Docudays UA-2021: Самотність і солідарність у Мережі

Docudays UA-2021: Самотність і солідарність у Мережі

Укрінформ
Вибір між особистим і суспільним, між вірністю покликанню і обов'язком перед близькими залишається актуальним завжди

Непростого 2020-го року Docudays UA стали першим українським (і одним з перших у світі) кінофестивалем, який через пандемію ковіду провели в онлайн-режимі. Серед розгубленості і зневіри, які панували у кіноспільноті, команда "Докудейз" зуміла оцінити і чудово реалізувати переваги формату, який раніше не був популярним у нашій країні. Цього року фестиваль має відбутися у гібридному форматі. Передбачалося, що потріпані, але непохитні полки українських кіноманів зможуть знайомитися з повістю нелюдських і кривавих справ, з проявами самовідданості і стійкості, з часом приголомшливими, часом просто прикрими результатами чуттєвих і творчих поривів у викладі кращих документалістів сучасності і в залах кінотеатру «Жовтень», і в таємничих звивинах цифрового ефіру.

На жаль, за тиждень до старту 18-го фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA були введені нові карантинні обмеження, які позбавили завсідників заходу живої атмосфери кінотеатральних оглядів, коридорної полеміки і напруженості вибору між різними стрічками, чиї сеанси відбуваються одночасно. Покази "Докудейз" вдруге пройшли виключно на фестивальній платформі Docuspace.

Судячи з обговорень у Мережі, свобода перегляду під час онлайн-фестивалей залишається доволі важким тягарем -  для значної частини аудиторії її можна порівняти з роботою фрілансера. Подібно до того, як багатьом з нас, які не знають гніту офісного режиму, важко змусити себе працювати в домашніх умовах з належною посидючістю, не відволікаючись на спокуси кухні і соцмереж, для інших глядачів було проблематично змусити себе вибудувати власний графік переглядів, не структурований жорстким кінотеатральним розкладом. Решта обмежень (конкурсні фільми "Докудейз" ставали доступними поступово, з певної дати, короткометражки з програми аматорських шотландських і українських робіт демонструвалися лише у певні дні, перегляд кожної стрічки треба було закінчити протягом 4-х годин) швидше дезорієнтовували, як блукаючі вогники у туманному лісі і корчі, що стирчать у найнеочікуваніших місцях, ніж виступали провідниками, здатними, владно схопивши за руку, протягнути тебе крізь зарості і сплетіння стежок твоєї глядацької ліні і незмінних коливань між десятками різноманітних за тематикою фільмів.

Тим часом ті кіномани, які зуміли перетворити свої кабінети і спальні на фестивальні кінозали, могли переконатися, що при згаданій вище різноманітності, фільми Docudays-2021 стали виразним відображенням випробувань, які приніс рік ковіду. При цьому стрічок, присвячених власне пандемії, було зовсім небагато. Серед них - «76 днів» Хао Ву і Вейсі Чена з програми «Повне одужання?», героїчна хроніка праці медиків з уханьской лікарні. Однак багато фільмів засвідчили, що і без медичного катаклізму значна кількість людей стикається з ізоляцією, віртуальною відчуженістю, вимушеним відходом – або добровільною втечею – від звичних занять та упорядкованого побуту. Так, герої стрічки Семена Мозгового «Сіль з Бонневілля», яка отримала дипломи журі національного конкурсу та студентського журі – інженери-механіки та ентузіасти мотоспорту, все своє дозвілля, всі сили і засоби вкладають у, здавалося б, абсолютно марну справу: модифікацію мотоцикла «іж» 1951-го року випуску. Із цим транспортним засобом, який був створений за часів культу особистості, вони вирушають на головний світовий майданчик встановлення швидкісних рекордів - висохле солоне озеро Бонневілль в американській Юті – і отримують жаданий запис у Книзі рекордів за досягнення 139-ти км/год у класі вантажних мотоциклів.

Американська мрія героїв, яку вони зрештою досягли, залишає відчуття щемливого смутку, що підсилюється майстерно створеною авторами поетичною атмосферою. Встановлений за океаном рекорд не досягає навіть показників радянських часів (вони не зафіксовані у міжнародних реєстрах), і вітальне застільне звернення старого київського мотогонщика, «ви показали американцям, як їздити на «іжі»!, звучить як іронія. Все ж для одного з ентузіастів «іжа» авантюра з Бонневіллем виявляється лише відправною точкою для завоювання Америки – попрощавшись з товаришем, він влаштовується у місцеву автомайстерню. Тепер його спілкування зі співвітчизниками обмежується лише відеозв'язком із власного затишного будиночка.

Болючу для сучасної української реальності тему еміграції бачимо і у стрічці «Май далеко, Май добре» Анни Ярошевич, яка стала лауреатом премії ім. Андрія Матросова, що вручається організаторами фестивалю. Втім, тут центральний персонаж слідує зворотнім шляхом - молодий німець, залишивши офіс у процвітаючій батьківській фірмі, перебирається до Карпат, щоб розводити водяних буйволів. Слідом за ним вирушає красуня-німкеня з двома дітьми. Вона розділяє з героєм радощі і турботи, доглядає за буйволами, намагається порядкувати, дякує карпатському сонцю і землі у молитвах – але одного дня розуміє, що її коханому, по суті, не потрібна ні вона, ні діти, а потрібні йому тільки буйволи і Карпати. Образ героя примітний як приклад людини, для якої захоплення поступово перетворюється на професію і сенс життя, заради якого вона без жалю готова жертвувати і комфортом, таким бажаним для інших, і почуттями близьких.

Схожий характер, що відповідає періоду соціальної ізоляції та економічної кризи, і у героя фільму Андрія Лисецького «Земля Івана», який здобув перемогу у національному конкурсі. Втім, художнику Івану Приходьку не доводиться жертвувати чиїмись почуттями. У своєму будиночку на околиці села він живе натуральним господарством разом із собакою, кішкою і куркою, час від часу їздить до міста, щоб спробувати продати свої картини і дерев'яні вироби, обмінюється подарунками з Анатолієм Криволапом і виставляється у «Мистецькому Арсеналі». Попри схильність до рідновірських дивацтв (Самсона він називає язичником, Святого Миколая оголошує приналежністю імперської пропаганди), герой є ідеальним втіленням творчої особистості завдяки своїй самодостатності – при всій увазі столичної богеми, Приходько навряд чи потребує кращої компанії, ніж тварини, і більшого щастя, ніж можливість прикрашати полотно і стіни народженими його фантазією квітами, птахами і биками.

Мабуть, образ художника, представлений у фільмі «Казка про коника» Уляни Осовської та Дениса Страшного, ще привабливіший. Керівник Українського культурного центру в Таллінні, голова місцевої греко-католицької церковної громади і засновник школи давніх ремесел і мистецтв Анатолій Лютюк їздить з гуманітарними вантажами до прифронтових міст Донецької та Луганської області. Виконуючи свою місію християнського подвижника і громадського активіста, герой знаходить у своїх мандрах безлюдними селами і військовими госпіталями натхнення для творчості, відшуковує у розмовах з бійцями, волонтерами та місцевими жителями історії про тварин, які стали мимовільними учасниками бойових дій, їх жертвами і героями. Коти і зайці, які сповіщали про початок обстрілу, пес, який закрив господаря своїм тілом, птах, який криком попередив самого Лютюка про розтяжку – стають персонажами книги, яка виконана за старовинними монастирськими технологіями і яка втілює переконання свого автора про єдність людини з іншими Божими створіннями, про здатність любові і самовідданості в результаті брати гору над жорстокістю і дурістю.

Схід України є одним з основних місць дії і українського фільму-учасника міжнародного конкурсу, стрічки Аліни Горлової «Цей дощ ніколи не скінчиться», яка отримала нагороду каналу "Current Time". Родина юнака Андрія Сулеймана залишає охоплену війною Сирію, батьківщину його батька-курда, щоб знайти притулок у Луганську, де народилася його мати – і потрапляє із вогню та в полум'я. Після нової втечі Андрій вирушає в зону бойових дій, стає волонтером Червоного Хреста. Перебування в українській зоні бойових дій чергується для героя з поїздками до Берліна, де одружується його брат, із зустрічами з родичами, які мешкають у таборі для біженців в Іраку, і зі спробами пробратися в рідні краї. Чорно-біла палітра, сувора і водночас велична манера зйомки надають розповіді характер притчі, мандри героя по країнах і континентах постають уособленням драматичного кругообігу людської історії, в якому військові паради римуються з прайдами, виступи фольклорних ансамблів – з танцями на весільному торжестві, а земля, випалена війною, немов позбавлена державної приналежності: зняті в іракському та сирійському Курдистані кадри не відрізняються від донбаських просторів, мешканці курдських таборів для біженців ніби зливаються з переселенцями з Луганська і Донецька. Присутній у назві дощ є метафорою незмінних лих, які жадібність, жорстокість і віра у безглузді і кровожерливі міфи обрушують на нас в кожну епоху і в будь-якій точці земної кулі. Відчуття невитравної безпритульності посилює приналежність центрального персонажа і його розірваної між кількома країнами сім'ї до народу без власної держави, для якого влада є не захисниками, а лютими гонителями. Разом з тим стрічка Горлової утверджує значимість спорідненої підтримки і загальнолюдської солідарності, яка долає, усуває перешкоди державних кордонів і культурних відмінностей.

Одним із тріумфаторів міжнародного конкурсу стала ще одна стрічка про бойові дії, в якій монохромне зображення практично стирає національні особливості міст і селищ. При цьому у фільмі француженки Елеонор Вебер «А ночі вже більше не буде», який отримав приз глядацьких симпатій і диплом журі міжнародного конкурсу, образотворчий ряд вибудований не талановитим оператором, а тепловізійними камерами спостереження бойових вертольотів, чиї зйомки не тільки свідомо позбавлені художньої якості, але і ніби покликані гранично знеособити, дегуманізувати все, що потрапляє в їхнє поле зору. Записи льотчиків, які патрулюють простори Афганістану та Іраку і періодично пускають в хід ракети і кулемети, режисер коментує, вставляючи зауваження «пілота П'єра В.», який погодився виступити консультантом фільму. Стрічку Вебер можна назвати одним з найбільш незвичних творів про війну, осмисленням сучасного способу ведення бойових дій, який часом дуже нагадує комп'ютерну гру – але набагато менш яскраву і реалістичну, ніж будь-який шутер. У представленому на екрані чорно-білому світі порушених перспектив дорогу не відрізнити від моря, граблі - від автомата Калашникова, люди набагато більше схожі на бездушних комп'ютерних ботів, ніж персонажі «Counter-Strike», а їх знищення снарядами і бомбами не супроводжує звук стрільби і вибухів. Глядачеві, який оцінює дії пілотів лише за представленим зображенням, без жодного уявлення про бойовий контекст, варто однаково сприймати їх з ворожою упередженістю, яку здатні проявити щодо спостережуваних вони самі, втім, без трагічних наслідків на кшталт сумнозвісного «супутнього вбивства», розстрілу американськими вертолітниками цивільних у Багдаді в 2007-му році. Разом з тим фільм, завдяки участі військового експерта, розкриває і переживання пілотів з їх виснажливим змішанням очікування, нетерпіння і страху помилки.

Перемогу у правозахисному конкурсі «RIGHTS NOW!» здобула стрічка датчанки Тані Вольф «Колумбійська сім'я», яка підтверджує справедливість фрази персонажа "Кавказького крейдяного кола" Бертольда Брехта: «Війна закінчилася – бійтеся миру». Фільм присвячений ситуації у Колумбії після укладення перемир'я між урядом і бійцями ФАРК, яке завершило понад півстолітнє протистояння. Оголошені бойові дії змінюються болісним процесом соціалізації бойовиків, які склали зброю (багато з них провели в герільї більшу частину життя), і новим переділом земельних ділянок, що дуже часто нагадував теракти. Сотні громадських активістів, які борються за права простих колумбійців, стають жертвами убивств з боку нових феодалів. Головна героїня, вдова відомого польового командира ФАРК, яка у минулому пережила насильство з боку учасників проурядових парамілітарних формувань, відстоює інтереси бідних селян у віддалених куточках країни, які Гарсіа Маркес колись описав фразою «тут можуть вбити кого завгодно, у будь-який момент і з будь-якої причини». Її донька, яка мешкає в Мексиці, намагається умовити її залишити батьківщину і безнадійну справу, яка не принесла родині нічого, крім страждань. Якщо вона не в змозі врятувати співвітчизників, має врятувати хоча б себе саму.

Вибір між особистим і суспільним, між вірністю професійному покликанню і обов'язком перед близькими, між страхом і надією, як ми бачимо у фільмах 18-го фестивалю Docudays UA, залишається актуальним у будь-який час і за будь-якого державного режиму. Мінливості ж пандемії, як показує саме проведення фестивалю, переконують, що «аналогова» дійсність і віртуальний простір не змагаються, а доповнюють одне одного, сплітаються у нероздільне ціле – подібно до реальності і мистецтва.

Олександр Гусєв. Київ

Фото: Docudays UA

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-