Майже рік тому Івано-Франківський театр уперше відчув занепокоєння через неможливість працювати так, як це було раніше. Обмежити зустрічі й спілкування з глядачем – таке, наче вирок, продиктувала пандемія COVID-19. Тоді в акторів і режисерів просто опускалися руки, але карантинний розпач із часом вдалося приборкати: театр вийшов зі звичного простору і часто залишає «червоний» регіон, аби опинитись у «зоні доступу». Саме таку назву має гастрольний тур, з якого щойно повернувся Франківський драмтеатр.

Про те, як зустрічали «Солодку Дарусю» у Чорнобилі, які прем’єри вдалось презентувати взимку, і чим заворожує українців Франківська «Гуцулка Ксеня», Укрінформ запитав у генерального директора – художнього керівника Івано-Франківського національного драматичного театру імені Івана Франка, режисера, народного артиста України, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка Ростислава Держипільського.

БУДИНКИ У ЛІСІ, СЦЕНА ІЗ ЗАХИСНОЇ СІТКИ

- Театр щойно повернувся з Сєверодонецька та Чорнобиля, де відбувся гастрольний тур «Театр у зоні доступу». Хто в Чорнобилі прийшов на «Солодку Дарусю»?

- Свого часу Лесь Курбас казав, що мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своєї первісної форми – форми релігійного акту, бо це могутній засіб перетворення грубого в тонке, підйому у вищі сфери, перетворення матерії. Тоді, дійсно, театр – храм, і мусить бути чистим і тихим, хоч і всякі молитви будуть у ньому. Тому ми й вдалися до такої духовної акції. Нам розповідали, що у Чорнобилі живуть близько сотні самопоселенців, а ще там є близько трьох тисяч людей, які працюють над ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, і це для мене було відкриттям. Як і те, що там після трагедії на АЕС є зовсім інше життя.

Тому ми вже знали, для кого будемо грати у Чорнобилі. Ми не очікували на сотні чи тисячі глядачів, бо в цей період, коли необхідно дотримуватись дистанції, навіть у селах чи в зоні АТО, де ми грали, такої кількості людей нема на виставах. Втім, якщо кільком людям ми змогли там допомогти, зворушити в їхніх душах щось добре чи спонукати їх поглянути на цей світ трішки по-іншому, то вже зробили дуже багато. Одна врятована душа може змінити цілий світ.

- Як вас зустріли у «зоні відчуження»?

- Коли ми їхали туди, то відчуття були справді доволі моторошними. З автобуса ми бачили житлові будинки, майстерні, стодоли – і це все вже не в обжитому середовищі, а в лісі. За 35 років тут виріс ліс. І в ньому тепер можна побачити ще радянські «продтовари» та пам’ятник Лєніну. Цікаво, що наші молоді актори цього вже не розуміють. Я увесь час ловив себе на цій думці, бо вони для мене є «діти Чорнобиля» через те, що народились тоді, коли там сталася катастрофа, у 1986 році. Такими були перші враження. Вже у самому Чорнобилі ми побачили достатньо цивілізовану територію. Там працюють люди, відчувається життя.

А щодо того, чи їх зачепила наша вистава... Зізнаюсь, я дуже люблю спостерігати за реакцією глядачів і роблю це постійно. Так ось, у глядацькій залі під час вистави відбувається окремий театр. Люди між собою спілкуються, чоловіки вибухають враженнями, жінки по-своєму реагують… Коли люди поринають у цю історію, то вони в неї вірять. З нами в зону АТО і в Чорнобиль, як і в США, Канаду та міста Європи, їздила Марія Матіос (письменниця, авторка роману «Солодка Даруся», – авт.), то люди після вистави підходили до неї, плакали, дякували. Така реакція людей була майже всюди, де ми грали «Солодку Дарусю».

- У Сєверодонецьку ви грали виставу просто неба?

- Ні, в театрі. У Сєверодонецьку ми раніше були, у 2015 році. Тоді теж у нас було моторошне відчуття через те, що там працювали на кожному кроці блокпости, можна було побачити свідчення бойових дій. Тепер ми працювали в новому Луганському обласному драмтеатрі, який у Сєверодонецьку відбудували майже з нуля. Там є люди, які доклали до цього титанічних зусиль. У залі було багато військовослужбовців, місцевих, і ми розуміли величезну відповідальність. Вже у військовій частині наступного дня ми грали просто неба – і це були незабутні враження. Умовну сцену зробили із захисної сітки, актори були одягнені лише з елементами костюмів вистави, бо було дуже холодно. І ось у такому щирому спілкуванні ми розповідали там історію, яка відбувалась на Західній Україні наприкінці 1940-х років. Я вкотре зрозумів, що це дуже потрібно людям, які там служать, живуть і захищають нас сьогодні.

НАШ ГОЛОВНИЙ ГЛЯДАЧ – ПРОГРЕСИВНА МОЛОДЬ

- Сьогодні багато театрів переживають непрості часи через карантинні обмеження. Такі короткотермінові гастролі Франківського драмтеатру – це своєрідний вихід із «червоної» зони? Як взагалі театр сприймає вимушену зупинку в спілкуванні з глядачем?

- Спочатку для нас це була ніби «дезорієнтація на місцевості», бо ми не знали – що робити. Здавалося, те, для чого ти жив, раптом руйнується. Був і розпач, і опускались руки, бо головна місія театру – це живе спілкування з глядачем. Саме цим театр відрізняється від інших видів мистецтва, зокрема, телебачення та кіно. Жива емоція може відбутись лише тут і зараз, між глядачем і актором, а ми зрозуміли, що вимушені жити без цього. Вже з часом збагнули: якщо світ «закрився» у гаджетах, а кожен – у собі, то, можливо, ми отримали шанс вийти у цей світ. І ми почали втікати з «червоної» зони на відкритий простір. Грали у селах, районних містечках. Це були теплі вересень і жовтень.

Тоді у нашому виконанні театр ніби повернувся до того, звідки прийшов, до своїх джерел – до вулиці. І це дуже правильно, коли ми на площі біля костелу чи в селі біля школи, чи на Пнівському замку можемо досягнути катарсису в глядачів. Знаєте, на чому я себе спіймав? Коли в театрі має бути перехід до іншої сцени, триває пауза, гасне світло. На природі у ці моменти я піднімав вгору голову, а там – місяць і зірки. Оця перебивка накладалась на вічність, а це те, що ми граємо, – і я тоді зрозумів, що безмежність неба в театрі ніколи не переграти. Це дуже крутий досвід. До речі, наш колектив, напевно, вже нічого не зламає після того, як ми грали «Ромео і Джульєтту» між зонами дислокацій і в лютий мороз.

- Першу дію цієї музичної драми ви грали в одному з цехів інноваційного центру «Промприлад. Реновація», а другу – в будівлі театру, навіть не на головній сцені.

Чи не означає це, що через коронавірус період класичного театру завершився?

- Театр і до пандемії був різним і таким він залишиться. До пандемії в нас теж було багато експериментальних вистав. Ті ж «Гамлет», який ми грали у підвалі, «Модільяні» – у сцені-цеху. Тому «Ромео і Джульєтта» – це не результат пандемії, а наш результат співпраці з центром «Промприлад. Реновація».

А для мене – це один із найкрутіших театрів, бо він – живий. Часто люди думають, що театр – це бутафорія, і я це страшенно ненавиджу. Театр має бути у такому форматі, де глядача важко обманути – попри те, що це справді гра, тож певною мірою обман. Переконаний, що в театрі не може бути нічого штучного і головне – фальші. Такий формат як музична драма «Ромео і Джульєтта» захоплює, я його дуже люблю.

Скажу чесно, експериментальний театр мені ближчий попри те, що я керівник великого класичного театру. І мені, справді, закидають інколи, що ми відійшли від тієї звичної форми, яка не змушує глядачів зануритись у якусь проблематику, а лише дозволяє споглядати картинку на сцені. Переконаний, що не можна сьогодні залишатись у вчора. Тим паче, коли це вже є позавчорашнім. Тому я витягую наш театр через свої вподобання на інший рівень, який, виявляється, є досить крутий.

- А глядач готовий до експериментального театру?

- Звичайно. Наш франківський глядач – один із найкращих. Ще у 2008 році, коли я лише очолив театр, ми намагались вийти на новий рівень розвитку. Ми росли, вчились, і глядачі з нами теж учились і росли. Теперішній наш театр – це результат нашого спільного дорослішання. Тепер Франківський театр пропонує вистави найкращих режисерів України, тому до нас приїжджають із Києва, Львова та інших міст, щоб побачити все краще, що лише може бути на європейській сцені. З іншого боку, я розумію, що ми маємо крутий бекграунд. Візьмімо лише письменників «Франківського феномену»: Андрухович, Прохасько, Єшкілєв. Тобто ми не почали з нуля, а лише підключились до локомотива новацій. Знаєте, коли я лише прийшов у театр, то рахував глядачів і неймовірно тішився, коли на виставу приходили 30-40 людей. Тепер ми збираємо повні зали, і головний наш глядач – прогресивна молодь.

УСЕ ЦІКАВЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ НА ПЕРЕТИНІ КУЛЬТУР

- Зовсім недавно ви повідомили, що прагнете змінити і саму будівлю театру, зібравши в ній усі можливі види мистецтва. Чи є вже проєкти, щоби втілити цю ідею в життя?

- Так, це божевільна, амбітна і на перший погляд – неможлива для реалізації ідея, але я в неї надзвичайно вірю. Знаєте, я постійно воюю з державою за людей мистецтва через недофінансування, нерозуміння і фінансування культури за залишковим принципом. Утім, з іншого боку, я завше намагаюсь ставитись до колективу театру так, як до своєї родини. І якщо ти маєш родинний будинок, ти ж повинен за ним доглядати. Лише тоді буде чесно перед усіма. Я розумію, що держава, хоч як би там було, все-таки платить нам кошти. Ми маємо дотації на цю будівлю, але вона не використовується так, як це могло би бути. Тому й виникла така ідея. У нас вже пройшла стратегічна сесія, на якій були і театрознавці, й архітектори, і художники, й представники сучасного бізнесу, які представляють кіно, літературу та іншу секторальність у мистецтві. Ми думали і фантазували два дні, як можна змінити цей простір. Адже у нас є 13,5 тисячі квадратних метрів, і я кажу, що кожний із цих метрів має працювати за принципом 24/7. Тут має вирувати життя. На відміну від заводів, де нині відбувається ревіталізація, театр – це жива будівля, яку треба підтримати і подивитися на неї по-іншому.

- От намалюйте картинку, яку ви тут хочете створити.

- Якраз картинка в мене є дуже чітка. Я її сьогодні побачив навіть на даху, який протікає. Раніше дах театру був рівним. За кілька років його експлуатації він почав протікати – і дах зробили шатровим. Ми нині хочемо скласти архітектурну концепцію будівлі театру як нового простору, і в ньому дах має бути окремою унікальною історією. Тут має бути життя: артпростір, відпочинкові лаунж-зони, кінотеатри біля води. Урбаністи повинні продумати кожний куточок. У нас є величезний зал для репетицій. Тут можна робити кілька нічних сеансів кіно, яке не є комерційним. Унікальні підвали будівлі теж можна залучити під хаби сучасної музики чи літератури. Всі перетворення мають отримати освітню складову і відповідати на запитання не про сьогодні, а про завтра. Мені завжди подобались ідеї Ілона Маска, бо він думає про майбутнє. Я теж націлюю людей нафантазувати так, як ще не було. Тоді це буде круто, тоді ця будівля стане квітучим і живим об’єктом, куди приходитимуть люди думати, спілкуватись, слухати і писати музику, дивитись театр. Від цього ми не маємо відходити, бо театр повинен стати центром, який завше пропонуватиме щось нове. Переконаний, все цікаве відбувається на перетині культур. Сьогодні технології настільки йдуть уперед, що мистецтво буде більше потрібне бізнесу, ніж навпаки. Адже суспільство сьогодні потребує креативних і нестандартних думок.

- То бізнес буде приходити за ними в театр?

- Він уже заходить. Розумні люди це вже збагнули.

У ВИСТАВІ «ГУЦУЛКА КСЕНЯ» МИ РОЗПОВІДАЄМО ПРО СЕБЕ

- Повернімось до класичного театру і гастрольних турів. Знаю, що у Львові у вас був аншлаг на виставі «Гуцулка Ксеня». У Києві, куди везете цей мюзикл, вже викуплені квитки. Чим зачаровує українців ця вистава. Люди скучили за легкою музикою чи українською класикою?

- Я завжди на поклоні кажу, що першоосновою успіху цієї вистави є особистість і музика Ярослава Барнича. Він родом зі Снятинщини, наш земляк. Усі свої чудові твори написав у 1930-х роках тут, у тодішньому Станіславові. Працював, до речі, диригентом у цьому театрі. Його музика надзвичайно гарна. Що не пісня – то шлягер. Таким є й «Гуцулка Ксеня». Лібрето наче дуже простеньке, але українців і нині зачіпає.

З іншого боку – це наша інтерпретація, а ми – тутешні. Я сам гуцул і маю свої чуттєві зв’язки з Ворохтою, де відбувається історія «Гуцулки Ксені». Вже пізніше я дізнався, що прем’єра тодішньої «Гуцулки Ксені» мала відбутись у Косові, звідки я родом, але польська влада свого часу це не дозволила. Словом, дуже багато таких збігів змусили мене звернути увагу на цю історію і зробити з неї щось цікаве на сцені. Тоді підключилась наша команда, а це й Богдан Ткачук, головний диригент, і хореограф Дмитро Лека та інші. Для нас спеціально у Яворові Руслана Гончарук зробила унікальні ґуні. Усе це обрамлено грою наших неперевершених акторів, і ту задачу, яку я поставив творцям і акторам – зберегти гуцульський колорит, але при цьому подати історію по-новому, – вдалося вирішити. Тобто, ми не «ізображаєм» все це на сцені, а реально розповідаємо про себе.

Цю історію ми ще зробили й гумористичною, а тому її популярність ще більше зросла. Зізнаюсь, мені закидають, ніби я цим применшив у виставі гуцулів. Але, Боже, так, як я люблю гуцулів, не знаю чи хтось їх ще так шанує. Та все ж, друзі, не можна з них робити непорушну «ікону з трембітою»! Гуцули – це такі ж люди, зі своїми любовними та іншими перипетіями. Ми їх показали живими, а не бутафорними, і саме це підкорило глядача. Ніхто й подумати не міг, що на українському матеріалі можна створити таку патріотичну і, водночас, смішну історію. Попри це, у ній – величезна любов до цієї землі.

- Ще будуть історії про гуцулів від Івано-Франківського театру?

- Сьогодні є різні думки і плани. Але творчість і режисура – дуже дивна річ. Зізнаюсь, я ставлю вже тоді, коли не можу цього не робити. Тобто, ніби щось мене затягує до цієї праці. Буває, щось прочитаю, потім довго думаю, складаю. Я дуже довго вигадую, наче варю ідею, а потім дуже швидко ставлю її на сцені. Тоді вже реалізую свій задум. Це фінальна стадія, бо до того я майже живу цим. Варто ще показати всім нашу виставу «Коляда та й плєс. Ізпрежди віка». На мою думку, це теж хороша робота, яка популяризує гуцульські традиції. Ця вистава – справжнє дослідження Володимира Шухевича (показує книгу - ред.). Плюс, у другій дії ми розповідаємо про найдавніший ляльковий вертеп із центральної України. Поки широкому показу цієї вистави на заваді стала пандемія.

- Чи маєте ви рецепт, як пережити ту пандемію?

- Його немає. Рік тому це здавалося страшно. Нині знову переживаємо стрес, бо розуміємо, що це ще не кінець. Актори багато їздять і цим рятуються від внутрішньої закритості. Можливо, вихід назовні є порятунком, але цю ідею я поки що не розкриватиму.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото Юрія Рильчука