Людина vs троль. Дивовижна історія Пера Гюнта

Людина vs троль. Дивовижна історія Пера Гюнта

Укрінформ
Національний театр Франка поставив виставу за поемою Генріка Ібсена

У мене таке сталося вперше – після вистави я вийшла із зали з явним відчуттям морської солі на губах, обвітреного штормовими поривами обличчя, ще й зачарована багатоголоссям морських сирен. Звичайно, ніхто на прем’єрі вистави «Пер Гюнт» у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка не бризкав на глядачів водою і не впливав на нас 5-D ефектами, але цілковите занурення в дивосвіт реально-міфічного скандинавського життя – таки відбулося.

Драматична поема норвезького письменника Генріка Ібсена написана у п’яти діях, це досить об’ємний твір, який поставити в повному обсязі, напевно, не ризикнув би жоден режисер – на 5 годин із гаком вистава б вийшла! Тому Іван Уривський філігранно вибрав із неї саме те, що склалося в цілісну яскраву історію Пера Гюнта (з його казковими мандрами довжиною у все життя) та вклалося у комфортний час перегляду для сучасного глядача.

Іван Уривський
Іван Уривський

«П’єса дуже влучно написана, тому ми просто обрали, що нам близьке на даний момент. У нас був чималенький робочий процес – щось додавали, щось викидали, і досі ще щось допрацьовуємо, але це така п’єса – її ріжеш-ріжеш, а вона все не зменшується й не зменшується (сміється).

Деякі речі у нас виходили інтуїтивно, особливо друга частина, яка майже вся будується на монологах Пера Гюнта. Ось із нею було складно: розумієте, у виставі перед нами проходить його ціле життя, і вміститися у відведений на це час – непросто», – розповів мені режисер після прем’єри. 

Історія Пера Гюнта написана ще в далекому 1867 році. Її основна тема – проблема самовизначення і реалізації людини. Все саме так і є: головний герой вперто (але не можна сказати, що впевнено) шукає себе різними способами у різних куточках світу й позасвітті – не розуміючи іноді, де – світ його фантазії, а де світ реальності. Не знає сам і заплутує нас! Бо, зізнаюся, що місцями дійство нагадувало мені (у найліпшому сенсі) психологічний трилер «Малхолленд драйв» Девіда Лінча.

Атмосферність і містичність вистави досягнена блискучим поєднанням акторської гри, монохромної витонченості декорацій, тонкогаптованого мережива рухів, красивого світла і дивовижного звукового оформлення (це стосується й потрясаючого музичного ряду, й тих надлюдських звуків, що видавали голосові апарати цілком реальних людей – акторів).

Появі вистави «Пер Гюнт» на національній сцені передувала цікава історія. Виявляється, вистава мала з’явитися тут ще багато років тому в режисурі Сергія Данченка! Мені розповів про це генеральний директор - художній керівник театру Михайло Захаревич.

Михайло Захаревич
Михайло Захаревич

«Цей матеріал цікавий ще й тим, що ніби покоління приймають естафету одне у одного – коли Іван Уривський прийшов з ідеєю поставити «Пера Гюнта», він не знав, що Сергій Данченко свого часу вже був готовий до постановки цієї вистави, вже фактично були розподілені ролі, Богдан Ступка мав грати з Остапом Ступкою у цій виставі. І коли Уривський запропонував нам саме її, ми радо погодилися, тому що в цьому є якась філософія життя: він молодий чоловік, а Сергій Володимирович Данченко на той момент уже був набагато старшим, багато чого пережив і відчував, у нього філософія була серйозно сформована (а до цієї вистави підступати без розуміння філософії життя практично неможливо, її треба вибудувати) – і от молодий хлопець Іван Уривський взявся за постановку цієї вистави. Ми дуже його підтримуємо і дякуємо, що він її нам запропонував», – повідав мені Захаревич.

Уривський додає: «Мені здається, що кожному режисеру хочеться поставити «Пера Гюнта», а тут так збіглося, що у театрі є ціла історія – і це круто! Я чув багато різної інформації: хто, де і коли повинен був ставити; був переклад, було навіть художнє оформлення вистави. Але сталося, що така честь випала саме нам разом із Петром Богомазовим (художник-сценограф, художник по костюмах) і чудовими акторами – поставити цю виставу. І в цьому є потужна енергія, яка рухала нас. Звісно, це надзвичайно відповідально – історія не на поверхні, вона справді складна, і тому не всі хочуть її брати, але ми вирішили ризикнути – чому б ні? Один раз живемо, і таку історію треба зробити!». 

Остап Ступка, як і планував Данченко, таки зіграв Пера Гюнта (в іншому складі роль виконує Олександр Форманчук), хоча у тій непоставленій виставі він мав грати Гюнта середнього віку – а сьогодні ж зіграв усе його життя. 

«Я знаю, що коли Сергій Володимирович із батьком хотіли ставити виставу, була версія, щоб це була вікова сага, і щоб Пера Гюнта грав не один актор, а були – молодий Пер, середнього віку і старший Пер. То ми, мабуть, усі втрьох – трьома поколіннями Ступок і заграли б.

А зараз усе дуже збіглося: батьку вісімдесят років у цьому році – й мрії Сергія Данченка та Богдана Ступки здійснюються! І здійснюються іншим поколінням – нами, здійснюються молодим поколінням режисерів, і ми присвячуємо цю роботу пам’яті Сергія Володимировича і Богдана Сильвестровича. Нічого з нічого не виникає, як говорив батько, і нікуди не зникає», – розповів мені Остап Ступка.

Починаю розпитувати його далі: от, Уривський сказав, що кожен режисер мріє поставити «Пера Гюнта». А ви, як актор, можете сказати, що мріяли зіграти цю роль?

- Стосовно мрій. Є речі, про які люди мріють: може, хтось мріє зіграти Гамлета, я, наприклад, не мрію. У мене завжди були мрії, які стосувалися невідомих або маловідомих широкому публічному загалу речей, як «Розбитий глек», наприклад. Мені цікаво грати те, що люди не знають, що я сам не знаю, не знаю – що це, як його грати, – коли ти стаєш першовідкривачем.

Не скажу, що «Пер Гюнт» це невідома річ, але всі чогось бояться його ставити. Я колись теж був прихильником думки, що, о, так, «Пера Гюнта» треба ставити, коли тобі вже перевалило за 180 років, бо тоді ти розумієш, як ставити «Пера Гюнта». Насправді ж, «Пера Гюнта» треба ставити будь-коли, коли захочеш! Бергман поставив виставу «Пер Гюнт» перший раз, коли йому було 28 років! Уривському – 31. І Бергман ставив її чотири рази! Коли йому було 28, він поставив так, коли йому було 48 – поставив по-іншому, коли йому було 68 – поставив ще по-іншому, і коли було під вісімдесят – він поставив ще по-іншому. Це речі, які можна ставити, ставити та інтерпретувати нескінченно – так, як ти їх бачиш.

- То, можливо, через 10 років, коли вистава буде йти, ви цю роль трошки по-іншому будете проживати на сцені?

- Звісно, ну а як же?!

- Текст оригіналу чималенький, і хоча режисер його суттєво скоротив, на вас припало величезне текстове навантаження. Хочу відзначити гарний переклад з норвезької українською Ростислава Коломійця і вашу пам’ять! Складнощів із вивченням не було?

- Та ні! Слухайте, ми цю, вибачте, байку так коротнули, що з п’яти дій зробили дві! Бо це ж було неможливо – розлогі роздуми, нескінченні монологи по п’ять сторінок, дуже багато повторів про одне й те ж. Це ж ціла драматична поема про, здавалося б, дуже прості речі: Ібсен нам нагадує про них, бо люди забувають – хто вони, що вони, чого вони тут, чого ти на цій землі, який сенс від їхнього життя.

- Я ось після вистави все думаю, то що краще для людини: бути собою чи (як казав король тролів) бути задоволеним собою?

- Це питання компромісів. Що таке угода з тролями? Спокуса, гроші, чи піде людина на щось заради них, чи має людина свої принципи, про що вона потім жалкує? Це ж речі, які випливають потім, коли ти вже зовсім старий, і думаєш: та якого я на це погодився, Боже?! Якого я погодився обдурити когось чи підставити, чи спокусився на якісь штуки, втратив свої принципи – тут маса нюансів. Тому, це вистава про призначення людини, про те, якою треба бути людиною, що треба робити в житті. Де та грань, коли ти перестаєш бути самим собою? Який ти, коли сам-на-сам із собою, і який ти з друзями, як ти відчуваєш це все? Коротше, це складна, але водночас дуже проста штука – бути людиною, от і все. 

Про це можна говорити цілодобово, і кожен глядач по-своєму буде будувати свої оці всі світи, виходячи після вистави, – розповів Остап Ступка.

Я вже відзначила дуже красиву сценографію і сценічні костюми, але якщо вам раптом уявилися бутафорні морські хвилі й натовпи страшних загримованих тролів і русалок (які справді є героями вистави), то це не так. Художник-сценограф та художник по костюмах Петро Богомазов пояснює:

Петро Богомазов
Петро Богомазов

- У поемі є тролі, це алегоричні створіння, адже тема – що таке бути собою, що таке бути людиною і як не бути тролем у житті. Тож коли ми спілкувалися з Іваном Уривським щодо можливого художнього рішення вистави, ми розуміли, що це казка, але казки складаються людьми і про людей, і всі ці тролі – лише уособлення для того, щоб передати щось. Тому ми вирішили максимально очистити виставу від казкових образів і наповнити її людьми.

Образ Пера Гюнта базується на образі молодшого сина з норвезької міфології. Люди, які створили цей фольклор, реально жили у Норвегії, працювали, ловили рибу – це були просто звичайні люди. І це добре контрастує, на нашу думку, з персонажем Пера Гюнта, який є ніби казковим героєм, але не є героєм, бо не йде героїчним шляхом, а навпаки – тікає від усього. І це теж дуже людяна його риса, яка віддаляє його від героїчних постатей міфологічних напівбогів і наближує до людей. Це зрозуміла і близька нам поведінка.

- Але ж ви трішечки казкових персонажів залишили – у вас таки є русалки з хвостами і прекрасна актриса Наталія Корпан, нещадно загримована у Короля тролів?

- (Посміхається) Так-так, у нас є такі. Уявіть собі ситуацію, що з приходом індустріального, постколоніального світу – казка вмирає (бо казка була можлива там, де є загадка, де є щось невивчене, а людина своїм потягом до знань вивчила вже весь світ), і русалки, які загубилися на цьому рибному заводі, вони і є залишками казки в нашому сучасному світі, – розповів Богомазов. 

У першій дії вистави сильно і пронизливо промальована материнська лінія: Озе – мама Пера – втомлена й трохи дивакувата жінка, яка безкінечно чекає на повернення блудного сина і вірить у всі його вигадані історії. А як же їй не вірити, адже його фантазії народжені з вервиці її казок та фантастичних оповідок про тролів, про диво-коней, про підземні палаци і чарівниць, які зваблюють і дарують магічну насолоду. Роль мами блискуче грають у різних складах актриси Наталя Сумська та Олена Хохлаткіна.

Олена Хохлаткіна та Остап Ступка
Олена Хохлаткіна та Остап Ступка

- Так, це наш вибір і наш план: оскільки ми можемо трактувати п’єсу по-різному, то нам здалося, що перша частина – це історія мами і Пера Гюнта, а друга дія – історія Пера Гюнта без мами, – підтверджує мої спостереження Іван Уривський. – Ми закладали цю лінію як основу першої частини. Там є ще безліч супутніх історій, але материнська – наскрізна. Потім мати передає весь свій багаж Сольвейг (кохана Пера, яка чекає його все життя. Роль виконують Анжеліка Савченко та Світлана Косолапова), і Сольвейг продовжує її історію. В житті Пера Гюнта було дві жінки – янголи-охоронці, тепер залишилася одна – Сольвейг.

- Обираючи материнську лінію як наскрізну, ви вже з самого початку тримали собі на умі, що маму гратимуть саме ці блискучі актриси?

- Так, звісно, ми це продумували ще до початку репетицій. Це справді дуже сильні актриси, тому в нас просто не було іншого вибору (посміхається)... 

Я бачила Наталю Сумську в різних материнських образах: і класична Кайдашиха, й антична Волумнія (мати Коріолана), й одразу дві різні мами, (створені однією актрисою) у виставі «Живий труп».

Мама Пера Гюнта не схожа на жодну з них – у деякі моменти вона здавалася мені трохи злою на свого синочка, який покинув її одну й десь швендяє по світу, але крізь цю невдоволеність неприховано проступала безкінечна ніжність і материнська всеохопна любов. Вона розчиняла себе у казках і вже ними просякала все єство сина, який і справді від її підсвідомого навіювання почав жити в казковому світі. Можливо, ця мама й не є реальною жінкою, а є містичним створінням?

Розпитую у Наталі Сумської про роботу над роллю та розповідаю їй про свої враження. Відповідає: – Спочатку мені було складно, після своїх різних мамів, віднайти нову дорогу, зрозуміти, яка це мама? В цьому статусі я перебуваю вже у кількох виставах – у мене є улюблені мами, образи, які я граю і розумію. А тут – зовсім інакша! Тому пошуки завершилися вже під саму прем’єру. Я відштовхувалася від того, що побачила загалом у малюнку вистави й у пропозиції головного персонажа – він же такий, яким його навчила бути мати! Тому, звичайно, ми всі собі уявляємо своїх батьків у цю мить, й остання сцена зустрічі Пера Гюнта з Озе дуже хвилююча у Ібсена, і в тих моментах, що відібрав режисер – ця сценка маленька, але вона ніби таке резюме.

Наталя Сумська
Наталя Сумська

Мені приємно, що все це у вас, як у глядачеві, відбилося. А що мамі робити? Нема сина, десь він далеко, як у багатьох. Тільки зараз наші сини більшою мірою на фронті... Тут такої асоціації немає, тому що зараз відомо, заради чого вони на Сході, а її син тоді шукав себе. Вже ж і такий дорослий хлопець, як вона каже, а все шукає себе.

Це, мабуть, типова проблема, особливо в наш непевний час, щоб дитя знайшло себе, щоб не нав’язувати і в той ж час допомагати йому, як свого часу, мій рідний тато, ось він біля мене (розмова відбувається в приміщенні театру, де на стіні розміщені фотографії провідних акторів. Пані Наталя показує на фотографію свого тата – В’ячеслава Сумського), завжди підтримував і направляв мене.

Тут же йдеться про кохання Пера, як він шукає собі оці свої любові – то Інгрид (Анастасія Рула, Ганна Снігур-Храмцова), то Анітра (Дар’я Легейда, Мальвіна Хачатрян), то Сольвейг (Анжеліка Савченко, Світлана Косолапова) – то одна, то друга, то третя, то десята.

А я запам’ятала на все життя, як прийшла після випускного вечора вся така заплакана, тато мене пригорнув, а я й кажу: А чого ж цей не звертає на мене уваги, я ж така хороша, спортсменка, хорошистка, з гарним вихованням. Він заспокоював, сказав: можливо, ті хлопці бояться твоєї самодостатності. А потім тато втішав мене і в інституті, й далі завжди підтримував. Я дуже хотіла, щоб він подивився на мене у ролі матері-Кайдашихи, але коли ця роль у мене з’явилася, він уже полишив нас...

Але все одно, наші батьки завжди з нами, тим більше ми – акторська родина, тато стільки зіграв усього перед моїми очима! Мама й зараз згадує свої монологи, коли я їй телефоную. Не пам’ятає чогось учорашнього, а вірші, поезії, уривки й монологи – це все вона згадує нам! Тому мій персонаж – моя Озе – він справді всеоб’ємний, і буде нагадувати нам, прийдешнім, середньому поколінню про їхніх батьків і матерів.

Він не буде повчати, яким треба бути, але зачепить струну, від якої йде музика в душі кожного з нас. А якою буде ця, створена нами мелодія, залежить від кожного, – розповіла мені виконавиця ролі мами Пера Гюнта, актриса Наталя Сумська.

За скандинавськими повір’ями, кита не можна згадувати в морі, бо він одразу з'явиться і нападе на корабель. І хоча я говорила, що у мене досі відчуття морської солі на губах (тобто, я ніби й досі у морі), я його зараз все одно згадую, бо вірю, що існують і добрі кити, які рятують людей у шторми. Тож у мене своє бачення фіналу вистави.

«Пер Гюнт» – це дуже красива, всеохопна й філософська вистава, яка пропахла морем, казками і любов’ю. Вітаю Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка з прекрасною прем’єрою!

Любов Базів. Київ

Фото Євгена Котенка

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-