Просто слухай: уривок із книги Халіля Свейлеха «Тест на каяття»

Просто слухай: уривок із книги Халіля Свейлеха «Тест на каяття»

Подкаст
Укрінформ
Автор роману проводить читачів вулицями сучасного Дамаска та пропонує власний погляд на життя у місті, яке зазнало втрат під час війни в Сирії. 

Головний герой роману — письменник, який намагається зорієнтуватися в новій, зруйнованій війною реальності. Він показує нам, яким є повсякденне життя в Дамаску — водночас трагічним і рутинним. Спираючись на свій досвід журналіста, поета і прозаїка, Халіль Свейлех надзвичайно образною мовою пише про втрачені можливості, докори сумління й передусім про кохання, яке попри всю жорстоку реальність пробуджується у зраненій душі.

Цей роман є важливим внеском у скарбницю сучасної арабської літератури. Він отримав престижну премію Шейха Заїда у 2018 році у номінації художньої літератури (переклала з арабської Оксана Прохорович).

ПРОСТО СЛУХАЙ:

Слухайте також: 150 років Стефанику: аудіокнига «Камінний хрест»

ПРОСТО ЧИТАЙ:

1

Жаль, каяття, докори сумління? Можливо, це спроба перепросити за те, що ми робили і вважали правильним, чи, може, за те, чого ми не зробили, хоча дуже хотіли, як-от я хотів обійняти тебе за талію на перехресті вулиць Фірдавс та аль-Мутанаббі ввечері двадцять першого жовтня, коли дощ додав романтики, зовсім як у кіно.

Дорогою ти сказала мені, що, по-перше, ти зголодніла, по-друге, що ти вегетаріанка, а по-третє, що ти обожнюєш картопляний салат з майонезом, тож мені довелося шукати місце, яке б відповідало твоїм уподобанням. У ресторані «Пікассо» всі столи та стільці були червоного кольору. Оскільки червоний символізує насамперед жагу та пристрасть, це місце могло б стати чуттєвим непрямим натяком, який би допоміг визначити характер наших заплутаних стосунків. Утім, водночас цей колір був яскравим спалахом-нагадуванням про кров, яку залишила по собі війна.

Нам довелося перенести твій другий приїзд у Дамаск через сильні дощі на Півдні. Насправді я не покладав великих надій на цей візит і не розраховував, що близькості між нами судилося трапитися знову. Можливо, відчай був однією з причин того, що я плекав своє усамітнення і з головою загортався у нього. Але коли ти несподівано приїхала через два тижні, я вирішив, що це гарний знак і своєрідна перерва, яка зламає нудний перебіг моїх одноманітних днів. Мимохідь я сказав тобі, що твій дзвінок того ранку  оживив мене, ніби щедрий і раптовий дощ, який пролився на мою спраглу душу. Нічна розмова у чаті Фейсбуку розвіяла мої побоювання зазнати поразки у стосунках з тобою. Віртуальне листування додало нам хоробрості висловити те, що ми не могли сказати особисто: наче метафорична мова з її загадковими ухильними фразами, можливими варіантами трактувань, рядками з поезії, взятими з одного популярного блога, поступово зруйнувала стіни стриманості завдяки виразам, які на перший погляд видавалися випадковими (а насправді це були навмисне розставлені тобою пастки), всупереч тому грубому натиску, з яким я атакував твої міцні оборонні мури, намагаючись проникнути у заборонену зону. Втім, ти була занадто обережна, аби ступити у темну спокійну воду, що починалася одразу за межею пристойності. Ти підливала олії у вогонь флірту, а потім сама ж гасила і одним словом чи фразою охолоджувала запал, з яким ми збирали хмиз у лісі зваби. Це був твій спосіб утекти, не оголошуючи капітуляцію.

Ми познайомилися вперше рівно п’ять років тому, коли ти мені зателефонувала, і це дещо знітило мене. Ти сказала тоді, що у твоєму житті є щось, що стосується і мене, і ти все поясниш при зустрічі. Я не надав цьому великого значення, а то й узагалі забув про це. П’ять років? Стільки ж, скільки триває нескінченне пекло війни. Це був той буремний час, коли хтось один необережно потрусив гілки дерева, його плоди впали додолу, а ті, хто прийшов пізніше, розтоптали і розтерли їх своїм важким взуттям та ще й спалили дерево.

Те, що сталося потім, цілковито зруйнувало мої плани!

Я вже казав одній журналістці у телефонному інтерв’ю, що мій наступний роман буде про любов. Я вимовив це з цілковитою впевненістю, наче гравець у теніс, що володіє секретним прийомом, як поцілити м’ячиком на територію суперника. Він не хвилюється, адже все, що йому треба зробити — це вибігти на поле після розминки і виконати своє завдання. Проте пожежі війни відкинули мої думки далеко від романтичної тематики, і я вже не міг писати про «щасливі любовні пригоди» посеред щоденного пекла, новин про смерть і рахунків ненависті, які ми мусили сплачувати варварам щодня.

Я мав би відповісти тобі на найперше питання про ненависть, а не про каяття й сумління. Про ненависть, залиту зіпсутим шоколадом, про злобу, поховану під гірким смаком колоцинту, про удар отруйним кинджалом у спину. Ненависть, що зняла маску прощення на першому ж повороті до помсти і перетворилася на голий меч.

У нашій уявній шаховій партії мій перший хід був конем: я посунув його на одну клітинку, коли поцілив у твоє вразливе місце і сказав те, що виходило за твої рамки обачності: «Твій аромат розбиває стіни моєї самотності». Статечна стриманість наших попередніх нічних бесід не допускала такого різкого переходу.

Я відчував, як збентежили тебе ці чуттєві слова, і розсердився через те, що був змушений ходити колами у твоєму садку строгої духовності, за яким ти ще й копала рів, — робила все, аби тільки захиститися і не потрапити на мою територію відвертості.

Прочитавши кілька твоїх поезій, я порадив тобі відшліфувати мову, відсіяти з неї порожні безкровні кліше і звільнити свої почуття від надлишку обтяжливих пояснень. Тут я додав фразу, яка, і сам не знаю як, експромтом вскочила у наш діалог, наче прудка білка: «Ми не можемо потрапити у відділ швидкої допомоги без ношів». Знак оклику, який ти мені прислала у відповідь, заохотив мене ясніше перефразувати думку: «Письмо — це мить, що розділяє життя і смерть, або ж ті білі ноші, які несуть нас до палати післянаркозного перебування, де ми вдихатимемо стільки кисню, скільки необхідно для порятунку». Отже, ми пишемо, щоб перетворити двоокис вуглецю на кисень, а вугілля — на дикі ягоди з терпким смаком. А ще ми пишемо, щоб приборкати біль тіла і його гріхи.

2

Її спроба ухилитися від фрази «Твій аромат розбиває стіни моєї самотності», просто приславши у відповідь смайлик з очима-сердечками із стандартного фейсбучного набору, не тривала довго, і через три ночі у тому самому чаті висвітився синій прямокутник з відвертим невимушеним повідомленням: «Я скучила за тобою». Отак, після взаємних огинань, Асмаган Машааль закінчила нашу розмову несподіваними словами: «На добраніч. Нехай тобі насниться моя любов».

У цю мить я збагнув, що її почало затягувати у хиткі піски непокори. Вона знехтувала повчаннями свого вчителя Джалаледдіна Румі і вже відкинула весь свій суфійський лексикон, який служив їй бронею, щоб ховати почуття у виямках сталі. Ця гра, де вона була черепахою, що ховалася у панцирі, а я їжаком, була веселою і навіть збуджувала. Черепаха трохи витягувала шию вперед, щоб одразу відступити назад, голки їжака міцнішали. Їжак і черепаха? Намагаюся пригадати казку, у якій би вони фігурували разом. Але що могло б об’єднати їх в одній казці? Якщо вона черепаха, вона б мала бігти наввипередки із зайцем і неминуче виграти, а я, як їжак, мав би боротися з гадюкою і перемогти її. У казці про їжака мені особливо імпонувало, що він — нічна тварина, але все ж, на відміну від нього, я не такий колючий і коли й випускаю голки, то лише щоб захиститися від раптового удару.

Ти придумала собі, що будеш зватися метеликом у наших мовних забавках, якими ми розважалися у години тривоги і туги. Я ж порівняв тебе з газеллю, коментуючи фото, яке ти прислала мені. На ньому ти з довгим чорним і кучерявим волоссям розпростерла руки над гірською скелею серед руїн фортеці, покинутої тисячу років тому. Все мало такий вигляд, наче ти обіймаєш хмару, але ти наполягала, що це був політ з крилами метелика.

Пізніше, без будь-якого вступу, ти написала мені:

«Тобі подобається моє волосся чи мої вірші?» Підбираючи правильні слова, я зволікав з відповіддю, але нарешті написав: «Твоїм віршам бракує буйної свободи твого циганського волосся».

Її волосся було справді дуже гарне. Мені так і хотілося занурити у нього пальці, доки вона доїдала шматочки картоплі з майонезом з тарілки, що стояла перед нею. Це бажання охопило мене вдруге, коли ми пили чай у кав’ярні «Траторія кафе» у кварталі Шаалян. Цього разу я випадково помітив нову деталь — родимку внизу її шиї. Плазма на стіні гучніше заграла стару пісню Вітні Г’юстон, а мій погляд опустився на її трохи привідкриті груди у формі перевернутої груші, легенько всіяні ластовинням. Однак я не очікував, що наші стосунки зайдуть далі, бо вона тремтіла, наче лань, від кожної двозначної чуттєвої фрази. Коли ми йшли з кав’ярні, осяяні заходом жовтневого сонця, вона запитала мене: «То що ж таке докори сумління і каяття?»

Фото з Instagram: @roxolania.books

НОРА-ДРУК

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-