Андрій Римарук, виконавець головної ролі у фільмі «Атлантида»
Після перемоги «Атлантиди» на Венеціанському фестивалі італійська преса замість «конфлікт на сході України» почала писати «війна»
08.07.2021 19:06

На нещодавньому Міжнародному кінофестивалі "Корона Карпат" у Трускавці серед переможців був фільм українського режисера Валентина Васяновича "Атлантида". Він отримав приз у номінації "За пошукове вирішення суспільно-значущої теми".

Це чергова нагорода фільму. Першою був головний приз за найкращий фільм у вересні 2019 року на 76-му Венеціанському міжнародному кінофестивалі в секції Orizzonti (Горизонти). На честь цієї перемоги над головною локацією форуму – островом Лідо – було вперше піднято прапор України. Також найкращим фільм був названий на кінофестивалях у Франції та Мексиці, в Японії отримав приз журі, в Іспанії – був нагороджений за найкращу операторську роботу.

Загалом у «Атлантиди» на сьогодні вже два десятки нагород різних міжнародних фестивалів кіно. В Україні цього року він отримав звання «Найкращий фільм» V Національної кінопремії «Золота Дзиґа».

У фільмі описуються події 2025 року після майбутньої перемоги України у війні з Росією. Окупований Донбас повернуто до складу держави, але його території визнані непридатними для життя. Однак на тлі спустошення і руїн народжується нове кохання.

Головну роль у фільмі зіграв Андрій Римарук, який до цього був далекий від кінематографії. Він воював на передовій на Донбасі, а нині працює у Благодійному фонді допомоги армії «Повернись живим».

У нашій розмові Андрій розповів, як потрапив у кіно, про складнощі зйомок, про те, як особистий військовий досвід допоміг йому передати на екрані драматизм життя людини, якої торкнулася війна, а разом з нею – смерть, втрати, безвихідь... Розповів про себе в кіно і поза кіно, про фільм і про війну, яка на сході України триває досі.

ВІЙНА ВІДКРИЛА МЕНІ МЕНЕ

- "Атлантида" - це мій перший фільм. Але не останній, як виявилося, - каже Андрій. - Я не займаюся акторською діяльністю так, як всі - не роблю фотопроби, не розсилаю резюме, портфоліо, нічого такого не роблю. Мені зателефонували, запитали: "Хочеш у нас зіграти?". Ну, не питання. Питаю: "Що треба?". Мені вислали сценарій, я почитав, вивчив, "надів" це на себе, пішов відіграв і повернувся... І так вже не вперше.

- Де ви раніше вчилися і працювали?

- Родом я з Івано-Франківська. Закінчив у Києві Національний педуніверситет ім. Драгоманова за спеціальністю психологія. До АТО працював власкором "Фактів" у Донецьку, потім у газеті "Донбас". Пізніше потрапив у ДТЕК, в пресслужбу ПЕМ – Енерговугілля, але там трохи пропрацював і мене перекинули до Львова. До Донецька я вже не повертався. Попрацював у Львові, потім вже у Києві в аналогічних комерційних структурах. А потім почалася війна.

- Як потрапили на фронт?

- Мене мобілізували на самому початку 2015 року. Призвали у Києві, направили до навчального центру, а звідти – відразу ж на війну.

Мені було тоді 30 років. Прослужив 1 рік 4 місяці - від початку 2015-го по травень 2016-го, і демобілізувався.

Починав у Станиці Луганській, потім у травні нас перекинули до Авдіївки, наприкінці року вивели трохи на полігони. І ось вже з березня 2016 року по мобілізації, два місяці я був у Торецьку, в Жованці, біля Майорська тощо.

Ще на фронті я був знайомий з директором Благодійного фонду "Повернись живим" Віталієм Дейнегою. Вже тоді він мені натякав, що забере до себе. І ось 5 років я працюю у цьому фонді і займаюся виключно армією.

- Наскільки на вас вплинула війна?

- Я не погоджуся з думкою, що війна людей змінює. Можливо, є і таке. Але вона більше відкриває тебе і твою сутність. І вона відкрила мене з іншого боку.

Якби мені хтось сказав, що я у Венеції ходитиму червоною доріжкою, сидітиму в одному залі з Бредом Піттом і світовими зірками з Голлівуду, я б запитав: "У вас що, температура?"

- Коли це було?

- Фестивальне життя фільму "Атлантида" почалося у серпні 2019 року, коли ми потрапили на конкурс Орізонті (програма "Горизонти") на 76-й Міжнародний Венеціанський кінофестиваль. Ми тоді взяли головний приз. Це був старт всьому. Венеціанський кінофестиваль - найстаріший у світі. І от вперше за 76 років там підняли прапор України. Це історичне досягнення.

Ми тоді трохи загубилися в інформаційному просторі: триває церемонія нагородження, режисер сидить, нервує, думає, що говорити зараз на сцені, а я сиджу і читаю йому новини: Сенцова відпустили. Так, того дня Олега відпустили з російської в'язниці.

МАРІУПОЛЬ, НІКОПОЛЬ, КИЇВ, ОРБІТА

- Як довго знімали фільм? І де?

- Фільм ми почали знімати на початку 2018 року, це був невеликий блок на початку лютого у Маріуполі. Потім ми туди заїхали, напевно, ближче до кінця лютого і виїхали 10 квітня. Тобто, трохи більше місяця ми знімали у Маріуполі. Там було знято 70% фільму. Тому природні декорації у фільмі - це Маріуполь, його околиці, гранітний кар'єр, металургійні комбінати. Решту дознімали у Києві.

Правда, нас не пускали на сам металургійний комбінат, і там, де у фільмі є кадри, коли з чана виливається рідкий метал – це ми знімали у Нікополі на феросплавному заводі.

А сам цех меткомбінату для деяких епізодів у стрічці ми побудували на Ленінській кузні в Києві. Там, де бійка показана на меткомбінаті, де мій друг здійснює самогубство, – все це знімали у Києві.

Епізод, де головний герой повертається в свою напівзруйновану квартиру, ми знімали в Орбіті Черкаської області. Там мали будувати атомну станцію і з часів Радянського Союзу стоять кілька недобудов для співробітників. Це занедбана недобудова. Ну і художники-постановники постаралися...

З ЯПОНСЬКИМИ ГЛЯДАЧАМИ ДО ДРУГОЇ ГОДИНИ НОЧІ ГОВОРИЛИ ПРО ВІЙНУ

- Фільм був готовий наприкінці 2018 - на початку 2019 року. Я його вперше повністю побачив на екрані, коли ми його здавали в Держкіно.

І після почалося його фестивальне життя. Спочатку Венеція, а потім був показ на фестивалі в іспанській Севільї, у Варшаві, Празі, в Токіо, в Мексиці, у Франції. У Венеції ми взяли головний приз - за найкращий фільм, потім у Мексиці - теж за найкращий фільм.

Звичайно, цей фільм подарував мені можливість побачити світ. Наприклад, фестиваль у Франції проходив в Альпах, на висоті 2 тис. метрів...

- Яку мету ставили перед фільмом його творці?

- Спочатку сценарій був трохи іншим. Васянович знімав сьогоднішній день. Але йому щось постійно не подобалося, і він вирішив піти у майбутнє.

Думаю, режисер не помилився, тому що коли знімаєш фільм про майбутнє, взагалі ніщо не стримує. Васянович, звичайно, спирався на факти, які вже є, – екологічна складова, посттравматичний синдром, пошуки зниклих безвісти тощо. Це вже факти. І він на цих трьох стовпах будував весь фільм. Тобто життя людини, яка весь фільм намагається бути сильною і побороти свої страхи, переживання і залишитися живою. Тому що він так само, як його друг, міг покінчити життя самогубством.

Японці назвали головного героя фільму, його сюжетну лінію "шляхом самурая". Тобто, людина пройшла всі кола пекла і залишилася живою.

І взагалі, найбільше фільм для публіки зайшов в Японії. Цим людям не треба розповідати, що таке війна. Вони після Другої світової досі ще відходять, досі рефлексують на цю тему. Показ фільму закінчився, а вони засипають питаннями. Нас з кінотеатру виганяють, бо вже північ, їм треба зачинятися, а глядачі ще стоять з тобою і на вулиці - до другої години ночі спілкуються. Це було чудово. Кожен хотів згадати, відчути і розповісти, як це було у їхніх батьків, їхніх предків під час Другої світової війни. Що вони втратили, без чого вони лишилися. Це просто було до сліз, хотілося стояти і плакати разом з ними.

ВІЙСЬКОВИХ ГРАЛИ ВІЙСЬКОВІ, ПАТОЛОГОАНАТОМА - ПАТОЛОГОАНАТОМ

- Наскільки важкими були зйомки? Тим більше, що ви новачок у цьому процесі.

- Було, звичайно, важко. Найважчими для мене були діалоги - правильно підібрати інтонацію, увійти в образ. А в сценах без діалогу, лише з механічними діями - виникали інші складнощі, тому що режисер Васянович дуже вимогливий. У нього постійно репетиції, репетиції і репетиції, щоб все синхронно було, секунда в секунду. І він ще в останню хвилину може сказати: "Мені локація не подобається. Нічого не знімаємо". А ти вже вичавлений, як лимон... Але потім, коли ти відчуваєш результат, стає настільки легко, настільки прекрасно, коли ти чуєш "Стоп, знято", тоді просто розчиняєшся…

І якщо повернутися до діалогів – не виходило спочатку, адже у нас у фільмі всі були не професійними акторами. Тобто серед усіх, кого глядач бачить у кадрі, жодної немає людини з акторською освітою. Але всіх трьох основних героїв грають люди, які пройшли через війну. Моя напарниця в кіно Людмила Білека теж воювала, вона була парамедиком. Організацію "Чорний тюльпан" грали хлопці з "Чорного тюльпана", а головного судмедексперта – головний судмедексперт Маріуполя. Головного патологоанатома в морзі зіграв головний патологоанатом Дніпра, і йому не треба було ставити мову. Він таким жорстким, мертвим голосом говорить завжди. Я згадую, як ми знімали – кажемо, давайте прорепетируємо, ми текст напишемо, а він відповідає: «Не потрібен мені текст, дайте труп, і текст з мене поллється моментально, тільки встигайте записувати».

І військових у фільмі теж грали військові. У сцені, де техніка розвантажується, – це 92-а бригада вийшла з Авдіївки і розвантажувалася на полігоні «Широкий лан» у Миколаївській області. Це не були награні "втомлені бійці", це були реальні військові люди.

- А режисер цілеспрямовано взяв на ролі непрофесійних акторів?

- Так, така була у нього ставка, таким був його хід – усе зробити правдиво, показати реальність. Наприклад, думаю, акторові буде дуже важко зіграти посттравматичний синдром, тому що він не знає, що це таке. Тим, хто грав у фільмі, не треба пояснювати, що таке обстріли, як поводитися зі зброєю. У цьому і був сам сенс в роботі режисера.

- У сцені з судмедекспертами трупи - це були муляжі?

- Так, художники три тижні робили три трупи.

Ми там по фільму після епізоду з розпізнаванням трупів медекспертами десь в кафе їмо чебуреки. І якщо повернутися до складнощів, то, щоб зняти цю сцену достовірно і вибудувати діалоги з потрібною інтонацією, ми з Людою з'їли 48 чебуреків. Я ходив в туалет після кожного п'ятого дубля і намагався вивернути все це з себе, потім повертався назад. Так, було важко.

Були також і важкі фізично сцени. Наприклад, там, де машина ламається під дощем, тоді на вулиці був +1 градус. Ще та сцена, де я купаюся в ковші на вулиці.

- Там по фільму під цим ковшем герой розводить вогонь, наливає воду і купається. Ноги не палило?

- Ні, там була гумова підстилка. Це знімали в перших числах квітня, погода ще була холодна. Саму воду підігрівали, але так, щоб не йшла пара.

- Ви не захворіли після зйомки цих кадрів?

- Ні. Я захворів після сцени, коли ламається машина і ми виходимо з неї під проливним дощем. У нас було тільки два ігрових костюма, і ми вже на третій дубль заходили у сирому одязі. Нас із Людою просто трясло від холоду. Потім, коли я після зйомки приїхав в готель, години дві у гарячій ванній лежав і пив горілку з перцем.

- А ви, коли були на фронті, стикалися зі смертю?

- Стикався, і не раз. Було, і на очах гинули. Одні з найважчих спогадів – це коли ти просто ходиш, руки-ноги збираєш у ковдру і вивозиш з позиції. Тому сцени в кіно з упізнанням трупів, звичайно, чіпали за живе.

ПІСЛЯ СЦЕНИ СЕКСУ ВДОМА ЗУСТРІЛИ НЕ З РОЗПРОСТЕРТИМИ ОБІЙМАМИ

- Не можу не запитати про цю сцену із сексом, про сцену кохання в машині, яка була показана досить відверто. Як було зніматися в ній?

- Це були натуральні зйомки. Самого сексу не було, ми просто грали, імітували його. Але було все натурально, ми були повністю голі. Це така сюжетна лінія у фільмі - людина, яка втрачає все і стоїть вже на межі, але в останній момент зустрічає іншу людину – і зароджується між ними кохання. Тим більше, на початку фільму ми показуємо, як життя згасає і як воно потім відроджується.

- Важко було грати цю сцену?

- Нормально все було. Нам привели якихось експертів, які нам почали показувати, як це робити... Ми експертів відправили, і самі все зробили швиденько – все зіграли. Найважчим у цій сцені було те, що між дублями проходило дуже багато часу, тому що у Люди було величезне татуювання на стегні і гримери його замазували. А потім костюмери одяг чистили від гриму.

- А як ваша дружина поставилася до цієї сцени у фільмі?

- Не з розпростертими обіймами мене зустрічали вдома…

- Але ви, напевно, підготували її заздалегідь?

- По-перше, ми не думали, що ця сцена буде. Ми вже закінчили зйомки. І Валік (режисер Валентин Васянович) потім в останній момент каже: «Хлопці, не вистачає однієї сцени». І ось ми її зняли. Все вийшло красиво.

- А дружина вже побачила тільки результат?

- Так... Ну, ми з нею, звичайно, покричали... Зараз вже все добре.

- А у вашої напарниці по фільму, Людмили, теж все нормально було?

- У Люди тоді не було з ким лаятися. Її якось це обійшло. Ми досі ще жартуємо на цю тему. Але все нормально, чудово, все добре зараз.

ЗА ТРИ РОКИ ЗНЯВСЯ У ШЕСТИ ФІЛЬМАХ

- А як Ви потрапили в кіно? У цей фільм?

- Це все випадково сталося. Я працював у Фонді, і директор попросив звозити на фронт продюсера і ще кілька людей. І це виявилися Володя Яценко, який потім став продюсером фільму «Атлантида», режисер фільму «Дике поле» Ярослав Лодигін і кінооператор Сергій Михальчук. Вони шукали локацію, щоб спробувати екранізувати другу книгу Сергія Жадана "Інтернат" про бої у Дебальцевому. Я їм показував локації, інтернат у Красногорівці, плюс домовлявся з військовими, щоб вони дали допуск тощо.

Ось так я познайомився з Володею Яценком, це було у 2017 році. І буквально після Нового року у 2018-му він зателефонував і запропонував сходити на кастинг фільму «Атлантида». Сказав: "У мене знайомий хоче фільм знімати. Йому потрібні ветерани АТО, не хочеш сходити на кастинг?". Я спочатку відповів: "Де я, а де кастинг?", – але він почав наполягати, казав, що я за типажем підходжу.

Ми тоді зустрілися з Валіком Васяновичем, у нього вже був один герой стрічки – Вася, який у фільмі кінчає життя самогубством. Після зустрічі Васянович мені передзвонив і сказав, що нікого шукати не буде, бо я йому на 100% підходжу. Сказав взяти у Фонді відпустку на два місяці для зйомок.

Фільм зняли. А потім була короткометражка художника Владлена Одуденка. Влад - дуже талановитий художник-постановник. Працював над усіма відомими титулованими фільмами в Україні - і «Захар Беркут», і «Сторожова застава», і «Атлантида», і «Плем'я». Він захотів зняти свої фільми, написав сценарій для короткого метра. Наприкінці 2019 року ми це вже знімали. Думаю, його короткометражку "Марія" покажуть на Одеському фестивалі цього року. Я там граю з дуже талановитою молодою актрисою Дариною Фединою. Вона зі Львова, зіграла одну з ролей у серіалі «Спіймати Кайдаша». Вона просто талантище.

Потім був ще один короткий метр, я знімався у дебютній стрічці у Валерії Кальченко, сценаристки фільму "Мої думки тихі". Потім знявся знову у Васяновича у наступному його фільмі "Відблиск", слава Богу, не в головній ролі. Він ще монтується і думаю, що наступного року буде прем'єра. І ось кілька тижнів тому зіграв епізодичну роль у Антоніо Лукіча.

Виходить, за три роки знявся вже у шести фільмах. І зараз готуємося до чергового короткого метру. Крім того, вже написаний сценарій до повного метра, і я всюди там буду у головних ролях. Тобто, поволі рухаємося.

Ще раз кажу - я цим не займаюся, але мені пропонують, і коли я бачу хороше, погоджуюся. У мене в житті вже стільки професій було, що мені здається, я можу вже і журналіста зіграти, і енергетика, і шахтаря, і банкіра, і продавця, кого завгодно, якось так.

Хоча кіно - це моя неосновна робота, основна - це Фонд.

СОРОМНО, ЩО ДЕРЖАВА НЕ ЗАБЕЗПЕЧУЄ АРМІЮ НЕОБХІДНИМ

- У чому полягає ваша робота?

- Я наразі вже керівник військового відділу, у мене в підпорядкуванні інструктори – фахівці зі снайпінгу, з саперної та інженерної безпеки, з ведення вогню із закритих позицій, з безпілотної авіації. Плюс ми займаємося забезпеченням армії. Тобто дивимося, де чого військовим не вистачає, і це додаємо. Свої камери нові, свої маленькі безпілотники, тепловізори постійно возимо їм, навчаємо. Зараз в основному забезпечуємо тепловізійною оптикою і навчаємо особовий склад. Намагаємося мінімізувати втрати наших бійців від снайперів. Одна з моїх розробок - мобільний комплекс спостереження, камера, яку можна розгорнути, де хочеш - і прекрасно спостерігати за ворожими позиціями. У такий спосіб хлопці знаходяться в укритті і не підставляються під кулі.

- Зі справами у Фонді усе в порядку, все стабільно?

- Фонд працює, так. А чому б і ні? Поки є війна, буде робота. Навіть якщо не буде війни, є робота ... А взагалі, як би аморально це не звучало, коли на фронті починає щось відбуватися, надходження до Фонду збільшуються. А коли на фронті нічого не відбувається…

- А надходження звідки?

- Люди, люди дають гроші.

- Скажіть, вас щось з Донбасом пов'язує?

- Ну, звичайно. По-перше, я мешкав у Донецьку майже 3 роки, і цей регіон мені не чужий. По-друге, хочеш чи не хочеш, але вже 7 років крутишся у війні. І я зараз вже із закритими очима намалюю лінію розмежування, усі населені пункти, всі позиції, хто де розміщується тощо. У мене це вже, як вранці встати і випити склянку теплої води. От і все.

- І які ви бачите сьогодні проблеми на фронті?

- Наш Фонд вже сьомий рік возить тепловізори на передову. І хочеться запитати у нашої влади: "Не соромно, що сьомий рік йде війна і держава не може купити тепловізори? Не купіть один вертоліт - забезпечте весь фронт тепловізорами. Не купіть один БТР – забезпечте весь фронт тепловізорами. Вам не соромно, що маленькими безпілотними апаратами на кшталт квадрокоптера фронт на 100% забезпечують волонтери? Держава жодного не дає! Вам не соромно?"

- Нікому підказати?

- Ходимо, підказуємо. Але сьогодні соромно, що у нас бійці їздять на техніці 1960-70-х років випуску. У нас сьомий рік війни! Соромно, що у нас минулого року був найвищий відтік професійних кадрів з лав Збройних сил. І таких проблем дуже багато.

- А наші фільми про війну змушують нагадати всім про неї, оголити ці проблеми?

- Давайте зупинимо десять людей і запитаємо, а що у нас на сході України зараз відбувається? Може, двоє з десяти дадуть відповідь. Наприклад, фільм "Атлантида" насамперед розрахований на нашу публіку. Щоб наші громадяни все-таки згадували - що зараз відбувається на Сході, які там події, на якій стадії перебуває війна. А що ми будемо робити з Донбасом, коли він повернеться? А чи повернеться він взагалі? А якщо він не повернеться, що ми будемо робити? Як ми можемо допомогти рідним і близьким, які там? Ось ці питання фільм ставить внутрішній публіці.

У РОСІЙСЬКИХ ПРОПАГАНДИСТІВ "ГОРІЛО" ВІД "АТЛАНТИДИ"

- А зарубіжній публіці?

- А для зовнішньої публіки це був просто дуже потужний «антиросійський інструмент». Там у Скабєєвої (російська пропагандистка Ольга Скабєєва, яку прозвали «залізною лялькою путінського ТБ», – ред.) «горіло» так, що коли ми у Венеції отримали нагороду, вона нам передачу цілу присвятила! Російські журналісти від нас у Венеції просто тікали після прем'єри. До прем'єри вони нас усіляко провокували, а після – ми їх взагалі не бачили.

- Все-таки провокували?

- Так. До мене перед прем'єрою з телеканалів "Росія-1" і "НТВ" підходили і казали: "А вам не соромно, що ви таку брехню зараз будете показувати?" Я їм відповідав: "А давайте подивимося на реакцію публіки і поговоримо після фільму, я відповім на всі ваші питання". Але після ми їх вже не бачили.

Ми нагадали всьому світу, що насправді у нас відбувається: хто на нас напав, від кого ми захищаємося і які можуть бути наслідки. І це просто оплесками зустрічалося у будь-якій країні, куди б ми не приїхали. Це зайшло і в Європі, тому що війна ця у них ось тут, поряд. Взагалі вони були трохи шоковані. Я навіть відстежував пресу Італії до Венеціанського кінофестивалю і після. До кінофестивалю писали "конфлікт на сході України", а після – "війна". Це результат.

Олена Колгушева, Трускавець

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-