Іван Дзюба. В дорозі до України

Іван Дзюба. В дорозі до України

Укрінформ
До дев’яносторіччя з дня народження видатного українського письменника, академіка, державного і громадського діяча

Івана Михайловича Дзюбу в день його високого ювілею особливо і представляти, мабуть, не треба: академік, письменник, автор понад 30 книжок, громадський діяч, Герой України (2001), але для покоління, яке виросло вже в незалежній країні, варто хоча б коротко розповісти, що саме він зробив, аби країна стала вільною.

КНИГА ПРОТИ РУСИФІКАЦІЇ ЯК ЗАГРОЗА РАДЯНСЬКІЙ СИСТЕМІ

Власне, знаменитим Іван Дзюба став, коли написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і надіслав керівництву УРСР в надії, що нагорі дослухаються і «виправляться». Не почули. Натомість рукопис поширився у «самвидаві» і побачив світ за кордоном: українською, російською, англійською, французькою, італійською, китайською мовами. Працю молодого вченого радянська влада розцінила як загрозу системі, адже автор виступив на захист права українців на рідну мову, використання її в усіх сферах і проти русифікації. А це суперечило позиції Кремля, вона не змінилися і через піввіку. Навіть в сучасних реаліях з Москви вказують незалежній державі, якою мовою розмовляти. Тож «Інтернаціоналізм чи русифікація?» досі зберігає свою актуальність.

Рідні краї Івана Дзюби
Рідні краї Івана Дзюби

Але тоді, в час появи цієї праці, за свої погляди талановитий вчений і публіцист поплатився спочатку кар’єрою, а згодом і свободою. Так сталося, і, певно, невипадково, що поява «антирадянської», за тогочасним офіційним формулюванням, книги співпала в часі з першим в СРСР публічним протестом проти політики влади, в якому взяв участь і Іван Дзюба. У вересні 1965 року він разом із Василем Стусом і В’ячеславом Чорноволом під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» в кінотеатрі «Україна» висловили обурення таємними арештами в середовищі української творчої інтелігенції. Дзюба втратив роботу у видавництві, залишившись під «ковпаком» репресивної системи.

У січні 1972 р., під час проведення провокаційної операції КДБ «Блок», Іван Дзюба був затриманий, виключений зі Спілки письменників, заарештований і засуджений на 5 років позбавлення волі за «антирадянську діяльність». У листопаді 1973р. помилуваний. Робота коректором у заводській газеті була приниженням, але і порятунком від нестатків, яких письменник і родина зазнавали впродовж кількох десятиліть.

Із сімейного альбома
Із сімейного альбома Івана Дзюби

 Тільки в рік проголошення Незалежності України Іван Дзюба був реабілітований. Тоді ж йому присуджено Державну премію імені Т.Г.Шевченка. Перед тим, у 1989-ому він стає одним із співзасновників Народного Руху України. На відміну від багатьох сподвижників не йде до парламенту, але не відмовляється очолити в 1992 р. Міністерство культури України, в якому працював два роки. У 1999 – 2005рр. очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

ФОРУМ УКРАЇНІСТІВ СВІТУ В ДОНЕЦЬКУ, ІНІЦІЙОВАНИЙ ІВАНОМ ДЗЮБОЮ

Тоді й пощастило мені познайомитися з Іваном Михайловичем. Трапилось це після моїх відвідин Держкомтелерадіо України та інших установ з проханням про підтримку газети «Донеччина», яку я редагував у Донецьку.

- А я вас уявляв людиною зі старшого покоління, – зізнався на початку розмови Іван Михайлович, і ми почали згадувати незабутніх земляків з Донеччини, відомих українських письменників – Павла Байдебуру, Григорія Кривду, Андрія Клоччю… Слід зазначити, що письменники краю активно співпрацювали з газетою. Своєю чергою Іван Дзюба в ті роки слідкував за газетою, знав, як непросто нам працювати, як ми потерпаємо за свою патріотичну позицію, і намагався нам хоч якось підсобити. Клопотав, зокрема листом в облдержадміністрацію – безрезультатно.

 І все ж заступництво відомого вченого і державного діяча тоді допомагало нам вистояти, а співпраця редакції з ним стала системною. Через обласну газету Дзюба спілкувався з земляками, згадуючи своє дитинство в селі Миколаївка Волноваського району, де народився 26 липня 1931р., роки навчання в школі села Оленівські Кар’єри (тепер Докучаєвськ), Сталінському педінституті (тепер Донецький національний університет імені Василя Стуса у Вінниці). Судячи з листів до редакції, спогади про пережите Дзюбою і донеччанами в трагічні 1940-50 роки минулого століття, читачі сприймали з помітним зацікавленням. Згодом у своїй книзі «Спогади і роздуми на фінішній прямій» він більш докладно розповів, як радянська влада русифікувала Донбас. Та і всю країну.

Іван Дзюба (другий зліва) у колі учасників Міжнародного конгресу україністів у Донецьку (2005р.) Поруч Дзюби теж лауреат Шевченківської премії Микола Жулинський, а донецькі митці Василь Рябенький і Василь Василенко отримають найвищу державну премію в 2014р.
Іван Дзюба (другий зліва) у колі учасників Міжнародного конгресу україністів у Донецьку (2005р.) Поруч Дзюби теж лауреат Шевченківської премії Микола Жулинський, а донецькі митці Василь Рябенький і Василь Василенко отримають найвищу державну премію в 2014 році

 Пригадується приїзд Івана Дзюби на Донеччину влітку 2005-го року, коли в Донецьку відбувся форум україністів світу. Іван Михайлович був одним з ініціаторів його проведення на своїй малій Батьківщині, а наша редакція взяла на себе інформаційну підтримку форуму, підготувавши, зокрема, спецвипуск, у якому була стаття Івана Дзюби. В кількох наступних номерах ми опублікували уривки з його доповіді на форумі про Донецьку складову української культури. «Це був останній конгрес Міжнародної асоціації україністів, проведений не в Києві», – нагадав якось один із активних його учасників, професор Донецького національного університету Анатолій Загнітко. Під час форуму Іван Михайлович встиг навідати свою малу Батьківщину, пам’ятні з дитинства Оленівські Кар’єри. Все там змінилося, стало іншим…

 З обранням у 2010 р. проросійського президента наступ на міцніючі паростки українського духу посилився по всій країні, зокрема і в Донецьку. Так несподівано позбувся посади ректора Донецького національного університету Володимир Шевченко, який підтримував почесного доктора ДонНУ Івана Дзюбу і дуже пишався, що випускниками вишу є три Герої України – Василь Стус, Іван Дзюба та Віктор Смирнов (плавець - паралімпієць). До речі, сам ректор теж удостоївся звання Героя України. З його відстороненням втратила актуальність ідея Дзюби передати свою власну бібліотеку рідному вишу.

Кандидат філологічних наук Марія Кушмет з книгою свого земляка з Волноваського району Донеччини (2013)
Кандидат філологічних наук Марія Кушмет з книгою свого земляка з Волноваського району Донеччини (2013)

«ПЕРЕМОГА НАСИЛЬСТВА І ЗЛА НЕ БУДЕ ДОВГОВІЧНОЮ»

 Тим часом узурпація влади в одних загребущих руках призводила до абсолютно диких рішень і вчинків. Так у Донецьку Ворошиловський райсуд заборонив громаді відзначати 24 серпня 2011-го року День Незалежності біля пам’ятника Т.Г.Шевченку! Та люди все одно зібралися. Кількох активістів цього зібрання влада намагалася потім засудити.

 У той тривожний час виникла ідея поспілкуватися з інтелектуальним опонентом чинної влади Іваном Дзюбою і, передусім, про те, чому опинилися в такій ситуації, коли рівно через 20 років країну намагаються повернути в ув’язнення, з якого вона вирвалася. Без зволікань підготував запитання і відправив їх електронною поштою, знаючи, що Івану Михайловичу ліпше самому написати, ніж спілкуватися наживо. Він відгукнувся на наше звернення дуже оперативно. За десять днів інтерв’ю було в редакції і вийшло під заголовком «Академік Іван Дзюба: Хай кожен іде своїм шляхом. Але бажано, щоб цей шлях вів до України, а не від неї…».

 Дозволю собі зупинитися тільки на одному, але дуже характерному фрагменті з цього інтерв’ю – щодо логіки розвитку українського суспільства: «Колись класик говорив, що результат людських дій завжди виходить не таким, на який люди сподіваються (мався на увазі суспільний результат суспільних дій). Зрештою, це відома істина, підтверджена всіма революціями в світі. І все-таки якась логіка мабуть є. Вона в тому, що суспільна людина дедалі менше згоджується терпіти насильство, і тому перемога насильства й зла не буває довговічною. Навіть, після найтемнішої ночі зійде сонце, хай і захмарене».

 На мій погляд, це були пророчі слова менш як за два роки до Революції Гідності. Вийшло те інтерв’ю в «Кримській світлиці», а згодом у книзі спогадів Івана Дзюби «Не окремо взяте життя» (2013) під символічною назвою «Донеччиною» починав – «Донеччиною» завершую», адже саме в «Радянській Донеччині» в 1950-му з’явилися перші студентські замітки Івана Дзюби.

 …Вже в статусі викинутого з окупованого Донецька українця мені вдалося побачитися з ученим у Києві. Зустріч його судячи з усього, схвилювала, зокрема тому, що йому була вручена нагорода краєзнавців області на чолі з Валерієм Романьком, які відзначили легендарного земляка знаком «Почесний краєзнавець Донеччини». Згадали спільних знайомих: хто виїхав з краю на початку війни, а хто залишився через життєві обставини. Насамкінець Іван Михайлович порадив звернутися до професора Станіслава Кульчицького з Інституту історії НАНУ, який видав «Донецьку рану України» Дзюби, мовляв, може знайдеться примірник і для мене. Так згодом і сталося. Мені випало прочитати цю книжку на Донеччині, за пару десятків кілометрів від лінії зіткнення. Там особливо гостро відчуваєш написане автором:

 «Хоч би якою стала Донеччина в наступні роки…– миру і спокою не буде ні в Україні, ні на Донеччині. Довічний володар Російського царства Путін не відмовиться від своїх зазіхань і не послабить провокацій та диверсій – не лише на Сході України. Однак за будь-яких обставин на Донеччині житимуть не самі лиш ідейні ліліпутінці й темні шалапутінці, а й люди, які вже відчувають, або ще відчують, що їх вплутали в чужу жорстоку гру. Пережите впливає і вплине на погляди і настрої багатьох. По різному. Хтось прозріє. Хтось утвердиться в своєму українстві. Хтось звинувачуватиме Україну в усіх бідах війни і ще більше озлобиться… Але над усіма тяжітиме пам’ять смертей, каліцтв і руїни. І якщо не всі, то багато хто з них будуть невільниками своєї злоби й ненависті. Або своїх моральних травм. Або своєї пам’яті. Це буде найтяжча спадщина. І як їй дати раду? Як з нею буде жити?»

 *  *  *

 …Багато добрих слів уже написано про Дзюбу, зокрема і в нинішній ювілейний для нього рік. Його творчий доробок настільки великий, змістовний, глибокий і багатогранний, що про нього фахово мають говорити літературознавці, правозахисники, філософи, культурологи. І, безсумнівно, скажуть, бо, як зауважив член-кореспондент НАНУ Анатолій Загнітко «Іван Дзюба постійно перебуває на передньому краї – там, де схрещуються думки у двобої і де вирішується питання не тільки сучасного Української Держави, але насамперед її майбуття».

А ще Іван Михайлович Дзюба, який ніколи не був спортсменом, мені чомусь видається бігуном, якому суперники пророкували поразку і перешкоджали на дистанції, а він настільки змужнів на битих українських дорогах, що сам відміряє шлях і далі долає свій марафон. Нам, шанувальникам його таланту й мудрості, можна пишатися, що ми є сучасниками цієї видатної особистості.

Ігор Зоц, журналіст з Донеччини
З-поміж світлин - й фото з архіву автора

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-