити на арт-рок, в якому ви працюєте. Як, хто і за яким принципом відбирав вірші в програму? 

Леся Тельнюк: Було по-різному. Ми створювали програму саме в період 2014-го року - в час українського протистояння - і все це відбилося в текстах. Я пам’ятаю, одна з пісень була написана, коли накопичення болю вже просто перевищувало всі можливі межі, і текст Тараса «І мертвим, і живим, і ненародженим» якраз проголошував те, що ми з Галею хотіли сказати. 

Галя Тельнюк:  «Схаменіться, недолюди!» - от саме це в ті моменти хотілося викрикнути! Бо те, що відбувалося на Майдані, коли почали стріляти в мирних людей, могли робити лише недолюди. Фактично, це був крик. І не крик відчаю, а крик обурення і підняття духу та сили тих людей, що на барикадах. Це не плач, це скоріше благородний гнів тих, які відстоюють свою країну, себе, які намагаються сказати дуже просту річ – ми маємо свою гідність, не смійте  піднімати на нас руку, не смійте нас принижувати.

Такі моменти, коли людина справді на межі, бувають може раз чи два за життя. Що й відчувається в цій поезії про межу між життям і смертю, між гідністю і безсоромністю, ницістю. 

Леся написала музику на цей вірш буквально за тиждень – 13 лютого вона написала – це майже містично було! Як передбачення, що зараз таки станеться кровопролиття… 

Л.Т.: Пісні програми «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко» можна поділити на три групи, деякі мають релігійну основу і глибоку асоціацію. Наприклад, проблеми єврейського народу, Ісая, Давидові псалми. Там саме асоціації цієї свободи, прагнення Бога, прагнення правди земної, людської і небесної. Шевченко говорить про Україну у Своєму часі, а слова його звучать так, наче написані сьогодні.

Потім – група пісень нам дуже близьких і дорогих – наприклад, «Росли у купочці», «Посаджу коло хатини», «Поставлю хату», де йдеться про любов, про стосунки чоловіка і жінки. Вони неймовірні, чисті, духовні. 

Також, в програму ввійшла надзвичайно чарівна пісня нашого видатного композитора Валентина Сильвестрова - «Садок вишневий». Дивовижний вірш.

О.Р.: Тобто, один блок – це переспівування псалмів, або переосмислення на національний ґрунт до нашої української сутності християнських вічних слів. У цьому Шевченко, як ретранслятор, звучить дійсно як пророк. Потім любовна лірика і щось красиве «Садок вишневий», «Ой, діброво», «І досі сниться». Дуже красиві тексти, дуже красиві пісні. Три різнопланові блоки, але вони прекрасно поєднуються. І глядачі, і слухачі завжди дуже добре сприймають цю програму. Вона легко слухається.

ЗНАЧЕННЯ ШЕВЧЕНКА В СВІТОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ НЕ МЕНШЕ, НІЖ ЗНАЧЕННЯ ВЕРГІЛІЯ, АРИСТОТЕЛЯ, ПЛАТОНА АБО ЦАРЯ ДАВИДА 

- Коли Шевченко прийшов у ваше життя? Мені здається, що діти його важко розуміють - має бути якийсь життєвий досвід. А на шкільному етапі сприйняття відбувається протест. Потім дехто до Шевченка повертається вже в дорослому віці, але не всі. Як у вас це відбулося? 

Г.Т: До нас він прийшов рано, і це не дивно, тому що ми особлива родина. Шевченко справді нас супроводжував від самого раннього дитинства. 

Але те що стосується сприйняття Шевченка загалом – воно справді відсторонене і віддалене, тому що його перш за все показують як національного борця, революціонера-демократа з причепленими до нього штампами. 

А Шевченка треба подавати в нашій українській літературі, як великого пророка, творця світової історії. І його значення в світовій літературі не менше, ніж значення Вергілія, Аристотеля, Платона, або царя Давида. 

Він говорив про Україну не лише в контексті наших внутрішньо-національних проблем і «ображеного села». Не треба сприймати його вузько, начебто він лише борець за кріпаків. Він боровся не лише за кріпаків, він боровся за людські душі. За душу, за гідність – він за це уповав до нас всіх. До своїх «рабів німих», яких він безмежно любив як батько, і яких намагався підняти, возвеличити до світового контексту. Шевченко не дає жодного шансу українцям бути «маленьким малоросійським гетто». 

Він про нас говорив як про ізраїльський народ колись говорив цар Давид - він так само до нього звертався і гостро, і з любов’ю. 

Своєю творчістю і своїм життям він довів, що Україна має значення в цьому світі, це не якесь маленьке загублене село, це – дивовижне містичне місце, де твориться історія, яка впливає на історичний європейський контекст, і що Україна має дуже велике значення в світі.

Л.Т.: Перша пісня на вірш Тараса Шевченка у нас з’явилася 33 роки тому. Вона називається «Не женися на багатій». Зараз вона стала майже народна – люди виконують її і не завжди знають, хто автор – вона має козацький дух і навіть трошки похідна. 

- Якщо б уявити, що Шевченко побачив сучасну Україну, ми його розчарували б чи ні? Ми й досі боремося, але у нас є багато здобутків і досягнень.

Г.Т.: Ну, він же мудра людина! Він прекрасно все розуміє. Він і так дивиться на нас. Історія твориться не за один рік, не за одну реформу, не за одне перетворення. Має відбутися дуже багато очищень крові і дуже багато перетворень в самих людях. І світ також рухається. Ми обов’язково прийдемо до України в кращому її вигляді. Але кожен, знову ж таки, уявляє це по-різному. 

О.Р.:  Шевченко – пророк, що бачив майбутнє. Він наче посередник між людьми та Богом, відкриває нам божественну волю. А як поет – він оптиміст. Людина, яка прощає і дає надію.  

ШЕВЧЕНКО НАСТІЛЬКИ ВЕЛИКА ПОСТАТЬ, ЩО ЙОГО БУДУТЬ «ЮЗАТИ» ХТО ЗАВГОДНО: І РОКЕРИ, І ПАНКИ!

- Зараз навколо постаті Шевченка відбувається багато цікавого – з того вусатого у смушевій шапці суворого дядька з портрету він перетворюється на живу людину – пристрасну і тонку особистість. Ось фільм «Тарас. Повернення» режисера Олександра Денисенка не так давно вийшов - там Шевченко дуже живий, навіть несподіваний для багатьох.

О.Р.: Пам’ятників Шевченку поставили найбільше в світі! І це добре, бо це означає, що для наших людей ця постать дуже важлива. І зараз нові пам’ятники десь в Португалії та Італії з’являються. Це необхідно для наших людей в еміграції, його символи мають бути, а з іншого боку, це – трошки монументалізм. До того ж, радянська школа зробила з нього мало не комуніста, не давала побачити в ньому нічого людського. Навіть цілі куски з біографії замовчувалися, і навіть ті самі портрети - обов’язково у шапці з вусами і в кожусі, ніби він в Петербурзі так ходив! Кажуть, що він там був бажаний у будь-якому колі, був душею компанії, світською людиною, інтелектуалом. 

Л.Т.: Але ж це і говорить про те, що його постать має настільки сильний вплив на людей, що всім хочеться дізнатися, пізнати його, романтизувати його образ по-новому, міфологізувати. 

О.Р.: Це настільки велика постать, що його будуть «юзати» хто завгодно: і рокери, і панки! Бо він дійсно видатний, а вдало – чи не вдало, це вже інше питання. 

- У 2019 році художник Олександр Грехов виставляв на станції київського метро Тараса Шевченка дуже несподівані зображення Тараса в рамках проекту «Квантовий стрибок Шевченка». Тоді це було сприйнято по-різному: хтось сказав: круто, осучаснили, а хтось назвав це знущанням чи паплюженням пам’яті.

Л.Т.: Під час одного з обговорень цієї теми, наш звукорежисер висловив цікаву думку, що треба брати з людей за це гроші.

- Типу, за експлуатацію відомого імені?

Г.Т.: Так. Має бути така система чи відповідний закон про те, що той, хто береться за Шевченка, хоче використати його в арті, писати на його вірші музику, або його озвучувати, має заплатити за це. 

Це як участь на виборах – якби кожен платив умовно по три тисячі гривень, щоб прийти на дільницю і проголосувати, то вже не кидали б свій голос за будь-кого!  Але, тут є інший бік – олігархічна система, там, де йдеться про гроші, одразу знаходиться той, хто може заплатити більше і викупити весь патент.

О.Р.: Я все одно кажу, що це добре, що його пробують адаптувати до різних жанрів, різним способом, нічого в цьому страшного немає! Я не думаю, що хтось зможе з нього зробити посміховисько, бо це неможливо.

- У кожній школі і до сьогодні регулярно проходять конкурси читців, діти декламують, в тому числі, вірші Шевченка. Є прекрасний Міжнародний проєкт-конкурс «Тарас Шевченко єднає народи», який заснувала народна артистка України Галина Яблонська. І якось вона поділилася зі мною спостереженням, що часто діти буквально «виплакують», «голосять» шевченкову поезію, хоча її треба сприймати і подавати інакше. 

О.Р.: Це просто штампи. В радянський час нам нав’язали, як його треба читати, як його треба сприймати.

Л.Т.: До речі, Федір Миколайович Стригун якраз читає дуже по-людськи. Це його велика акторська сила, і він абсолютно не заштамповано відкриває кожне слово. «Садок вишневий» Шевченко написав у казематі, по-суті, він у в’язниці написав цей світлий вірш про свій рай. Не про те, як мені тут важко, я тут помираю, у мене вирішується питання життя чи смерті, ні! Він бачив, отой рай, ту Україну. І пісня на ці слова надзвичайно вдалася, без сумніву. З музичного боку це якісь такі вібрації, якесь божественне відчуття цього українського раю.  

О.Р.: А діти, мусять читати той «Садок вишневий», як навчили в школі - з тяжкою проблемою, з якоюсь зіткнувся борець з вусами, скривджений, сирота, кріпак.. Шевченка треба переосмислювати і подавати в школі зовсім по-іншому, ніж він подається дотепер, що залишилося нам у спадщину від радянської школи.

- Повертаючись до структури вашого концерту - це будуть ваші пісні на вірші Шевченка та читання його віршів від Федора Стригуна?

Г.Т.: Так. Буде Національний президентський оркестр під керуванням Василя Яковича Василенка, народного артиста України, лауреата Шевченківської премії. Буде хор Київської опери - хормейстерка Анжела Масленнікова та буде легендарна постать, видатний актор театру та кіно Федір Стригун. 

Л.Т.: І буде присутність нас всіх на сцені одночасно протягом всього дійства. Ніхто не буде виходити-заходити, ми всі  перебуватимемо в цьому процесі – будемо слухати одне одного і знову відкривати для себе по-новому слово Тараса.

Г.Т.: І будемо в простір сіяти добро і любов. Це головне, що є у Шевченка - велика-велика любов.

Озвучена, оспівана нами поезія Шевченка – подібна до грецької трагедії, в якій є і плачі, і скорбота і разом з тим, неймовірної сили героїзм, що не потребує навіть перекладу.

 - Ви з цією програмою вже у багатьох країнах світу побували? Встигли до ковіду? 

Л.Т.: В такому вигляі, вона буде вперше показана. По-перше, буде задіяний хор. Маємо запис, але лише з симфонічним оркестром. А взагалі програму «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко» ми виконали з майже 30-ма різними оркестрами і в Україні, і за кордоном. На основі цієї програми також було створено проект «Шлях до свободи», який звучав у Парижі, Страсбурзі, Познані, Торонто. Там вона звучала з місцевими симфонічними оркестрами. У Вільнюсі показували з оркестром Міністерства оборони. І під клавіші (так, як вона вдома народжувалася, під рояль) часто виконували. Але в такому вигляді, як зараз, та ще й з Федором Стригуном – це буде щось унікальне і для нас. 

- Як за вашими відчуттями, коли ви показуєте свого Шевченка в Парижі чи в Страсбурзі, щось нове глядачам відкривається і про нього, і про нашу Україну? Який відгук від публіки?

Г.Т.: Звичайно, дуже сильний відгук і сильна реакція. Тому що західний слухач вже знайомий з деякими зразками української академічної музики, можливо, знайомий з нашим фольклором, з нашими етногрупами, які туди приїздять, але вони зовсім не знають нашої співаної поезії. Вони не знають нашої поезії взагалі! 

А тут важливість в тому, що звучить високе поетичне слово, вдало покладене на сучасну музику, музику високого ґатунку. Леся дуже талановитий композитор, вона сама є поетом, тому  відчуття поезії у неї надзвичайно сильне. 

Західний слухач для себе відкриває драматизм нашої поезії з музикою, з виконанням. Озвучена, оспівана нами поезія Шевченка – подібна до грецької трагедії, в якій є і плачі, і скорбота і разом з тим, - неймовірної сили героїзм, що не потребує навіть перекладу.  Хоча на екрані є переклад, але не поетичний. 

І іноземці все розуміють, вони відкривають для себе Україну зовсім в іншому аспекті, в дуже глибинному, не лише історичному, а ще й в контексті сучасному і дуже-дуже емоційному.

Л.Т.: Тут важливий сердечний імпульс,  емоційна складова пісні, подача – тут багато важливих складників.

Г.Т.: І не лише на емоційному рівні. Вона змушує мислити, думати, здогадуватися про що йдеться.  

Л.Т.: Іноземці після наших виступів часто кажуть таку фразу: «ми відчули вашу країну, ми відчули ваш народ і ми зрозуміли, що у вас відбувається зараз». Бо багато хто і не знав нічого. Багатьом просто відкрилися очі, наскільки сильні і болісні трансформації відбуваються в нашій країні.

МИ ЛЮБИМО СПІВАТИ ПІСНІ НА ТЕКСТИ НАШИХ СУЧАСНИКІВ, ЯКІ ДОНОСЯТЬ СПРАВЖНЄ ПРАВДИВЕ СЛОВО ПРО СЬОГОДЕННЯ.

-Крім Шевченка, у вас багато пісень на вірші класиків і сучасних поетів. Чиї тексти ви ще поклали на музику? 

Л.Т.: Так, багато: Богдан-Ігор Антонич, Леся Українка, Василь Стус, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Павло Тичина, Олена Теліга, Сергій Жадан, Оксана Забужко, наш батько Станіслав Тельнюк, Іван Козаченко, Пауль Целан, Роза Ауслендер, Райнера Марії Рільке, Павло Іоанн ІІ. 

Нам цікаві тексти світових і українських класиків, але ми любимо також співати пісні на тексти наших сучасників.

От, у нас є пісня «Повертайся живим» на вірші Іри Цілик. Яка стала справжнім хітом. На вірш Романа Семисала, який сам є актором, який пішов  на фронт і став поетом. Пісня на його вірш «Мені тебе не вистачає» і дотепер виконується нами мало не в кожному концерті. 

Ці вірші резонують в наших з Галею душах, і ми беремо їх у свій репертуар.

Також є чудові програми на Галині вірші: «Жовта кульбаба», зараз ще будуть «Різдвяні пісні» на її вірші, і «Сонмо» - це взагалі щось фантастичне.

- З власними поетичними рядками легше працювати? Напевно, ви ж їх більше відчуваєте, як покласти на музику? Все ж таки з чужими віршами, навіть з геніальними, складніше, напевно? 

Л.Т.: Так-так, не завжди воно легко відбувається, але буває і так, що пісня іде просто аж пливе.

Г.Т.: А буває - на власні вірші виходиш на сцену і починаєш слова забувати (сміється). І скільки разів таке бувало - стоїш на сцені і злишся на себе, думаєш, та що ж ти там таке написала, що згадати не можеш? 

- Заново скласти треба!

Г.Т.: Та так і робиться інколи, на ходу. Хоча, от якраз вчора ми говорили про те, що вірші краще не переробляти, вже як ти вірш написав - залиши в тому часі, нехай він таким і залишається, бо вірш несе в собі певну енергію. Але бувають винятки.

МУЗИКАНТИ ВЕСЬ ЧАС СТРЕСУЮТЬ-СТРЕСУЮТЬ, АЛЕ ХОЧУТЬ ЦЕ РОБИТИ ВСЕ ОДНО

- Ви ж тільки наживо працюєте? Це ж постійний стрес, чи можливо до нього звикнути?

Сестри посміхаються і кивають: - Стрес.

О.Р.:  Я от дивуюся, як вони можуть тримати в голові стільки різних програм! Це десятки текстів і Леся ще й грає часто, тобто, це подвійне навантаження.

Г.Т.:  Але ж ми це любимо.

Л.Т.: Так, ми це любимо. Музиканти, весь час стресують-стресують, але хочуть це робити все одно. Тому що це дійсно душевна терапія і творча людина цього прагне. Але найважливіше – це бажання поділитися тим, що ти маєш…

Л.Т.: Навіть, коли нас просять використовувати наші пісні, ми даємо дозвіл практично завжди, тому що вони повинні іти в люди, повинні жити. 

У нас навіть був такий цікавий випадок – один хлопчина з Львівської політехніки подався на «Голос країни», і не повірите, з якою піснею!  Він взяв нашу пісню «Мені однаково» на вірш Тараса Шевченка з циклу «В казематі»! Він іноземець (з В’єтнаму), але з таким болем, і так глибоко відчуваючи, заспівав цю пісню… Сказав, що це пісня, яку він прагнув заспівати і показати людям. 

О.Р.:  Часто пісня отримує якесь своє окреме життя – от, «Повертайся живим» - ви можете в мережі подивитися, скільки її переспівало людей, скільки було перформансів, і дитячих, і шкільних флешмобів. 

- Це найкращий, напевно, відгук, коли твоя творчість іде в самостійне життя, це величезна моральна нагорода. А взяти вашу пісню «Рядок з автобіографії» на вірш Оксани Забужко! Цікаво, які відчуття і переживання, коли вашу пісню беруть фактично під стяги, і з нею йдуть на Марші патріотів? 

Л.Т: В такі моменти розумієш, що ти відповідаєш за кожне слово і за кожну ноту, і за все, що ти робиш, перед людьми - від маленьких дітей, які, до речі, зараз співають також «Рядок з автобіографії», до старших.

Г.Т.: Очевидно, що людям, які йдуть під нашими стягами, потрібна  енергетика цієї пісні – там закладені символи і смисли. 

О.Р.: Дивовижно те, що навіть маленькі діти, коли її співають, наслідують Галин голос і посил – низьку оцю подачу. В таких речах народжується суть, яка продовжується потім, яка дає людям розкрити їхні серця, це такі маленькі засоби, які допомагають розкрити свою душу і відчути себе.

ДЛЯ НАС ДУЖЕ ВАЖЛИВА ПЕРША РЕАКЦІЯ, ЯК ЛЮДИНА ВІДЧУЛА ПІСНЮ, А НА БЛИЗЬКИХ ЛЮДЯХ ЦЕ ДУЖЕ ВИДНО

- Хто ваш перший слухач? Я розумію, що вам в цьому плані пощастило, тому що ви насамперед є одна у одної, але, хто першим оцінює вашу дуетну творчість? 

Л.Т.: Це завжди трошки щемно і навіть стискається горло від цього, але ми показуємо, звичайно, і чоловікам нашим, і дітям. Радо ділимося, тому що для нас дуже важлива перша реакція, як людина відчула пісню, чи запалилася вона внутрішньо, чи це пробудило її, чи викликало якісь емоції. А на близьких людях це дуже видно. 

Потім далі – вже в студії робимо демо варіанти, дивимося, як інші реагують. Але в основному, наша з Галею реакція для нас найважливіша, найправдивіша оцінка нас самих.

А бувають такі для нас дуже несподівані речі. Ми зробили рейтинг пісень в інтернеті, де люди обирали, яку на концерті ми повинні будемо виконати. І раптом повискакували пісні з якихось дуже давніх програм, які, виявляється, люди люблять і хочуть їх ще раз почути.

От, буквально днями хтось проголосував за пісню «Яблуневоцвітно». Це - одна з наших перших пісень, написана, коли нам було по 13 років! Це пісня, з якою ми взагалі стартували як дует. Вона перша вийшла, ми її потім в концерти стали включати, в шкільні спочатку, ми ж ще дуже юні були. Пам’ятаю, як батько буквально розкладав і пояснював нам цей вірш Тичини по слову і по рядку. І коли Леся писала на нього музику, ми розуміли, що йдеться про перше кохання і про перші тремтливі почуття, хоча ми тоді ще зовсім не пережили того першого кохання (посміхаються).

Але то були настільки красиві, незвичайні, несподівані слова, особливо в реаліях радянських 80-х років (коли всі готуються до Олімпіади в Москві, відповідний інформаційний фон), і раптом у нас вдома з’являється: 

«Не дивися так привітно 

Яблуневоцвітно 

Стигнуть зорі, як пшениця: 

Буду я журиться». 

Ми прагнули вхопитися за це світло, за цей промінчик високої естетики, за цю тремтливу красу, яка все-таки в нас була, і батько з мамою намагалися в нас це зберегти, щоб народжувалося саме це. Буквально, закрити вікна і не чути те, що лунає знадвору – цих бойових маршів Олімпійських ігор, радянської музики, радянської естетики, і всього потворства, яке несла радянська культура, і яку ми по сьогоднішній день відчуваємо. 

АПАТІЯ, ДЕПРЕСІЯ ЧИ ПЕСИМІЗМ – МИ ВЖЕ НЕ МАЄМО НА ЦЕ ЧАСУ!

- Ви вже стільки років разом працюєте, творите, чаклуєте музику. У кожного митця бувають періоди апатії, якихось творчих застоїв, переживань, роздратувань. Чи буває у вас таке, що все, я під дахом, мене не чіпати? Як ви з цих періодів виходите, як ви одна одну підтримуєте? 

Л.Т.: Дуже актуальна тема, ви так попали просто у саму серцевину.

Г.Т.: Так, в точку (сміються). Апатія, депресія, чи песимізм – ми вже не маємо на це часу! Це вже в минулому, коли здавалось, що в тебе віз часу попереду й ти можеш побути спочатку в депресії, потім – в творчому пошуку. Вік людський – дуже короткий і треба встигнути сказати все, що ти хочеш, за той час, який тобі відміряно на цій землі, та ще й залишитися при цьому людиною, зберегти душу і тіло. Немає часу на хандру, хоча іноді хотілося б позаламувати руки та постогнати: «ой-ой-ой, як же мені тяжко, поможіть, люди добрі, який я нещасний» (сміються). 

Л.Т.: Але насправді бувають більш активні робочі фази творчості, коли ми більше створюємо. Минулого літа у нас була активна фаза «Різдвяних пісень». Карантинний період ми дуже активно використали. І зараз бувають навіть такі накладки, що одного дня один концерт на одну тему, а наступного дня - на іншу. Оце найважче, тому що тоді все треба втримати у голові і вміти «переключити» ці теми.

О.Р.: Взагалі для сестер депресія чи стан якогось безділля – нехарактерні. Інше, що для творчості потрібні певні житейські обставини – треба зуміти організувати простір для творення нового. Для цього треба спокій, самозаглиблення. А коли весь час поїздки, зйомки, спілкування, коментарі пресі треба дати…

- От тут, дозвольте мені від імені всіх прихильників творчості сестер Тельнюк подякувати Галі й Лесі за їхні прекрасні пісні і музику, а вам – за те, що створили для них цей життєдайний надихаючий простір! Зазвичай, жінці доводиться обирати між кар’єрою/творчістю і сім’єю/побутом, а тут – ви їм допомогли все гармонійно поєднати! (Олег Репецький є не лише продюсером, але й чоловіком Лесі Тельнюк. Чоловік Галі Тельнюк – Назар Стригун – директор проєкту «ТЕЛЬНЮК: Сестри»).

О.Р.: Вони справді прекрасні і дуже багато нам дають… А в даному випадку, якщо говорити про сестер, то, без сумніву, це велика нагорода в житті - бути в співпраці з ними. І особисто для мене - це один з найбільших сенсів мого життя.

Любов Базів. Київ

Фото Євгена Котенка та з особистого архіву Олега Репецького