Просто слухай: уривок із книги Доржа Бату «Таємниця старого Лами»

Просто слухай: уривок із книги Доржа Бату «Таємниця старого Лами»

Подкаст
Укрінформ
Пропонуємо послухати уривок із нової книги Доржа Бату «Таємниця старого Лами», в основі якої — реальні події з життя автора та реальні персонажі.

Це не просто збірка оповідань про Вчителя, як може здатися на перший погляд. Кожен читач знайде у цій книжці щось своє: для когось ця історія привідкриє таємниці Вчення і буддійського світосприйняття. Для когось вона буде екскурсом у жорстокі радянські часи і покаже, що доля усіх народів, які були загнані в СРСР, трагічно схожа. А для когось вона буде просто неймовірно веселою і сумною водночас, детективною пригодою двох хлопчаків та їхнього старого Вчителя Чімітдоржа-лами.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

Слухайте також: Уривок із книги Доржа Бату «Моцарт 2.0.»

ПРОСТО ЧИТАЙ:

ПРОБУДЖЕННЯ

За ніч грубка вистигла, й тепер, якщо висунути з-під ковдри голову, мерзло лице. А якщо вкритися з головою — можна задихнутися. І сяк не так і так не сяк. То пірнаючи під пухку перину, то виринаючи й хапаючи повітря ротом, наче риба, можна було дотягти до ранку. А далі починалось уже вкрай неприємне. Вилізати з-під ковдри рано-вранці — це те саме, що пірнути в холодний Байкал. Навіть у найгарячіші дні це найглибше у світі озеро не прогрівалося вище п’ятнадцяти градусів. Але й така температура вважалася розкішною для купання.

Я рвучко відкинув ковдру й став босими ногами на холодну підлогу. Сон мов рукою зняло.

«Сьогодні я черговий. Сьогодні я перший!»

Клацаючи зубами, я поспіхом натягував на себе одяг, який завжди акуратно складав на стільці. Беліґто, мій шкільний товариш, радив тримати одяг у теплій постелі. Але я не міг тулитися з одягом, наче в кублі, тому й мучився щоранку. Лютнева ніч жбурнула мені в лице тисячу гострих голок.

Вони проникли в ніс, обпекли губи й розсипалися в горлі. Надворі було всього 35 градусів нижче нуля і сильний вітер. Доволі звична погода в цей час. Я намагався дихати тільки носом, але при кожному вдиху ніздрі змерзались і ніс закривався, геть як у нерпи. Шлях від будиночка номер чотирнадцять до головних воріт я подолав хвилин за п’ять. Переважно це забирає в мене хвилин п’ятнадцять, бо по дорозі я витріщаюся на всі боки, гукаю друзів, ловлю ґави, а то й біжу назад, бо забув щось важливе. Але не сьогодні. Через п’ять хвилин я був уже на місці й одчиняв маленькі дверцята, що вели на другий поверх брами. А там на товстих промаслених, щоб не гнили, канатах висів здоровезний брус із твердої, мов камінь, модрини. Схопившись руками за канати, я почав той брус розгойдувати. Вдавалося мені це погано, бо брус був разів у десять важчий за мене, а ноги в унтах з оленячої шкури ковзали по підлозі. Нарешті через хвилину чи дві важкої боротьби пролунало: «БАМ-м-м-м-м-м!». Брус одним кінцем ударив у бронзовий дзвін, підвішений на східній стороні брами. На годиннику була п’ята ранку.

«БАМ-М-м-м-м-м-м!» — несподівано гучний звук тараном розгатив морозне повітря. Здавалося, що його аж видно — як ото кола на поверхні води, тільки це були не плоскі кола, а сфери. «БАМ-М-М-м-м-м-м-м!» Буддійський монастир Гандáн Даши Чойнхорлін неохоче прокидався після холодної лютневої ночі.

ДОРЖ

Мене звати Дорж. Я не такий малий, щоб мені зав’язували шнурки, але й не такий великий, щоб бути геть самостійним. Звісно, це залежить од того, що саме розуміти під словом «самостійний». Я сам обираю, що мені їсти на сніданок, але дорослі вважають, що я іще малий, щоб обирати, ким мені стати. Батьки хотіли б, щоб я став професійним музикантом, як вони самі і як мій наґасá. А я хочу стати пожежником. Яка в них крута форма й червоні машини! І які красиві білі шоломи з номерами й захисним склом!

Та мені всього одинадцять, і я хубарáґ у буддійському монастирі. Не бійтеся, нічого страшного в цьому нема — бо що страшного в тому, що в мене брита голова і я навчаюся деяких премудростей у мого багшá Чімітдоржа-лами.

Крім мене й нашого наставника, в будиночку номер чотирнадцять живе ще мій друг і поплічник Беліґто. Беліґ на рік за мене старший, а з вигляду — на всі п’ять, бо він мовчазний і серйозний, не те, що я. Я не мовчазний, скоріше навпаки. Батьки кажуть, що в мене не язик, а помело. Не розумію, чому? Мій язик не схожий на мітлу чи на віник. Вічно ці дорослі собі щось придумають. Вигадають якусь нісенітницю, а пояснити її як слід не можуть.

Нещодавно чув на ґанку Цогчéн-дугáну,  як  дві  жінки, які ще хвилину тому старанно молились, перемивали кістки тітці Дулмі: «Диви, Дулмýшка вирядилась, наче на свято! Звичайний день, а вона хоче здаватися найкращою за всіх! А в самої син дурник!». Мені було дуже образливо, бо Будда не схвалює, коли лихословлять, а із сином тітки Дулми, Вовкою, ми дружили. Ну то й що, що в нього синдром Дауна? Мій Учитель говорить, що це тільки зайва хромосома. Якщо чесно, я не дуже добре уявляю, що воно таке «хромосома», але насправді Вовка аж ніяк не дурник, а скоріше новий вид людини — дуже доброї і надзвичайно сильної, бо сили в його руках було стільки, що він міг розірвати залізну підкову! Вовка ніколи нас не кривдив, завжди був веселий, а коли хтось сумував, намагався його розсмішити. А ще він ніколи не шахраював у іграх і завжди був чесний. Ми не давали його ображати, а якщо до нас на вулиці чіплялась якась шпана, то ми кликали його на допомогу. А дорослі? А дорослі, які, здавалось, мали б учити нас кращого, говорили: «Чого ви граєтеся з тим дурником? Будьте обережні з Вовкою, бо він розумово відсталий». Завжди ці дорослі собі щось придумають. Самі вони розумово відсталі!

Я живу в монастирі, як і інші хлопчаки буддійської школи. Вона в нас одна на всю Бурят-Монголію, і там навчаються хлопчаки перед вступом до Буддійського інституту, що його, як обіцяє наш хамбó-лама, незабаром відкриють. А поки що наші майбутні лами навчаються у Монголії чи Індії.

Монастир наш розташований не на гірській вершині десь у Гімалаях, а всього за тридцять шість кілометрів од Улаáн-Удé. Що таке Улаан-Уде? Дивна назва, еге ж? У перекладі з бурят-монгольської «Улаáн» означає «червоний», а «Удá» — назва річки, що впадає в іншу річку, яка зветься Селенгá. А вже Селенга, у свою чергу, впадає в холодний і глибокий Байкал.

Наш монастир не має високих мурів, які б відокремлювали нас од зовнішнього світу, та й відокремлювати, власне, нічого — головний храм Цогчен-дуган, ще зо два невеличкі храми, бібліотека старовинних книг, готель для паломників та оранжерея з деревом бóдхі. Уявіть собі, його виростили з гілки того самого дерева у Бóдх-гаю, під яким царевич Сіддгáртха Шак’ямýні отримав просвітлення і став Буддою! Крім того, просто на території монастиря стоять невеличкі будиночки, в яких живуть буддійські священнослужителі лами та їхні учні хубараґи, тобто ми.

Учитель розповідав, що до того, як на наші землі прийшла радянська влада, в Забайкаллі існувало 47 великих монастирів з тисячами ченців та послушників. Більшовики позакривали їх усі до одного.

Наш монастир відкрився десь так 1945 року, і тоді ченців, які ще пам’ятали ритуали та служби, лишалося дуже мало. Чімітдорж був один з них. А ще…

Ой, щось я заговорився. А мені ще грубку топити й заварювати чай.

УЧИТЕЛЬ

Мого Вчителя звати Чімітдорж-лама. Я не знаю, скільки йому років, але він схожий на стару й мудру черепаху. Завжди неквапливий і спокійний, говорить він тихо й так повільно, що мені іноді кортить його штурхнути, перевірити, чи він, бува, не заснув.

Народився багша дуже давно, коли бурят-монголи не знали, що таке автомобіль і колгосп, коли чоловіки носили довгі коси на потилиці й довгі гострі ножі «хутагá» на поясі. Словом, років йому було стільки, що він і сам не пам’ятав, тільки сміявся й казав, що не роки роблять людину розумною, а знання.

А щодо знань, то Вчитель міг перевершити будь-кого, бо він був емчі — так у нас називають лам-лікарів, які знаються на традиційній тибетській медицині. Чімітдорж-лама був такий відомий, що до нього приїжджали пацієнти здалеку й навіть з-за кордону! Я й місць таких не знаю, з яких до нього приїжджали. І кожного він мав вислухати, заспокоїти й вилікувати.

Спитаєте, чого раптом люди їхали в монастир поговорити про своє здоров’я? Ну, річ у тому, що буддійські дацáни в наших землях були чимось на зразок… Школи, інституту, лікарні, наукового центру і храму одночасно.

Захворів? Іди в монастир до емчі-лам. Треба дати ім’я дитині або дізнатися, чи варто вирушати в далеку дорогу? Тоді вам до лам, які звуться зухрайши. Турбують питання про те, хто ми, для чого живемо і як володіти своїм тілом? Тоді вам до філософів-практиків із Чойрá-дугáну.

Ми з Беліґто мешкали разом з Учителем на території монастиря, в будиночку номер чотирнадцять, який мав три кімнати й кухню. Велика кімната була нам за навчальну, в другій стояли наші ліжка, а в третій зберігалися медичні книги та ліки — різні настоянки й суміші.

Сказати, що нам було нудно зі старим, — значить збрехати. Ми, два малолітні дурники, розважались як могли.

Якось ми взяли новомодний степлер і зашили старому на його жовтому монашому дéелі рукава майже під пахвами. Чімітдорж зранку довго не міг зрозуміти, чому не може потрапити рукою ні в той, ні в той рукав, і тільки вертів свій одяг, підносячи його до очей. А ми в цей час заливалися дурнуватим сміхом.

Або ж якось ми підклали в його гутýли по сирому курячому яйцю. Багша зранку натягує гутули на ноги — крак! І яйце в чоботі розтікається. За стіною — сміх. Ми, два дурноверхі, тішимося зі своєї витівки.

Чімітдорж ніколи нас не лаяв. Ніколи кривого слова в наш бік не говорив, хоч інші радили йому серйозно нас провчити. На що Вчитель гойдав голеною головою і відповідав: «Знання, вбиті силоміць з однієї сторони, з такою самою силою вилітають з другої». Найбільше, що він міг собі дозволити, це докірливо погрозити нам сухорлявим пальцем. Неймовірно, але це діяло на нас ефективніше, ніж будь-яка найстрашніша кара. Щоправда, ненадовго.

Ще однією особливістю старого лами було те, що він говорив мало й точно. Його некваплива й тягуча бурят-монгольська діяла на мене магічно — коли охолоджувала запал, а коли тепло й м’яко підтримувала.

У хвилини, коли я бував аж надто задоволений собою, мій мудрий Учитель бурчав собі під носа: «Не варто дуже захоплюватися своїм успіхом. А то може статись так, що твоє зображення в дзеркалі подобатиметься людям більше, ніж ти сам».

Одначе коли після чергової втрати мені бувало дуже погано й боляче, коли я нічого не міг і нічого не хотів, мудрий монах Чімітдорж-лама поїв мене міцним зеленим чаєм з жирним молоком та сіллю й казав так: «Відпускай те, чого не можеш відпустити. Не шкодуй за тим, що для тебе найдорожче.

Терпи те, чого не можеш витерпіти. І якщо ти після цього залишишся живий, ти будеш по-справжньому вільний».

Коли через багато років по тому мені було страшно наважитись поїхати з батьківщини, де я фактично покидав усе: батьків, рідних, друзів і дім, мудрий мовчазний монах погладив мене, тоді вже дорослого дядька, по голові й сказав: «Ми — ті, ким ми себе бачимо. Якщо в житті тебе щось не влаштовує, треба щось міняти. Хочеш змін? Роби їх. Але пам’ятай: щоб народитися знову, спочатку треба вмерти. Не бійся смерті. Бо за нею буде нове життя».

Утім, коли я, вдячний за науку, виконав перед Учителем буддійський ритуал земного поклону, Чімітдорж-лама незадоволено пробурчав: «Ти ще отам поваляйся, біля дверей, у мене там якраз брудно, то хоч якась буде користь з твоїх поклонів».

Я не розумів більшої частини з того, що говорив мені Вчитель. А він сміявся й гладив мене по голові.

«Ти, головне, запам’ятай, — казав. — А зрозумієш потім». Так воно й вийшло.

Видавництво Старого Лева

Фото з Instagram: @hlonchyk

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-